ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Основні центри притягання робочої сили

Тема 10. Міжнародна міграція трудових ресурсів

План

1.Загальна характеристика поняття міжнародної міграції трудових ресурсів

2.Міжнародні центри тяжіння трудових ресурсів

3.Державне регулювання міграції трудових ресурсів

1. Загальна характеристика поняття міжнародної міграції трудових ресурсів

При аналізі і плануванні трудових ресурсів використовуються такі поняття, як «населення», «трудові ресурси», «економічно активне населення» (зайняте і незайняте у виробництві), «непрацездатне населення».

Під трудовими ресурсами мають на увазі частину населення, що досягла необхідного фізичного розвитку, розумових здібностей і знань для роботи в народному господарстві.

У поняття «людський капітал» включається найбільш підготовлена до участі в сучасному виробництві частина трудових ресурсів.

Масштаби трудових ресурсів характеризують потенційну масу живої праці, або «запас» робочої сили, яким володіє суспільство для задоволення своїх потреб.

Економічно активне населення – це частина працездатного населення, зайнята суспільно-корисною працею, що дає їй дохід, необхідний для відтворення самої себе (наймані робітники, власники підприємств, члени родин, що допомагають підприємцям).

Частка економічно активного населення залежить від частки працездатних у всьому населенні, а також від ступеня зайнятості окремих вікових груп. Термін «економічно активне населення» використовується в міжнародній системі понять, але в багатьох країнах він статистично чітко не визначений. Іноді його ототожнюють з поняттями «робоча сила» і «трудові ресурси», що трохи ускладнює аналіз статистичних даних цих понять.

Статистика промислово розвинутих країн включає в категорію економічно активного населення громадян з 15 років (більш 45% населення), у країнах, що розвиваються, – з 12 – 14 років (у середньому менш 40% населення), а в деяких африканських країнах – навіть з 6 років.

Основними факторами, що впливають на розміщення населення, є:

природні умови територій;

наявність багатих і різноманітних природних ресурсів;

рівень економічного розвитку територій;

умови для розвитку транспорту і товарообміну;

історія освоєння і заселення територій.

Розміщення населення по території Земної кулі вкрай нерівномірне. На 10% суші проживає 82% населення, причому велика частина проживає в приморських районах, уздовж великих рік, залізниць і автомагістралей. Середня щільність населення Землі – 42 жителі на 1 км² (Європа – 70 чол. на 1 км², Азія – більш 125, Америка – 18, Африка – 24, Австралія й Океанія – 4).

Під відтворенням (природним рухом) населення розуміють сукупність процесів народжуваності, смертності і природного приросту, що забезпечують безперервне поновлення і зміну людських поколінь.

Найважливішими факторами, що впливають на природний рух населення, є:

соціально-економічні умови життя населення;

військово-політичні фактори;

природні умови;

релігійні й етнічні особливості;

екологічні фактори й ін.

Показники природного руху населення:

1. Коефіцієнт смертності.

2. Коефіцієнт народжуваності.

3. Коефіцієнт природного руху, що дорівнює різниці коефіцієнтів народжуваності і смертності.

4. Коефіцієнт щорічного приросту:

5. Показник очікуваної тривалості життя при народженні.

Усі країни світу за тривалістю життя можна розділити на 3 групи:

з високою тривалістю життя (не менш 70 років). Це в основному країни з розвинутою економікою, високими показниками ВВП на душу населення. До них відносяться: Японія (середня тривалість життя 80 років, у тому числі жінки – 83 роки), Швеція і Швейцарія (78 років), Нідерланди, Норвегія, Франція, Австралія (77 років), США, Канада, Австрія, Великобританія, Німеччина, Ізраїль, Фінляндія (75 – 76 років).

із середньою тривалістю життя (55 – 70 років). У числі таких країн Росія і більшість республік СНД, Китай, Польща, Індія, Мексика, Бразилія й ін.

з низькими показниками тривалості життя (нижче 55 років). Це більшість країн Африки, Південної і Південно-Східної Азії.

