ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Розмовно-побутовий стиль мови і мовлення

Офіційно-діловий стиль має свої жанри: устав, протокол, акт, кодекс, доручення, судовий вирок, резюме, розписка, інструкція, наказ, об'ява.

Розмовно-побутовий стиль мови і мовлення

Літературне мовлення в цьому стилі наймасовіше, найчастотніше, воно реалізується всіма верствами населення. Розмовно-побутове мовлення у своєму типовому вияві представлене своєрідними для цього стилю мовними особливостями — фонетико-інтонаційними, лексичними, фразеологічними, морфологічними й синтаксичними. Цей стиль має усну (переважно) й писемну форми вияву, його характеризує широка варіативність (варіантність) висловлювання, що дає змогу мовцеві сказати про те саме (чи майже про те саме) неоднаково. Різні варіантні форми, які збігаються чи близькі семантично, завжди більшою чи меншою мірою розрізняються стилістично, функціонально. Наприклад, відповідь учнів на запитання вчителя Ти розв’язав задачу? за різних життєвих ситуацій може бути найрізноманітнішою. Тому немає усталених граней як у варіантах певної думки, так і у формах її мовленнєвої реалізації. Крім стилістично звичайних відповідей на зразок Так., Так!, Так!!, Так!!!, Ні., Ні!, Ні!!, Ні!!! трапляються й інші, в найрізноманітніших синонімічних формах слів- речень і речень: Еге, Еге ж!, Атож! (пор.: Атож… і Атож!!), Авжеж (Авжеж! та ін.), А як же!, Та ні!, Ще б пак!, Та мабуть…, Та ще й як!, Та нібито і под.; а також: Розв’язав, Розв’язав!!, Розв’язав!!!, Уже й забув!, Так вам і розв’язав!, Та розв’язав!, Та вже ж розв’язав!, Уже давно!, Розв’язав!, А як її розв’язати!, Розв’язав? А як це зробити?, Та розв’язав (же)!, Так її і розв’яжеш!, Розв’язав, аякже!, Спробуйте розв’яжіть!, Ні! Не розв’язав!, Та де там розв’язав?, Спробуйте самі!, Хіба таку розв’яжеш?, Та академік, і той не розв’яже!, Може й розв’яжу!, А що тут розв’язувати?, Дрібнота!, І хвилини досить, щоб розв’язати! тощо. Це є свідченням того, що побутове життєве розмаїття і ґрунтована на ньому мовленнєва стихія переважають над реаліями інших стилів, особливо офіційно-ділового, у якому домінують усталені форми вислову, мовні штампи, котрі набагато меншою мірою допускають варіантність — особливо в мовленнєвому оформленні офіційних документів: заяв, протоколів, посвідчень та ін.

Мовлення в розмовно-побутовому стилі має бути літературним, а кожен вислів — відповідати усталеним у мові нормам. Водночас розмовно-побутове мовлення, як і мовлення художнє, підвладне почуттєвому, емоційному станові людини, навіть його етичним нахилам, міркуванням.

Розмовно-побутовий стиль мови й мовлення характеризують такі властиві йому ознаки:

— якнайбільша конститутивність (лат. сопБІііиІиз — визначений), тобто залежність розмовно-побутового вислову (у формі речення, слова-речення) від конкретної ситуації, контексту мовлення;

— майже постійний і очевидний, достатньо усвідомлюваний мовцем і слухачем (адресантом і адресатом) вияв певної почуттєвості, емоційності співрозмовників;

— інтонаційне оформлення висловлюваного в параметрах розмовно-побутового стилю, яке в поєднанні з кон- ститутивністю й емоційністю також видозмінює зміст висловлюваного; цей зміст набуває особливої важливості тоді, коли обмін думками реалізується стисло, в репліках, які становлять структурно неповні конструкції.

За певних життєвих ситуацій мовці розуміють один одного з півслова, зі словесного натяку чи напівнатяку, з інтонування кожної із структурних одиниць речення, з ритміки всього речення (навіть однослівного), із жесто- вого чи мімічного руху. Наприклад, діалог персонажів роману Івана Микитенка (1897—1937) «Ранок» Ольги («черниці») та її кучера читачам стає зрозумілим лише з контексту (вони незаконно везуть до монастиря небезпечну поклажу — ящики зі зброєю і таємний пакет): Скоро? — нетерпляче питала вона кучера. — Недалеко вже. — Женіть же! Женіть! Не шкодуйте! — Коні мчали в напрямі на село Ладош… За якийсь час перед подорожніми заблищав купол монастирської церкви. Вони були вже зовсім близько. — Женіть! Женіть! — Коні рвонули копитами сніг. Сани неслися шаленим погоном. — Женіть, я вас благаю. Всі репліки учасників діалогу граматично неповні, але їх зміст і емоційне забарвлення зрозумілі. Це досягається конкретністю мовленнєвої ситуації, спільним життєвим досвідом обох учасників події, їхнім знанням мови тощо.

Найголовнішу вимогу до розмовно-побутового мовлення (бути за всіх можливих ситуацій нормативним, літературним) іноді свідомо порушують з певною комунікативною метою, вдаючись до діалектизмів чи інших не- літературних одиниць. Розмовно-побутове мовлення — це найбільш невимушене, максимально вільне, літературне мовлення. Контроль за дотриманням мовних норм дає широкий простір для виявлення індивідуальної мовленнєвої творчості. Під час звичайних побутових розмов мовець якнайменше замислюється над тим, що і як сказати. Спілкуючись із близькими чи рідними, людина звикає до певних мовленнєвих штампів, звичних мовних форм, які поповнюють звичайні для співрозмовників паралінгвальні (невласне мовні) засоби: адекватно усвідомлювані мовцями жести, мімічні рухи, а також інтонування висловлюваного.

Розмовно-побутовий стиль порівняно з усіма іншими стилями найдавніший. Він, на слушну думку сучас- «них українських лінгвістів Любові Мацько, Олесі Сидоренко та ін., «започаткувався з виникненням мови, і в ньому вона розвивалася на початкових своїх етапах. Перші норми літературної мови, що виникли на діалектній основі, формувалися саме в розмовному стилі».

