ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Українська наука: проблеми сьогодення та перспективи розвитку

Наука стає нервовою системою нашого суспільства.

Україна, подарувавши світові безліч видатних учених, стала фактично парією в сучасному науковому дискурсі. Попри величезну кількість університетів, наукових заходів, що проводяться ними, і ще пострадянського пієтету перед словами «кандидат» чи «доктор наук», ми однаково залишаємось у фарватері світової науки. Які причини цього явища і можливі шляхи розв’язання проблеми? Чи можливо змінити вектор руху величезної маси блукаючої, творчо-наукової енергії наших учених? Чи можливо, врешті, називатись «науковцем» і бути самореалізованою особистістю?

На мою думку, будь-яке явище, тим паче таке системне і структуроване, як наука, потребує створення базової схеми свого розвитку, чи то пак зміни. Спробуємо уявити українську науку у своєрідній триступеневій будові, означивши блоки назвами «Підготовка», «Реалізація» та «Наслідки».

Під «Підготовкою» я розумію етап теоретично-навчального становлення молодого науковця, тобто, умовно кажучи, процес навчання в університеті, який, за логікою речей і за різноманітними статутами зобов’язаний бути якісним. Що ж ми розуміємо під поняттям «якість вищої освіти»? Це, по-перше, хороший рівень матеріально-технічного забез-

печення вищих навчальних закладів, а по-друге, високий рівень викла-

дання дисциплін. Відповідно, третім пунктом взаємодії пунктів 1 і 2 має стати хороший рівень засвоєння знань і готовності молодого спеціаліста (зокрема, молодого вченого) до продуктивної діяльності. Досить банальним буде опис проблем, наявних в Україні по всіх трьох пунктах. Історії про майбутніх режисерів без камер, викладачів-«читачів-з-листочка» та

студентів-медиків, які уявлення не мають про анатомію людського тіла, знають всі. Якими ж є можливі шляхи розв’язання цих проблем?

Насамперед, необхідно покращити якість матеріально-технічного устаткування вищих навчальних закладів. Це можна зробити, до прикладу, шляхом створення різноманітних асоціацій випускників. Університет дбатиме про вдячних студентів, які цілком у дусі західних традицій допомагатимуть університетові, вже будучи успішними. Окрім того, цілком реальною видається можливість для великих університетів видачі кредитів малозабезпеченим студентам під невеликі відсотки, виплати по яких будуть спрямовані на покращення устаткування лабораторій, кабінетів і навчальних класів. Водночас, навіть якісне устаткування неспроможне забезпечити підготовку хороших спеціалістів, двох суб’єктів навчального процесу: того, хто навчає, і того, хто навчається. Цікавим і потрібним задумом може стати створення системи оцінювання знань студентів і викладачів. Маємо на увазі зовсім не ті на позор смішні державні іспити, рівень складності якихзалежить лише від престижності університету чи товщини гаманця студента, і зовсім не псевдоатестації «поважних науковців». Мова йде про запровадження так званого «НБО» (Незалежного Бакалаврського Оцінювання) на зразок ЗНО. Така інновація дозволить розв’язати відразу кілька проблем.

1. Підготовка:

а) Створення асоціацій випускників

б) Видача кредитів малозабезпеченим студентам

в) Запровадження НБО (Незалежного бакалаврського оцінювання)

2. Реалізація:

а) Створення бібліотечної електронної бази

б) Організація «Спільноти аспірантів»

в) Впровадження уніфікованих вимог ВАК

3. Наслідки

а) Створення комісії «Науковий світ»

б) Встановлення зв’язків «Виробництво - Наука»

По-перше, отримаємо чітку картину отриманих знань зі спеціальних

дисциплін. По-друге, викладачі будуть постійно зацікавлені у зростанні свого професійного рівня. І, нарешті, буде досить логічним, якщо таке тестування буде відбуватись саме після 4 курсу і демонструватиме рівень отриманих знань на здобуття ступеня бакалавра в рамках Болонського процесу.

Другим «блоком» пропонованої концепції є так звана «Реалізація»,

що може складатися, на мою думку, з програми підготовки аспірантів та

написання ними дисертаційних робіт. Відповідно, успішне здійснення

вищезазначених завдань неможливе без подолання того інформаційно-

наукового хаосу, з яким стикається молодий науковець під час навчання

в аспірантурі. Чи не найважливішою є проблема повноцінної можливості, по-перше, написати роботу, по-друге, без проблем отримати документально

підтверджене (у вигляді диплома кандидата наук) свідчення цього.