В останні десятиліття демографічна ситуація на Заході, а також у деяких країнах СНД (у тому числі і в Україні) характеризується тривожними тенденціями. У деяких країнах населення збільшується повільно або не збільшується взагалі. Ще одна тенденція – збільшення кількості «міні-родин», що складаються з одного чоловіка (Франція – один з лідерів). З індустріально розвинутих країн США – єдина країна, де населення стабільно збільшується, причому не тільки за рахунок природного приросту, а й у результаті припливу іммігрантів (близько 600 тис. чол. у рік). Найбільш високі темпи приросту населення (природного) спостерігаються в країнах «третього світу».

Основний приріст населення забезпечується країнами, що розвиваються, (в основному за рахунок Африки та Індії). У першій половині 50-х років вони забезпеч 79%, а в першій половині 90-х – 95% приросту світової чисельності населення. Ці процеси привели до перерозподілу населення між різними підсистемами світового господарства. У 1950 р. приблизно 2/3 населення проживало в країнах, що розвиваються, у 1990 р. – 77%, у 2025 р. очікується до 84%. Частка промислово розвитих країн скоротилася з 22 до 14,5%. Це підсилило диференціацію між розміщенням населення і продуктивних сил. На країни, що розвиваються, припадає майже 80% населення і тільки 20% ВСП.

До групи країн, що розвиваються, входять найбільші за населенням країни (понад 100 млн. чол.) – КНР, Індія, Індонезія, Бразилія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія.

Розвиток економіки будь-якої країни і світової економіки в цілому вирішальним чином залежить від трудових ресурсів. Немаловажну роль відіграє якість робочої сили, що виявляється у вигляді виразно розвинутих властивостей працівника, які відбивають здатність і готовність його до тієї або іншої конкретної діяльності.

Продуктивний потенціал робочої сили включає психологічні і фізичні якості працівника, його здоров'я, рівень загальної і фахової освіти, накопичений виробничий досвід, загальний культурний рівень розвитку, що залежить від усього комплексу життєвих умов. Ці характеристики багато в чому визначаються соціально-економічним рівнем розвитку підсистем світового господарства й окремих країн.

Освіта підвищує продуктивність праці, що забезпечує зростання доходів. Як показали дослідження збільшення навчання робочої с на 1 рік може привести до 3% збільшення ВВП.

Одержання загальної і фахової освіти неможливе без грамотності. На початку 90-х років у світі нараховувалося 948 млн. неграмотних (в 1970 р. – 890 млн.). 917 млн. припадає на країни «третього світу», що складає 1/3 усього дорослого населення. Більш 55% неграмотних припадає на Індію (50% населення) і Китай (21% населення). За рівнем неграмотності виділяються Південна Азія (63% жінок і 37% чоловіків) і Тропічна Африка (53% жінок і 33% чоловіків), а також арабські країни (56% і 32%). У Джібуті і Буркіна Фасо 80% населення неграмотне.

У промислово розвинутих країнах рівень грамотності високий, але і тут є 31,5 млн. неграмотних дорослих, в основному – в Південній Європі.

2. Міжнародні центри тяжіння трудових ресурсів

Основні центри притягання робочої сили

1. Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія). У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. На даний час тут розвивається загальний ринок робочої с, що припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 р. прийнята «Хартія основних соціальних прав робітників ЄЕС». Найбільш розвинуті країни Західної Європи принаджують робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки до півдня від Сахари, країн Східної Європи і СНД.

2. Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу з Індії, Бангладешу, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку 90-х рр.. тут працювало більш 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників – 2 млн. В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників – 97%, у Кувейті – 86,5%, Саудівській Аравії – 40%.

3. США і Канада. Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. у рік, емігранти - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік.

4. Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що роб інвестиції в її економіку.

5. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це, насамперед, азіатські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої с – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія, Бангладеш, Шрі-Ланка та ін. Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол. У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явся іранці.

6. Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів – від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у тому числі із країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної міграції, яка ніяк не регіструється.

7. Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР. Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлені у фахівцях із СНД (на постійне місце проживання). Міжкраїнна міграція – 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої с складає 1 млн. чол.

