ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ОСНОВНІ МЕТОДИ ЛІНГВІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ

Методи лінгвістичного аналізу можна умовно поділити на універсальні, традиційні та дискурсивні.

До універсальних належитьгіпотетико-дедуктивний метод. Він передбачає збір фактичного мовного матеріалу, побудову гіпотези і перевірку її істинності на нових фактах (за Л.В. Щербою).

Гіпотеза – це особлива форма знання, припущення, яке пояснює явища, що підлягають спостереженню, і яке вимагає перевірки і доказів для того, щоб стати науковою теорією.

Гіпотетико-дедуктивнийметод містить наступні етапи: (1) встановлення критеріїв відбору фактичного матеріалу, що репрезентує об’єкт дослідження; джерелом може бути художня література (проза, драма, поезія), публіцистична, наукова література, транскрибоване живе мовлення, опитування інформантів, асоціативний експеримент, словники тощо; (2) узагальнення матеріалу індуктивним методом, тобто на підставі умовиводу, в якому думка йде від одиничного факту до узагальнення; так створюється теорія – певна система ідей, які дають наукове пояснення явищу чи класу явищ; (3) теорія зіставляється з уже існуючими, виявляються протиріччя і спільні моменти; (4) етап дедукції, тобто виведення нової ідеї з наявних даних суто логічним шляхом; (5) перевірка нової теорії шляхом співставлення її з отриманими фактами. Головним прийомом тут є класифікація або таксономія. Запорукою правильної класифікації є однотипність критеріїв.

Традиційні методи охоплюють (1) методи аналізу синтагматичних відносин та (2) парадигматичних відносин.

Найбільш поширеним методом аналізу парадигматичних відносин є метод опозицій.Метод тутнеможливо розмежувати з теорією. Основоположником учення про опозиції є Н.С. Трубецькой, один із засновників Празької лінгвістичної школи. Вчення про опозицію ґрунтується на відомій тезі Ф. де Соссюра про те, що “весь лінгвістичний механізм обертається навкруги тотожностей і відмінностей, причому ці останні – лише зворотна сторона перших”.

Опозицію визначають як протиставлення двох мовних одиниць на підставі спільних і відмінних (диференційних) ознак; семантично релевантну відмінність за однією ознакою при спільності решти.

Опозиції поділяються на бінарні / привативні, градуальні та еквіполентні.

До привативних опозиційналежать такі, де один член характеризується наявністю, а другий відсутністю диференційної ознаки, порівн. категорії числа, Сontinuous :: Non-Сontinuous, Perfect :: Non-Perfect в англійській мові, де один із членів опозиції, що репрезентує категорію (правий), є маркованим за певною ознакою (числа, процесуальності, завершеності дії до певного моменту), а другий (лівий) – немаркованим, тобто таким, що характеризується відсутністю ознаки (girl :: girls, walks :: is walking, comes :: has come).

Еквіполентні опозиціїхарактеризуються якісною відмінністю ознаки, а не її наявністю або відсутністю, порівн. категорію роду в англійській мові, де чоловічий, жіночий і середній роди є маркованими за наявністю якісно різних ознак (приналежність до чоловічої статі, жіночої статі або класу неістот).

Градуальні опозиціїхарактеризуються різним ступенем однієї ознаки, порівн. категорію ступенів порівняння прикметників, де кожен член відбиває різний ступень прояву якості, вираженої прикметником (nice – nicer – the nicest; beautiful – more beautiful – the most beautiful).

Метод опозицій використовується для побудови граматичних категорій або класифікації лексики: віднесення її до різних пластів на підставі даних компонентного аналізу.

Іншим широко застосовуваним методом аналізу парадигматичних відносин є компонентний аналіз. Компонентний аналіз здебільшого використовується для розкриття семантики слова, але знаходить застосування також у фонології, морфології та синтаксисі (О.В. Гулига, О.І. Шендельс). Він передбачає розкладання слова на складники – семантичні компоненти (семи, семантичні множники, диференційні семантичні ознаки, семантичні параметри, ноеми тощо). Найбільш поширеним є термін ‘сема’.

Сема є елементарним складником значення слова або іншої мовної одиниці, що відбиває ознаки означуваного, які розрізняються у певній мові. Сему часто умовно називають елементарною одиницею смислу.

Першими дослідниками, що запропонували і розробили компонентний аналіз лексики, були американські антропологи У. Лаунсбері та Ф. Гудінаф, які за допомогою інформантів вивчали мови американських індійців, зокрема терміни споріднення, спираючись на співставлення мінімальних пар порівн.: батько [старше покоління], [чоловіча стать], [пряме споріднення] і син [молодшепокоління], [чоловіча стать], [пряме споріднення].

З другої половини ХХ століття основним матеріалом для компонентного аналізу стають дефініції тлумачних та ідеографічних словників типу тезауруса Роже, де лексика подана не за алфавітом, а за тематичними групами, що відображають певну систему понять (назви груп, до яких входить слово, можна розглядати як семи). Компонентний аналіз за словарними дефініціями передбачає виділення у дефініціях семантичних множників (за Ю.Н. Карауловим), тобто елементарних одиниць змісту, які, сполучаючись один з одним у різноманітних комбінаціях, задають значення будь-якого слова у певній мові.

Великий внесок у розробку компонентного аналізу зробили Дж. Катц, Дж. Фодор, Ю. Найда, Ю.Д. Апресян, І.В. Арнольд, Ю.Н. Караулов, Й.А. Стернін та ін. Розробка принципів компонентного аналізу продовжується. Метод є перспективним, оскільки він добре поєднується з методами дискурсивної парадигми.

До найбільш поширених методів аналізу синтагматичних відносин слід віднести дистрибутивний метод, генетично пов'язаний з американською структуралістською лінгвістикою 30-х-50-х років. Цей метод базується на понятті дистрибуції, яку можна визначити як суму усіх можливих оточень, у яких зустрічається та чи інша одиниця (фонема, морфема, слово тощо), тобто суму усіх можливих позицій одиниці відносно інших одиниць того ж рівня, їх сполучуваність. Для застосування методу вживаються численні умовні позначення, за допомогою яких складають дистрибутивні формули: make + N (make a coat/a decision); make + (the) +N + V (make the machine go); make + A (make sure); make + A + N + for + N (make a good wife for him). Метод застосовується для встановлення варіативності значення слова; у лексикографії.

Близьким до дистрибутивного методу є аналіз безпосередніх складників. Основи методу сформульовані Л. Блумфільдом. Метод засновано на припущенні, що будь-яка складна одиниця мови або тексту складається з двох більш простих одиниць – безпосередніх складників. Безпосередні складники теж можуть розкладатися на ще більш дрібні складники до елементарних неподільних. Якщо аналізу підлягає синтаксична конструкція, один із складників є ядерним, а другий – маргінальним. Для застосування методу вживається система умовних позначень. Наприклад, речення Old Mathews is ready to cooperate, which simplifies matters може бути розкладеним на безпосередні складники таким чином:

Snuc Smod