Відсутність хорошої інформаційної бази, єдиного електронного

каталогу і постійні зміни вимог ВАКу до оформлення робіт − чи не

найгірші вороги аспіранта. Спробуємо запропонувати способи позбутися їх.

Першим кроком до цього видається створення єдиного електронного бібліографічного каталогу із вказівками не лише авторів, назв, а й місцезнаходження відповідних джерел. Відповідно, подальше удосконалення такого каталогу включатиме і відтворення джерел, зокрема стародруків у електронному форматі. Якщо запропонувати це як один із видів практики для студентів комп’ютерних спеціальностей, таке завдання стане можливим для

виконання. Цілком логічно виглядатиме реалізація великого всеукраїнсь-

кого навчального проекту саме за допомогою студентів. Звичайно, це

справа не року і не двох, вимагає консолідації зусиль усіх вищих навчальних закладів України, і, звичайно, старанності самих студентів. Але завдання видається актуальним не лише у контексті удосконалення вищої освіти, а й

зміни ставлення студентів до освіти взагалі.

Значно полегшило б життя аспірантів створення чогось на зразок

«Спільноти аспірантів». Звичайно, численні громадські організації роблять чимало для спілкування аспірантів і обміну досвідом. Але проблема об’єднання цих організацій, Інтернет-груп і спільнот окремих навчальних закладів стоїть досить гостро. Кроком до реалізації цього може стати створення єдиної електронної системи реєстрації аспірантів із щотижневими електронними листами всім користувачам з анонсами останніх подій науки,

освіти, а також інформації про дати проведення та тематики наукових

конференцій. Інколи молоді науковці, незважаючи на палке бажання участі

в тому чи іншому науковому заході, просто не знають про умови, терміни

і вимоги подання тез. Оголошення на кафедрах часто губляться, в

університетських коридорах їх теж побачиш не часто. На спеціалізованих сайтах інформацію доводиться збирати по крупицях, а про деякі події дізнаєшся постскриптум. Сааме тому створення такої електронної

системи оповіщення видається досить доречним та потрібним.

Однією з перешкод для успішного захисту також є постійні зміни та

«доповнення» ВАК. Не викликає сумніву закономірна потреба українських наукових структур отримувати якісні роботи до розгляду. Але зміни вимог, зокрема, щодо оформлення бібліографії часто є, по-перше, несподіваними, а по-друге, навряд чи знімуть проблему куплених робіт. Останнє, на мою

думку, можливе лише за умови підвищення якості затверджених тем

і суворого контролю за ходом дисертаційного дослідження. Відтак,

потрібно створити уніфіковані вимоги до оформлення робіт (не змінюючи їх, принаймні, 3 роки) і видати окремим збірником, який видавати кожному аспіранту разом із індивідуальним планом і посвідченням.

Пройшовши попередні два блоки, «Підготовку» та «Реалізацію»,

успішно, уявимо собі, що наш молодий науковець таки захистився і отримав жаданий диплом кандидата наук. Відшумів бенкет із нагоди захисту, стихло хвилювання. Виникає питання: що робити далі? Які переваги, окрім мізерної надбавки до заробітної плати, отримує аспірант?

Як зробити так, щоб його робота була, по-перше, прочитана, по-друге,

оцінена, по-третє, мала попит? Отже, третім етапом зміни напряму розвитку науки стає блок «Наслідки».

Не секрет, що показник згадування наших вчених у міжнародних наукових журналах чи не найнижчий. Безліч робіт наших науковців залишаються по суті непотрібними світовій науковій спільноті. Звичайно, процедура друку в міжнародних журналах є досить тривалою, складною і так чи інакше пов’язана зі знанням іноземних мов, чим, без сумніву, науковці, зокрема старшого покоління, навряд чи можуть похвалитись. Тому доцільним видається створення спеціальної комісії під назвою, наприклад,

«Науковий світ», яка за допомогою експертів у відповідних областях обирала би найкращі роботи та дослідження науковців і сприяла друкові у провідних міжнародних виданнях, здійснюючи зв’язок із редакторами, переклад і захист авторських прав. Це матиме вплив на визнання українських учених за

кордоном, сприятиме зростанню авторитету національної науки зокрема.