Мовлення в розмовно-побутовому стилі найповніше виявляється в усних і писемних (у творах художньої літератури тощо) діалогах. Значно рідше розмовно-побу- тове мовлення буває монологічним (розповідь про почуте, побачене тощо).

Усномовні побутові діалоги найчастіше формуються з нерозгорнутих, навіть однослівних, реплік і набувають виразного емоційно-експресивного забарвлення. Ними мовці можуть виражати найменші відтінки мислення, переживання, почуття.

Найсуттєвішими стилетвірними особливостями розмовно-побутового стилю мовлення (як і всіх інших стилів) є особливості (ознаки) лексичні, фразеологічні і граматичні.

Лексичні, фразеологічні особливості. Широко використовується загальновживана, передусім побутова, лексика і фразеологізми (прислів’я, приказки, «крилаті» слова і вислови), які відображають повсякденні потреби мовців. Це тисячі мовних одиниць, до яких, зокрема, належать:

— слова, уживані здебільшого в прямому значенні: земля, вода, небо, день, ніч, вулиця, село, місто, правда, чорний, білий, працювати, спати, їсти, весело та ін.;

— назви тих, з ким кожен з мовців постійно спілкується: мати, мама, батько, тато, брат, сестра, я, ти, він, ми, ви, службовець, влада, начальник, рядовий та ін.;

— назви предметів домашнього вжитку, речей інтер’єру, архітектурного і художнього оформлення приміщень, одягу, взуття та ін.: меблі, посуд, постіль, фіранка, картини, квіти, килим, пальто, сорочка, піджак, плащ, чоботи, туфлі та ін.;

— активно вживані фразеологізми: Як працюватимеш, так і матимеш; Чим далі в ліс, тим більш дров; Нема хліба — їж пироги; Ніщо так не об’єднує людей, як трамвай; байдики бити, молоти язиком, крокодилячі сльози.

Граматичні, передусім синтаксичні, особливості. Активно вживаються:

— речення різного типу, починаючи від однослівних і до найбільш розгорнутих складних конструкцій: Село; Гай; Вечірній день; День змінює ніч; Якщо громадяни наполегливо не працюватимуть, то заможно вони й не житимуть;

— найрізноманітніші структури власне неповного речення, еліптичного, також і незакінченого, обірваного: Куди? (пор.: Куди ти йдеш?; Куди йдеш?)-, Де?; Чому?; Скільки?; Щоб швидше, я відразу в метро, до станції «Університет»; Ой не робіть поспішних висновків, шановний, бо ви помилитесь. І дуже глибоко!; Сказав би, але…; Ти був там? — Так; речення різного модального спрямування, особливо прості, словесно неусклад- нені конструкції: Пшениця цього року вродила; Чи всі прийшли?; Співай!;

— неускладнені прості речення, тобто речення, які, зокрема, не мають у своєму складі дієприкметникового, прикметникового чи дієприслівникового звороту;

— найтиповіші вставні чи вставлені одиниці: мабуть, на щастя, мені здається, я думаю та іН.; ‘

— речення із звертанням: Мамо, прошу вас!;

— слова-речення: Так!, Ні!, Невже?, Невже?, Хіба?, Геть! ‘, Алло!, ШТтггін.;

— вітальні й прощавальні слова і сполучення слів: Добридень!, Доброго ранку!, На добраніч!, Спокійної ночі! та ін.

У розмовно-побутовому мовленні значна кількість лексем набуває виразного термінологічного значення, бо цього вимагає сучасний науково-технічний прогрес. З різних причин це характеризує й лексеми суто побутового значення (хліб, рис, макарони, стіл, книжка, ракета та ін.), які термінуються, бо традиційно-побутове й по-сучасному наукове мислення синтезується в єдиному комплексі, взаємно доповнюючи одне одне.

У розмовно-побутовому мовленні, з огляду на його безмежно широкий діапазон вияву, прийнятним є все наявне в літературній мові, те, що допускається суспільною мораллю, не виходить за межі пристойності. Будучи наймасовішим, розмовно-цобутове мовлення допускає найбільш вільну організацію висловлювання: не потребує активного й сконцентрованого втручання думки, є ніби довільним мовленнєвим виявом організму, якому притаманні такі біологічні ознаки, як втомлюваність і несприйняття одноманітності, деяка пасивність, що нерідко супроводжується повторюваністю найменувань певних реалій побуту, в якому сьогоднішнє повторює вчорашнє, передбачає те, що настане завтра, і т. ін.

Мовленнєві особливості розмовно-побутового стилю не можна повністю відтворити писемно. Навіть магнітофонний запис передає не все, тому що здебільшого розмова супроводжується мімікою й жестами. Водночас для аналізу лексичних і граматичних особливостей розмовно-побутового стилю можна використати і мовлення дійових осіб у художніх текстах, напр.: Ой, як я люблю свою матуську! Я їх так люблю, що аж серденько мені розірветься. Ну, які вони хороші, ці наші сіроока ненька! Які в них тихі, ласкаві очі, яке в них ніжне, м’яке волосся! Іноді дивишся на них і думаєш:

«Очі ваші, матусько, подібні до весняного неба, — до того неба, коли сонечко обгортають легкодимчаті хмарки, і вони наче в сірому серпанку. Волосся ваше, наша голубонько, як каштановий пушок. Дайте, я ще раз поцілую вас!»

Але я й… всю їх люблю! …Іноді заплющиш Ьчі, і здається, що моїй матусі не тридцять років, а дуже-дуже небагато, і вони зовсім молода дівчинка, і не мати вони мені, а старша сестра… Ой! Як я люблю свою матуську! (М. Хвильовий).

Цей текст у стилі давньої народної української традиції, переважно селянської, прославляє, звеличує рідну матір. Весь монолог пронизує любов, незмірне шанування і відданість найріднішій у світі людині: які вони хороші; матуську, наші сіроока ненька, очі ваші, матусько, наша голубонько. Структура речень найпростіша, перейнята народною тональністю, щирістю вислову, який захоплює відданістю дитини рідній матері. Тексту притаманні глибінь думки, типова українська моральність, краса українського слова.

