ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ

ЗМІСТ

ВСТУП 3

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ 4

2 ФІЛОСОФІЯ ПЛАТОНА І СУЧАСНІСТЬ. (ПРАЦЯ - "ДЕРЖАВА") 8

3 ФІЛОСОФІЯ Г. В. Ф. ГЕГЕЛЯ І СУЧАСНІСТЬ. (РОБОТА – “НАУКА ЛОГІКИ”) 15

ВИСНОВКИ 23

ПЕРЕЛІК ДЖЕРЕЛ 24

ВСТУП

Філософія – особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнювальний характер знання, принциповий антропоцентризм, прагнення досягти абсолютів тощо.

На відміну від окремих наук, що вивчають лише деякі області дійсності, філософія охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія – раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини у світі.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ

Виникнення філософії – це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина – світ", вся історія розвитку філософської думки – це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Звичайно, на різних етапах історії вирішення питань про сутність світу і людини, про їх взаємини наповняється конкретним змістом. Однак загальною особливістю цієї проблеми було прагнення з'ясувати, чим є світ за своєю природою, яке місце в ньому займає людина, яка її роль у світі.

Як форма суспільної свідомості філософія з моменту свого історичного зародження ставить і вирішує світоглядні питання, питання епохальні, які виступають духовним виразом будь-якого історичного етапу людського розвитку. Об'єктом осмислення філософії, як говорив Аристотель, є "максимально мислимий предмет". Вона ставить і намагається дати відповіді на "граничні" питання, знайти "граничні" основи і нормативи свідомого ставлення людини до дійсності: що таке природа, світ, дійсність; що таке знання; як здійснюється пізнання; що таке людина, у чому суть її життя; які історичні цілі того чи іншого соціального суб'єкта; чи може людина досягти свободи, чи вона маріонетка в руках сліпих природних, соціальних чи надприродних сил. Оскільки історичні епохи відрізняються одна від одної рівнем розвитку культури, економічним ладом, політичним укладом суспільного життя, соціальною структурою суспільства, рівнем розвитку пізнання, остільки відповіді на ці "граничні" питання в різні епохи були різні. Філософія історична як і увесь людський світ. Сукупність світоглядних, важливих для життя питань мінлива, на перший план виступають то одні, то інші проблеми, але постійним залишається те, що усі вони групуються навколо одного стрижня – відношення людини і світу.

Світоглядне ядро філософії залишається "трансісторичним", наскрізним для всіх історичних епох і формацій, незважаючи на постійне переформування ряду основних проблем, відсунення на задній план одних і висування в центр уваги філософської думки інших, незважаючи навіть на зміну розуміння специфіки і структури самої філософії і її життєвого призначення.

Проблема "людина – світ" по-різному розкривається в історичних формах філософствування, різні її постановки і тлумачення визначаються внутрішньою суперечливістю філософського пізнання, самого реального відношення "людина – світ" і мають, отже, пізнавальний і соціально-ціннісний аспекти.

Внутрішній імпульс розвитку філософської думки – боротьба різних концепцій і шкіл – зумовлений різноманіттям і суперечливістю соціальної дійсності. Однак, будучи детермінованою суспільним життям, філософія сама впливає на соціальне буття, сприяє формуванню нових суспільних ідеалів, соціальних норм і культурних цінностей.

Ідеї і уявлення, які традиційно відносяться до компетенції філософії, почали зароджуватися вже в далеку давнину. Однак як форма суспільної свідомості філософія починає складатися в епоху розкладу родоплемінного ладу, коли стали формуватися соціально-економічні і політичні структури класового суспільства. Розвиток продуктивних сил суспільства, суспільний розподіл праці, зародження приватної власності, поява класів як економічних, а потім і політичних соціальних груп, пов'язаний з класами поділ розумової і фізичної праці – усе це виступило як соціально-економічні передумови зародження філософії. Безпосередніми ж передумовами її становлення виступили накопичені до моменту розкладу первіснообщинного ладу знання людини про себе і про навколишній світ.

Світогляд як спосіб духовно-практичного освоєння світу складається разом з формуванням людини як суспільної істоти, яка діє практично. Історично першою формою світогляду виступила міфологія, у якій людина намагається осмислити саму себе у своєму природному оточенні. Філософія і зароджується як відповідь на соціальний запит суспільства, яке йде на зміну первісному, зі складною соціальною структурою, як принципово інший тип світогляду, по-іншому осмислюючи сформовані в міфології уявлення про людину і світ, виробляючи при цьому і принципово інші способи осмислення і вирішення світоглядних питань.

Своєрідність філософії як способу осмислення світу відкривається в порівнянні її з міфологічним усвідомленням дійсності. Міфологія – світогляд первіснообщинного, родового суспільства, її суть полягає в перенесенні общинно-родових відносин на увесь навколишній світ. Міфологічні уявлення виробляються несвідомо і є фантастичним, узагальненим відображенням природного і соціального буття у свідомості людини родового суспільства. До моменту зародження філософії грецька міфологія була струнким духовним утворенням, вираженим у високомистецькій формі. Розвинена грецька міфологія – це природа і суспільні форми, уже перероблені несвідомо-художнім чином народною фантазією.

