 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Класифікація фонологічних опозицій
ФОНОЛОГІЯ Тепер, коли ми ознайомилися з акустичними і артикуляційними властивостями звуків мовлення й з умовами їх звучання, тобто з усім тим, що забезпечує перцептивну функцію – можливість сприймати органом слуху, вухом, звуки мовлення і їх поєднання, слід звернутися до сигніфікативної функції, до здатності розрізняти звуковою матерією значущі елементи мови. Для цього треба зрозуміти звуки мовлення не як фізичне, а як суспільне явище. Таке розуміння відображене у теорії фонем, або фонології. Практики-мовознавці ІІ половини XIX ст. стикнулися з необхідністю виділити у різноманітності звуків певної мови, які ми чуємо, обмежену кількість основних звукових одиниць. Вперше звернув на це увагу російський лінгвіст-кавказознавець Петро Карлович Услар. Він помітив, що у кожній мові є обмежена кількість основних звукових одиниць, що під впливом сусідніх звуків, позиції у слові відносно наголосу, тобто завдяки різним умовам вимовляння фонеми можуть змінюватись, варіюватись. І, власне, букви алфавіту потрібні лише для позначення фонем. Незважаючи на правильність ідей, загальної теорії Услар не створив. Але формулювання теорії фонеми і введення цього терміна в лінгвістичний ужиток з 80-х рр.. XIX ст. належить російській науці. Виникнення теорії фонем пов'язане з діяльністю Казанської лінгвістичної школи, де працювали Іван Олександрович Бодуен де Куртене(1845-1929) і Микола В’ячеславович Крушевський (1851 - 1887). Цими вченими (особливо Бодуеном де Куртене) були розроблені основні положення про фонеми як компоненти морфем, про різноманіття звуків, що об'єднуються в одну фонему – «загальне уявлення про звук», про зміни (дивергенції) і чергування (альтернації) фонем.
Поняття «фонема» і «звук мовлення» не збігаються: - фонема может склададить з двох звуків (згадаємо дифтонги [ai], [oi] в англ. мові: fly [flai] – «літати», boy [boi] – «хлопчик», house [haus] – «будинок», нім. heute [hoitе] – «сьогодні», Haus [haus] – «будинок»); - можуть і дві фонеми звучати як один звук, наприк [ш:ти] – зшити, або рос. детский [д'эцкий]; - звучання фонеми може доходити до нуля: рос. честный, праздный.
Фонеми – це мінімальні одиниці звукового складу мови, що служать для утворення і розрізнення значущих одиниць мови: морфем, слів. Для виконання цієї ролі – утворення і розрізнення значущих одиниць мови – фонеми повинні бути протиставлені одна одній в системі мови. Такі протиставлення фонем називаються опозиціями. Перш за все фонема протиставляється нулю, тобто відсутності даної фонеми: збіг – біг, крок – рок, хром – ром, пара – пар.
Крім того, фонеми в системі мови утворюють різні опозиції, що залежать від їхніх ознак. Наприклад, у фонемі [д] в українській мові можемо виділити ознаки: - дзвінкості (на відміну від глухості [т]: дим – тим), - твердості (на відміну від м’якості [д']: дима – Діма), - вибуховості (на відміну від фрикативності [з]: дам – зам), - відсутності назальності (на відміну від [н]: дам – нам), - латеральності (на відміну від [л]: дама – лама), - наявності передньоязиковості (на відміну від задньоязикового [г]: дам – гам) - відсутності лабіальності (на відміну від [б]: дах – Бах).
Класифікація фонологічних опозицій Цю класифікацію розробив російський лінгвіст Микола Сергійович Трубєцкой (1890 – 1938), один з теоретиків Празького лінгвістичного кружка у своїй роботі «Основи фонології». 1) Привативні (корелятивні) опозиції (від лат. privo – «позбавляю») виділяються за наявності або відсутності якої-небудь ознаки у пари фонем, наприклад, дзвінкість у парі б / п або м’якість у парі /б / - /б’/, лабіалізованість /і/ - /у/. 2) Градуальні опозиції(лат. gradus – «ступінь») виділяються за наявності різного ступеню ознаки , наявної у членів опозиції: наприклад, різний ступінь піднесення у голосних /у/, /о/, /а/; в англ. мові – різний ступінь відкритості /i/, /e/, /æ/. 3) Еквіполентні опозиціїоб’єднують рівноправних членів, ознаки яких настільки різнорідні, що немає підстав для їхнього протиставлення: наприклад, приголосні /б/, /д/, /г/ артикулюються абсолютно по-різному: перший – губний, другий – передньоязиковий, третій – задньоязиковий, їх об’єднує лише те, що вони приголосні.
