ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Використання економічних законів

1 234

Механізм використання економічних законів включає комплекс заходів, спрямованих на подолання економічних суперечностей, розробку форм, принципів і методів використання економічних законів з метою ефективного ведення господарства. Цей механізм включає дії державних органів, які розробляють на основі економічних законів правила господарювання, діяльності різних ринкових структур (бірж тощо), підприємців, фірм як основних ланок господарства.

Визначають три рівні використання економічних законів: політико-економічний, безпосередньо управлінський і практичний. Усі вони у широкому розумінні належать до системи управління господарством. Політична економія як ядро економічної теорії покликана давати наукове пояснення вимог діючих економічних законів, тобто доводити їх до підприємців, управлінських і господарських структур у вигляді законів політичної економії. За результатами наукового аналізу взаємодії останніх і з урахуванням досягнутого рівня продуктивних сил, поєднання економічних інтересів створюється науково обгрунтована концепція розвитку економіки. Це і становить зміст політично-економічної форми використання економічних законів. На сучасному етапі для України провідною концепцією є перехід до ринкових відносин. Безпосередньо управлінський рівень використання економічних законів є компетенцією органів державної влади, які на основі законів політичної економії, провідної теоретичної концепції визначають методи, форми і засоби господарювання, розробляють державні закони (це передусім Закони Верховної Ради України), правові положення та інші економічні документи, які мають директивний характер, визначають і затверджують економічні показники. І нарешті, третій рівень—використання економічних законів у практиці господарювання, у процесі функціонування основної ланки народного господарства—фірм, підприємств, усіх організацій; певною мірою пов'язаних з виробництвом. Розпочинається по суті суспільна діяльність людей, що грунтується на економічних рішеннях і використанні економічних важелів. Безумовно, підприємці не можуть будувати свою діяльність тільки на рішеннях державних органів. Останні розробляють лише правові засади господарської діяльності, так звані єдині правила. Підприємці мають певну самостійність і свободу вибору, яка заснована на знанні та використанні економічних законів. Розширюється самостійність не тільки приватних, колективних, а й державних підприємств. З багатьох питань господарювання підприємства не повинні чекати команди зверху, а діяти згідно з вимогами економічних законів. Механізм використання економічних законів пов'язаний тільки з пізнаними економічними процесами. І оскільки процес пізнання не завжди адекватно відображає об'єктивну дійсність, а форми і методи використання законів є продуктом вольової діяльності людей, механізм використання законів може включати елементи, що не відповідають об'єктивній дійсності. У реальному житті дія економічних законів більшою чи меншою мірою збігається з свідомим використанням їх, адже закони не можуть діяти без участі людини. Однак сам процес використання економічних законів може набувати різних форм. В одному випадку люди заздалегідь передбачають, прогнозують певні процеси і свідомо здійснюють певні дії. Це, як правило, свідоме, наукове використання економічних законів. Проте буває і так, що суперечності, які виникають у реальному економічному житті, своєчасно не помічаються, і лише тоді, коли виявляються негативні явища, починають вживатися заходи щодо усунення їх. Це також використання економічного закону, але з елементами стихійності у розвитку економіки.

4.Зміст, структура і значення суспільного виробництва.