Окрім того, важливою, особливо для ужиткових спеціальностей, є

можливість запровадження інноваційних винаходів у виробництво. Це стосується, звісно, більше технічних і фізико- математичних спеціальностей. Така затребуваність може реалізуватись шляхом конкретних запитів

виробництв, заводів та фабрик на певні винаходи та розв’язання певних

проблем, що дозволить, без сумніву, не лише покращити рівень випуску

певних товарів і послуг, а й уникнути проблем із вибором теми чи її актуальністю. Інколи, сидячи в бібліотеці над черговою розумною і товстою

книгою чи до ночі шукаючи потрібну інформацію в глобальній мережі, замислюєшся, чи правильний шлях обрав у житті. І, попри мізерний авторитет дослідника, попри низькі зарплати та відсутність світла в тунелі, однаково віриш у можливість змін і потрібність щойно написаних ідей.

Як на мене, в Україні збереглися наукові школи у галузі математики,

фізики, механіки, матеріалознавства, біології, медицини, в аерокосмічній

сфері, точного приладобудування, нанотехнологій тощо. Українські вчені роблять свій внесок у формування європейського дослідницького простору через участь у рамкових програмах (РП) Європейського Союзу. Так, у РП6

(2002−2006 роки) українці у складі міжнародних консорціумів виконували загалом 91 проект, у тому числі 6 проектів за тематичним пріоритетом

«Науки про життя, геноміка, біотехнології», 7 − за пріоритетом «Нанотехнології та нанонауки», 8 − за пріоритетом «Аеронавтика та

космос», 21 проект за пріоритетом «Сталий розвиток: енергетичні системи, наземний транспорт, глобальні зміни та екосистеми».

Якщо Україна отримає статус асоційованого членства у РП ЄС, зможемо визначати проблематику, брати участь у проектах рівноправно з

іншими країнами-членами ЄС. Але спершу треба змінити ситуацію в

країні, щоб внутрішній ринок мав попит на інновації та науково-технічні

розробки, особливо агропромислового сектору. Для цього держава повинна

ефективно стимулювати розвиток наукоємного виробництва та інноваційної діяльності взагалі. Якщо таких стимулів не буде, наука працюватиме переважно на розвиток інших держав. Є питання і до рівня фінансування

науково-технологічної сфери. У світі цей рівень, з одного боку, визначається цілями, які ставить перед науково-технологічним потенціалом політичне керівництво держави, а з другого, є ключовим фактором, що визначає реальні можливості досягнення цих цілей. Доктор економічних наук, професор Борис Маліцький вважає, якщо у країні витрати на науку не перевищують 0,4 % ВВП, її науковий потенціал може реалізувати лише соціокультурну функцію. При подоланні цієї межі вона набуває спроможності давати певні наукові

результати, які може оцінити світова наукова спільнота. І лише при витратах на науку, що перевищують 0,9 % ВВП, можна розраховувати на помітний вплив на розвиток економіки. Якщо врахувати значну «тінізацію» економіки України, сьогодні економічна функція науки може бути істотною при фінансуванні більше 1,7 % ВВП. За останнє десятиліття фінансування науки ще жодного разу недосягало цієї позначки. До того ж, наш вчений не завжди

грамотно вміє показати інвесторові економічну цінність своєї розробки чи

ідеї. Дається взнаки практична відсутність інноваційних менеджерів в Україні. За статистикою, за рубежем на одного розробника припадає 10

менеджерів, тому багато розробок там вийшли і виходять на ринок. В Україні

пропорція рівно обернена — на одного менеджера припадає 10 розробників. Ще хочу навести вислів французького фізика і громадського діяча Фредеріка Жоліо-Кюрі: «Наука необхідна народові. Країна, яка її не розвиває, перетворюється на колонію».

Щоб адекватно оцінити загальний стан сучасної української науки, ми

пропонуємо такі десять критеріїв:

− наявність та результативність національних дослідницьких програм;

− внутрішній суспільний резонанс та ефективність української науки;

− наявність авторитетних для вітчизняних та зарубіжних науковців

національних премій та конкурсів;

− відсоток від кількості світових патентів;

− індекс цитувань українських науковців у зарубіжних наукових виданнях (Science Citation Index);

− коефіцієнт зворотної конвертації інвестицій у науковий сектор

(здатність науки працювати на прибуток у сфері високих технологій);

− обсяг інвестицій у фундаментальніта інноваційні дослідження;

− рівень авторитету наукових установ та приватних наукових ініціатив

(громадські наукові та дослідницькі асоціації, спілки та організації);

− залученість української науки до розроблення загальносвітових проблем та проектів;

− наявність нобелівських лауреатів за наукові досягнення.