Особливості розмовного стилю відтворено і в діалозі персонажів художнього твору: Корецькому [сільському вчителеві, який у 1917 р. повернувся з тюрми...] теж забило на мить дух, але він перемігся. Трохи помовчав і промовив:

— Талю, тобі треба зібрати дітей і піти звідси.

— А ти, Євгене?..А ти?

— Я зостанусь тут.

— Але ж подумай, Євгене: вони [поліцаї, хулігани] тебе вб’ють!..

— Не вб’ють… я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… а ти йди!

— Ні, в такому разі і я повинна тут бути, і я зостанусь!

— А про діти забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… (Б. Грін- ченко).

Типовий розмовний діалог сільського вчителя з минулих часів, для мовлення якого характерне використання лексем зостанусь (замість залишусь), зостанеться, А про діти й забула (замість про дітей). Речення в ньому переважно прості, з різною комунікативною функцією: розповідні, питальні, розповідно-окличні. Увесь текст пройнятий тривогою, очікуванням біди, в ньому проступає інтелігентність, взаємна прихильність у стосунках між подружжям, яке вкрай збуджене, залякане якнайбільше тим, що загрожує їхнім дітям.

Мабуть, немає достатніх підстав погоджуватись з думкою російського мовознавця Віталія Костомарова (нар. 1930): «…ми звичайно схильні твердити, що нормальною відповіддю на запитання Де ти був? буде Я був дома…. Елементарне спостереження за мовленням показує, що це не так. Подібна оголена схема, що виражає комунікативне завдання і тільки, фактично в побутовому, розмовному мовленні не існує». Видається, однак, можливим те, що хто-небудь із мовців у відповідь на запитання Де ти був? відповість подібною «оголеною» формою: Я був дома (в театрі та ін.), особливо за умов розважливого, неафективного мовлення.

Розмовно-побутове мовлення комунікативно обслуговує в межах усього етносу значно ширші сфери життя, ніж це реалізується у формах будь-якого іншого стилю мови. Потреба в розмовно-побутовому мовленні щоденна, тому й форми його реалізації найбільш звичні. Вони засвоюються, реалізуються з найменшою витратою мовленнєвої і розумової енергії.

Кожен із стилів має свої відносно окреслені сфери функціонування і певний комплекс специфічних стилетвірних мовних засобів. Обидві форми розмовно-побутового мовлення — усна (первинна) і писемна (вторинна) — суттєво збагачуються своєю взаємодією. Водночас між ними існує принципова відмінність (переважно функціональна й щонайменше структурна). Розмежування стилів мови — розмовний (розмовно-побутовий) і нерозмовні (всі інші стилі) — цілком вмотивоване, загальноприйнятне, однак дещо умовне, бо все наявне в мові, поза її розмовно-побутовим стилем дуже неоднорідне, через що досить виразно розмежовується на окремі стилі — офіційно-діловий, художній та ін. Вмотивованим видається протиставлення мовленнєвих процесів і за деякими іншими вимірами: мовлення офіційно-ділове і мовлення неофіційно-ділове, мовлення художнє й мовлення нехудожнє та ін.

Думку про те, ніби розмовно-побутовий стиль використовують для спілкування, науковий і діловий — для

повідомлення, художній і публіцистичний — для впливу на інших (слухачів, читачів), є підстави вважати неприйнятною, бо ці три функції мова виконує в межах кожного стилю, але своєрідно, в неоднакових сферах і виявах життя, з виразно іншою метою.

Літературна мова обслуговує неоднакові комунікативні потреби мовців, тому не може використовуватись однаково за різних обставин. Деякі дослідники мовної стилістики (Б. Головін, М. Кожина, М. Пилинський та ін.) навіть вважають, що кожному із стилів начебто відповідає окремий тип мислення. Такий погляд небезпідставний, але все ж таки умовний, загалом теоретичний, бо чітких лексичних і граматичних меж між мовними стилями немає (об’єктивно такі межі й неможливі).

Будь-яке використання мови в її усній формі реалізується певною інтонацією, яку в найбільш загальних виявах можна характеризувати як інтонацію розмовно- побутову, офіційно-ділову, публіцистичну та ін. Такі інтонації помітно різні, але комунікативно повноцінні. Інтонація (найчастіше спільно з міміко-жестикуляційни- ми засобами) може донести до слухача те, що недомовлю- ється словесно. Російський лінгвіст Олексій Шахматов (1864—1920) вважає, що інтонацією немалою мірою забезпечується «передача тих емоційно-вольових, а почасти й інтелектуальних проявів, для яких важко знайти в наявному лексичному запасі відповідник».

Навіть діти дошкільного віку володіють, хоч і з певними обмеженнями, розмовно-побутовим різновидом національного мовлення свого оточення. Однак вони ще не знають усього складу мови і послуговуються мовою тільки в межах розмовно-побутового стилю. У школі дитина оволодіває стилями мови, іншими нормами літературної мови, дізнається про невідповідність цим нормам деяких слів розмовного мовлення, що, наприклад, двері відчиняють або зачиняють (а не відкривають і закривають), замикають або відмикають (ключем); тільки метафорично (переносно) можна сказати: В Україні все ширше-починають відкривати нашій молоді двері в науку; Я ставлюсь до вас прихильно, а не відношусь; газету (журнал) передплачують, а не виписують і т. ін.

Найбільше мовленнєвих помилок, недоладностей, стилістичних вад простежується саме в розмовно-побутовому мовленні. З нього й починається формування культури різностильового мовлення.

