 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Тема 1.2. Сутність культури: слово, поняття, проблема
Визначення об’єкта і предмета культурології концентрується навколо поняття культури, яке має багатозначний характер і використовується як у буденному його значенні, так і в глобальному контексті. Отже, існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна “культура” в конкретних дисциплінах. Термін ” культура” у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов’язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, що позначало завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як ”людяність”, тобто те, що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняла римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного). Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об’єднує різні точки зору. Таким ядром виступає слово “культура” (від лат. сultura - обробіток, вирощування, догляд). Первісно це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура – це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно – душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi - культуру душі). Термін cultura у римського оратора і філософа використовується практично як синонім грецького "пайдейя" (виховання у відповідності з традиціями етосу). Культура в Античності усвідомлюється як свого роду вихованість, що дає можливість відрізнити цивілізований (від лат. civilis – що відноситься до громадянина) народ від варварів. Вважалось, що "культурність" передбачає громадянські чесноти і політичну зрілість, здатність займати будь-який державний пост в співвідношенні з постійним намаганням досягнення космічної гармонії і творчої витонченості. Отже, культура - це сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу в ході історичного розвитку суспільства. Разом з цим, під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння будь-якою галуззю знань чи діяльності (культура виробництва, культура праці, правова культура, моральна, політична, естетична, культура побуту). У літературі можна зустріти різні спроби упорядкувати безліч визначень культури. У них виділяються наступні визначення культури: - описові – у них просто перераховуються (заздалегідь не повно) окремі елементи і прояви культури, наприклад, звичаї, вірування, види діяльності; - антропологічні пояснення – випливають з того, що культура є сукупністю наслідків людської діяльності, світ речей, штучно створений людиною (друга природа); - нормативні – виходять з того, що зміст культури складають норми, які регулюють життя людей; - адаптивні – культура трактується як властивий тільки людям спосіб задоволення потреб, як особливий вид діяльності, засобом якого вони пристосовуються до природних умов; - історичні – підкреслюють, що культура є продуктом історії суспільства і розвивається шляхом передачі набутого людиною досвіду від покоління до покоління; - функціональні – з’ясовують сутність культури, аналізуючи ті завдання, які вона виконує в суспільстві; - семіотичні – розглядають культуру як систему знаків, що використовуються суспільством; - символічні – акцентують увагу на використанні символів у культурі; - герменевтичні – відносяться до культури як до текстів, які інтерпретуються і осмислюються людьми; - ідеаційні – визначають культуру як духовне життя суспільства, як потік ідей і інших наслідків духовної творчості, які накопичуються соціальною пам'яттю; - психологічні – вказують на зв’язок культури з психологією поведінки людини і бачать в ній соціально обумовлені особливості людської психіки; - дидактичні – розглядають культуру як те, чому людина навчилася (а не успадкувала генетично); - соціологічні – культура усвідомлюється як фактор організації суспільного життя, як сукупність ідей, принципів та соціальних інститутів, що забезпечують колективну діяльність людей. Специфіка культури як якісної характеристики духовно-практичного освоєння людиною світу (зовнішнього та власного, внутрішнього) відбивається у тому, що вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Культура відповідно, в такій же мірі, як і праця, робить людину людиною. Але якщо праця – це єдина соціальна субстанція, що створює людину та розвиває її сутнісні сили, токультура єєдиним показником того,в якій мірі людина стала людиною. Інакше кажучи, культура є якісною характеристикою розвитку суспільства.
