ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Культура України в роки Великої Вітчизняної війни

За умов окупації України її урядові установи, культурні та наукові заклади було евакуйовано, зони функціонували на території інших республік. Над науковим вирішенням найважливіших проблем воєнного часу працювало понад 70 вузів, евакуйованих з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії. Науково-дослідні роботи проводила Академія наук УРСР. Фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР реалізовували оборонну програму: вони розробили прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом під час складання корпусів танків Т-34. Цей метод дозволив поліпшити міцність та якість бойових машин. Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О. Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові, підготували спеціалістів для роботи в них та відправили пораненим бійцям кілька тонн консервованої крові. Інститут біохімії АН УРСР на чолі з академіком О. Палладіним створив препарат, що прискорював згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов удосконалив методи лікування хвороб ока та розробив ефективну пересадку рогівки пораненим. Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали праці «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», серію брошур про народних героїв України. Ці видання, авторами яких були відомі історики України М. Петровський, К. Гуслистий, М. Супруненко та інші, мали важливе значення в ідеологічній боротьбі з ворогом. Культурно-освітні установи республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, випуск газет, журналів. Згодом евакуйовані з України видавництва об'єдналися в Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім у Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети. Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна». Твори українських літераторів були сповнені ненавистю до ворога та глибокої переконаністю у перемозі над ним. У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Диктори читали фронтові нариси, оперативні повідомлення з місць бойових дій. З України було евакуйовано понад 50 театрів, яким доводилося готувати вистави на незвичних, іноді зовсім непридатних сценах. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, шпиталях. У фронтових концертах брали участь майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та інші. Особливої ваги набувала кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтові кінооператори зафіксували на плівці всі великі бойові операції. Кінооператор киянин В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 p.). Українські кіностудії було евакуйовано до Середньої Азії, де вони випускали патріотичні фільми. У 1943 р. режисер М. Донський за постановку фільму «Райдуга» отримав кінопремію «Оскар». Війна не припинила розвиток українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати, листівки розповсюджувалися з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Плідно працювали у воєнні роки українські скульптори. Так, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднева та інших партизанів України. Українські вчені, науковці, діячі культури зробили вагомий внесок у боротьбу проти німецько-фашистських окупантів. їхні винаходи, наукові дослідження, патріотичні твори стали складовою отриманої у Великій Вітчизняній війні перемоги. Визволення України в 1944 р.

Назви військових операцій	Хід і результати
Січень—лютий 1944 р.
Житомирсько-Берди- чівська операція	Війська 1-го Українського фронту завдали поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих військ на Корсунь-Шевченківському виступі
Корсунь-Шевченків-ська операція	Війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі й 28 січня з'єдналися в районі м. Звенигородки; 8 лютого німецькому командуванню було пред'явлено ультиматум, але ворог продовжував чинити опір: 10 лютого розпочалась операція з ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання фашистів; 17—18 лютого 1944 р. фашистські війська здійснили останню спробу вирватися з оточення, однак це вдалося лише їх невеликій частині; було створено умови для подальшого визволення Правобережжя, ворог утратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис. потрапили в полон, радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння
Наступ на рівненсько-луцькому напрямку	Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту (за підтримки партизанських загонів Сабурова, Федорова, Бегми та ін.) у складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя розгорнули наступальні дії на рівненсько-луцькому напрямку; було звільнено Луцьк, Рівне, Проскурів, Тернопіль, Вінницю
Нікопольсько-Криво-різька операція	30—31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на нікопольсько-криворізькому напрямку; війська раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого)
Березень—травень 1944 р.
Проскурівсько-Чернівецька операція	У результаті наступу військ 1-го Українського фронту (4 березня—17 квітня) вороже угруповання було розколоте на дві частини; радянські війська вийшли в передгір'я Карпат
Умансько-Ботошансь-ка операція	5 березня—17 квітня війська 2-го Українського фронту розгромили 8-му німецьку армію; 26 березня вийшли до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Руму- і нії — країни-союзниці фашистської Німеччини
Одеська операція	Війська 3-го Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту 28 березня визволили Миколаїв, 10 квітня — Одесу
Визволення Криму	Війська 4-го Українського фронту, Приморська армія та моряки Чорноморського флоту розбили Кримське військове угруповання фашистів і визволили Кримський півострів (8 квітня—12 травня); 17-та німецька армія втратила понад 100 тис, осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку; Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі й одержав можливість активізувати бойові дії проти Румунії
Липень—жовтень 1944 р.