Виробництво складає вихідний пункт і першу ознаку економічної діяльності людей. Виробництво - це процес взаємодії людини з природою з метою створення матеріальних благ та послуг, які потрібні для існування та розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів до виробництва найскладніших технічних систем. У процесі виробництва не тільки змінюється спосіб та вид виготовлення благ та послуг, але відбувається і моральне вдосконалення самої людини. Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати.
Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у даний момент. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, і якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле.
За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:
1) основне виробництво;
2) виробнича інфраструктура;
3) соціальна інфраструктура.
Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.
Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).
Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.
В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських фактора виробництва.
Проблема співвідношення І і ІІ підрозділів суспільного відтворення має величезне значення для розвитку економіки.
Стосовно промисловості виділяють групу "А" (засоби виробництва) і групу "В" (предмети споживання).
Структура народного господарства, що склалася нині в Україні, характеризується значним переважанням галузей, які створюють засоби виробництва. Це свідчить про те, що в найближчі роки в національному господарстві необхідно значно підвищити частку виробництва предметів споживання. Для України це посильне завдання, бо тут є сприятливі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, а також багатьох галузей харчової та легкої промисловості.
Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін.
В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструктура) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.
Співвідношення нематеріального та матеріального виробництва з розвитком суспільно-історичного прогресу змінюється. В умовах високого рівня розвитку науки і техніки зростають роль і значення сфери нематеріального виробництва і особливо продукування духовних цінностей. Швидко розвивається сфера послуг, виробнича і соціальна інфраструктура, сфера інформаційного обслуговування виробництва. Розширюється структура продуктивної праці: продуктивною стає праця у сфері не лише матеріального , а й нематеріального виробництва.
Будь-яке виробництво має свої особливі форми. Серед дослідників немає єдності думок з цієї проблеми. Все залежить від того, які класифікаційні ознаки беруться за основу при визначенні соціальних форм виробництва. Якщо за основу класифікації взяти етапи і рівень розвитку продуктивних сил, то на основі такого критерію виділяються:
* доіндустріальне виробництво, де переважають сільське господарство і ручна праця;
* індустріальне виробництво, де переважає велике механізоване промислове виробництво;
* постіндустріальне виробництво, де переважає сфера послуг, наука, освіта, інформаційні технології.
Формаційний підхід К.Маркса передбачає виділення первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного виробництва. За основу формаційної класифікації суспільного виробництва взято класовий підхід до аналізу його змісту і цілей.

5.Прості моменти процесу праці. Продуктивні сили і виробничі відносини

ПРОДУКТИВНІ СИЛИ. Теорія розмежовує поняття “матеріально-речові” та “суспільні продуктивні сили”. Продуктивні сили внутрішньо поєднують у собі дві лінії розвитку, функціонування їх визначається двоїстим характером законів. Мова йде передусім про систему законів, що розкривають об'єктивну логіку розвитку техніки і технології, або інакше кажучи — технологічного способу виробництва, що становить частину логіки розвитку природної матерії.

Інша група законів, що регулюють розвиток продуктивних сил суспільства, являє собою систему законів соціальне організованої матерії. Це економічні закони, що регулюють внутрішню організацію продуктивних сил, їхнє функціонування як соціального організму. Дію цих законів можна зрозуміти на основі аналізу специфіки процесу праці, який водночас е і взаємодією між людиною та природою, і відносинами між людьми в процесі й з приводу виробництва.

Людині та її праці належить центральне місце у продуктивних силах не тільки як найактивнішому фактору, а і як джерелу інших факторів, що входять в їхню структуру матеріально-речових елементів.

Функціональна першість праці людини по відношенню до матеріально-речових елементів продуктивних сил суспільства, і передусім найбільш активної її частини — знарядь праці, виявляється у двох аспектах. По-перше, вони матеріалізують працю людини. В них втілена праця попередніх поколінь людей, включаючи їх виробничо-технічний досвід. По-друге, знаряддя праці як основний елемент матеріально-речових засобів виробництва можуть реалізувати свою суспільну корисність лише в процесі використання їх у предметній діяльності людини, виробничого споживання. Без цього вони є мертвими предметами, структурними елементами виробництва, що мають суспільну корисність лише у потенції.

Звідси можна зробити висновок, що за своїм змістом матеріально-речові продуктивні сили являють собою єдність уречевленої та живої праці людини, єдність людей і знарядь праці, що реалізується в процесі виробництва.

Інша сторона матеріально-речових продуктивних сил характеризується тим, що в процесі виробничого споживання вони втрачають свою природну споживну вартість і набувають нової специфічної якості — перетворюються на безпосередню продуктивну силу людини.