Буття культури виступає як єдиний процес, який можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну культури. Це розмежування є досить умовним, адже у реальному житті вони тісно взаємопов’язані. Матеріальна культура не тотожна ані матеріальному життю суспільства, ані матеріальному виробництву, ані матеріально-перетворюючий діяльності. Матеріальна культура включає фізичні об’єкти, створені руками людини (артефакти). Для артефактів характерно те, що вони створені людиною, мають відповідне символічне значення, виконують відповідну функцію і представляють цінність для колективу чи суспільству (парова машина, книга, храм, знаряддя праці, житловий будинок, прикраси). Матеріальна культура характеризує діяльність з точки зору її впливу на розвиток людини. Матеріальні культура – це також культура праці і матеріального виробництва, культура і охорона навколишнього середовища, культура топоса (місце проживання), культура відношення до власного тіла, фізична культура. Духовна культура виступає складним утворенням і включає в себе пізнавальну і інтелектуальну культуру, філософську, моральну, художню, правову, педагогічну, релігійну. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, мова. Вона також є результатом діяльності людей, але творіння не рук, а розуму. Нематеріальні об’єкти не можна бачити, відчувати, слухати, вона існує в свідомості і підтримується людським спілкуванням. Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери (мистецтво, філософію, науку та інше), відображує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина-добро-краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюта людської духовності: теоретизм (з орієнтацією на істину і створення особливого сутнісного буття, протилежного звичним проявам життя); етизм (що підкоряє моральному змісту життя всі інші людські намагання); естетизм (досягнення максимальної повноти життя з перевагою емоційно-чуттєвих переживань). Наслідки матеріальної культури (мости, храми) існують дуже довго, а церемонії чи обряди – тільки той час, поки їх дотримуються. Будь-який об’єкт нематеріальної культури потребує матеріального носія. Знання реалізуються, зокрема, через книги, а звичаї, привітання – через рукостискання чи проголошення слів. У культурології питання, що первинне – матерія чи дух – вирішується так: у культурі первинні значення і символ, а не річ і матеріал. Матеріал, із якого виготовлена книга, у культурі вторинний, а зміст інформації, що передається, – первинний. Але не про всі елементи культури можна так сказати. Так, одежа виконує дві функції: фізичну (захищає тіло від холоду) і культурну (слугує прикрасою). Для північних народів важливішою є якість матеріалу, із якого виготовлена одежа. А у південних народів – навпаки – первинна культурна функція, а вторинна - матеріальна (адже теплий клімат дозволяє обходитися без одежі, яка виконує, насамперед, знакову функцію). Міф та релігія являють собою перші форми духовної культури людства. Міфом (від грець. mіfоs – оповідь, переказ) ми називаємо щось нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності. Міф – це переказ особливого роду, це вимисел, що приймається за правду. В міфах відображується наявний у людей досвід життя і діяльності. Характерними особливостями міфу є: ототожнення фантазії з реальністю та пояснення дійсності в наглядно-образній формі. Міф – це історично перша світоглядна форма відображення дійсності, у якій художнє, пізнавальне та практичне-перетворююче освоєння світу постає в синкретичній, взаємо опосередкованій єдності. Міфологія відбивала дійсність в її цілісності, яка включала в себе природу і родоплемінні відносини. Міфологія була покликана доповнити або полегшити процес матеріально-практичного освоєння світу. Міфи - це узагальнені образи, які включають в себе не тільки світ наявного буття, але і світ бажаний, світ надій і сподівань. Міф відрізняється від казки, оскільки в ньому є спроба пояснити світ. Він відрізняється від легенди, бо в його основі не лежить конкретне явище або подія. Таким чином, як спосіб духовно-практичного освоєння світу міф є специфічною формою світоперетворення, опанування та олюднення світу, що виростає з надії, мрії про вільну реалізацію життєвих цілей. Другим видом духовної культури є релігія (від лат. religio – благочестя, набожність), яка за визначенням Р. Л. Джонстоуна, є сукупністю вірувань і ритуалів, за допомогою яких люди пояснюють та реагують на те, що їм здається надприродним і священним. Релігія виникає в епоху верхнього палеоліту (кам’яний вік, 40-50 тис. років тому) на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Первинним об’єктом релігійного ставлення був реально існуючий предмет – фетиш. Також до перших родоплемінних релігій відносять магію, анімізм, тотемізм, анімалізм. У сучасному світі релігія – відносно усталена система, яка містить в собі: - релігійну свідомість, що складається з релігійних ідей та релігійних почуттів, які об’єднує віра, що передбачає реальне існування об’єкту віри (бога, янголів, душі, раю, пекла); - релігійні дії (культова та поза культова діяльність); - релігійні організації (об’єднання послідовників певної релігії, що виникають на підставі спільності вірувань і обрядів, та виступають носіями релігійних ідей – церква, культ, секта, віровчення). Основою релігії, на відміну від міфів, є протиставлення сакрального (від лат. sacer – священне) та світського (буденного). Саме у розподілі світу на такі дві частини (а не у вірі у Бога, адже існують релігії без божества – наприклад, буддизм, конфуціанство, даосизм), за думкою Е. Дюркгейма, виявляється сутність релігії. Перехід межі між реальним та уявним світами можливий тільки шляхом зміни самої сутності людини (за допомогою різного роду ініціацій, чернецтва, релігійного аскетизму, містицизму тощо). Тривалий та складний процес формування особистості обумовлений впливом усієї сукупності соціальних, природних, стихійних факторів, що виключає його штучне спрощення за рахунок розмежування, згортання або відкидання складових. Людина, як надзвичайна складна істота, на думку соціального філософа Ю. Хабермаса, живе в розмаїтті багатьох світів: зовнішньому – об’єктивному, тотальному світі природи, науки, техніки, практики; соціальному – світі суб’єкт-об’єктних та суб’єкт-суб’єктних стосунків та ролей; а також у внутрішньому – світі індивідуальності, неповторності свого