ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Щоденник Олександра Довженка

індивідуальне науково-дослідне завдання

з джерелознавства з історії України

студентки IІІ-В групи

інституту історії, етнології та права

Дудіної Вікторії

Вінниця - 2013

1.Назва джерела.

Щоденник Олександра Довженка

2.Вид джерела.

Мемуар-щоденик.

3.Відомості про автора.

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця. Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно. У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту. З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира.

Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання. Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем. У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.

Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство. У 1923 році О.Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя О.Довженка круто змінюється.

Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара. Мрією О.Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець.

Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад. Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку «Іван», у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя.

На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград». Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР. З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.

У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Після війни О.Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін». На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна». У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.

Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними? Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку на них дає сам О.Довженко. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.

О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином. Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом», про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.

Змальовуючи своїх предків, О.Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тараса, які «нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Чи ж не звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів — «усе життя грати етюд на інтелігентність»? І чи не саме це так магічно приваблює людей у його творчості? Інша іпостась художнього оспівування митця — праця.

Просто і ненав’язливо виступає означена тема в роботах О.Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше на нашій землі. «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті». Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собою радощі й болі свого часу і свого народу.

При зверненні до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно. І ще О.Довженко — великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життям. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.

4.Історичні умови виникнення джерела.

У 1943–1944 рр. Червона армія звільнила територію УРСР від німців і почала відновлювати радянські порядки.

Початкові надії, що автономія й зовнішній престиж (вступ УРСР до ООН) після війни зростуть, не виправдалися. Сталін і партійне керівництво в Москві повели «політику твердої руки».

Знищена війною матеріально і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. Україні самій доводилося відбудовувати своє народне господарство, без зовнішньої допомоги, до того ж необхідно було давати свої незначні засоби і робочу силу на відбудову тепер збільшеної радянської імперії. Ряд евакуйованих у глибину СРСР підприємств не повернено в Україну. 1946 р. Україна зазнала чергового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані українській культурі під час війни.

У 1950-х pp. далі тривав аґресивний наступ великорадянського шовінізму на українство. 1951 р. московська газета «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В.Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О.Корнійчук (лібретто опери «Богдан Хмельницький»). Це було продовження «ждановщини» у національній політиці, здійснюване першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. Стан «Холодної війни» Кремлівська влада використала як додатковий аргумент для посилення терору в Україні.

Однак смерть Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д.Мануїльського (1922). Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіальними інтересами СРСР і національними прагненнями неросійських народів. В Україні створилися можливості деякої культурної діяльності: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук, почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві. Але ювілей 300-ліття Переяславської угоди 1654 р., так званого возз'єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдності» України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР. У «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї протягом історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів. Пропагандивним виявом «дружби» України з Росією була ухвала Верховної Ради СРСР 19.02.1954 про приєднання Криму до УРСР.

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво зініціювало ряд нових законів, в основному в господарській сфері. Для збільшення продукції збіжжя М.Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану. Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хімічних добрив. Одночасно запроектовано т. зв. міжколгоспні об'єднання, але для обмежених цілей виробництва будівельних матеріалів і будівництва.

5.Характеристика змісту джерела.

У своїх щоденникових записах періоду війни О. Довженко пише про страшні страждання народу. Митець у деякі моменти жаліє, що віддав стільки років свого життя кінематографу, оскільки поряд з ним весь час були заздрісні и ниці людці, що намагалися загубити душу. Він жаліє Сталіна, біля якого зібралися підлабузники, що ніколи не скажуть правди.

Зболено пише митець про те, що ще ніколи в історії стиль не проголошувався раніше, ніж були написані твори. Автори ж його країни мусять писати за суворими законами.

О. Довженко викладає свої думки про зміну системи освіти: покращити жалюгідне становище учителя, дати йому змогу вільно працювати.

У Києві ніхто не турбується про пам’ятки культури, і вони зникають. О. Довженко перераховує у своєму щоденнику всі архітектурні пам’ятки, що вже зникли.

У грудні 1943 року митець викладає свої думки щодо нового сценарію про народ: "Мистецькі твори треба складати на пам’ять мертвих і в ім’я ненароджених. Таким чином ми замикатимем життеве коло, беручи участь в тім, що було, є і буде".

О. Довженко помічає, що в усіх республіках найкращі діячі мистецтв переслідуються як націоналісти. Особливо, звичайно, це стосувалося й самого митця, що завжди турбувався про долю свого народу.

На початку 1944 року письменник помічає, що його починають виключати з різних комітетів. "Оргвисновки починають діяти".

У щоденнику Олександра Довженка щораз виникає образ України — Великої Вдовиці.

У повоєнні роки митець усе більше відчуває зашморг, що затягається навколо нього, навколо його творчості. У Москві він почуває себе в неволі, але поїхати до України теж не може. Весь час над ним висить загроза звинувачення у націоналізмі.

У деякі моменти О. Довженко почуває себе на грані катастрофи, не бажає більше жити.

О. Довженко пише про те, що наша країна єдина в світі, у якій слово "інтелігент" звучить як образливе. Тому є поняття "гнилий інтелігент".

Митець почав молитися Богові, про якого не згадував багато років. Висловлює почуття кохання до дружини.

6.Значення історичного джерела для реального відтворення історії України.

«Щоденик» є значимим джерелом з історії України, особливо з історії розвитку кіномистецтва та літератури. Це є зразок мислення тогочасної творчої людини. Головне, що проходить через увесь щоденник - це роздуми про глибоку iсторичну кривду, що чинилася украïнському народовi. «Украïна поруйнована, як нi одна краïна в свiтi!». Дуже страждав вiд того, що
українці – «квiти бур'яновi, бур'яном забитi» - не хочуть вчити своєï
iсторiï, «народ, що не знає своєï iсторiï, є народ сліпців».
Незагоєною раною болить Довженковi голодомор 1932-33 рокiв, "велике" переселення мiльйонiв украïнцiв до Сибiру.

Довженко хотів бачити Украïну не Великою Удовицею, а сильною державою.