Будь-який елемент матеріально-речових продуктивних сил завжди виступає у виробничому процесі як безпосереднє продовження природних сил людини, її енергетичних здібностей. Використання енергії домашніх тварин, води, пари, електроенергії, токарного верстата, автоматизованих систем, транспортних засобів, сучасних комунікаційних структур, у тому числі космічних комплексів, усе це сили, що є робочими органами людини, органічним продовженням її фізичного уособлення та інтелекту. В цьому значенні продуктивні сили виступають не тільки як результат практичної енергії людини, а й безпосередньо як енергетичний потенціал його продуктивної сили праці.

Проте треба мати на увазі, що у цьому випадку мова йде про продуктивну силу не індивідуальної, а суспільне організованої праці. Це підтверджує і те, що історично сам процес відособлення людини від природи здійснювався як процес формування не окремого індивіда, а останнього як частини виробничого колективу, частини суспільства.

Отже, заснований на суспільному поділі праці обмін виробничою діяльністю людей, так само, як і суспільна кооперація і комбінація праці, у якій окремі працівники функціонують лише як особливі органи сукупної робочої сили, виступають як об'єктивна умова виробництва, що є властивістю праці взагалі. Відповідно, до цього суспільний поділ праці, її спеціалізація, кооперування і комбінація розглядаються як загальні економічні категорії, що відображають внутрішній стан суспільних продуктивних сил, форму їх організації. Регулюючись загальними економічними законами, вони характеризують безпосередньо притаманні продуктивним силам загально цивілізаційні економічні якості, їх логічно вихідну первинну економічну форму.

Мова йде про те, що матеріальні фактори живої праці—це лише одна з сторін суспільної продуктивної сили людини. Друга її сторона — соціальна економічна виробнича сила праці, яка формується на цій матеріальній основі. Вона розвивається у вигляді економії живої праці та підвищення її ефективності. Цього досягають через суспільні зв'язки, які здійснюються у процесі спільної праці людей, заснованої на суспільному поділі праці, спеціалізації та кооперації виробництва, обміні виробничою діяльністю. Відповідно, якщо технічні засоби праці характеризують матеріальний рівень розвитку робочої сили, то соціальна економічна продуктивна сила—стан її суспільної організації, рівень її структурної цілісності. Обидві ці сторони суспільної продуктивної сили праці невіддільні одна від одної. У своїй діалектичній єдності вони утворюють об'єктивну основу розвитку виробництва.

Це означає, що проблема прискорення темпів зростання продуктивності праці зовсім не вичерпується питаннями техніки і технології. Як засвідчує досвід провідних західних фірм, далеко не завжди виробничі інвестиції у основний капітал є визначальними. Відомі випадки, коли грошові вкладення фірм у живий капітал (людський фактор виробництва) і організацію виробництва (у тому числі управління, систему реалізації продукції, маркетингу тощо) у кілька разів перевищують інвестиції у техніку і технологію.

Цілком очевидною у зв'язку з цим стає і головна установка інвестиційної політики, що склалася на Заході: вкладення у основний капітал — технічне і технологічне переозброєння виробництва може здійснюватися за умови утворення відповідної організаційної структури і кваліфікаційного потенціалу всіх рівнів — від робітника до керівника підприємства.

Система виробничих відносин. Формаційна специфіка економічної системи суспільства визначається змістом виробничих відносин, що є вторинною конкретно історичною формою економічної системи суспільства. Сукупність виробничих відносин утворює економічний базис кожної суспільної формації, який є фундаментом формування і розвитку ідеологічної та політичної надбудови суспільства.

З економічним ладом суспільства, що є його базисом, пов'язані інші суспільні відносини, що складаються у сферах політичного і духовного життя людей. Це правові, політичні, наукові, ідеологічні відносини та. відповідні структури (державний апарат управління, політичні партії, суспільні організації, ідеологічні заклади тощо). Вони є надбудовою над базисом. Надбудова має бути адекватною базису, що склався. Перша не тільки утворюється базисом, а й у свою чергу активно впливає на економічні відносини, регулює їх за допомогою спеціальних нормативних актів (законодавство про власність, підприємство, податкову політику, працю тощо).