існування. Людина як індивід має тілесність; мета тілесної активності – виживання. Людина як суб’єкт має свідомість; метою свідомої активності виступає пізнання. Людина як особистість має соціальність; мета соціальної активності – адаптація. Людина як індивідуальність має духовність; мета духовної активності – творчість. Існують внутрішні, глибинні основи культури, які не можна перевести на стереотипи і штампи. На їх основі не можна створити таку техніку (або технологію), щоб з її допомогою автоматично стати культурною людиною. Культура кожної епохи представляє собою єдність стилю (або форми), що об’єднує усі її матеріальні чи духовні напрямки. Таким чином, культурна людина не та, що багато знає про живопис, фізику чи генетику, а та, що усвідомлює і відчуває внутрішню форму, внутрішній нерв культури, її стиль. Культурна людина ніколи не є вузьким спеціалістом, що не відчуває і не розуміє нічого за межами своєї професії. Аналіз сутності культури, її місця, ролі в суспільстві дозволяє виділити основні взаємопов’язані сторони, аспекти культури: - культура – народжене суспільством, властиве суспільству соціальне явище, що відбиває його якісну характеристику та збагачує духовне життя людини; - культура – процес творчої діяльності людини, спрямованої на пізнання оточуючого світу і самої людини у цьому світі, на отримання об’єктивної і достовірної інформації про світ, де головну роль відіграє наука і мистецтво; - культурапокликана допомогти людині не тільки пізнати світ й саму себе, але й визначити своє місце в світі, сформувати світоглядні установки; - культуравключає в себе сукупність досягнутих людиною у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а також відповідних ціннісних орієнтацій людини в світі; - культура,створюючи необхіднідля орієнтації людини у світі норми поведінки та оцінки, забезпечує регулювання соціальних відносин людей; - культуравиступає як потужній фактор формування людських сутнісних сил, формування людини в людині, перетворення її природних захоплень, потреб, емоцій на справжні людські (саме у цьому полягає її гуманістичний зміст). Культура не є усталеною структурою, вона постійно змінюється відповідно до розвитку всього суспільства та суспільних відносин. Зміни у культурі можуть пов’язуватися як із змінами соціальної структури, зміною цінностей та норм, так і зі впливом на культурну сферу політичних, економічних та інших факторів, впливом інших культур. Розрізняють лінійний та циклічний типи соціокультурної динаміки. Лінійна модель розвитку культури базується на загальній ідеї соціального прогресу. Провідна ідея цьоготипу соціокультурної динаміки – це прямолінійність культурного прогресу, що зумовлює обов’язковість для кожного суспільства пройти всі необхідні стадії розвитку. В межах лінійної концепції розвитку культури виділяють два напрямки відповідно до основних типів механізмів соціокультурних змін: еволюційний та революційний. Еволюційна теорія культури бере свій початок у працях французьких філософів XVII ст., які, розглядаючи історію людства, вперше виділили поняття "цивілізованості" у протиставленні "варварству", та американського вченого Сутність еволюційної концепції культури полягає у тому, що соціокультурних розвиток суспільства представляється як поступовий шлях вперед від примітивних до найскладніших культурних форм і видів взаємодій. Так, аналізуючи культуру первісного суспільства, англійський дослідник Е. Тейлор (1832 - 1917) зробив висновок, що розвиток того чи іншого народу відбувається прямолінійно, від простого до складного. Розглядаючи фактори, що впливають на процес розвитку культури, інший англійський вчений, один із засновників соціології, автор органістичної, еволюційної концепції розвитку суспільства, Г. Спенсер (1820 - 1903) виділяв у якості головного чинника соціокультурних змін фактор ускладнення соціальної структури суспільства, а французький дослідник Е. Дюркгейм (1858 - 1917), також класик соціології, вбачав причину змін у розподілі та спеціалізації праці. Ф. Тьоніс (1855 - 1936), один із засновників німецької школи соціології, розглядав розвиток суспільства як поступовий перехід від традиційного типу до сучасного, що зумовлюється змінами у системі соціальних зв’язків та типах регулювання соціальної поведінки, а саме – переходом від регулювання суспільних відносин на основі звичаїв та традицій до державного регулювання поведінки за допомогою системи правових норм – правил загального характеру, які стають загальнообов’язковими для всіх членів суспільства і підтримуються примусовою силою держави. До еволюційної теорії культури відносять і концепції індустріального та постіндустріального суспільства. Американський економіст і соціолог ________________________________________________________________________________
(Е. Тоффлер “Третя хвиля”)
(Е. Тоффлер “Шок майбутнього”) ________________________________________________________________________________ До еволюційного напрямку у наукових концепціях розвитку культури можна віднести і релігійний еволюціонізм П. Тейяра де Шардена. Сучасний неоеволюціонізм у розумінні культури представлений працями таких вчених, як Ю. Стюард, Дж. Морок та ін. Революційна концепція соціокультурних перетворень пов’язується, перш за все, із марксизмом. Згідно із концепцією видатного німецького вченого, представника конфліктологічного напрямку в соціології, К. Маркса (1818-`1883), суспільство у своєму розвитку обов’язково проходить 5 стадій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну та комуністичну. Кожна із стадій представляє собою цілісну суспільно-економічну формацію, у розвитку якої вирішальну роль відіграють економічні відносини. Перехід від однієї формації до іншої відбувається через соціальну революцію. Увідповідності з циклічним типом культурної динаміки окремі типи культур розглядаються як історично замкнені системи, при цьому головна увага приділяється аналізу циклів їх розвитку - від виникнення до занепаду. Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Дж. Віко (1668 –1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов’язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеню розвитку, люди знову падають на нижчий. Епоху середньовіччя Дж. Віко, наприклад, трактує як “друге варварство”. Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882 – 1885), О. Шпенглера (1880 – 1936), А. Тойнбі (1889 – 1975) та інших вчених.