Бої на рава-руському і львівському напрямках	У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — вісім дивізій кількістю до 60 тис. осіб; у боях було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон; серед розбитих сил вермахту була дивізія СС «Галичина», яка втратила більше половини свого складу, з оточення вирвалося лише 3 тис. осіб

Львівсько-Сандомир-ська операція	Під час успішного наступу (13 липня—29 серпня) була знищена група гітлерівських армій «Північна Україна»
Яссько-Кипіинівська операція	Війська 2-го та 3-го Українських фронтів (20—29 серпня) розбили групу гітлерівських армій «Південна Україна»
Карпатсько-Ужгород-ська операція	У жовтні 1944 р. завершилося визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а 28 жовтня — решта населених пунктів Закарпатської України

У надзвичайно важкій обстановці Другої світової війни, кінцевий результат яких неможливий було передбачити, насамперед Сталін і його українські ставленики не годі було й рахуватися з основними новими життєво важливими вимогами українського народу, які зросли у цій ситуації. І саме тут – таки головною причиною всієї «ліберальної політики» у питанні у роки війни, але це своєю чергою були не зашкодити наукової, культурної революції й літературного життя страны. З роками війни 1941 – 1945 рр. /включно/ пов'язаний відносний світанок української історичної науки, культури, літератури та образотворчого мистецтва. «Вперше за багато років повертається – писав М. Рильський, - українські вчені й письменники здобули право вголос висловитися про національний дух українського народа». З кінця 1941 р з української радянської літературі одна одною починають друкуватися статті істориків і письменників, присвячені видатним сторінкам національного минулого. Відроджується потяг національного традиционализму. Відомі артисти виступають з узагальнюючими роботами про український національний театр /Іван Кочерга/, музичну культуру /Філіп Козицкий/, мову /Леонід Булаховський/. Саме на цей час, вперше з часів терору 1933 – 1938 рр., Інститут історії Академії Наук УРСР мав сміливість підготувати до друку багатотомну працю «Історія України», перший тому якого вирушив у переломний період війни / в 1943 р. /. Одночасно вийшов популярний «Напис в історії України», якої українська школа і найнедовірливіший читач або не мали понад десять лет. Художня література дала ряд романів, повістей, оповідань /Про. Гончар «Прапороносцы» – трилогія Ю. Яновський «Жива вода», Ю. Смолич «Вони не пройшли», Л. Смиленский «Софія», О. Кундзіч «Українська хата»/. Роки війни стали часом появи значних, пронизаних патріотичним пафосом, поем /М. Рильський «Слово про рiдну матiр»; П. Тичина «Голос матері»; У. Сосюра «Любіть Україну»; Л. Первомайський «На Полтавщині»; А. Малишко – «Україна моя»… Вагомим внеском до історії радянського мистецтва 1941 – 1945 рр. внесли українські художники. Уже наступного дня війни розширений Пленум союзу митців звернувся із закликом вимагати розгорнути активну мистецьку роботу до армій, на фронті, на теренах. У багатьох містах України було створено штаби, які налагодили роботу з випуску плакатов. Помітним явищем історія українського образотворчого мистецтва періоду Великої Великої Вітчизняної війни став плакат У. Касіяна «У бій, слов'яни!», відзначений першої премією на московської виставці оборонного плаката влітку 1943 р. не дуже популярна користувалися присвячені визволенню столиці України плакати У. Касіяна «Київ наш», П. Супонина «Київ», до. Агнита – Следзевского «Під славним містом Києвом» і др. Під час війни активно розвивається графічна живопис. Трагічні події війни відбито у малюнках І. Кружкова «Дівчинка Донецькій залізниці» /1943/, У. Гливенка «Ведуть заручників» /1941/, А. Гнилова «У «санчастині» концтабору Шталаг 326» /1945/. Численні фронтові малюнки українських митців, які дійшли до нас стало на пожовклих аркушах папери, сторінках блокнотів, стали безцінним внеском в героїчну військову летопись. Попри важкі умови, українськими художниками було створено чимало картин, етюдів /М. Сирота «Полонені німці», 1942; З. Кравченка «Розгром німців під Ростовом» 1942; Ю. Балановский «На дніпровських переправах» 1944; Ф. Самусев «Під Корсунь – Шевченківському» 1944/ У час з української радянської живопису розвивається і історичний жанр /«Московські посли вручають грамоти Богдана Хмельницького» І. Шульга, створена 1943 р. для центрального історичного музею; серія картин М. Дергуса «Хмельничина»; «Після Корсунській перемоги» і др./… Усе це свідчило, що ознаки нового культурного і громадського піднесення України, яка пережила дивний шквал війни" та німецьку окупацію, були очевидными. Проте, попри найбільший моральний підйом, пережитий радянським суспільством, завдяки перемозі на другий світової війни, Сталін вважав, що вона завдала його режиму серйозні втрати ідеологічного характеру. Прагнучи підняти бойову мораль совєтського люду в часи війни, радянська влада стимулювала національні почуття, як російського, і інших народів СРСР, і навіть зняла обмеження з релігії. Але найбільше занепокоєння режиму те обставина, що майже 70 млн. совєтського люду – жителі окупованих німцями територій, угонявшиеся примусові роботи, військовополонені – ознайомилися з Заходом й вкусили деякі боку західного життя. З іншого боку, шляхом анексії у складі СРСР було включені території з людей, більшість яких негативно або у кращому разі скептично ставилися до радянської ідеології, політичній системі й економічному устройству. Тому Сталін вважав: режим повинен знову стиснути у своєму кулаку общество. Новий розмах культурної, наукової і суспільно – політичного життя України, починаючи з другої половини 1946 р. змінився