Основні риси міфологічного світогляду зводяться до такого:

1. Уявлення про родинний зв'язок природних сил і явищ і людських колективів. Воно веде своє літочислення від первісного тотемізму – погляду, відповідно до якого кожен рід веде своє походження від якої-небудь тварини, рідше – рослини і як виняток – від деякого неживого предмета. І людська спільність, і її природне оточення з усіма істотами, що його населяють, і стихійними процесами розумілися як одна велика громада, у якій усі складові її частини пов'язані одна з одною таємничою і незбагненною силою.

2. У розвинених формах міфології відбувається персоніфікація, уособлення природних сил і способів людської діяльності. Божества грецької міфологи мисляться в антропоморфних образах, але одночасно виступають носіями певної функції, пов'язаної з яким-небудь природним явищем чи формою людської активності. Так, Зевс є уособленням грому і блискавки, Афіна – богиня війни, ремесла, охоронниця міст, Посейдон – бог моря, Гефест – бог ковальського ремесла, Аполлон – покровитель мистецтв, Артеміда – полювання, Афродіта – любові і краси і т.д.

3. Міфологічне мислення за своєю природою художнє, воно оперує образами, але не поняттями.

4. Міфи сприймалися людьми як дійсна життєва реальність; вони передавалися з покоління в покоління як переказ, що не підлягає сумніву. Сприйняті як живі картини реальності, міфи не мали потреби в обґрунтуванні і перевірці, тут відсутня регулятивна ідея істини.

5. Людину розуміли як іграшку в руках божественних сил, її життєвий шлях визначався неминучою долею, фатумом. Взагалі міфологічне мислення не проводить розмежування між природним і соціальним світами, не бачить принципової різниці між дією стихійних природних сил і людською діяльністю.

Філософія, що зароджується, протиставляє міфологічній картині світу і становищу людини в ньому не тільки інше світорозуміння, але і сам спосіб усвідомлення світу. Традиційна міфологічна свідомість поволі підточувалася різноманітними процесами, що відбувалися в суспільному житті соціально диференційованого суспільства, що формувалося. Поділ праці, розвиток ремесел, економічне зростання і розвиток економічних зв'язків, торгівлі, формування полісів і розвиток полісної демократії в умовах соціальної диференціації створювали передумови для появи свідомого теоретичного, раціонального ставлення до світу, для протиставлення суб'єкта й об'єкта, для усвідомлення суб'єктом самого себе як активного діяча. Найважливіше значення мало нагромадження позитивних знань про природу (математика, астрономія, знання про фізичний світ, складання календаря), поява, удосконалення і поширення писемності. Проте зумовленість виникнення філософії як форми суспільної свідомості варто шукати не в якій-небудь окремій сфері життя людини, не просто в характері суспільно-економічної формації, а в цілісному способі життєдіяльності людей, у якому виявляється їх активне діяльне ставлення до світу і до себе, їх специфіка як суб'єктів соціальної діяльності.

Крім того, формування філософії пов'язане тісними узами з попередніми етапами духовного становлення людини. Тому її становлення – це тривалий історичний період і складний суперечливий процес відмежування від міфологічних поглядів.

2 ФІЛОСОФІЯ ПЛАТОНА І СУЧАСНІСТЬ. (ПРАЦЯ - "ДЕРЖАВА")

Платон – віртуозний давньогрецький конструктор базових ідей майбутнього тоталітаризму. На противагу реалісту Сократу, грецький мислитель Платон (427–347 pp. до н. є.) розвинув у своїй філософії таку політичну надбудову, такий «ідейний каземат» (у формі утопічної концепції державного правління), виникнення якого ознаменувало початковий рух політичної теорії у напрямку, м'яко кажучи, далекому і від людської свободи, і від реально втілюваних можливостей державної влади. Сказане, звичайно, не означає, що творчу ідейно–політичну спадщину Платона слід оцінювати однозначно і то лише суто негативно. Зовсім ні. У ній міститься багато значних ідей із галузі гносеології (теорії пізнання), мистецтва, сфери культури тощо. Та й у теорії політики він залишив для нащадків щедрий ужинок аналітичного матеріалу, осмислення якого протягом століть і тисячоліть мало повчальне значення. Тим більше в галузі держави і права, політики.

Не випадково двома найбільшими творами Платона стали книги, назви яких говорять самі за себе – «Держава» і «Закони». Політико–правова тематика досліджується і в інших численних платонівських діалогах, таких, як «Апологія Сократа», «Політик», «Крітій», «Протагор» та інші–усіх цих праць їх автор постає перед нами як великий філософ держави, права і політики. До його позитивних політико–правових здобутків слід зарахувати: характеристику тогочасних (полісних) форм держави, їх розгорнутий аналіз і класифікацію; високе поцінування Платоном ролі політичних знань у державному правлінні; похвала помірності і середньому достатку громадян; розвінчання хижацької природи міжполісних війн, їхньої агресивної спрямованості тощо. До цього ряду належить Платонова полеміка з софістами, розвінчування ним спекулятивних тлумачень державного правління, політичних софізмів.