Цей стиль суттєво й своєрідно відрізняється від усіх інших стилів. Епістолярне мовлення має тільки писемну форму вияву, хоча тексти цього стилю (приватні листи, записки, щоденникові записи, мемуари і под.) можуть бути прочитані і вголос. «Усна» форма епістолярного мовлення є тільки особливим відтворенням мовлення писемного. У мовленні в межах епістолярного стилю виокремлюють різні жанри. Найпоширеніший з-поміж них — це приватні листи . Слово «лист» — омонімне. Зазвичай листом називають писаний текст, призначений для повідомлення про що-небудь; це спілкування з кимось на відстані, писане звертання до особи або осіб. Друге омонімне значення слова «лист» (однозвучна лексема) — це орган повітряного живлення і газообміну рослин у вигляді тонкої, зазвичай зеленої пластинки. Синонімом до слова «лист» у значенні писемного звертання однієї особи до іншої може бути й слово послання. Напр.: «Послання козаків до турецького султана»; Вона відповідала на численні послання Бальзака коротким листом (Н. Рибак); В часи Великої Вітчизняної війни вірші-послання були дуже популярні (3 журналу). Послання у формі листів у XVIII — на початку XIX ст. називали словом епістола. Нині цей термін як жанр літератури майже вийшов з ужитку.

Приватне листування має переважно побутовий характер. Адресант (автор листа) зазвичай розповідає (від першої особи) про певні події і своє ставлення до них, про свій життєвий досвід, інтереси, етичні переконання, естетичні смаки (свої і чужі) тощо. Важливо виявляти в листі небайдужість, писати зацікавлено, навіть позитивно інтригуюче, бо від змістовності й емоційності листа найчастіше залежить емоційність сприймання його адресатом (одержувачем). Беззмістовність, сухість приватного листа іноді теж викликає емоційність, але здебільшого негативну.

Питання про епістолярний стиль як стиль окремий і протиставний іншим стилям певною мірою дискусійне. Не всі лінгвісти-стилісти (стилістологи) беззастережно послуговуються цим терміном. Наприклад, на думку Д. Розенталя, «не може в наш час претендувати на самостійне існування і так званий епістолярний стиль, жанри якого пов’язані або з розмовним мовленням (приватний лист побутового змісту), або з мовленням офіційним (офіційне листування між установами) чи публіцистичним (відкритий лист до редакції) і т. д.». Варто, однак, зауважити, що «офіційне листування між установами» — це не мемуарний жанр епістолярного стилю, бо мемуарами прийнято називати написане у формі спогадів про події минулого, в яких автор брав участь — як очевидець, свідок чи безпосередній учасник.

У мовознавстві немає єдиного погляду щодо терміна «епістолярний стиль». Не виокремлюють епістолярного стилю сучасні українські мовознавці І. Чередниченко, О. Пономарів, М. Пентилюк та ін. Деякі науковці (О. Булах та ін.) вважають за доцільне вести мову про епістолярний жанр (а не про стиль), оскільки для стилю начебто не вистачає виразних диференційних (роз- різнювальних) ознак. Насправді таких специфічних стилетвірних особливостей, ознак достатньо для того, щоб вважати епістолярний стиль мови й мовлення окремим стилем.

Лексичні, граматичні й орфографічні особливості. Епістолярному стилю мови (й мовлення), який найвиразніше виявляється в приватному листуванні (родинно-побутовому, інтимно-товариському й приватно-діловому), властиві переважно такі розрізню- вальні й визначальні ознаки:

а) зверху зліва вказують дату написання листа, напр.: 3.01.2001 (усталеної форми немає); на початку чи в кінці листа інколи зазначають місце його написання; завершують лист підписом (на розсуд автора);

б) лист починають звертанням до адресата, яке може бути офіційним, напівофіційним, дружнім тощо. Характер його залежить від стосунків між тим, хто пише листа, і тим, кому лист адресується. Найбільш звичними є такі звертання: друже, друже мій, брате, братику, матусю, матінко рідненька, тату, любий друже, добродію мій, пані та ін. Звертання пишуть з великої літери, після них ставлять знак оклику. Звертання найчастіше виражаються власною (Іване, Марійко) або загальною (синочку, сестричко, кохана) назвою. Дуже часто звертання може поширюватись пояснювальним словом (іменником, прикметником чи дієсловом), яке вказує на ставлення адресанта до адресата (Милий друже!, Здоро- ва(і) була(и), матусю!, Найдорожча моя! та ін.). Листа починають також словами, що вказують на час написання листа (Добридень!, Добрий день!, Доброго вечора Вам!). Форма прощавання в листі теж залежить від взаємин його автора з адресатом (До побачення, Прощавай, Привіт, Пиши, Цілую, Кохаю, Чекаю, До зустрічі, До скорої зустрічі та ін.). Після цих слів ставлять знак оклику або крапку. У доборі лексики, у вживанні великої чи малої літери, розділових знаків тощо виявляється особистість автора. Має значення також те, коли, кому, з якою метою пишеться приватний лист;

в) займенники ти, ви у звертаннях до однієї особи пишуть з великої літери, засвідчуючи цим власну вихованість, одну з ознак індивідуальної мовленнєвої культури;

г) щоб спонукати адресата до певної дії, поведінки, використовують відповідні слова і словосполучення: скажи, зроби це, напиши мені, спитай його, шлю вітання, надсилай листа, листа одержав, кланяйся нашим, цілую (Тебе, Вас) на ін.;

ґ) усі назви адресата можуть повторюватись, ускладнюватись афіксами (особливо суфіксами), набуваючи певної позитивної чи негативної оцінки (здрібніло-пест- ливої, голубливої, прихильної чи, навпаки, зневажливої, осудливої тощо): батечку, таточку, сестричко, дідусю, голубонько, серденько, любий, кохана, рідненький, дорогенький, дорогесенький; бабище, дідугане; зраднику, боговідступнику, непатріоте і под.;

д) синтаксис листа залежить від індивідуальності його автора. Наприклад, листи Т. Шевченка насичені поетичними висловами, рядками віршів, народних пісень, простотою фрази, її народними ознаками. У листах Лесі Українки простежується тональність, ліризм, семантична прозорість і зрозумілість тексту. Легка іронія чи жарт додають щирості, але не принижують гідності іншої особи. Форма викладу тексту, побудова речень залежать і від того, кому адресовано лист.