Не всі з цих ознак відіграють однакову роль: одні з них є розрізнювальними (або диференційними) – ознаки, за якими певна фонема відрізняється від іншої (див. приклади вище); інші ознаки – нерозрізнювальні (інтегральні), вони лише «доповнюють» склад фонеми, тому що немає іншої фонеми, протиставленої за цією ознакою (наприклад, ознака вибуховості у російського [г] через відсутність фрикативних і носових приголосних того ж місця творення у російській фонетиці, тому [горът] і [γорат] ми розуміємо як те саме слово город, хоча [ґ] і [γ] такі ж різні звуки, як [д] и [з]. А от в українській мові ця ознака для звуків [ґ] і [γ] є диференційною: пор. гніт – ґніт, грати – ґрати. Тобто та сама ознака у складі фонем різних мов може мати різну функціональну характеристику: в одній мові – це розрізнювальна ознака, незалежна від умов вимови (наприклад, твердість і м’якість у російській мові: пут – путь, тук - тюк), в інших – нерозрізнювальна, що залежить від умов вимови (твердість і м’якість у французькій мові: [т] може стояти лише перед голосними заднього ряду tas [ta] – «куча», tout[tи] – «все», [т’] – перед іншими ti [ti]– «а?», частка здивування (народн.), tu [ty] – «ти», тобто немає таких однакових умов, у яких ці звуки розрізняють слова).
Тобто для того щоб з’ясувати, чи належать звуки до різних фонем або ж є різновидами однієї фонем, треба поставити їх в однакові умови вимовляння і встановити, чи розрізнюють вони без допомоги інших фонем значення слів. Якщо так – тоді це різні фонеми; якщо ні (якщо звуки просто взаємозаміняють один одного) – це різновиди однієї фонеми.
При цьому в одних умовах фонеми розрізняються й розрізняють зміст, в інших – перестають розрізнятись й розрізняти зміст, наприклад: голосні в російській мові під наголосом розрізняються: сом – сам, лес – лис, а в ненаголошених складах співпадають і перестають розрізняти зміст: [сΛмá], [лисá]; парні глухі й дзвінкі приголосні розрізняються перед голосними (кора – гора), перед сонорними приголосними (икра – игра) і перед [в] (квам – вигвам), але перед глухими й дзвінкими приголосними і в кінці слова дзвінкі й глухі співпадають (луг і лук – [лук]).
Умови, в яких вимовляються звуки називаються позиціями. Позиції бувають сильні і слабкі. Сильні позиції – це позиції, в яких фонема виконує свої функції, а слабкі позиції – це позиції, у яких фонема не може виконувати свої функції, тобто у яких відбувається нейтралізація фонем – збіг фонем в одному алофоні.
З огляду на те, що фонеми виконують дві функції – перцептивну та сигніфікативну, поняття сильних і слабких позицій слід розчленувати ще. Відносно перцептивної функції сильна позиція та, у якій фонема виступає у своєму основному вигляді, незалежно від позиції; слабка ж позиція та, у якій фонема змінює звучання у залежності від позиції й виступає у вигляді відтінка або варіації фонеми(зим [и] – зимá [ие], з братом [з] – з сестрою [с] – з шишкою [ш]). Варіації завжди належать одній фонемі, яка як загальне виявляються у окремому (а1 , а2 , а3... аn = А, де а з індексами – різні варіації, а А – фонема).
Відносно сигніфікативної функції сильна позиція та, в якій фонеми зберігають протиставлення й розрізняють значимі одиниці мови, а слабка позиція та, у якій фонеми збігаються в однаковому звучанні й перестають розрізняти значимі одиниці мови Сигніфикативно сильні і слабкі позиції належать не одній фонемі, а протиставленню двох або більше фонем, яке здійснюється в сильній позиції і нейтралізується у загальному варіанті у слабкій позиції: луг і лук в кінці слова звучать однаково [лук], а перед дзвінкими приголосними збігаються в дзвінких: луг бы и лук бы – [лугбы].
Фонологічні школи Існують різні точки зору відносно нейтралізації фонем у словах на кшталт «луг» - «лук», тобто фонеми, що позначається буквою г,а відображає звук [к]. Представники Ленінградської школи (Лев Володимирович Щерба та ін.) вважають, що звуки [з] – [с] – [ш] у словах з братом – з сестрою – з шишкою відносяться до різних фонем – відповідно /з/ – /с/ – /ш/. Представники Московської фонологічної школи (Рубен Іванович Аванесов, Ол-р Ол-рович Реформатський та ін.), виходячи з морфологічного принципу, вважають, що звуки [з] – [с] – [ш] є варіантами однієї фонеми, яку вони назвали гіперфонемою. Вона об’єднує усі ознаки звуків [з] – [с] – [ш] – глухість, дзвінкість, щілинність, велярність тощо. М.С. Трубєцкой вважав, що у подібних випадках ми маємо справу з особливою фонемою – архіфонемою, що являє собою сукупність загальних ознак фонем, що нейтралізуються (в даному випадку передньоязиковість, щілинність). Тобто якщо архіфонема – це одиниця з неповним комплектом ознак, то гіперфонема – це подвійний або навіть потрійний комплект ознак.
Системи фонем Кожній мові властива своя система фонем. Фонологічні системи відрізняються одна від одної: 1. Кількістю фонем. 2. Співвідношенням голосних та приголосних.
|