- єгипетську; - індійську; - вавилонську; - китайську; - “аполонівську” (греко-римську); - “магічну”(візантийсько-арабську); - “фаустівську”(західноєвропейську); - Кожна з цих культур є унікальною, вони співіснують одна з іншою, залишаючись непроникливими одна для іншої. Але, за О. Шпенглером, будь-яка культура існує 1000 років, а потім вироджується в цивілізацію - “бездушний інтелект” або “масове суспільство” (за Ф. Ніцше). У своїй знаменитій книзі "Занепад Європи" (1919) він свідчіть про неодмінну майбутню руйнацію західної цивілізації. ________________________________________________________________________________
(О. Шпенглер “Занепад Європи”) ________________________________________________________________________________
Знаходячись під впливом ідей О. Шпенглера, А. Вебер також розглядає світову історію як низку всесвітньо-історичних культур, кожна з яких має 3 фази розвитку: молодість, зрілість та занепад. Проте, на відміну від
1. Первісні, відокремлені цивілізації (єгипетська, андська). 2. Первісні, невідокремлені цивілізації (шумерська, мінойська, індська, майя). 3. Вторинні цивілізації (вавілонська, давньоіндійська, давньокитайська). 4. 5. Застиглі цивілізації (ескімоська, спартанська, османська, кочова). 6. Нерозвинені цивілізації (християнські дальньосхідна та дальньозахідна). Механізм соціокультурного розвитку, з точки зору А. Тойнбі, є “викликом і відповіддю”, коли зовнішні або внутрішні фактори несприятливі до культурної системи, а її майбутнє залежить від спроможності їм протистояти. Самуель Хантінгтон,американський політолог, геополітик поряд із західною цивілізацією, що об’єднує культуру Північної Америки та Західної Європи, виділяє ще вісім цивілізацій: 1) Слов’яно-православну; 2) Буддистську; 3) Японську; 4) Ісламську; 5) Індуїстську; 6) Латино-американську; 7) Африканську; 8) Синську. На думку С. Хантінгтона, світовий порядок у ХХІ столітті визначатиметься саме взаємодією різних культур, границі яких проходять по ареалах розповсюдження мов та певних стилів життя, "моделей культурних характеристик і феноменів" (Ф. Бродель). ________________________________________________________________________________
(С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”) ________________________________________________________________________________
Тема 1.3. Інформаційно – семіотичне розуміння культури Формування культурології як самостійної наукової дисципліни в XX ст. було у значній мірі намаганням подолати різноманітність уявлень про культуру і побудувати її загальну теорію. Розробка цих теоретичних поглядів відбувалася у двох основних напрямках. Один з них - адаптаціонизм – розглядає культуру як специфічно людський спосіб взаємодії з оточуючим середовищем. Центральне місце в поясненні культурних явищ відводиться тут діяльності. В руслі цього напрямку розвивається функціональна концепція культури, що веде початок від Антропологічна або функціональна концепція культури представлена в працях видатного англійського етнографа і соціолога Б. К. Малиновського (1884-1942), французького етнолога і соціолога К. Леві – Строса (1908-1991), американського етнографа А. Кребера (1876 – 1960) та інших. Сутність цієї концепції полягає у тому, що виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства. Б. К. Маліновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні. Первинні потреби спрямовані на продовження роду і забезпечення його життєдіяльності. Їм відповідає розвиток знань, освіти, житлових умов. Похідні (або вторинні) потреби спрямовані на виготовлення, а також вдосконалення знарядь праці. Їм відповідає розвиток економіки і культури господарювання. Інтегративні потреби проявляються у необхідності згуртування і об’єднання людей, у потребіавторитету. Задоволенню цих потреб відповідаєполітична організація суспільства. Відмінність між культурами обумовлена різними способами задоволення потреб.
Дана теорія ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально – перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування культурної людини як суспільного суб’єкта діяльності.