Створюючи тексти епістолярного стилю, мовці послуговуються всенародною мовою, використовують е пі с — толяризми — особливі слова і сполучення слів, синтаксичні конструкції, які й репрезентують неповторну мовленнєву індивідуальність цього стилю. Мова з епістолярними ознаками обслуговує специфічне заочно-писемне спілкування однієї особи з іншою (іншими) в найрізноманітніших сферах життя — виробничій, професійній, а найбільше — в побутовій, щоденній, ситуативній.

Епістолярне мовлення в своєму типовому вияві — монологічне, проте природними елементами епістолярного тексту можуть стати і діалоги, почуті або прочитані автором, а потім відтворені в листі.

Отже, епістолярне мовлення, як і розмовно-побутове, наукове тощо, неоднорідне за своїм змістом і граматичною будовою (бо завжди має неповторного творця), зорієнтоване на виконання суто індивідуальної комунікативно-стилістичної функції.

Конфесійний стиль.

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

- суто церковна термінологія і слова – символи;

непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Конфесійний стиль – один з найдавніших стилів в історії української літературної мови і один з найменш вивчених у сучасному українському мовознавстві. Свій початок він бере з часу запровадження християнства як державної релігії Київської Русі (988 р.). Спершу перекладні, а згодом і оригінальні твори церковного письменства існували і продовжують існувати у складі різних мовних систем: старослов’янської (церковнослов’янської), давньоруської, староукраїнської, нової (сучасної) української літературної мови.
Довгий час вивчення конфесійного стилю було під забороною радянської атеїстичної системи. І лише зі здобуттям Україною незалежності відновилися наукові студії, пов’язані з широким спектром вивчення церковно-релігійної проблематики, зокрема й мовознавчих аспектів. Серед українських мовознавців назвемо праці (автори вказані за часом виходу їхніх праць) митрополита Іларіона (Огієнка), В. В Німчука, С. В. Бібли, І. В. Бочарової, Н. В. Пуряєвої, Т. В. Мороз, П. В. Мацьківа, Ю. В. Осінчука, С. В. Лук’янчук, Н. О. Мех, Н. Д. Бабич та ін.
Досі залишається дискусійною назва стилю, який покликаний обслуговувати релігійні потреби. Так, серед філологів немає єдності у поглядах на те, як іменувати цей стиль. Відомі такі варіанти назв: церковно-релігійний (Н. В. Пуряєва), релігійний (Н. Д. Бабич), сакральний (В. В. Німчук, Т. А. Коць), богословський (Н. Д. Бабич), культовий (В. А. Передрієнко), культовий, або конфесійно-проповідницький (В. М. Русанівський). Проте більшість дослідників використовують найбільш відому і поширену назву – конфесійний (Н. Д. Бабич, Н. Я. Дзюбишина-Мельник, П. С. Дудик, Л. І. Мацько, Л. Л. Шевченко та ін.).
Спробуймо з’ясувати семантичний зв’язок між термінами релігія, конфесія, церква. Так, релігією пропонуємо називати різні сповідання (визнання) різних вір (християнство, юдаїзм, іслам та ін.), конфесією – різні сповідання однієї віри (православ’я, католицизм, протестантизм), а церквою – одне сповідання однієї віри (Українська православна церква, Російська православна церква, Грецька православна церква та ін).
Визначення стилю залежить від вживання специфічних мовних засобів, сфери використання або комунікативної ситуації. Вихідним у визначенні стилю, підстилю та жанру має бути текст. Тільки на підставі повного лінгвістичного аналізу (на фонетичному, фонологічному, лексичному, фразеологічному, морфемному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному та ін. мовних рівнях) можна говорити про його стильовий різновид та жанрову приналежність.
У сучасному українському мовознавстві відомо кілька класифікацій конфесійного стилю, який за сферою використання поділяється на жанри. У підручнику зі стилістики (за редакцією проф. Л. І. Мацько) виділено такі підстилі конфесійного стилю: 1) власне конфесійний, 2) конфесійно-популярний, 3) конфесійно-навчальний, 4) конфесійно-обрядовий, 5) конфе-сійно-публіцистичний. До текстових жанрів автори підручника зараховують Біблію, євангеліє, богослужіння, молитву, проповідь, псалом, духовну бесіду, видіння, літургію [5: 248-249, 291].
Н. Д. Бабич до стильових різновидів (підстилів) богословського, за її словами, стилю зараховує: 1) мову канонічної богослужбової літератури, 2) мову тлумачної богослужбової літератури, 3) мову популярної (пізнавальної) богослужбової літератури, 4) мову проповідей, 5) мову текстів богослужбового піснеспіву, 6) мову богослужбово-методичних (катехітичних, не катехізичних!) текстів, 7) розмовне діалогічне мовлення священика з вірним, який сповідається, 8) богословсько-публіцистичну літературну мову [1: 26].
У дисертації І. С. Грималовського фіксуємо такий погляд на цю проблему: «Справді, у мовленні сучасних українців слово «конфесія» дещо однобоко відображає суть означуваної реалії. Цю номінацію, вважаємо, потрібно відкинути. Для того, щоб уникнути плутанини і двозначностей, а також охопити писемні джерела усіх релігій, ми пропонуємо ввести поняття релігійного метастилю, у межах якого функціонують язичницький, християнський, мусульманський, іудейський, буддистський стилі. Той стиль, який у мовознавчих працях іменують конфесійним, потрібно, на наш погляд, називати християнським. До нього повинні бути віднесені всі праці, що стосуються християнської сакрально-релігійної сфери» [3: 57]. Дослідник пропонує такий поділ на підстилі: 1) сакральний (Святе Письмо, канонічні молитви); 2) літургійний (літургійні тексти); 3) проповідницький (проповіді); 4) науково-християнський (наукові праці з християнського богослов’я); 5) навчально-християнський (катехізиси, підручники з релігії для дітей); 6) художньо-християнський (авторські молитви, переспіви біблійних текстів) [3: 57-58].
Проте наведені класифікації, на нашу думку, не є достатньо чіткими і не відображають специфіки функціонування мови в релігійній сфері. Тому в конфесійному стилі виділяємо і пропонуємо для розгляду, критичного осмислення такі підстилі: 1) Священного Писання, або Біблійний; 2) літургічний, або богослужбовий; 3) патрологічний, або святоотцівський; 4) агіографічний, або житійний; 5) проповідницький, або ораторський; 6) науково-богословський; 7) церковно-правовий; 8) публіцистичний; 9) канцелярський; 10) катехізичний, або навчально-релігійний; 11) паломницький; 12) полемічний; 13) художньо-релігійний; 14) епістолярний; 15) зовнішньо-церковний, або міжрелігійний; 16) уснорозмовний.
Біблійний різновид стилю представлений сімдесятьма сімома книгами Біблії. За часом написання вони поділяються на старозавітні (50) та новозавітні (27). За змістом усі 77 книг поділяються на законодавчі, історичні, повчальні (поетичні) та пророчі. Основними жанрами є євангеліє, діяння, послання, апокаліпсис, притча, псалом, пісня, гімн. Тексти підстилю представлені у таких книгах: Біблія, Євангеліє, Апостол, Псалтир, Учительне євангеліє, Паремійник, Новий Завіт.