Надбудова може сприяти економічному розвитку або протидіяти йому. Тому слід вивчати економічні відносини у взаємодії з надбудовою, особливо з такою її складовою, як економічна політика.

Система виробничих відносин складна і багатоманітна. Однак головним, визначальним у її змісті є відносини власності. Як основа виробничих відносин власність характеризує суспільний спосіб поєднання працівника з засобами виробництва і відповідні відносини між-людьми з приводу привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробництва. Вона визначає, в чиїх інтересах ведеться виробництво, його цільову спрямованість, умови розпорядження факторами виробництва і використання їх. Одночасно відносини власності зумовлюють історичну специфіку суспільства, його класову і соціальну структуру, систему влади.

Власність на засоби виробництва визначає не тільки характер економічних взаємозв'язків між людьми безпосередньо у процесі виробництва, а й форми розподілу, обміну і споживання створених матеріальних і духовних цінностей. Згідно з цим можна зазначити, що система виробничих відносин кожного суспільства являє собою загальну сукупність економічних зв'язків між людьми, що визначаються специфікою відносин власності, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ.

Структурні елементи, що входять до системи виробничих відносин, взаємно субординовані. Це виявляється передусім у підпорядкуванні їх специфіці власності, яка виконує системо-утворюючу функцію усієї системи. Згідно з цим відносини власності визначають цільову спрямованість розвитку кожної структурної ланки, що входить до загальної системи.

Разом з тим слід мати на увазі, що провідне місце у системі виробничих відносин належить відносинам, що складаються безпосередньо у самому виробництві. Саме тут насамперед виявляються відносини власності на засоби виробництва.

Розподіл, обмін і споживання попри всю свою важливість у загальному економічному процесі відчувають на собі визначальний вплив виробництва. Відповідно до цього кожна конкретно історична система виробничих відносин формується і функціонує, виходячи з провідної ролі (примату) виробництва і адекватного підпорядкування йому розподілу і обміну створених матеріальних і духовних благ, які споживає людина.

Система виробничих відносин кожної суспільної формації не є чимось застиглим. Це не тільки структурно субординована система, а й така, що генетичне розвивається від простого до складного. Мова йде про визначальні етапи, періоди та стадії формаційного розвитку. Основою цього процесу є розвиток продуктивних сил суспільства. При цьому виробничі відносини виконують двоїсту роль — двигуна, що стимулює і прискорює зростання продуктивних сил, і водночас протидіє їхньому розвитку.

Разом з тим кожна система виробничих відносин є відносно самостійною. Ця самостійність визначається свідомою діяльністю головного суб'єкта виробничих відносин, що бере участь у виробництві, розподілі, обміні та споживанні цінностей, створених людиною, трудова діяльність якої спрямована на задоволення власних потреб та інтересів. У цьому смислі система виробничих відносин формується і розвивається як система свідомої функції людини, яка органічно поєднує об'єктивні та суб'єктивні начала.

6.Фактори виробництва та їх взаємодія

В економічній теорії виділяють чотири основних фактори виробництва: праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.

Праця- це є функціонування робочої сили, а в більш широкому плані - процес свідомої, доцільної діяльності. Його роль у перетворенні елементів природи в речі, здатні задовольняти потреби людини і суспільства, величезна. Всі сучасні засоби виробництва значною мірою результат минулої праці.

Праця (персоніфікований працівник) як фактор виробництва своєю участю і витратою енергії і часу створює фактичну (економічну) основу для присвоєння працівником частини досягнутого результату, частини доходу, отримуваного від реалізації товару. Юридичною основою для присвоєння виступає власність працівника на свою робочу силу.

Капітал - це будь благо, що приносить його власнику додатковий дохід. Капітал, який використовується у виробництві, називають засоби виробництва.

Засоби виробництвавключають в себе предмети праці та засоби праці (основний капітал) .

Предмети праці- це те, на що спрямована праця людини, що становить матеріальну основу майбутнього продукту. Первинні предмети праці - багатства природи: корисні копалини, ліс, вода, риба та ін В даний час велика частина предметів праці є предмети переробки, продукти попередньої праці, сировина, матеріали, напівфабрикати.