новим систематичним і плановим разгромом. Людиною, якого Сталін довірив завдання відновлення «ідеологічної чистоти» був її найближчий помічник Андрій Жданов. Почалася жорстока «чистка» серед українських вчених, письменників, діячів пера, кіно України й искусства. Результати цієї чистки виявилися спустошливими. Варто сказати, що це роботи з в історії України, історії художньої української літератури, критики, історії театру, написане у роки, тобто. під час змушених із боку Москви послаблень і відносних свобод в питанні, всі кращі твори літератури /проза, поезія/ тепер оголошували анафему, як просякнуті духом «українського буржуазного націоналізму». Від багатообіцяючих можливостей нового культурного і громадського піднесення України ні залишилося следа. Апогеєм ідеологічного «закручування гайок» став 1951 рік, коли було віддане анафемі вірш У. Сосюри «Любіть Україну!», написане на хвилі патріотичного піднесення в 1944 р. і який отримав сталінську премію. Автора обвинуватили у націоналізмі і примусили публічно із принизливим раскаянием. З кінця 1948 р. України розгорнулася компанія боротьби з «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом і «космополітизму» єврейських письменників, художників, зокрема, Про. Борщаковского, І. Стебуна, Є. Адельгейма, А. Каунельсона. Вчені й письменники, композитори і митці таких умов неспроможні були творити, і це негативно позначилося розвиток літератури і мистецтва. Проте, тоді, коли всі були готові до однієї сталінської примхи, 5 березня 1953 р. «батько народів» відійшов до кращої з світів. Здавалося, чути, як облегчённо вздохнула. Після смерті почалася нова ера. Виснажливі, нераціональні, марнотратні, диктаторські методи правління виникли на терорі і масовому примус, було неможливо існувати нескінченно. Назріла насущна потреба у загальному ослабленні жорстокого сталінського контролю за усіма сферами життя общества. М. З. Хрущов, став переміг у боротьбі влада, розумів, що, в результаті розширення зрештою, прогрес Радянського Союзу може бути з урахуванням насильства, а переконання, зростання продуктивності і ініціативи, а чи не революційного запалу. Щоб перейти нового шлях розвитку, слід було спочатку розірвати зі прошлым. ХХ з'їзді КПРС 1956 р. М. З. Хрущов зробив одне із найбільш драматичних у радянській історії доповідей. Посіявши найбільший жах і розгубленість серед «твердих партійців», він розгорнув перед делегатами велику, детальну і застрашливу картину сталінських преступлений. Цей «секретний доповідь» означав початок процесу «десталінізації», сопровождающейся суттєвими змінами у культурному житті країни. Цей процес був складним; і суперечливим, але загалом, безперечно, сприяв громадському, національному й культурного відродженню в Украине. Серед різних верств населення зріс інтерес до української мови і культурі, до своєї історії над народом. Постають нові періодичних видань, зокрема, журнали «Прапор» /1956г./, «Радянське літературознавство» /1957 р./. Саме тоді створили такі наукові центри, як Академія будівництва й архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук /1956 р./; нові творчі спілки – Союз журналістів України /1958 г./. Почалося видавництво «Українського історичного журналу» і першою «Українській Радянській Енциклопедії». Значну увагу стало приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, яке знайшло відображення у виданні багатотомних робіт з з української літератури та літературного мови, «Антології української поезії» і т.д. У цілому нині, лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення у розвиток українських літераторів. Саме тоді було написано «Зачарована Десна» і «Поема про море» А. Довженка, «Шуміла Україна» П. Панча, «Людина і зброя» Про. Гончара і «Проте й брехня» М. Стельмаха. Призупинилися нападки на письменників, які на початку 50–х були об'єктом критики борців із космополітизмом і буржуазним націоналізмом. На розвиток української культури, на громадське життя України справила великий вплив нове покоління талановитих діячів. Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків з труднощами пробивали собі шлях шпальти журналів, але користувалися особливої популярності серед молоді. Саме з кінця 50-х беруть своє початок українські внецензурные видання, простіше, «самвидав». Велике зацікавлення викликали в читачів збірки поезій Л. Костенко «Промiння землі», /1957/, «Вiтрила» /1958/. У 1953 р. Д. Павличко дебютував із збіркою «Любов і ненависть». Критика культу особи поклала край «сталиниане» мистецтво УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, присвячені «вождю всіх народів». Художники України, передусім графіки, почали пошуки нових форм в образотворче мистецтво, виходячи далеко за межі соціалістичного реализма. У зв'язку з святкуванням 150-річчя від народження Кобзаря у Москві був споруджений пам'ятник Т. Р. Шевченка /роботи М. Грицюка, Ю. Сенкевича, А. Фуженко/ в 1956 р. відкрили пам'ятник до Львова І. Франко роботи Б. Борисенко, Д. Кравича. Значні успіхи досягнуто українськими живописцями у розвитку на історичну тематику. Помітним явищем з української живопису цього періоду стали полотна М. Хмелька, Про. Хмельницького, У. Задорожного; також треба сказати роботи М. Дергуса «Тарас на чолі війська» /1952/, Л. Чернова «Вечірня песня». Живописці дедалі більше звертаються до традицій народної творчості. Найяскравіше простежується на роботах художників закарпатської школи живопису. Яскравим прикладом служить картина Р. Глюка «Лісоруби» /1954/, полотна А. Ердели «Заручені» й О. Коуки «Верховинка» /1956/. Розквіт переживає в післявоєнний час пейзажна живопис. У цій зв'язку необхідно, передусім, відзначити роботи М. Глущенка – однієї з