Сферою використання літургічного підстилю є богослужіння. Сюди належать такі жанри: молитва, єктенія, тропар, кондак, канон, стихира, сідальний, антифон, іпакої, кафизма, прокимен, паремія, апостол, євангеліє, ікос, світильний, екзапостиларій, акафіст та ін. Такі жанри, як кафизма, прокимен, паремія, апостол, євангеліє мають біблійне походження (уривки з Біблії, які читаються під час богослужіння). Вказані жанри в літургічному підстилі, зазвичай, не функціонують самостійно, а композиційно об’єднані чи є структурними елементами більших за обсягом жанрів – Літургія, вечірня, повечір’я, полуношниця, утреня, часи та ін. Тексти цього підстилю містяться у Євангелії, Апостолі, Псалтирі, Служебнику, Требнику, Молитовнику, Мінеї, Часослові, Октоїху, Тріоді, Акафістнику та ін.
Патрологічний підстиль представлений творами святих отців та учителів Церкви. До жанрових різновидів цього підстилю належать: послання, апологія, бесіда, слово, повчання, гімн, лист, тлумачення та ін. Тексти представлені великою кількістю хрестоматійних видань, що містять повні зібрання або окремі твори одного чи кількох святих отців. Деякі твори аскетичного змісту, авторами яких були преподобні отці, вміщені у збірці, яка має назву «Добротолюбіє».
Агіографічний, або житійний, стильовий різновид об’єднує велику кількість перекладних та оригінальних творів про житія прославлених і шанованих церквою святих. Сучасна білоруська дослідниця Л. В. Левшун уживає термін агіобіографія як синонім до агіографії і пояснює, що агіобіографія (букв. святожиттєопис) «включає в себе безліч жанрових модифікацій, що належать до різних розділів типікарних [або уставних, від слова Типікон або устав. – О. М.] читань: синаксарне, або проложне, житіє, що органічно включене у склад канону святому, належить до панегіричного розділу. Житіє, яке головну увагу приділяє описові подвигів святого (мінейне, патерикове, літописне) – до дидактично-агіографічного» [4: 268-269]. До основних жанрових модифікацій агіобіографії Л. В. Левшун, за власними визначеннями, зараховує «мартирій», «біос», «похвалу». Український дослідник проф. П. В. Білоус вказує на три типи житійної прози: Четьї Мінеї, проложні житія – скорочені виклади житія святих, патерикові житія – життєписи синайських, єрусалимських ченців [2: 99]. Жанровими різновидами агіографічного підстилю є: мучеництво, житіє, сказання, пам’ять, похвала тощо. Тексти пам’яток житійної писемності містять Четьї Мінеї, Житія святих, Патерики, прологи, а також окремі видання житія (окремо або разом зі службою чи акафістом) одного чи кількох святих (Житія українських святих, Житія волинських святих та ін.).
Проповідницький, або ораторський, підстиль репрезентований проповідями, промовами, посланнями та іншими жанрами ораторського мистецтва. Л. В. Левшун пише: «Проповідь – не жанр, а жанрова асоціація, яка об’єднує багато жанрових модифікацій. Тому різні жанрові модифікації проповідництва належать до різних розділів типікарних читань: святкова урочиста проповідь – до панегіричного, тлумачна – до екзегетичного, катехізична – до екзегетичного чи дидактичного» [4: 194]. На жанровий різновид проповіді іноді вказує напис «слово», «похвала», «повчання», «оглашення», «бесіда», «казань». Відомі різноманітні збірки проповідей священнослужителів.
Науково-богословський підстиль – це мова богословської науки. Поширений у духовних та інших навчальних та наукових закладах, де вивчають богословські та релігієзнавчі дисципліни. До текстових жанрів належать підручники, монографії, статті, дисертації, конспекти лекцій та ін.
До церковно-правового підстилю належать правила святих апостолів, вселенських і помісних соборів та святих отців, які вміщені у «Книзі правил», а також постанови помісних та архієрейських соборів, що не увійшли до «Книги правил», тлумачення на «Книгу правил», рішення Синоду, грамоти, судові рішення тощо. Деякі тексти церковно-правового змісту вміщені у «Кормчу книгу» та «Номоканон».
Публіцистичний різновид конфесійного стилю спрямований на доведення релігійної інформації до віруючих через засоби масової інформації: Інтернет, телебачення, газети, журнали тощо. До основних жанрів належить: репортаж, замітка, інтерв’ю, повідомлення, оголошення та ін.
Канцелярський підстиль – мова документів, що використовуються у церковно-релігійній сфері: статути, звіти, накази, розпорядження, прохання, листи, протоколи тощо.
Катехізичний, або навчально-релігійний, підстиль подає основи віровчення, готує до поглибленого оволодіння релігійними істинами. Тексти жанрів (повчання, бесіда та ін.) містяться у катехізисах, Законі Божому та інших релігійно-повчальних виданнях.
Паломницький підстиль представлений жанром ходіння: «Ходіння ігумена Даниїла у Святу землю».
Полемічний стильовий різновид відображає міжконфесійну полеміку, яка набула свого розвитку у XVI-XVII ст. До пам’яток (у формі трактату) полемічного письменства належить «Історія про одного папу римського», «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького, трактати Клірика Острозького, «Апокрисис» Христофора Філарета, твори Мелетія Смотрицького (жанр плачу, «ляменту») та ін.
Художньо-релігійний підстиль представлений художніми творами релігійного змісту, що побутують у середовищі вірних (часто поза храмом): коляди, канти, псалми, духовна поезія і проза, художні твори для дітей тощо.
До епістолярного стильового різновиду належать приватні листи релігійного змісту між духовенством і мирянами: вітання, відповідь, запрошення тощо.
Зовнішньо-церковний, або міжрелігійний, підстиль – сфера взаємин між релігійними організаціями, конфесіями та церквами. У його текстах висвітлюється їхня спільна позиція з певних суспільно важливих питань. Найпоширенішим жанром є звернення.
Уснорозмовний підстиль задовольняє комунікативні потреби як у середовищі духовенства, так між духовенством і мирянами.
З уваги на те, що кожен функціональний стиль має ядро і периферію, в основі конфесійного стилю розрізняємо такі підстилі: 1) Священного Писання, або Біблійний; 2) літургічний, або богослужбовий; 3) патрологічний, або святоотцівський; 4) агіографічний, або житійний; 5) гомілетичний, або проповідницький; 6) науково-богословський; 7) церковно-правовий; 8) катехізичний, або навчально-релігійний; 9) паломницький; 10) полемічний. Решта підстилів перебувають на периферії і можуть вступати у зв’язки з іншими стильовими різновидами стилістичної системи української мови.
Систему кожного функціонального стилю складають підстилі та жанри. У літературознавстві й лінгвостилістиці жанр визначається як тип (вид) літературних творів, що склався історично; як узагальнення рис, характерних для широкої групи творів певної епохи, нації або світової літератури взагалі. Найпоширенішими жанрами у конфесійному стилі є євангеліє, притча, послання, апокаліпсис, псалом, молитва, проповідь, єктенія, тропар, кондак, канон, стихира, сідальний, антифон, іпакої, ікос, світильний, екзапостиларій, акафіст, апологія, промова, бесіда, слово, повчання, лист, мучеництво, житіє, сказання, пам’ять, правила і постанови соборів, рішення синоду, акти про канонізацію, грамоти, відпускні листи, паломництва, релігійні небогослужбові піснеспіви, які виконуються народом як у храмі, так і поза ним тощо. Деякі жанри можуть належати кільком підстилям, а інші – тільки одному.
Вивчення підстилів та жанрів конфесійного стилю має велике значення для нового осмислення історії української літературної мови та визначення місця конфесійного стилю у ній, адже історія літературної мови – це історія її стилів, а історія стилю – це історія його стильових різновидів і жанрів.