Засоби праці- це річ (предмет) або комплекс речей, які людина поміщає між собою і предметом праці для впливу на останній. До засобів праці належать знаряддя праці, виробничі будівлі, споруди (канали, порти, мости і т.д.), дороги, засоби зв'язку.

Земля як фактор виробництвавиступає загальним умовою виробництва. Особлива роль належить їй в сільському господарстві. Саме тут вона головний засіб і предмет праці. Разом з тим вона відіграє велику роль у всіх галузях економіки. На ній будуються виробничі будівлі та житлові будинки, дороги та інші споруди. Земля - обмежений ресурс; в міру зростання населення, розвитку людської діяльності проблема використання цього ресурсу стає все гостріше.

Засоби виробництва в процесі функціонування зношуються, а земля виснажується і їх необхідно відновлювати, відновлювати. Інакше процес виробництва зупиниться. На їх відновлення та заміну повинні бути накопичені (збережені) певні грошові кошти. Тому важливою проблемою економічної теорії є проблема розподілу створеної вартості, доходу між власниками робочої сили, засобів виробництва і землі.

Підприємницькі здібностів якості самостійного фактора виробництва сталі розглядатися порівняно недавно (у другій половині XX ст.) Під впливом праць економіста Й. Шумпетера. Підприємницькі здібності-це специфічні здібності людини, що дозволяють йому знаходити і використовувати найкращу комбінацію ресурсів у процесі відтворення, створювати і застосовувати нововведення, йти на допустимий виправданий ризик. Мета підприємця - отримання не просто прибутку, а ще додаткового прибутку в результаті нового (інноваційного) поєднання факторів і методів виробництва. Отже, проблема розподілу доходу між власниками факторів ще більше ускладнюється.

Взаємодія розглянутих вище чинників означає процес виробництва, процес створення необхідних предметів для задоволення потреб людини і суспільства. Імпульс до такої взаємодії виходить насамперед від підприємця як найбільш активного учасника суспільного відтворення. Однак взаємодія не є процес простого механічного з'єднання підприємницьких здібностей, робочої сили і засобів виробництва. Щоб воно відбулося, необхідно подолати «бар'єр» у вигляді тієї чи іншої форми власності на фактори виробництва. Кожний з факторів знаходиться у власності окремих осіб, а засоби виробництва до того ж можуть знаходиться у власності окремих об'єднань осіб або держави. Оптимальні умови для поєднання факторів мають місце, якщо власність на всі фактори виробництва зосереджена в одних руках. У випадку приватної власності необхідно або купити відсутні ресурси, або взяти їх в оренду, або укласти індивідуальний чи колективний договір. Практика виробила різноманітні форми і способи подолання зазначених бар'єрів і поєднання факторів виробництва, багато з яких закріплені в правових нормах і актах. Так, у Цивільному кодексі Російської Федерації виділяються кілька організаційно-правових форм господарювання на базі різних форм власності. Як приклад можна привести господарські товариства і товариства (акціонерні товариства відкритого і закритого типу), виробничий кооператив (артіль). У рамках цих господарських форм здійснюється з'єднання підприємницьких здібностей, робочої сили і засобів виробництва і протікає сам процес виробництва.

У техніко-економічному плані взаємодія цих факторів є складною системою, в якій кожен її елемент знаходиться в певному співвідношенні один до одного, що обумовлює технологію і організацію виробництва.

У міру науково-технічного прогресу, розвитку економіки змінюється роль окремих факторів та складових їх елементів. В кінці XX ст. в індустріально розвинених країнах вкладення капіталу в людини виявилося прибутковіше, ніж в засоби виробництва. Тому значний розвиток отримали галузі соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, культура, торгівля, громадське харчування, житлово-комунальне господарство).

[1] Тут під основними елементами розуміється мінімальне число компонентів і ознак, наявність і взаємодія яких необхідно для нормального функціонування ринку праці.

1 234