Продовжуючи сократівські традиції, Платон ставився до демократії, до «принципу жеребкування» підозріло, він гостро засуджував «владу натовпу». Згідно з його думкою, натовп, який рветься у політику, неодмінно блукатиме там у пітьмі псевдоідей. Це завжди призводить до суцільної втрати моральних орієнтирів, до згубної переоцінки цінностей: «невігластво натовп називає освіченістю, розгнузданість – свободою, розпусту – прекрасним благодіянням, безсоромність – мужністю» («Держава», 561). Софісти ж, лукаві демагоги, потураючи забаганкам натовпу, посилюють ці ґанджі, одночасно перетворюючи його у «величезного і сильного звіра» («Держава», 493 в). Загалом же для людей, які живуть в умовах порочного державного ладу, стає характерним хибний вибір цінностей, ненаситне прагнення до псевдоблаженства: у полісах, де встановилася тимократія (влада честолюбців), це проявляється у нестримній пристрасті до воєнних успіхів, в олігархії – до багатства, в демократії – до безмежної свободи. Саме це, за Платоном, губить даний устрій. Таким чином, кожна негативна форма держави гине через внутрішні суперечності, властиві її власному принципу, через зловживання цим принципом.

Особливо вдале у Платонових текстах пояснення причин виникнення тиранії, її критика. Як випливає із міркувань мислителя, тиранія є завершальною формою, кінцевою стадією падіння «п'яної демократії», тобто такого демократичного устрою за якого люди, котрі його встановили, «сп'яніли від свободи». З такої горе-демократії і виростає тиранія – надмірна свобода перетворюється у надмірне рабство. Тиран, пише Платон добивається влади як «висуванець народу» («Держава», 565 я). Тиранія – найгірший тип державного правління, де панує буйне беззаконня, стають нормою вбивства розумних людей, тих, хто заявляє про себе як потенційний противник режиму, де насаджується безперервне і жорстоке насильство. Тиранія – царина найгіршого правителя, оточеного юрбою мерзотників. Підсумовуючи цю частину викладу, підкреслимо, що розвінчання Платоном злодіянь тиранії, яке дано у безсмертній восьмій книзі «Держави», вважається одним з найкращих і найбільш виразних зразків критики тиранічного правління у всій світовій літературі!

«ТИРАНІЯ ВИРОСТАЄ ІЗ ДЕМОКРАТІЇ, ІНАКШЕ КАЖУЧИ, ІЗ КРАЙНЬОЇ СВОБОДИ ВИНИКАЄ НАЙБІЛЬШЕ І НАЙЖОРСТОКІШЕ РАБСТВО». Платон

Головною причиною занепаду держави Платон вважав «корозію» людської моралі. Тиранічний лад, заявляв філософ, з'являється у тих полісах, де вона вкрай зіпсована. Ці та інші платонівські ідеї займають провідне місце в античній ідейно–політичній спадщині.

І все ж таки загальна концепція політичного вчення Платона принесла йому вельми сумну славу. З певних позицій можна говорити навіть про велику інтелектуальну трагедію Платона як політичного мислителя. Недарма з перших десятиліть XX віку політична концепція Платона стала розглядатись рядом видатних спеціалістів–державознавців, мислителів – П. Новгородцевим, К. Поппером та ін.– як ідейна попередниця казармено–тоталітарного режиму.

Справа у тому, що в цій концепції провідне місце належить проекту (утопії) ідеальної держави, який був сконструйований самим Платоном. Створивши нормативну ідеальну модель «абсолютно досконалої держави» (у книзі «Держава» це був аристократичний устрій, а в «Законах» – з'єднано воєдино два начала: монархію і демократію), він прагнув перетворити цю теоретичну конструкцію в основу для здійснення «єдино правильної» політики.' Якими ж були компоненти цієї моделі?

1. В ідеальній державі Платона ПОЛІТИЧНА ВЛАДА Є ПЕРВИННОЮ ЩОДО ІСНУЮЧИХ У СУСПІЛЬСТВІ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН. Влада держави має, по суті, божественний, а тому всеохоплюючий характер. У ній закони, норми, правила життя людей надаються згори, осягаються – як божественний дар – винятково мудрими філософами («з тонкою душею»), котрі, згідно з Платоном, повинні бути одночасно і державними правителями. Найвищим органом влади у платонівському проекті є НАДЗВИЧАЙНИЙ ОРГАН – так звані «Нічні Збори» із 10–ти найбільш мудрих і поважних віком стражів. Вони причетні до космічних і політичних знань.