Позиції адаптаціонизму та ідеаціонізму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення,є інформаційно – семіотична концепція культури. Вихідним моментом інформаційно – семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності. Діяльність – це спосіб існування людини. Специфіка людського образу життя, яку покликано фіксувати поняття культури, пов’язяна, насамперед, з особливостями людської діяльності. Проте не всі дії людини є людською, розумною діяльністю. Коли ми дихаємо, приймаємо їжу або реагуємо на полум’я, то наші дії нічим не відрізняються від дій тварин. Особливостями людської діяльності є: по-перше, свідома постановка мети; по-друге, –цілепокладання діяльності. Таким чином, людина колись навчилась діяти, щоб жити, тепер вона живе, щоб діяти. Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяльності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть “натурі” – природі. “Культурне” – означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини. Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п’ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів - існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури. Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають артефактами(від лат. arte - штучний, factus - виконаний). Артефактами – феноменами культури – є виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності. Отже, культурає світ людської діяльності або світ артефактів – це її найперша, але недостатня для розуміння її сутності характеристика. Культура являє собою світ смислів.Людина – творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь - яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об’єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи? Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику, і, окрім неї, ніякої іншої визначеності вони не мають. Артефакти- предмети культури, які на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «смислом», «значенням». Ця об’єктивна визначеність виникає у артефактах тому, що людина опредмечує у них світ уявлення, цілі, бажання, художній смак, ідеали тощо. Людина олюднює продукти своєї діяльності. Отже, предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму). Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмету відбивається у його призначенні, ролі. Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети ніякого смислу не мають (наприклад, смисл піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку, і все життя в цілому. Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура – це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви. Смисли утворюються у свідомості людини, коли вона у відповідності зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючі її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те відношення до об’єкта, що формується у свідомості людини) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представляють собою три основних види смислів. Знання (когнітивний смисл) (від лат. cognitio – знання, пізнання) – це 0інформація про властивості об’єкту. Може здатися, що таке визначення є тривіальним. Проте, насправді його простота недостатня. Визначення знання – одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок: - інформація є завжди знання про щось, а тому в будь–якій інформації містяться якісь відомості про деякий об’єкт чи подію. Але інформація і знання – все ж таки поняття не тотожні. Знання є змістом інформації, що характеризує її об’єкт, а інформація тут співвідноситься тільки з об’єктом, виноситься за дужки; - знання завжди є деяке твердження, у вигляді стверджуючого, або заперечуючого вислову. Різниця тут лише у тому, що у першому випадку знання є ствердженням про наявність, а в іншому - про відсутність у об’єкта будь - яких властивостей. Навіть відомий вислів Сократа “Я знаю, що нічого не знаю” представляє собою ствердження. Об’єктом цього ствердження є його автор, а стверджує він таке – вибирайте самі, що вам більше подобається, чи наявність у цього об’єкта здатності “ нічого не знати” чи відсутність у нього здатності “знати бодай щось”; - знання може бути як істинним так і помилковим. Невірне, помилкове твердження – це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що у знаннях є елемент суб’єктивності і що істинність їх – відносна. Коли людина каже «Я знаю...», вона робить одразу подвійне ствердження: перше, що у неї є знання про властивості деякого об’єкта, а інше – що це знання є об’єктивним. Проте, незважаючи на це передбачення (презумпція об’єктивності, яка завжди супроводжує знання), насправді воно досить часто носить суб’єктивний характер. У ньому завжди присутній слід людини, яка ці знання створює. Можна сказати, що знання завжди на себе одягає “маску” об’єктивності і ходить у ній так, що зовнішності не можна довіряти і при зустрічі з ним кожного разу приходиться думати про те, що на цей раз приховується під цією “маскою”; - об’єктом знання може бути все, що завгодно – фізичні тіла й людські думки, реальні явища і нездійснені мрії, те, що існує, існувало і буде існувати, або ніколи не існувало і не буде існувати. Це означає, що у зміст знань входять не тільки обґрунтовані і доказові ствердження, але й не підтверджені судження, вірування і вимисли. Знання – результат процесу діяльності пізнання, перевірене суспільною практикою і логічно упорядковане відображення у свідомості людини. Це категорія, що відбиває зв’язок між пізнавальною та практичною діяльністю людини. Знання виявляються в системі понять, суджень, уявлень та