Країни, що приймають робочу силу, одержують такі переваги:

підвищується конкурентоспроможність вироблених країною товарів унаслідок зменшень витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою ціною робочої с;

іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари і послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

при імпорті кваліфікованої робочої с країна, що приймає заощаджує на витратах на освіту і професійну підготовку;

іноземні робітники часто є амортизаторами при кризах і безробітті (їх першими звільняють, знижують зарплату і т. д.);

іноземні працівники не забезпечуються пенсіями, на них не поширюється дія різних соціальних програм;

на думку ОЕСР іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, що страждають старінням (у Люксембурзі 38% немовлят з'являється в родинах переселенців, у Швейцарії – 24%).

До негативних моментів відноситься: виникнення соціальної напруженості в суспільстві при боротьбі за робочі місця; міжнаціональна ворожість і т.п.

Для країн, що експортують робочу силу:

експорт робочої с є важливим джерелом надходження ВКВ у країну;

експорт робочої с означає зменшення безробіття і, отже, соціальної напруженості в країні;

безкоштовне для країни-експортера навчання робочої с новим професійним навичкам, знайомство з передовою технологією, методами керування та ін.

Негативна сторона – «витік умів», відтік кваліфікованих кадрів, необхідних національній економіці.

3. Державне регулювання міграції трудових ресурсів

Створення умов для нормального функціонування національних ринків праці традиційно виступає одним з важливих завдань держави. Основними цілями державного регулювання міграційних процесів є:

1) визначення порядку виїзду вітчизняних працівників за кордон;

2) визначення порядку в’їзду іноземних працівників на територію країни;

3) визначення положення іммігрантів у країні.

Державне регулювання міжнародної міграції трудових ресурсів здійснюється на таких рівнях:

1) національному. Перші закони, які регулювали міграцію трудових ресурсів, виникли в Англії наприкінці XVIII ст. у період промислової революції. За ними заборонявся виїзд з країни висококваліфікованих фахівців з метою збереження за Англією монопольного становища «майстерні світу». З XIX ст. положення, які регулювали міграцію трудових ресурсів, стали з’являтись в законодавстві більшості країн;

2) міжнародному. Перші спроби створення міжнародного трудового права можна віднести до виступів Роберта Оуена на Конгресі в Е-ля-Шапель у 1818 році. Але головними джерелами міжнародно-правового регулювання стали укладені після першої світової війни двосторонні і багатосторонні угоди щодо питання найму на роботу та положення іноземних працівників. Така угода була підписана, наприклад, між Францією та Італією щодо соціального забезпечення громадян, якщо вони працюють у Франції або Італії.

Потрібно відмітити, що працівники-іноземці, як правило, відчувають у країні-імпортері різні форми дискримінації:

– наймаючись на роботу;

– обговорюючи питання тривалості та режиму робочого часу;

– у питаннях оплати праці;

– у питаннях одержання пенсій, різних виплат;

– у питаннях отримання освіти та підвищення кваліфікації;

– у сфері медичного страхування та медичного обслуговування.

На подолання такого роду дискримінації націлене підписання відповідних міжурядових угод. Так, у підписаному в 1957 році Римському договорі про утворення ЄЕС, містився принцип «вільного переміщення осіб». З початку 90-х років можна говорити про практично повну рівноправність трудящих з країн ЄС. А 26 березня 1995 року вступила в дію Шенгенська угода, укладена Бельгією, Німеччиною, Іспанією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією та Францією (до якої мають намір приєднатися Італія, Греція, Австрія). Відповідно до угоди на внутрішніх кордонах країн, що її підписали, були ліквідовані системи контролю. Громадяни країн-нечленів угоди, яким потрібна віза для в’їзду (на період 90 днів) в будь-яку державу, що підписала угоду, можуть отримати візу, яка буде дійсна для всіх країн, що підписали Шенгенську угоду.

У сучасних умовах найбільш гострими є проблеми регулювання промислово розвиненими країнами імпорту трудових ресурсів з країн, що розвиваються, та країн Східної Європи. Перші вводять різного роду квоти, обмеження, системи відбору тощо відповідно до яких представники другої групи країн одержують види на проживання та права на роботу.