2. Платон прискіпливо вибудовує у своїй утопії розгалужену систему підпорядкування всіх членів суспільства заданим законом державного правління. ВІН НЕСТРИМНИЙ РЕГЛАМЕНТАТОР: у своїх творах Платон до такої міри впорядковує людське життя, що зобов'язує «служителів закону» брати під свій контроль навіть побутові дрібниці, такі, наприклад, як розпорядок дня і ночі (скажімо, домогосподарок, на його переконання, слід піднімати серед ночі і зобов'язувати їх виконувати різні кухонні справи тощо). Державна влада має поділяти все населення на групи та різні (привілейовані і безправні) верстви, вона тримається на збройній силі.

3. Платон встановлює в ідеальній державі СУВОРУ ЦЕНЗУРУ НАД ДУМКАМИ ЛЮДЕЙ. Свою філософію він проголошує єдино істинною, єдино рятівною. їй, а не будь–якій іншій філософії, повинні навчатися майбутні громадяни, вона повинна лежати в основі державного ладу, як одкровення з неба, як абсолютна і повна істина. Отже, всі інші системи приречені на заборони і кари: незалежний пошук істини, таким чином, припиняється.

4. НЕТЕРПИМІСТЬ ЗВОДИТЬСЯ У ПРИНЦИП. Платонова держава слугує повсюдному запровадженню цього принципу у життя, спираючись на силу закону і примус. За різнодумство та інші непослухи передбачаються жорстокі покарання: смертна кара, побиття, різного роду обезчещення і приниження, таврування і т. д. Чи не правда, моторошним холодом віє від усієї цієї ідейної споруди давньогрецького архітектора людського щастя?

5. Це відчуття тільки посилюється, коли, читаючи платонівські праці, з'ясовуємо, що у цьому ідеальному суспільному устрої ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ ГРОМАДЯН – і в ранньому дитинстві, і в юності, і в зрілому та похилому віці – перебуває ПІД НЕОСЛАБНИМ НАГЛЯДОМ ДЕРЖАВИ. Остання контролює і спрямовує їхні помисли і дії, лінію поведінки індивіда, одне слово, перетворює його на службове обличчя цілого, він, по суті, повністю втрачає світоглядну і всяку іншу автономію.

6. Увесь спосіб життя людей визначається державними законами – таким уявляє собі автор «Держави» і «Законів» ідеальне людське співжиття. Але як цього досягти? Філософ пропонує ось який захід: щоб зробити громадян відданими державі, необхідно відняти у них все своє, все, що знаходиться у приватному обігу, і зробити його спільним. У цьому – кульмінація комунізму Платона.

Інакше кажучи, Платон вважає за необхідне ЗНИЩИТИ ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ з тим, щоб задля досягнення блаженного стану людського співжиття, УСУСПІЛЬНИТИ II, передати у повну і безстрокову державну власність. Як бачимо, навіть великий розум не застрахований від трагічних (особливо, якщо вони вперто переносяться в політичну сферу суспільного життя!) інтелектуальних помилок. Хто сьогодні стане заперечувати, що сама історія, увесь багатовіковий досвід людства винесли справедливий і, здається, остаточний присуд цій давній політичній ідеї? Хто не знає тепер, до чого веде на практиці суцільне знищення приватної власності? Характерно, що Платон був настільки одержимим ідеєю усуспільнення людського життя і професій, що своїми ідеальними законами забороняв мешканцям поліса займатися кількома ремеслами: за порушення і тут передбачалося жорстоке покарання.

Усі компоненти платонівської моделі ідеальної держави, насамперед названі вище, дали поштовх розвитку ідей, котрі в різні історичні періоди і в різних країнах тисячоліттями отруювали людську свідомість, логіка комуністичного світобачення нівечила політичний кругозір державних діячів. Філософські засади авторитетного античного автора, з віками набравши «багатокольорового» концептуального забарвлення, розбурхували ниці людські поривання. І зливались воєдино небезпечні політичні устремління благородних простаків і політичних фанатиків, революційних авантюристів і кримінальних злочинців! Аж доки не виник злочинно–терористичний державний устрій, який у XX столітті назвали тоталітарним режимом («закритим суспільством»).

У чому ж полягає принципова спорідненість платонізму з тоталітаризмом? Оскільки кінцевий стан історичного розвитку людського суспільства видається відомим, суспільство має бути економічно, політично та ідеологічно організоване таким чином, щоб максимально полегшити досягнення цього стану. При цьому все (свобода, гідність особи) приноситься в жертву утопічному майбутньому. Створюється такий тип суспільного устрою, коли держава привласнює собі функції управління не тільки у політичній, але й в економічній і духовній сферах, насильницьки регулює їх у дусі пануючої, орієнтованої на ідеальне майбутнє, ідеології.

Спільність (усуспільненість), рівність і колективізм – основні принципи людського співжиття у платонівській утопії. За такою ж, чи майже за такою, схемою утверджувались усі тоталітарні режими XX століття.