видатних з української живопису майстра пейзажу – «Тихий вечір» /1951/, «Весняна лірика» /1958/, «Над Дніпром» /1952/. «Шторм» /1952/. Подих самого життя, його аромат відчутно у роботах А. Петрицького «Певонии», З. Бесєдіна «Рози» /1952/, М. Глущенка «Квіти і натомість моря» /1955/. Відчутних успіхів домоглися художники монументалісти З. Думенко, Про. Попов, У. Токарєва, які скоїли монументально-живописные роботи у Одеському Палаці культури моряків /1951-1953/. Здобутки та особливості українського монументально-декоративного мистецтва у першій половині 1950-х років найбільш чітко проглядають й у художньому оформленні павільйонів Виставки народних досягнень УРСР /1958-1959/. У виконанні цього проекту брали участь живописці і скульптори Харкова, Одеси, Києва і здати інших городов. Падіння М. З. Хрущова негативно позначилося, зокрема і культурної України. Лібералізація культурно-національної життя змінилася посиленням русифікації на Украине.

Керівником УРСР продовжував залишатися В. Щербицький, який був переконаним прихильником жорсткого політичного і економічного централізму. Щербицький був "людиною Брежнєва", оскільки належав до того ж "дніпропетровському клану" партійно-державної еліти СРСР. На головних партійних і міністерських посадах в Україні з'явилося більше 20 "дніпропетровців", особисто відданих своєму покровителеві. Всі рішення з'їздів КПРС схвалювалися в Києві ще до їх ухвалення у Москві. До середини 1970-х рр. в партійних колах і в офіційній пресі поступово замовкли всі розмови про швидке пришестя комунізму. Третя програма партії була явно нездійсненною, утопічною і безглуздою. Для широких народних мас необхідно було висунути якусь нову ідеологічну концепцію, намітити нові орієнтири розвитку. Так народилася теорія "розвиненого соціалізму". Згідно нової комуністичної теорії, між соціалізмом і комунізмом лежить тривалий історичний етап "розвиненого соціалізму", який необхідно здолати на шляху до "світлого майбутнього". Конкретні терміни нового історичного етапу цього разу партія передбачливо не називала, обмежившись терміном "тривалий".Всі ці політичні і ідеологічні новації були закріплені в новій конституції СРСР, прийнятій 7 жовтня 1977 р. У 1978 р. відповідно була прийнята і нова конституція УРСР. Стаття 6-а цих конституцій "навіки" закріплювала керівну роль КПРС в радянському суспільстві. Почалося швидке зростання лав членів КПРС, у тому числі і в Україні. Будь-яка людина, що прагнула зробити службову кар'єру, або здобути кращу освіту просто зобов'язана була бути членом партії. Так, якщо на початку 1960-х рр. в КП України перебувало 1,2 млн чоловік, то до кінця 1970-х рр. ця цифра зросла до 2,7 млн Одночасно наголошувалося посилення партійного впливу на радянські і державні органи влади. Таким чином, вибори в ради фактично втрачали всякий сенс, оскільки влада в країні концентрувалася виключно в партійних структурах. Серед програмних тез КПРС почало широко пропагуватися положення про "стирання національних відмінностей" між народами СРСР і формування "нової історичної спільноти людей" - радянського народу. "Злиття націй" передбачало провідну роль російської мови, як мови міжнаціонального спілкування. Така політика не могла не відбитися на мовному положенні в Україні. Поступово українська мова почала зникати з офіційного вживання. Це означало нову, потужну хвилю русифікації України. У 1976 р. лідер українських комуністів В. Щербицький демонстративно зачитав свою доповідь на XXV з'їзді компартії України російською мовою. Приклад керівника зрозуміли і прийняли до виконання всі партій та державні органи республіки. В управлінських структурах, на виробництві і у сфері освіти російська мова стає пануючою. З 1973 р. написання і захист дисертацій здійснювався тільки російською мовою. Також російською мовою велося викладання більшості предметів в українських вузах і технікумах. Не дивлячись на широке розповсюдження російської мови, окремі творчі колективи змогли зберегти національний український колорит. Серед них - Державний хор ім. Р. Вірьовки, ансамбль танцю УРСР ім. П Вірського, академічна хорова капела "Думка", Київський і Львівський оперні театри. Життєвий рівень населення, як у всьому Радянському Союзі, так і в Україні продовжував залишатися досить низьким. На всіх своїх форумах партійні діячі постійно говорили про завдання підвищення добробуту радянських людей, проте далі красивих слів справа не йшла. У 1970-і рр., використовуючи величезні валютні надходження від продажу радянської нафти за кордон, уряд ще намагався створити видимість матеріального благополуччя в СРСР. З цією метою у великих масштабах здійснювалися закупівлі товарів народного споживання за кордоном, що поглинало десятки мільярдів доларів. Дешеві імпортні товари продавалися на внутрішньому ринку по завищених цінах, але і вони не могли повністю задовольнити всі потреби населення. Впродовж 1970-х рр. грошова маса, що знаходиться в обігу збільшилася більш ніж в 5 разів, а виробництво товарів народного споживання - тільки удвічі. В результаті в країні постійно зростав дефіцит багатьох необхідних людям товарів і продуктів. Одночасно партійні і державні номенклатурні верхи створили свою власну, закриту систему постачання і розподілу. Для цих категорій людей та їх сімей за кордоном в невеликих кількостях купувалися високоякісні товари і продукти харчування. Ці люди користувалися недоступними для народу медичними установами з кращими лікарями і устаткуванням, відпочивали в закритих санаторіях і будинках відпочинку. Подібна ситуація підсилювала соціальну диференціацію суспільства і загострювала в народі відчуття несправедливості і нерівноправності порядку, який існував у країні.