Послідовно застосовуючи наведені критерії, бачимо, що жоден із них у повній мірі не виконаний, а деякі взагалі не артикульовані як актуальні

в реаліях української науки. Варто зазначити, що за час незалежності жоден громадянин України не став лауреатом Нобелівської премії, обсяг

фінансування інноваційних досліджень у всіх секторах економіки не

перевищує 12 мільярдів гривень, а обсяг фінансування фундаментальних –

5 мільярдів, загальна кількість виконаних наукових та науково-технічних робіт складає менше одного відсотка від українського ВВП (на низькому рівні результативність інвестицій у науку і реалізація її ужиткового потенціалу).

Симптоматично, що абсолютну більшість інвестицій у наукові

дослідження та розвиток наукового сектору здійснює держава (за даними

Держкомстату http://www.ukrstat.gov.ua/).

Дані про ситуацію з індексом цитувань у Journal Citation Reports

(зведений довідник найавторитетніших наукових праць світу, база якого нараховує понад п’ять з половиною тисяч видань) узагалі відсутні.

Можемо констатувати: стан української науки викликає тривогу.

Останні два десятиліття вона перебуває в стані глибокої системної

розгубленості. Руїни радянської науки, створеної для обслуговування

екстенсивної економіки та ідеологізованого суспільства, досі лежать в основі більшості національних проектів, а монізм радянської методології не був замінений методологічним плюралізмом, зорієнтованим на реалії вільного ринку та демократичного суспільства.

Відтак, перехідний етап переосмислення, оцінки та заміни національної

системи науки триває до цього дня. Ще й досі можна почути від людей із

науковими ступенями претензійні роздуми на тему переваг радянської науки та освіти. Перед нами не стоїть задача порівнювати два фантоми – уже неіснуючу, так звану «радянську», науку і ще неіснуючу українську. Наша рефлексія повинна торкнутися живого нерву процессу реконструкції наукового сектору – актуальних проблем у науці, прискоривши таким чином їх розв’язання.

Отже, можемо констатувати наявність таких проблем та негативних явищ:

− безальтернативно зруйнована радянська програма наукового розвитку;

− не артикульована чітка сітка пріоритетів української програми наукового розвитку;

− відбулась підміна методологічного монізму радянської науки на непродуктивний методологічний анархізм (замість досягнення плюралізму);

− спостерігається девальвація наукових ступенів;

− «наукова еміграція» до цього часу не тільки не подолана, а й часто

вважається закономірним результатом кар’єрного зростання науковця;

− непрофесійний підхід державної влади до наукового менеджменту;

− повна залежність української науки від державного бюджету;

− слабка конкуренція у науці (особливо у гуманітарній), що призводить до кон’юнктурності, замкненості академічних установ, надмірного впливу «людського фактору» в кадровій політиці. Через це реальний конкурс (забезпечення престижною роботою найкращих спеціалістів) на заміщення вакантних посад у науково-дослідних та науково-освітніх установах відсутній;

− слабкий зв'язок між наукою та економікою (нехтування інноваційними та ужитковими проектами);

− низький рівень дійсно продуктивної (а не статистичної) міжнародної наукової співпраці (спільні програми, дослідницькі проекти, обмін науковими результатами);

− низький рівень академічної мобільності (якщо не брати до уваги

наукову еміграцію);

− непрестижність професії науковця;

− відсутність необхідної правової бази для надання преференцій фінансування науково-дослідних проектів, податкових пільг «донорам» фундаментальних та ужиткових досліджень, захисту

авторського права тощо;

− брак надійних і авторитетних національних каналів наукової інформації.

Перш ніж запропонувати низку шляхів для подолання цих проблем,

розглянемо детальніше статус українського науковця. Дозволимо

собі порушити традицію говорити про нього в патетично-мінорних

тонах і зображати виключно його «стражденну долю». Зосередьмось на

об’єктивному статусі «середнього науковця» зі ступенем кандидата або доктора наук. Як правило, український науковець більшості ужиткових галузей потребує серйозної допідготовки на місці роботи після навчання в

аспірантурі або підвищення кваліфікації до рівня провідних країн (робота з надсучасним обладнанням, новітні системи розрахунків, необхідні мовні компетенції). Середній показник професійної придатності випускників аспірантури не більше 30 %. Серед тих, хто справді працює в науковій сфері, а не тільки викладає (чи взагалі змінює фах), не більше половини задіяні у проектах, що відповідають провідним світовим науковим стандартам. Якщо ж говорити про гуманітаристику, то лише одиниці з майже стотисячної

виданнях. Можна сперечатись із наведеними аргументами, апелюючи до існування самобутніх і самодостатніх шкіл, але хіба ізольованість та слабка поінформованість колись йшли на користь дослідженням?