Ясна річ, Стародавня Греція не знала таких сучасних понять, як «відкрите суспільство», «закрите суспільство», «тоталітарний режим». Але глянути в далеку минувшину крізь призму самих цих категорій дуже слушно. По–перше, тому, що йдеться про одне й те ж саме суспільне явище, яке було і є в центрі політики, суспільно–політичного життя як античності, так і сучасності, – про людську свободу. Зауважимо, що сам Платон, вихований на грецькій свободі, владно накладає на неї руку, запропонувавши грекам суворо–деспотичний ідеал державного устрою. В цій парадоксальній обставині віддзеркалюється одна із духовних суперечностей сильних натур – вимагаючи свободи для себе, вони не визнають свободи для інших. Такі натури дуже небезпечні тим, що їх найчастіше приваблює саме сфера політики. Так було в усі часи, так і сьогодні.

Цікавий факт. Платон, як виявляється, не обмежувався чисто філософськими розумуваннями щодо ідеальної держави. Він вирішив здійснити «божественний задум» на практиці – надумав реалізувати план всеохоплюючої перебудови суспільного життя в одному із полісів. З цим філософ і приїхав у Сіракузи. Місцевого тирана цей план, схоже, неабияк зацікавив. Обидва вони вже ось–ось мали розпочати побудову «ідеальної» держави... Та чи прийнятним був цей план–проект для самих сіракузців, які довідались про приїзд Платона і його мету? Чи могло їм, скажімо, сподобатись те, що на початку втілення в життя платонового проекту передбачалось попередньо очистити державу від «непідходящих» людей, стративши або вигнавши їх? Не важко здогадатися, яке враження на греків міг справити Платонів задум.

Але сіракузці не розгубилися. Напередодні того, як цей експеримент мав розпочатися, вони дружно... здійснили двірцевий переворот! Владу захопив брат тирана, який уже зовсім інакше поставився до цього політичного проекту, до його автора. Платона було продано в рабство на один із середземноморських островів. І тільки чудо врятувало філософа: на невільницькому ринку невдаху випадково уздрів один із його давніх приятелів. Врешті–решт, друзі Платона викупили його із рабства, допомігши таким чином повернутися rope–політику до філософських занять. Як бачимо, питання політичної свободи і рабства Платон пізнавав і теоретично, і на практиці. Хоча в давньогрецькій мові ці категорії, зрозуміло, позначались іншими словами.

По–друге, вживаючи в ході узагальнень сучасну термінологію, ми маємо змогу краще зрозуміти та й активізувати довічну політичну проблему – держава і загальнолюдське благо. Платон–теоретик до потворного перебільшував можливості держави у розвитку суспільства, ЗВОДИВ ЇХ У АБСОЛЮТ. У цьому теж була його інтелектуальна драма. Знайомлячись із наступними темами, ми зрозуміємо, чому діяння політиків, спрямовані на створення за допомогою держави «раю на Землі», зводили суспільство до всеспопеляючої деспотії.

Таким чином, спільність (усуспільненість), рівність і колективізм – основні принципи людського співжиття у платонівській утопії. За такою ж, чи майже за такою, схемою утверджувались усі тоталітарні режими XX століття.

Ясна річ, Стародавня Греція не знала таких сучасних понять, як «відкрите суспільство», «закрите суспільство», «тоталітарний режим». Але глянути в далеку минувшину крізь призму самих цих категорій дуже слушно. По–перше, тому, що йдеться про одне й те ж саме суспільне явище, яке було і є в центрі політики, суспільно–політичного життя як античності, так і сучасності,– про людську свободу. Зауважимо, що сам Платон, вихований на грецькій свободі, владно накладає на неї руку, запропонувавши грекам суворо–деспотичний ідеал державного устрою. В цій парадоксальній обставині віддзеркалюється одна із духовних суперечностей сильних натур – вимагаючи свободи для себе, вони не визнають свободи для інших. Такі натури дуже небезпечні тим, що їх найчастіше приваблює саме сфера політики. Так було в усі часи, так і сьогодні.

3 ФІЛОСОФІЯ Г. В. Ф. ГЕГЕЛЯ І СУЧАСНІСТЬ. (РОБОТА – “НАУКА ЛОГІКИ”)

Післякантівський ідеалізм досяг найвищої форми і був узагальнений у філософії Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770 – 1831), який увійшов в історію філософії як творець найрозгорнутішої і найобґрунтованішої системи ідеалістичної діалектики. Кант, як відомо, відмовив метафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому даний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впадає в антиномії. Фіхте вважав, що всезагальне (абсолютне, тобто метафізичне знання) може бути дане розуму в інтуїції. Цим самим філософія відновила свої права науки про суще. Однак інтуїція як джерело філософського знання у Фіхте й у Шеллінга виступала суб'єктивним і недостатньо обґрунтованим актом.

Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:

– переосмислення співвідношення розсудку і розуму;

– розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосується і філософського, розумного пізнання (пізнання, здійснюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання. Розсудок, на думку Гегеля, є першою формою понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формальної логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання, на його думку, обмежене, конечне. Його істина зумовлена, залежна від обставин. Скажімо, твердження «паралельні прямі не пересікаються» втрачає істинність в неевклідовій геометрії, а судження «дощ іде» – як тільки дощ припиниться. Філософія, що прагне до абсолютного знання, до незумовленої істини, не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.

Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у Фіхте, Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтерпретує істини розсудку, приводить це знання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілісну систему.

У самому розумі Гегель виділяє «негативний» і «позитивний» аспекти. Негативний аспект проявляється тоді, коли всезагальні поняття, якими розум оперує, переходять одне в одного, заперечують одне одного подібно до антиномій Канта. Наприклад, конечне передбачає безкінечне і включає його в себе (як безкінечну подільність) і навпаки, явище включає сутність, а сутність відсилає до явища. Тут протилежності заперечують одна одну, а думка безупинно переходить від однієї до іншої. «Позитивний» розум (Гегель називає його «спекулятивним») полягає в подоланні такої «негативності» у виході за безкінечне кружляння між протилежними визначеннями, у охопленні їх єдності (наприклад, єдність «сутності» і «явища» дає «дійсність», «причини» і «дії» – «взаємодію», «кількості» і «якості» – «міру» і т. ін. ). Внаслідок цього долання однобічних і протилежних визначень розум розбудовує істину як систему знання.

Отже, за Гегелем, найзагальніші поняття (категорії) людина бере з розсудку (науки, буденного мислення). Це, наприклад, такі поняття, як «буття», «якість», «кількість», «міра», «сутність», «явище», «зміст», «форма» таін. Він розумів, що зміст цих понять як всезагальних неможливо вивести з конкретного знання, їх неможливо визначити і формально-логічно, підвівши під загальніші поняття, оскільки категорії – це найзагальніші поняття. І Гегель знаходить справді мудрий вихід: ці поняття (категорії) можна визначити (розкрити їх зміст) через співвідношення їх між собою. Саме таке відношення, яке переростає в систему категорій, і вивчає діалектична логіка Гегеля. Категорії він розумів як моменти, східці розвитку ідеї (абсолютного знання). На думку Гегеля, істина – це система знання, вірніше – це поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона долає і включає в себе як свій момент. Тобто попередні істини не заперечуються, вони обмежуються в дії, але як обмежені зберігаються в цілому, в системі. Філософія для Гегеля можлива не як система готового завершеного знання (як метафізика), а як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл – теза, антитеза, синтез – так звана тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філософію як систему абсолютного знання Гегеля.

Гегель, як і Шеллінг, виходив з принципу тотожності мислення і буття, з ідеї, яка зняла протилежність суб'єкта і об'єкта. Філософія, вважав він, повинна мати справу з абсолютним знанням, зі знанням, яке не залежить ні від предмета, ні від свідомості. Але таке абсолютне знання не дане безпосередньо, його необхідно досягти, засвоївши попередні неабсолютні форми. Шлях, який долає свідомість для досягнення абсолютного знання, зображений Гегелем У «Феноменології духу», – першій його зрілій праці. В ній розгорнуто широку панораму формування індивідуальної свідомості – від чуттєвості до понятійного рівня – і подальше збагачення її змістом через подолання (присвоєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід рабства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень (моралі, мистецтва, релігії і попередньої філософії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) піднімалось до абсолютного знання.

«Феноменологія духу» показова з огляду на реалізовані в ній такі ідеї:

1. Процес пізнання подано як циклічне повторення «опредметнення» свідомості й «розпредметнення» (подолання її предметності), як покладання об'єкта і зняття цього покладання (фіхтевські теза – антитеза – синтез). Під «опредметненням» Гегель розумів вихід свідомості назовні, набуття нею предметної форми (наприклад, інженер створив машину, художник – твір, парламент – конституцію). Це творіння стає самостійним предметом (об'єктом), який починає жити власним життям. При цьому його життя може вступити в суперечність із задумами творця (техніка породжує проблеми, конституція, як виявляється, не задовольняє людей тощо). Ця несумісність логіки суб'єкта і логіки життя об'єкта називається «відчуженням». Отже, «відчуження» – це таке відношення суб'єкта і об'єкта, за якого суб'єкт не бачить себе в своєму творінні, відмовляється визнати його своїм.

Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчуження» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), втілюючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє творіння саме тому, що воно матеріальне. Тобто «відчуження» набуває форми протистояння ідеального і матеріального. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в іншій формі). Ідея впізнає себе у своєму творінні й примиряється з ним. Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчуження» відіграли значну роль у філософії Фейєрбаха і Маркса.

2. У «Феноменології духу» субстанція виступає як субстанція-суб'єкт. Під субстанцією Гегель, як і його попередники Фіхте і Шеллінг, розумів ідею, що розвивається.