28 Навіть в умовах ідеологічного тиску традиційно значними були досягнення української музики. Передусім було реабілітовано композиторів Б. Лятошинського, М. Колессу, М. Вериківського, інших митців. З'явилися нові опери (Г. Майбороди "Тарас Шевченко", В.Кирейка "Лісова пісня", С. Людкевича "Довбуш", В. Губенка "Шельменко-денщик", Ю. Мейтуса "Украдене щастя"), балети ("Либідь" В. Гомоляки, "Пам'яті Лесі Українки" А. Штогаренка, "Тіні забутих предків" В. Кирейка), симфонії ("Я стверджуюсь" Є. Станкевича, 4-а і 6-а симфонії Б. Лятошинськго, 2-га симфонія А. Штогаренка). У вокальному та симфонічному жанрі гідно були оцінені громадськістю Л. Ревуцький, М. Веріковський, М. Колосса, М. Скорик, Л. Дичко, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козиць-кий, К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, О.Білаш, А. Філіпенко, Л. Кос-Анатольський, І. Шамо, В. Івасюк та ін. Визнаним віртуозом диригентської майстерності став С. Турчак. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. В багатьох країнах відомі імена таких корифеїв української оперної сцени, як А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, М. Стеф'юк. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, Н. Яремчук, В. Зінкевич та багато інших. Улюбленими в народі стали "Пісня про рушник" (автор слів А. Малишко), "Марічка" (М. Ткач), "Чорнобривці" (М. Сингаївський), "Червона рута", "Водограй", "Я піду в далекі гори" (В. Івасюк) та ін. В умовах задушливої атмосфери 1960 — 1980-х років ідеологічні відділення КПРС жорстко реагували на будь-які спроби митців відійти від офіційних канонів. Так, етнографічний хоровий ансамбль "Гомін" під керівництвом Л. Ященка, який взявся відроджувати колядки і купальські пісні, негайно було звинувачено в "буржуазному націоналізмі". Колектив розпустили, а його керівника виключили зі Спілки композиторів. Щасливішою була доля інших мистецьких колективів України, які не лише зуміли вижити, але й зберегли національний колорит і високий творчий потенціал. Серед них — Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Вірьовки, Державна заслужена академічна капела "Думка", Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцульський ансамбль пісні і танцю, Київська чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького та ін. При будинках культури та клубах продовжувала розвиватися художня самодіяльність. Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Зокрема, своїми виступами прославили Україну академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Українські театральні традиції творчо розвивали режисери Г. Юра, М. Крушельницький, В. Скляренко, А. Скибенко, О. Король, О. Бєляцький, І. Равицький, В. Загоруйко, М. Шейко та ін. Серед театральних зірок виділялися такі майстри, як Н. Ужвій, Б. Ступка, К. Степанков, А. Роговцева, В. Добровольський, К. Лавров, Б. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов тощо. Справжніми майстрами балету постали Л. Сторчакова, Н. Хоменко, Р. Хилько, В. Ковтун. У 1960—1980-х роках зросла кількість театрів, і в середині 1980-х pp. їх налічувалось майже 90, але театральний репертуар перебував під постійним контролем ідеологічних відділів партійних органів. Як наслідок, більшість поставлених вистав оспівували "переваги радянського способу життя". Великим лихом була русифікація, в результаті якої на середину 1980-х років менше 30 % професійних театрів республіки залишалися українськими. Деякі зрушення відбулися в галузі наймасовішого виду мистецтва, яким залишалося кіно. На той час в Україні працювало три кіностудії: Київська ім. О. Довженка, Одеська і Ялтинська та Київська студія хронікально-документальних фільмів. Серед найбільших здобутків українського кінематографу, що продовжував традиції поетичного кіно О. Довженка, С. Кавалерідзе, О. Савченка,— фільми В. Денисенка "Сон" (1964), С. Параджанова "Тіні забутих предків" (1965), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Аргентині, Л. Осики "Камінний хрест" (1968) і "Захар Беркут"(1971), Ю. Ільєнка та І. Миколайчука "Білий птах з чорною ознакою" (1972), відзначений найвищою нагородою Московського міжнародного фестивалю, Л. Викова "В бій ідуть одні старики" (1974) та "Ати-бати йшли солдати" (1976), І. Миколайчука "Вавілон XX" (1979) та ін. Окрім режисерів, до розвитку українського кіно чимало спричинилися тодішні мол оді сценаристи — поети і. Драч,М. Вінграновський, Д. Павличко, Л. Костенко, актори І. Миколайчук, К. Степанков, Л. Кадочникова, В. Ступка, М. Гринько, М. Олялін та ін. Значно ускладнював розвиток українського кінематографу диктат офіційної ідеології, наглядачі від якої вирішували долю тих чи інших стрічок, та русифікаторська політика. Наприклад, із двох десятків картин, які щорічно випускала Київська кіностудія ім. 0. Довженка, лише 2—3 озвучувалися українською мовою; в Одесі й Ялті не було і цього. Як правило, фільми з яскраво вираженим національним характером чи гострою проблематикою на екран не допускалися, а їх творці зазнавали цькувань. Таким чином режим прагнув не допустити становлення національної кінодраматургії, позбавити українське кіно національної проблематики. Серед заборонених для прокату були фільми Ю. Іллєнка "Криниця для спраглих", К. Муратової "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи", М.