образів, орієнтовних основ дій тощо. Таким чином, знання – важлива частина культури. Воно посідає важливе місце у її змісті. З розвитком культури обсяг знань, які є у суспільстві, постійно зростає. Проте не всі знання накопичені у культурі є істинними. У кожній епосі є знання, які колись в минулому вважались без сумніву істинними, але потім виявилося, що вони були помилкові (наприклад, язичеські вірування). Є і такі знання, які в одних культурах визнаються істинами, тоді як в інших культурах вони оцінюються як помилкові. Цінність (ціннісний смисл) – фіксована в людській свідомості характеристика відношення об’єкта до людини і відповідно людини до об’єкта. Об’єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення якої-небудь своєї потреби. Цінність є не об’єкт сам по собі, а його властивості, здатність задовольняти людські потреби. Об’єкт виступає як носій цінності. Цінності можуть мати як матеріальні речі й процеси, так і духовні явища (знання, уявлення, ідеї тощо). Поняття цінність в культурології не потрібно уподібнювати з вартістю в економічному її розумінні. Вартість є лише грошовим відбиттям цінності і при цьому величина вартості зовсім необов’язково відповідає справжній цінності об’єкта. Цінності взагалі не завжди мають грошовий вираз. Для людини може представляти велику цінність який-небудь грошовий пам’ятний сувенір чи стара фотографія, хоч їх грошова вартість рівна нулю. Цінностями можуть бути спогади, почуття, радість творчості тощо. Їх не можна ані продати, ані купити за будь-які гроші. Щоб об’єкт мав цінність, необхідно, щоб людина усвідомлювала наявність у ньому певних властивостей (наприклад, земля, тяжіння, повітря, вітаміни, спілкування з іншими людьми необхідні людині, вона без них не може існувати), але якщо вона не усвідомлює цього, то вони для неї цінності не мають. Таким чином, цінність пов’язана зі знанням, але не зводиться до нього: знання лише констатують властивості об’єкта, у тому числі якусь особливу його “властивість”, здатність задовольняти будь-яку потребу людини, тобто цінність. Проте остання не є знання, а є відношення між людиною і об’єктом Цінності поділяються на матеріальні і духовні. До перших відносяться “матеріальні блага” (житло, одяг, продукти харчування і т. д.), а до других –“духовні блага” (художні, наукові, філософські ідеї). Проте, слід мати на увазі, що всі цінності мають духовну природу, оскільки представляють собою різновид смислів; “матеріальними” й “духовними” називають в дійсності не самі цінності, а об’єкти (блага), які служать їх носіями. Здатність оцінювати об’єкти, тобто встановлювати їх цінність, пов’язана з утворенням у свідомості людини ціннісних уявлень. Це уявлення про те, якими предмети мають бути, щоб задовольняти людські потреби. У формуванні ціннісних уявлень велику роль відіграє уява. За її допомогою люди створюють уявні зразки об’єктів, які б максимально повно і досконально відповідали їх потребам. Такі зразки називають ідеалами. Вони відповідають еталонам цінностей. Цінності реально існуючих матеріальних і духовних благ оцінюються у порівнянні з ними. Вони тим вищі, чим більше наближаються до ідеалу. Існуючи в дійсності, об’єкти ніколи не співпадають з ідеалами (наприклад, ідеали свободи і справедливості не є описанням тієї свободи і тієї справедливості, які існували чи існують зараз в якому-небудь реальному суспільстві). Ніколи і ніде не було суспільства, в якому б повністю були реалізовані в життя ці ідеали. Хто думає, що для того, щоб взнати, що таке ідеальна справедливість, потрібно спочатку побачити її “в натурі”, той ніколи нічого не взнає. Ідеальну справедливість потрібно вигадати, уявити. Іншого шляху до неї немає. Кожна особистість унікальна і неповторна, і у кожної виникає свій, унікальний та неповторний комплекс цінностей та ідеалів. Те, що для однієї людини є цінністю, може не мати ніякої цінності для іншої. Філософи – просвітники XVIII ст. вважали найвищою цінністю освіту, а для фонвізінської пані Простакової вона цінності не мала. Проте було б невірно думати, що будь-який індивід абсолютно вільний у побудові цього комплексу і довільно вирішує, які мають бути його ідеали цінності. Насправді він запозичує їх із поля вибору, що надає йому культура. У цьому полі він віднаходить цінності та ідеали різних поколінь і епох. Національні, професійні, вікові, сімейні тощо. Внаслідок історичного розвитку і взаємодії різних культур поступово відбувається формування загальнолюдських ідеалів, складається єдина загальнолюдська система цінностей, що містить у собі все краще, що накопичено в культурах різних епох і народів. Із всіх цінностей та ідеалів кожна особистість відбирає те, що відповідає її уподобанням, вихованню, освіті, особистому життєвому досвіду. Проте культура не є лише системою цінностей і ідеалів, але вміщує в себе і антицінності та антиідеали (тобто те, що протиставляється цінностям і ідеалам, є їх запереченням). У ній є і такі культурні феномени, які не мають ціннісного смислу. Ось чому аксіологічний погляд на культуру виявляється дуже вузьким і не охвачує всього його змісту. Регулятив (регулятивний смисл) - це правило або вимога, у відповідності з якою люди будують свою поведінку та діяльність. Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в даній культурі норми поведінки і діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме «нормальне», і навпаки. На відміну від тварин, люди не можуть жити на основі природжених, генетично заданих зразків поведінки. Складним видам людської діяльності, не запрограмованих у генах, їм потрібно навчатися. Культура несе в собі позагенетичні програми діяльності, які відіграють у житті людей таку ж роль, як генетичні програми поведінки у тварин. Дії людей регулюються нормами та правилами, які вони для себе встановлюють (наприклад, норми і правила гри, етикету, судового виробництва, дорожнього руху т і). Людина може за власним бажанням дотримуватись чи не дотримуватись їх, діяти “за правилами” чи “проти правил”, але прийнявши їх, вона сама себе зобов'язує на їх дотримання і виконання. Введення відповідних норм, які регулюють дії людей – специфічна риса людського образу життя, яка закріплена у культурі. Культурні норми досить різноманітні. Вони у більшій чи меншій мірі регламентують все, з чим пов’язане людське життя – їжу, одяг, відношення між чоловіками та жінками, розваги і працю. Народжуючись і виховуючись у відповідному культурному середовищі, кожна людина засвоює встановлені у ньому регулятиви. Як наслідок, її дії стають у значній мірі зумовлені ними. Вона реалізує у своїх вчинках і життєвому шляху передбачені ними культурні програми поведінки, інколи навіть не усвідомлюючи цього. І рівень нашого оволодіння культурою визначається тим, наскільки добре ми засвоїли наявну в різноманітних предметах культури інформацію і дотримуємося пов’язаних з нею програм поведінки. Не слід думати, що програмування людської поведінки культурою в принципі не дає особистості свободи вибору дій. Розвинута багата культура несе в собі безмежну кількість самих різноманітних програм і пропонує кожному великий вибір можливостей. Культура відкрита для творчого створення нових програм. Питання полягає у тому, наскільки людина здатна до вільного вибору і творчості. Культура виступає також як світ знаків. Виступаючи в якості носіїв смислу, “оброблені“ (фізично і духовно) людиною речі, процеси, явища стають символами, вираженими певними знаками. Знак – предмет (явище, дія), що виступає в якості носія інформації про інші предмети і використовується для її отримання, зберігання, опрацювання та передачі. Знаки і системи знаків досліджуються спеціальною наукою – семіотикою. Поняття знакової системи в семіотиці охвачує дуже широкий обсяг об’єктів. Знаковими системами є природні (розмовні) мови (російська, українська, англійська та інші), а також різні штучні мови – мова математики, хімічна символіка.
Ми живемо не тільки в світі речей, але і в світі знаків. Це – третя найважливіша характеристика культури. Явища культури – це знаки і сукупності знаків (тексти), в яких зашифрована соціальна інформація, тобто започаткований у них людьми зміст. Зрозуміти будь-яке явище культури – означає побачити в ньому не просто чуттєве, відчути річ, але її “невидимий” суб’єктивний смисл. Саме тому, що явище виступає в якості знака, символу, тексту (який потрібно не тільки спостерігати, але і усвідомлювати), вона стає фактом культури. Коли будь-які предмети(наприклад, знаряддя праці) використовуються лише з утилітарною метою, їх знакова функція відступає на другий план. Але в даному випадку ми їх не сприймаємо як предмети культури. Та все міняється, як тільки ми маємо на увазі їх знаковий характер: тут вони уже виступають як предмети культури. Для археолога золоті прикраси, віднайдені під час розкопок, стають предметами давньої культури: вони цікавлять його, перш за все як носіїв соціальної інформації, а для злочинця - це лише засіб наживи – їх значення, культурна функція йому не важливі. Меч – зброя, і тому, коли він застосовується для захисту або нападу, то використовується у якості предмету, а не як знак. Але одночасно меч, прикріплений до пояса стає символом того, що його володар – воїн, лицар, людина шляхетного походження. Дворяни XVII – XVIII ст. замість меча носили шпагу. Маленька парадна шпага практично уже не була зброєю – вона лише знак, символ символів, вона символізує меч, який означав належність до дворянського стану. В “Скупом рыцаре” О. С. Пушкіна син барона Альбер мріє отримати скарби батька, щоб надати їм “істинне”, тобто практичне застосування. Але для самого барона золото – не засіб, що забезпечує можливість розкішно жити, а символ могутності і влади над людьми. Макар Дєвушкін в “Бідних людях” Ф. М. Достоєвського соромиться дірявих підошов чобіт і вигадує особливу ходу, щоб не було їх видно. Дірява підошва як реальна річ може причинити багато неприємностей: промочені ноги, охолодження організму, простуду. Але Макар Дєвушкін страждає не від цього, а від того, що йому соромно. Для нього страшніше всього є те, що дірка у підошві - це знак бідності. Сором його викликаний саме знаковими властивостями його чобіт. Про те, як здавалося б, окремо взяті буденні предмети набувають характеру знаків, наповнених великим, символічним змістом, прекрасно сказано у вірші Є. Вінокурова “Речі”: Я глубоко уверен в том, что вещи Красноречивей всяческих речей… Вот колокол. Он собирал на вече Лудильщиков, кожевников, ткачей. Вот горн. Им якобинцы возвестили, Что кончилась на свете эра зла… Вот кочерга, которою в Освенциме Помешивалась белая зола. Слід відмітити, що знакову природу, а відповідно й спроможність бути культурними феноменами, набувають не тільки творіння рук людини, але й природні явища, коли вони стають предметами її духовної діяльності. Задіявши їх у свій духовний світ, люди наділяють їх “ людським“ (моральним, естетичним, релігійним) змістом. Такими стають образи хитрої лисиці та боязливого зайця у народних казках, постійні описування веселки чи заходу сонця, містичні інтерпретації затемнень, комет тощо. Виверження