Субстанція – це об'єктивовані, перетворені на щось самостійне форми знання (мистецтво, релігія, філософія та ін.). Але це знання (субстанція) рухається вперед реальними людьми (суб'єктами), які засвоюють готові форми і йдуть далі. В концепції субстанції (суспільного знання) і суб'єкта (свідомості індивіда) Гегель розвиває ідею єдності суспільно-історичного й індивідуального суб'єкта, долаючи робінзонаду (розгляд суб'єкта як окремого індивіда) попередньої філософії. Щоправда, ця єдність швидше декларується як загальний принцип, ніж обґрунтовується через конкретні форми. (Проблеми комунікації й інтерсуб'єктивності, які досліджують конкретні форми виходу за межі індивідуального суб'єкта, постали перед філософією лише в XX ст.)

3. «Феноменологія духу» побудована на принципі історизму. Філософію XVII–XVIII ст., предметом якої переважно була природа, час і історія, цікавили дотично. Натомість у XIX ст., коли предметом дослідження стає культура, проблеми історичності (часовості) виходять на передній план. І це зрозуміло, оскільки час не такий важливий для природи, як для культури. Час, історичність є способом існування, постійного самовідтворення культури. Ця думка в розгорнутому вигляді представлена вперше у філософії Гегеля, для якої минуле існує в сучасній свідомості як її структурний елемент, як елемент її логічної розбудови. І тому для розуміння сучасного знання (свідомості) необхідно досліджувати шлях його історичного становлення.

Завдяки «Феноменології духу» окрема свідомість піднялася до абсолютної ідеї, яка, власне, і є предметом вивчення філософії Гегеля. Абсолютна ідея (Бог) у своєму розвитку долає такі ступені: спочатку вона розгортається у власній стихії – в «чистому» мисленні, відтак переходить у природу, але природа як матеріальне, тілесне не відповідає її суті і вона створює сферу духу, тобто людську культуру, яка перебуває в історичному розвитку. Отже, розвиток ідеї відбувається за діалектичною тріадою – теза (чисте мислення), антитеза (природа) і синтез (дух). Відповідно і система філософії Гегеля розпадається на «Логіку» як науку про чисте мислення, «Філософію природи» і «Філософію духу».

Згідно з принципом тотожності мислення і буття Гегель оголошує логіку вченням не тільки про мислення, але й про форми буття, оскільки сутністю буття є мислення. Предметом його логіки стають категорії. Але категорії у Гегеля – це не апріорні форми розсудку Канта. Вони є загальними поняттями розуму, моментами в розвитку абсолютної ідеї. Розвиток ідеї по східцях (категоріях) – від найбільш абстрактних і однобічних визначень до конкретних і повних – становить зміст логіки. Тобто Гегель намагався розташувати всі найзагальніші поняття в такому порядку, який відповідав би логіці розвитку будь-якого знання. Найзагальнішими вузловими моментами цього порядку є «буття», «сутність» і «поняття».

Справді, будь-яке пізнання предмета фіксує насамперед його буття (наприклад, атом є), далі пізнання проникає в його сутність (розкриває закономірності атома) і формує поняття (теорію атома). Тому логіка Гегеля і розпадається на три частини – «Буття», «Сутність» і «Поняття». Кожна з них, у свою чергу, також включає тріаду. Наприклад, «Буття» поділяється на якість, кількість, міру, які знову ж розпадаються на тріади. Завдяки цьому предметом дослідження «Логіки» стає понад 80 загальних понять, кожне з яких переходить у наступні й охоплює попередні. Зокрема, в «Бутті» Гегель розглянув взаємозв'язок категорій якості й кількості, їх перехід у міру. У «Сутності» показав єдність і взаємопроникнення протилежностей. «Поняття», як і вся система, вибудуване на принципі заперечення заперечення. Перехід кількості в якість, взаємопроникнення (боротьба) протилежностей і заперечення заперечення були піднесені в марксизмі до рангу трьох законів діалектики, яким намагалися підпорядкувати всі явища світу.

У «Логіці» Гегеля виявилася гнучкість понять, їх взаємозалежність, субординація за глибиною проникнення в суть. Свою логіку (як логіку розуму) він протиставляв формальній логіці Арістотеля, яку вважав логікою розсудку. Спроба радянських філософів на основі «Логіки» Гегеля, а також «Капіталу» Маркса створити «діалектичну» логіку, відмінну від традиційної арістотелівської, виявилась безплідною. І все ж «Логіка» Гегеля залишається неперевершеним зразком діалектики; розроблений ним діалектичний метод є одним з найпродуктивніших у філософії. Вразливим аспектом діалектичної логіки Гегеля є те, що вона нав'язує свою схему загальних понять (категорій) будь-якому предмету. Вона не виводить ці категорії з розвитку предмета, а намагається ззовні привнести їх у предмет. Логіка, що обмежує дійсність, постає як панлогізм. Однак не слід заперечувати і позитивної сторони діалектичної логіки. Саме завдяки їй загальні поняття (необхідність і випадковість, тотожність і відмінність та ін.) мисляться у взаємозв'язку, в переходах. Зміст цих понять через їх співвіднесення набув тієї визначеності, яка вислизала від розсудкового і буденного мислення.