Мовлення в межах конфесійного (лат. сої^еБвіо — визнання, сповідь) стилю, або конфесійне мовлення, обслуговує культово-професійні потреби священнослужителів — дияконів, священиків, єпископів, інших духовних осіб, а також (меншою мірою) парафіян, тих, хто вірить у Бога.

Розумово-мовленнєву основу конфесійного СТИЛЮ становить Біблія (грец. ЬіЬІіа — книги) — найпоширеніша у всьому світі книга. В ній зібрано різні за часом написання, мовою і змістом твори. Християни та іудеї (частково) визнають Біблію книгою священною.

^Найповніше конфесійний стиль виявляється у бо- гослужінні. Завдяки цьому його первісна форма — писемна — стала й усною. По-особливому і меншою мірою цей стиль реалізується в проповідях.

Стилетвірні особливості конфесійного стилю, як і всіх інших стилів, бувають лексичними і граматичними.

Лексичні особливості. Лексика конфесійного стилю тематично спеціальна, стандартна, лепто незвична, особлива, чітко відмежована від лексики інших стилів. Це передусім такі стилістеми-найменування:

— центральні, основоположні Бог, Ісус (Ісус Хрис- тос), Дух Святий, Богородиця, Матір Божа, ангел, апостол, пророк;

— назви служителів релігії: патріарх, митрополит, єпископ, архієрей, архімандрит, протоієрей, піп, священик, дяк, диякон, монах, пастор, ксьондз, чернець, святий, священнослужитель, чудотворець, духовенство, триєдиний, чоловіколюбний, Богочоловік, праведник та ін.;

— назви таїнств, елементів християнської обрядовості: хрещення, миропомазання, покаяння (сповідь), причастя, вінчання, Різдво, Великдень, Пасха (Великдень ), Трійця, Благовіщення, Покрова, Стрітення Господнє, Спас, або Преображення, Різдво Богородиці;

— назви постів — Різдвяний піст, (Пилипівка), Петрівка, Спасівка;

— назви різних конфесійних реалій, понять — літургія, вівтар, престол, храм, церква, ікона, молитва, кадило, гріх, піст, провидіння, триєдиний, абат, автокефалія, акафіст, алілуя, амінь, антихрист, архієрейський собор, благодать, благочинний, блюзнірство, Ватикан, відлучення, відспівування, вікарій, віротерпимість, Вульгата, гомілетика, декалог, дзвін церковний, душа, екзегетика, екстремізм релігійний, екуменічний рух, енцикліка, есхатологія, євангелічні церкви, єктенія, єпархія, єпитимія, єресь, жертвоприношення, ігумен, ієрей, інок, інтронізація, кадило, канонізація, каплиця, катехізис, католикос, клір, клірос, конклав та ін.

— деякі поняття-назви неправославних релігій: індульгенція, кірха, конгрегація, Аллах, костьол (костел ), курія, маца, мечеть, нунцій, халіф, целібат, Ягве (Яхве, Єгова) і т. ін.

Серед конфесійної лексики немало старослов’янізмів: агнеиь. взивати, воздати, возсідатй, ректи, сотворити, сотворения, уповати, упованіє та ін.