Рашеєва "Заячий заповідник". Архаїчним та відірваним від життя було визнано жанр "поетичного кіно", що склався в Україні. Після нетривалого показу на довгі роки стали недоступними для масового глядача "Білий птах із чорною ознакою" та "Тіні забутих предків". Режисера останнього з них, С. Параджанова, було запроторено до в'язниці. Лише за часів перебудови українські фільми змогли прорвати "залізну завісу", якою досі московські чиновники відгороджу вал и їх від зовнішнього світу. Так, у 1989 р. картини Ю. Ільєнка "Криниця для спраглих" та "Вечір на Івана Купала" мали успіх на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско. Наступного року ще одна стрічка Ю. Ільєнка — "Лебедине озеро. Зона" на Канському міжнародному кінофестивалі отримала два головні призи Міжнародної федерації кінематографічної преси. Безперечним успіхом цього часу стала і картина "Голод-33 ", яку створив молодий режисер О. Янчук за сценарієм С. Дяченка і Л. Танюка. В ній талановито і правдиво відтворено найтрагічнішу сторінку історії України. Плідно, в розумінні кількості, але не завжди якості, впродовж другої половини 1950-х — 1980-х років працювали майстри образотворчого мистецтва. Після того, як з початком "відлиги" було покладено край сталініані, вони, як правило, творили те, що їм замовляли: "ленініану", портрети передовиків виробництва, інші твори "соціалістичного реалізму". Зокрема, у 1981 р. завдяки київським і московським скульпторам па чолі з Є. Вучетичем у Києві відкрився меморіальний комплекс Українського державного музею Великої Вітчизняної війни, який увінчувався 62-метровим монументом "батьківщини-матері". Символами доби також стали обеліск місту-герою Києву на площі Перемоги та арка поблизу нинішньої Європейської площі, що мала символізувати братерське єднання українці в та росіян (у народі більше відома як хомут). Цікавим було розв'язання творчих завдань при спорудженні пам'ятників І. Франку в Києві (1956), викопаного скульпторами Л. Білостоцьким і О. Супруном та архітектором М. Іванченком, і Львові (1964), роботи В. Борисенка, Д. Крвавича, Є. Миська, Я. Чайкн, Д. Одрехівського, А. Шуляра, та Т. Шевченку в Москві (1964) за авторством М. Грицюка, Ю.Сенкевича, А. Фужека. Належне місце в українській скульптурі займають також твори В. Бородая ("Іван Богу її", пам'ятні знаки засновникам Києва (Кию, Щеку, Хориву і їхній сестрі Либеді), Т. Шевченкові в Арров-парку (США) та ін.), І. Гончара (пам'ятники М. Горькому в Ялті, Т. Шевченку в Шешорах Івано-Франківської обл., С. Васильченку в Ічні), Г. Кальченко (пам'ятники М. Заньковецькій, Лесі Українці, І. Котляревському в Києві, П. Гулаку-Артемовському — в Городищі). Досконало оволодів технікою деревориту (гравюра на дереві) виходець з Тернопільщини Я. Гніздовський, який, як засвідчує його творчість, став співцем української землі на американському континенті. Дереворити нашого земляка демонструвалися більш як на ста виставках у США, Канаді, країнах Європи, Азії, Латинської Америки та Африки. Нині вони зберігаються у великих музеях США і Канади, багатьох приватних збірках. Навіть президент Дж. Кеннеді, обладнуючи свій робочий кабінет у Білому домі, вибрав дві картини Я. Гніздовського — "Зимовий пейзаж" і "Соняшник". В українському живописі цього періоду продовжували панувати історико-революційна, патріотична і "виробнича" теми, але поруч з цим все більшого поширення набували образи сучасника, природи у М. Божія (" Медсестра", "Дівчина в синій хустці", "Думи мої, думи""), І. Бокшая ("Зустріч на полонині", "Синевірські полонини"), М. Глущенка ("Весна на перевалі", "Кримські виноградники", "Українські квіти"), К. Трохименка (" Катерина", "Т.Шевченко в Каневі"), С. Шишка ("Голосіївська осінь", "Листопад", "Дніпро восени"),О. Шовкуненка("Рожі", "Повінь"),Т. Яблонської ("Разом з батьком", "Хліб", "Травень"), а також історичного минулого в творах М. Дерегуса ("Хмельниччина", " Дума про козака Голоту", "Голод. 33-й рік"), О. Лопухова ("Війна", "Вольниця", " Моє дитинство. Голод" ),Г. Смольського(" Портрет В. Стефаника", "Опришки в горах", "Троїсті музики"), В. Чеканюка ("Кармелюк ", "Партизани", "Максим Кривоніс під Звягелем"), В. Шаталіна ("Бойове завдання", "Земля", "Битва за Дніпро"). Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників О. Заливахи ("Полтавчанка", "Дзвонар", "Червона калина"),А. Горської("Абстка", "Автопортрет", "Прапор перемоги"), народних майстрів К. Вілокур ("Півонії", "Натюрморт з хлібом", "Осінь"), В. Глушенко ("Присвята", "Козак і дівчина", "Ой у полі криниченька"), М. Приймаченко ("Чубарики на квітах","Козацька могила", "Ведмеді на пасіці") та ін. На жаль, негативні тенденції, які панували в духовній сфері, не оминули й майстрів образотворчого мистецтва. Одні з них були позбавлені можливості працювати, твори інших забороняли або й знищували. Так, ще в 1964 р. зі Спілки художників були виключені А. Горська та Л. Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з зображенням протестуючого Т. Шевченка. Сам шестиметровий вітраж, який видався партійним чиновникам ідеологічно шкідливим, було безжально знищено. Дещо пізніше такої ж долі зазнала 200-метрова композиція скульптурних рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука та В. Мельниченко на Байковому кладовищі. У різноманітних відхиленнях від "соціалістичного реалізму" було звинувачено та піддано цькуванню відомого скульптора, живописця та етнографа І. Гончара, який у 1939 р. отримав Державну премію України ім. Т. Шевченка; у 1965 р. за звинуваченням в антирадянській пропаганді й агітації було засуджено художника О. Заливаху тощо. Отже, розвиток української культури в другій половині 1950 — 1980-х роках мав складний і неоднозначний характер: після короткого періоду хрущовської "відлиги", коли відбулася активізація культурного і духовного життя суспільства, з середини 60-х років, незважаючи на певні досягнення, в культурі, як і в інших сферах життя, очевидною стає глибока системна криза. З початком національного відродження другої половини 80-х років попередня політика ідеологічного диктату, русифікації, обмеження української культури відходить у минуле.

29. Культура в часи перебудови та становлення незалежності України"Перебудова", як і кожна "революція згори", була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її значення полягало у тому, що вона спричинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верств. Завдяки горбачовській "гласності" люди долали стереотипи й догми, які формувалися десятиліттями, отримали право на об'єктивну інформацію, могли вільно висловлювати власну думку. Цей процес, звичайно, проходив в Україні повільно і болісно, зустрічав запеклий опір з боку консервативних сил, передусім партійної верхівки на чолі зі Щербицьким, але був незворотним. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу" все частіше почало звертати погляди до національних глибин: історії, культури, мови. Початки національного відродженняПровісником українського національного відродження стала Спілка письменників України (СПУ) та й друкований орган — газета "Літературна Україна". Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, 1. Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з нашого життя Йде рідна мова, дійшов висновку про доцільність її конституційного захисту та відправив до Президії Верховної Ради УРСР відповідного листа. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених чи "небажаних" творів, зокрема В.Винниченка, Г.Косинки, представників "розстріляного відродження" М.Зерова, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Хвильового; з'явилися історичні праці М.Грушевського, Д.Яворницького тощо. Стрімка політизація суспільства яскраво проявилася у створенні та діяльності різноманітних "неформальних" груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів (С.Набока, Л.Мілявський, О.Шевченко, О.Матусевич). На його засіданнях відкрито обговорювалися питання про голодоморі 932—1933 pp., визвольні змагання 1917—1921 pp. та ін. Тоді ж у Львові з'явилося культурологічне Товариство Лева, яке об'єднувало переважно молодих людей. Починаючи з 1987 р. в Україну з ув'язнення повертається цілий ряд таких відомих представників дисидентського руху, як В.Чорновіл, М.Горинь, М.Горбаль та ін. Влітку 1988 р. вони на базі Української гельсінкської групи створили політичну організацію республіканського масштабу, яка отримала назву Українська гельсінкська спілка (УГС) і виступала за самостійність України. її лідером став політв'язень з 26-річним "стажем" Левко Лук'яненко, звільнений наприкін. того ж року. На поч. 1989 р. виникло Товариство української мови ім. Т.Шевченка — перша масова українська організація, що перебувала поза партійним контролем. Того ж року відбулася установча конференція історико-просвітницького товариства "Меморіал", яке виступало за увічнення пам'яті жертв комуністичних репресій. Наприкін. жовтня 1989 р. була створена Асоціація "Зелений світ" на чолі з письменником Ю.Щербаком, що, на відміну від заформалізованого Українського державного комітету з питань зовнішнього середовища, гостро ставила питання про екологічні проблеми в республіці. Творення неформальних організацій не обмежувалося лише Києвом та Львовом, а поширювалося й на інші регіони України. Зокрема активну діяльність у 1987—1989рр. розгорнув політклуб "Планета", створений студентами історичного факультету Кам'янець-Подільського педінституту. Його члени (С. Бабій, Ю.