«Філософія природи» Гегеля, попри деякі цікаві ідеї (про нерозривну єдність матерії, простору, часу і руху), є найменш оригінальним його твором. Характерно, що великий діалектик заперечував розвиток у природі, вважав, що матерія лише урізноманітнюється в просторі. Значно пліднішою є його «Філософія духу», в якій Гегель розглянув етапи розвитку духу, виклав свої погляди на мораль, право, історію, релігію, мистецтво. З усіх цих проблем він читав курси лекцій, які після його смерті опублікували слухачі. У них блискуче продемонстрована плідність діалектичного методу. І хоча Гегель часто нехтував змістом заради форми (втискував матеріал у тріади), але завдяки діалектиці його філософія стала одним з найвизначніших витворів в історії філософії.

Особливий інтерес становить гегелівське розуміння історії. Історія людства, на його думку, – це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства – досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, античний і германський. На Сході людина, за його словами, ще не дозріла до свободи, тому там усі раби, за винятком одного вільного – деспота; в античності частина суспільства піднялася до ідеї свободи, інша – раби. Тільки в Європі в Новий час свобода поширилася на всіх. Взірцем втілення свободи вважав німецьку монархію, що було очевидним заграванням з існуючою прусською політичною системою. Загалом Гегель, який у молодості захоплювався ідеями Французької революції, в зрілу пору поступово схилявся до консерватизму і реакції. Державу він тлумачив як втілення ідеї Бога і розуму в світі. «Держава в собі і для себе є етичною тотальністю, реалізацією ідеї свободи, абсолютною ціллю розуму, найреальнішою свободою». Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму: не держава існує заради громадян, а навпаки, громадяни для держави. Концепція Гегеля абсолютизувала тотальність, заради якої вона нехтувала одиничним, конкретним як несуттєвим. Іншими словами, Гегель прогледів особу, як новий центр, навколо якого організовувалося суспільне життя в Європі Нового часу.

Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасниками і наступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігнорування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності (Керкегор). Фейєрбах і Маркс критикували Гегеля за ідеалізм, за некритичне сприйняття існуючого в Пруссії соціального порядку як «розумного». Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Маркса. Наприкінці XIX – на початку XX ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртській школі.

ВИСНОВКИ

У сучасному динамічному швидкозмінному світі людина постійно має справу з принципово новими ситуаціями у всіх сферах свого життя. Зрозуміти їх своєрідність, новизну, прийняти єдино правильне рішення у новій ситуації неможливо без певних філософських уявлень, які допомагають глибше осмислювати дійсність у єдності і різноманітності усіх її сфер, зв'язків і відносин, зрозуміти місце людини у сучасному світі, створюють умови для того, щоб людська діяльність могла реалізуватися як діяльність розумна, свідома і цілеспрямована. Філософська культура тому є складовою частиною загальної культури людини, значення і роль якої на сучасному перехідному етапі українського суспільства значно зростає. Філософські уявлення, навики філософування подій, фактів сучасного світу дозволяють побачити їх обумовленість історичними обставинами, а, отже, обмеженість багато чого із того, що раніше уявлялося безумовним, набуло сили стереотипу, догми. В умовах глибоких змін у суспільстві важливо відмовитися від застарілих стереотипів, догм і умоглядних схем у мисленні і у практичній діяльності. Необхідно вчитися мислити і діяти творчо, конструктивно, винахідливо, на основі критичного осмислення минулої практики і сучасного досвіду. Оволодіти цим мистецтвом допоможе систематична самостійна робота по вивченню багатого досвіду філософування крупних вітчизняних і закордонних представників світової філософської думки.

Перетворення суспільства завжди починається з критики орієнтацій і розуміння життя, що раніше панували, що вже вичерпали свої можливості як глибинні програми людської життєдіяльності. Нові суспільні умови формують потреби у нових типах світоглядної орієнтації, що забезпечують перехід до нових форм соціального життя. Нові соціальні структури і форми життєдіяльності людей, які виникають в країні, можуть стати життєздатними лише у тому випадку, якщо спиратимуться на досягнення вітчизняної і світової культури, складовою частиною якої є філософія. Філософські висновки і положення націлюють на правильне осмислення особливостей сучасного етапу розвитку суспільства, своєрідності і ступеня новизни форм життєдіяльності людей, забезпечують рефлексію над підвалинами культури і дають людині головні ціннісно-світоглядні орієнтації у нових соціальних умовах.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Горлач М.І., Кремень В.Г., Рибалко В.К. "Філософія". - Харків: Консум, 2000.

2. "Філософія".Вікіпедія. http://uk.wikipedia.org/

3. Волинка Г. І. та ін. "Вступ до філософії" – Київ, 1993.

4. «Проблема світу і людини в історії філософської думки». http://pidruchniki.com/

5. «Гегель, Георг Вильгельм Фридрих». Вікіпедія. http://uk.wikipedia.org/