Говорячи про слабке фінансове забезпечення науковців, не слід ігнорувати причини цього. Репутація науковця та CV майже не впливають

на статки, на відміну від формалізованої системи звань і ступенів. Результати досліджень рідко пропорційні заохоченням, оскільки грантова система тільки

починає працювати. Поняття авторського гонорару за публікацію стало настільки рідкісним явищем, що викликає щирий подив у автора, якщо такий йому виплачують (натомість, більшість фахових видань публікує статті та дослідження коштом автора). Можливість отримати авторську винагороду за

винахід чи ідею в нашій країні майже примарна, а захист авторських прав

здійснюється тільки на папері. Однак найбільше брак матеріального

забезпечення шкодить молодим дослідникам, загрожуючи тим самим

професійному самовизначенню.

Українські науковці часто стають пристосуванцями системи, споживачами бюджетних ресурсів і самі не зацікавлені у змінах, оскільки це призведе до необхідності підвищувати рівень власної компетентності. Чи великий творчий потенціал у некомпетентного пристосуванця? Порядні або молоді вчені часто вимушені маневрувати між кар’єризмом і бідністю. Провідні українські науковці, які або «випадали» із загальної радянської

картини, або належать до нової генерації, є скоріше фанатиками своєї справи і більше винятком, ніж правилом. Звісно, геніальні вчені досягають успіху і визнання, але шлях до цього скоріше нагадує смугу перешкод, ніж ескалатор. Це і потрібно змінити насамперед.

Незважаючи на всі проблеми, наука змінюється і потроху відкривається для зовнішнього світу, суспільство починає усвідомлювати, що дорога в майбутнє багато в чому залежить саме від науки, а не від ідеології, партії чи ментальності. Нові покоління прагнуть верифікувати попередній досвід, порівняти системи, методи і підходи. Адаптаціонізм відступає перед здоровим прагматизмом і відчуттям відповідальності за свою роботу. На нашу думку, щоб прискорити конструктивні трансформації в науці та викорінити негативні явища, потрібно:

− мінімізувати залежність науки від держави (слід не утримувати науку за

кошт бюджету, а субсидіювати та підтримувати її найкращі проекти);

− переглянути систему фінансування науки (у бік зменшення з боку держави і збільшення з боку інших суб’єктів);

− встановити жорсткий контроль за змістом освіти, якістю викладання,

присвоєнням наукових ступенів (контроль покласти не тільки та не стільки на державу, скільки на громадські наукові інституції);

− провести за принципом конфіденційності переатестацію наукових співробітників, задіявши провідних науковців світу;

− надати максимальну автономію науково-дослідним інституціям,

мінімізувати постійний штат і фінансувати їх виключно за грантовими схемами − гроші за результат чи ідею;

− зменшити вдвічі державне замовлення у сфері вищої освіти і перерозподілити збережені кошти на професійно-технічну освіту,

фундаментальні та інноваційні дослідження;

− започаткувати міжнародні галузеві премії та конкурси із залученням

значних спонсорських коштів, щоб українська наукова спільнота не тільки брала участь у різноманітних заходах, а й здійснювала пошук талановитих дослідників із інших країн (для початку можна моніторити країни «третього світу»);

− системно фінансувати з державного бюджету та приватного сектору

закордонні практики, інтернатури та підвищення кваліфікації кращих

науковців під гарантії повернення на гідну роботу;

− всебічно сприяти міжнародній науковій комунікації;

− інституційно розділити науковий менеджмент і суто наукову роботу;

− розробити і прийняти національну програму розвитку науки;

− вдосконалити правову базу, що захищатиме інтереси науковців, забезпечити її дотримання, а також визначити обов’язки вчених (галузеві

етичні кодекси).

Насамкінець хочеться зауважити, що виконання цього плану є

мінімальною умовою початку структурних змін у науці і справою честі для нас і наших колег.