Зауважимо, що наймаючись на роботу за кордоном, працівник укладає або підписує трудовий договір. Потрібно знати, що міжнародна трудова угода має містити такі пункти:

а) вибір місця суду для вирішення спору і вибір норм права, які суд за бажанням сторін буде використовувати;

б) точне формулювання обов’язків, які необхідно буде виконувати (часто включають пункти про повагу до місцевих звичаїв і обіцянку достойної поведінки);

в) термін і умови найму (зупиняючись на тому, свята якої країни будуть вважатись неробочими днями);

г) положення про припинення трудових відносин (бажано обговорити можливість звільнення без причини, а також суму вихідної виплати);

д) перерахування компенсаційних виплат (у тому числі транспортних і витрат на проїзд з-за кордону і назад, пенсії, оплата лікарняного листа, відпускні, виплати на сім’ю, кошти на відрядження);

е) порядок і місце виплати компенсацій, вид валюти (із зазначенням валютного курсу), відрахування й податки з вказівкою на особу, яка їх сплачує;

є) вид житла та транспорту за кордоном (визначення особи, яка їх фінансує);

ж) визначення тимчасової непрацездатності (у тому числі і культурного шоку), обмеження відповідальності за нанесення фізичної шкоди чи смерті і зобов’язання оформити страхування;

з) захист виробничої таємниці та комерційної інформації (в тому числі хто має право повідомляти і яку інформацію місцевим органам влади).

У світовому масштабі питання міграції робочої сили регулює Міжнародна організація праці (МОП), створена в 1919 році.

Документи, розроблені і затверджені МОП, спрямовані на ліквідацію різних форм дискримінації іноземних працівників, наприклад:

– «Про інспекцію режиму перевезень емігрантів» (1926 р.)

– «Про соціальну політику на територіях поза метрополіями» (1955 р.);

– «Проти порушень прав у сфері праці та зайнятості» (1958 – 1960 рр.);

– «Про працівників на плантаціях» (1960 р.)

– «Про збереження прав мігрантів у сфері соціального забезпечення» (1981 – 1982 рр.).

Законодавство України

Постанова Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 р. № 360 "Про затвердження Положення про Державну міграційну службу України"

Указ Президента України від 30.05.2011 № 622/2011 "Про Концепцію державної міграційної політики"

Постанова Кабінету Міністрів України від 25.05.2011 № 563 "Про затвердження Типового положення про територіальні органи міністерства та іншого центрального органу"

Постанова Кабінету Міністрів України від 15.06.2011 № 658 "Про утворення територіальних органів Державної міграційної служби"

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2011 р. N 1058-р "Про затвердження плану заходів з реалізації Концепції державної міграційної політики"

Рекомендована література

1. Варецька О. Соціально-економічне підґрунтя трудової міграції населення України // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 5. - С. 34-39

2. Горбач Л. М. Міжнародні економічні відносини: Підручник. -К.: Кондор, 2005. -263, с.

3. Довжук Б.Актуальне регіональне дослідження трудової міграці // Україна: аспекти праці. -2005. -№ 3. - С. 37-39

4. Дяченко Б. І. Європейський ринок праці в системі міжнародної міграції трудових ресурсів // Економіка АПК. -2005. -№ 2. - С.138-143.

5. Євтух В. Міграційна криза і як її побороти. Спроба державного регулювання // Віче. -1997. -№ 7. - С. 62-77

6. Кириченко О. А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник. -К.: Знання-Прес, 2002. -382, с.

7. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Праця і зарплата. -2006. -№ 19. - С. 6

8. Кисільова Т. Регулювання трудової міграції // Юридичний Вісник України. -2006. -№ 17. - С. 4

9. Козик В. В. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Знання-Прес, 2003. -405, с.

10. Липов В. В. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406, с.

11. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак.. -К.: Либідь, 1992. -190, с.

12. Передрій О. С. Міжнародні економічні відносини: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

13. Роменчак О. Визначення та класифікація міграцій: наближення до операційних понять // Політичний менеджмент. -2006. -№ 2. - С. 127-139

14. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми: Навчальний посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 231 с.