Байдюк, М.Лазарович, В.Нестеренко, К.Тимчук), виступаючи в багатьох колективах міста та області, гостро критикували партійно-державне керівництво республіки, передусім першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, яке не лише пленталося у хвості демократичних змін, але й чинило їм усілякі перепони, ознайомлювали з "білими плямами" української історії, засуджували дискримінаційну політику щодо української мови. У1988 р. окремі з них організували у Кам'янці-Подільському акцію збору підписів за надання українській мові державного статусу, за що під тиском місцевого управління КДБ та міськкому КПУ ледь не були виключені з інституту. Врятували лише активна підтримка більшої частини викладацького колективу історичного факультету, студентів та статус депутата міської ради одного з організаторів акції. Ця загалом пересічна подія яскраво засвідчила суперечливість перебудовних процесів у республіці. Якщо в Москві журнал "Огонек", редагований українцем В.Коротичем, вже публікував відверто антирадянських авторів, то в Україні навіть захист української мови міг послужити приводом для переслідування. А в Києві за спробу провести демонстрацію до другої річниці Чорнобильської трагедії кількох лідерів Українського культурологічного клубу було заарештовано.Проте переслідуваннями, арештами, каральними акціями т. зв. "ОМОНу" (українською ЗМОП — загін міліції особливого призначення) чи навіть цькуваннями собаками годі вже було спинити хвилю зростаючого людського невдоволення політикою тодішніх республіканських властей. Так, у червні-липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціоновані мітинги у Львові, у яких активну участь брали такі відомі представники дисидентського руху, як В.Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців та ін. Мітингуючі дискутували щодо розв'язання нагальних національних проблем, вимагали спорудження у Львові пам'ятника Т.Шевченкові та жертвам комуністичного терору, піднімали питання про реабілітацію вояків УПА. 13 листопада 1988 р. 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка (вперше синьо-жовтий прапор було піднято 26 березня 1989р. на мітингу у Львові) поширилися по всій Україні. Вагомим чинником зміцнення українського демократичного руху були незалежні українські видання: друковані органи УГС — газета "Голос відродження" та відновлений "Український вісник", а також журнали "Євшан-зілля", "Кафедра", молодіжні часописи "Дзвін", "Молода Україна", "Поступ" та ін. У 1989р. нараховувалося понад 50 таких видань, а до сер. 1990 р. їх кількість зросла до півтори сотні (як правило, вони готувалися в Україні, а видавалися у Прибалтиці). Під їхнім впливом змінювалися у кращий бік офіційні видання: газети "Літературна Україна","Молодь України", журнали "Київ", "Вітчизна", "Жовтень", "Прапор" (останні два змінили свої назви на "Дзвін" та "Березіль") тощо. Саме на сторінках згаданих видань вперше з'явилися матеріали про криваві злочини комуністичного режиму в Україні, висвітлювалися основні віхи українських визвольних змагань, друкувалися твори раніше заборонених авторів. Тим часом в Україні все частіше лупали вимоги про відставку В. Щербицького. Нарешті у вересні 1989р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК Компартії України став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до деякого прискорення демократичних процесів в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. закону "Про мови в Українській РСР", згідно з яким проголошувався державний статус української мови. Щоправда, відсутність реального контролю за виконанням Закону уповільнювала його виконання, нерідко зумовлювала формальний характер наявних змін. У1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного руху України (НРУ або Рух). Перший — це "живий ланцюг ", присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різними даними, від 450 тис. до 3 млн осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зростаючу силу НРУ. Другою рухівською акцією було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. У значній мірі завдяки Рухові у ряді західноукраїнських міст відбувся демонтаж пам'ятників Леніну як символів тоталітарної доби. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у Червонограді на Львівщині. З обласних центрів комуністичного ідола першим позбувся Тернопіль — 8 серпня 1990 р. Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських церков — греко-католицької (УГКЦ) та автокефальної православної (УАПЦ). Першими успіху добилися вірні УГКЦ: 1 грудня 1989 p., під час візиту М.Горбачова до Ватикану, було домовлено про її легалізацію. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія скликала синод, який проголосив легалізацію УГКЦ. А 5—6 червня 1990р. в Києві відбувся собор УАПЦ, який формально затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив історичне рішення про створення її патріархату.