вулкана – природне явище, і як таке воно лежить поза сферою культури. Але коли воно усвідомлюється як прояв гніву богів або як трагедія людського безсилля перед загрозливою стихією (“Останній день Помпеї” К. П. Брюлова), то стає знаком, символом, у якому люди усвідомлюють особливий «позаприродний смисл». І це надає йому значення явища культури. Символами, носіями особливого смислу стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірки, письменники, політичні діячі, представниками тієї чи іншої професії, гуру тощо, тоді це є не що інше як культурний феномен(наприклад хвороблива людина, яка проголошена монархом чи папою, стає могутньою і священною “величністю” чи святістю. Якщо ж вона повалена, вона втрачає свою соціокультурну цінність і її могутність, функції, соціальний стан і особистість докорінно міняються. Із величності чи святості вона може стати презирливою чи ненависною людиною). Якщо огляд культури як світу людської діяльності розкриває головним чином її матеріальні прояви, як смислів – її духовний зміст, то культура як світ знаків постає перед нами у єдності матеріального і духовного. Насправді знак – це матеріальний предмет, що чуттєво сприймається, а його значення (зміст, інформація) є продуктом духовної діяльності людей. Знаки постають своєрідними “матеріальними оболонками” людських думок, почуттів, бажань. Для того, щоб наслідки людської діяльності людини збереглись у культурі, щоб вони передавались і сприймались іншими людьми, вони мають бути закодовані у цій знаковій оболонці. Зв’язок значення і знаку (або, інакше кажучи, інформації та коду, в якому вона фіксується і транслюються) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.
За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, культура „є пристрій, що виробляє інформацію”. Разом з ним вона є також і пристрій, що запам’ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві – це те ж, що математичне забезпечення в комп’ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову та програми опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови – знакові системи. Її необхідним елементом є соціальна пам’ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, що відображають досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства. Таким чином, з інформаційно-семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах: світ артефактів, світ смислів, світ знаків. Феномени культури – будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища.), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна інформація (схема.1.1) Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури: Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.
Рис. 1.1 Інформаційно-семіотична структура культури. |
Американський філософ Л.Мемфорд вважав, що культурна робота була для розвитку людини важливішою, аніж фізична праця. Важливіше, аніж обробіток землі, було створення тотемних стовпів, молитвених дощечок, ритуальних танців і пісень, виконання обрядів, тобто здійснення чисто людських дій, що формували душу людини.
“Приблизно триста років тому відбувся вибух, ударні хвилі від якого обійшли всю землю, руйнуючи минулі суспільства та породжуючи зовсім нову цивілізацію. Таким вибухом була промислова революція. Звільнена нею гігантська сила поширилася по всьому світу. Друга хвиля торкнулася соціальних інститутів минулого і змінила образ життя мільйонів людей..."
Так, О. Шпенглервиділив вісім рівноцінних за зрілістю культур, що охоплюють основні частини світу: Європу, Азію, Африку, Латинську Америку:
культуру майя.
А. Тойнбі, виділяє шість основних типів культур-цивілізацій, кожна з яких проходить такі стадії розвитку, як виникнення, зростання, надлам, розпад і загибель.
Третинні, дочірні (православно-християнська, російська, західна, японська, арабо-мусульманська).
Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К. Маркс (1818–1883) та Ф. Енгельс (1820–1895).
Другий напрямок – ідеаціонизм – пояснює культуру як галузь ідеального, яка містить наслідки духовної творчості людини. Визначаючим началом тут є лише окрема обмежена сфера духовної творчості – головним чином наука і мистецтво (так звана ”висока культура”). Саме тут створюються символи, ідеї, цінності, в контексті яких люди сприймають і розуміють дійсність, будують своє буття у світі.
До знакових систем відносяться різноманітні системи сигналізації, мови, образотворчих мистецтв, театру, кіно, музики, правила етикету, релігійні символи і ритуали, геральдичні знаки та взагалі багато предметів, які можуть служити засобами для відображення якогось змісту.
Культура представляє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається генетичним шляхом, а також, у якійсь мірі, через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їм (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою на протязі життя, не успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід ”з нуля”. Тому обсяг інформації, що мається в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.
Будь-яка подія у сфері культури може стати явищем культури за умови, що вона має бути відображена у тексті. Текст є носієм інформації. Лише за цієї умови культура спроможна виконувати функцію збереження і передачі інформації від покоління до покоління. В історії людської культури сформувалося два канали передачі інформації: один – генетичний– притаманний всій живій природі, по іншому каналу інформація передається від покоління до покоління засобами різноманітних знакових систем. Одиниці інформації англійський дослідник 