Отже, для цього стилю характерним е: вживання Г «поважних» слів і висловів, за якими здавна закріпилось церковно-релігійне значення; велика кількість своєрідних абстрактних найменувань; широке використання у православ’ї церковнослов’янізмів і лексем, запозичених із Біблії, зокрема в її українському перекладі.

Граматичні(морфологічні, синтаксичні) особливостіТПоширені серед них такі:

— переважання розповідних, до того ж стандартно- стійких. здебільшого синтаксично повних, простих і складних речень найрізноманітнішої будови: як він наближався до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили…;

— синтаксична схожість початкових структур, часто з тим самим службовим словом: А як молитися, то…; А ти, коли молишся…; А як молитися…

Мовлення конфесійного стилю урочисте, йому притаманні інверсія, велика сконцентрованість маркованих одиниць, висока і водночас своєрідна ритмомелодика, елементи прощальності тощо.

Цими та іншими, часто подібними, засобами в поєднанні із «священною» лексикою створюється поважність, навіть святковість вислову, напр.: В церкві не було нікого: ні біля престолу, ні перед царськими воротами в храмі вірних, ні в темному притворі. Листки шувару хрумтіли сиро під ногами, й пахло млісною вогкістю боліт під теплий ранок. Реєнтий Падаличка стріпнув гіллячки зі свого крилоса, обточив краще май при образі святої Варвари. Дияконськими дверми пройшов іконостас і вернувся знову до престолу здовж стіни, й тоді в сутінках, за вівтарем, наткнувся лицем на босі ноги, що гойднулися в’яло в повітрі. Відступив під стіну, протягнув перед собою руки й налапав знову ноги. Були студені, ціпкі, й це був отець Зданович… (Степан Тудор).

У мові культових творів багато тропів (епітетів, порівнянь, метафор, алегорій, символів, слів із переносним значенням тощо).

На таких розумово-почуттєвих засадах і сформувався своєрідний релігійно-християнський стиль писемного й усного висловлювання, сповненого певних ритуалів, усталених зразків на лексичному й синтаксичному рівнях мовлення.

У дорадянський час навіть вітання у буденні, а ще^ більше в святкові дні (крім святкових типу Христос воскрес! — Воістину воскрес!) велося також і в релігій-; них, конфесійних формах: Слава Ісусу! — Навіки сла\ ва!; З Божим днем Вас’; 3 Богом! (під час прощання);/ Мир дому сьому і всім живущим у ньому (казав свяще-Ч ник, входячи до помешкання селян) та ін.

Суттєві ознаки кпнфегі^^пгп^тдтттп ге пгчтптгттгчшу сформувалися за часів Київської Русі. Досить активно українське конфесійне мовлення розвивалось у XVI—XVII ст. Його використання’в Україні майже повністю припинилось із забороною викладання старою українською мовою в Києво-Могилянській академії (1753). З того часу (крім, частково, 1918—1928) і аж до проголошення незалежної української держави конфесійний стиль українською мовою майже не реалізовувався, отже, й не розвивався.

Нині в Україні конфесійна лексика набуває поширення. Збереглися й основні особливості класичного релігійного мовлення.

У сучасній школі навчання української мови має бути спрямоване на активне її застосування у щоденному спілкуванні. Одним із завдань, які ставить перед учителем чинна програма з української мови для середньої загальноосвітньої школи, є виробити "у школярів уміння й навички комунікативно виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях під час сприймання, відтворення і створення висловлювань з дотриманням українського мовленнєвого етикету" [3; 4]. Сучасні підходи до навчання мови роблять актуальною проблему, пов'язану з розвитком у старшокласників стилістичних умінь і навичок.

Дану проблему порушували у своїх дослідженнях і публікаціях І.О. Синиця, В.О. Онищук, М.І. Пентилюк, Л.П. Рожило, Г.Т. Шелехова. Автор статті опублікувала ряд робіт, котрі присвячені вирішенню означуваної теми: "Робота над розвитком стилістичних умінь і навичок учнів старших класів" (Українська мови і література в школі. — 2000. — № 3. — С. 14-16), "Функціональні стилі мовлення в аспекті сучасного мовознавства" (Дивослово. — 2001. — № 12. — С. 32, 41-42), "Функціонально-стилістичний аспект вивчення термінології у старших класах" (К.: Термінологія і сучасність, 2003. — С. 157-158) та ін.

При написанні цієї статті ми ставили перед собою ряд завдань:

— охарактеризувати вікові психологічні особливості учнів старшого шкільного віку;

— з'ясувати основні психологічні умови навчальної діяльності старшокласників;

— визначити основні стилістичні вміння, які необхідно виробити в учнів старших класів;

— сформулювати основні психологічні умови засвоєння стилістики учнями 10-11 класів загальноосвітньої школи.

З огляду на виклад основного матеріалу даного дослідження ми дійшли висновку, що психологічними умовами навчання стилістики в 10-11 класах є врахування вікових особливостей учнів та психолого-дидактичних факторів мови. Ефективним формування стилістичних умінь і навичок учнів буде при умові зацікавленості й активної діяльності самих учнів, відбору вчителем-словесником продуктивних методів і прийомів навчання української мови. Учителі повинні правильно зорієнтувати пам'ять учнів, зосередити їхню увагу, спрямувати уяву, вольові здібності; доречно вибирати дидактичний матеріал, зацікавлено подавати теорію, використовувати різні методи і прийоми навчання.

Отже, створення системи роботи з розвитку мовлення неможливе без урахування досягнень психолінгвістики. Психолого-педагогічні дослідження свідчать, що основними умовами засвоєння стилістики в школі є врахування особливостей віку школярів, психології їх розвитку, уяви, пам'яті, мовного чуття, процесів мислення.

Питаннями розвитку комунікативних умінь і навичок присвячені дослідження Б.Г. Ананьєва, Б.Ф. Баєва, М.І. Жинкіна, А.К. Маркової, О.О. Леонтьєва, Л.С. Рубінштейна, І.О. Синиці, Г.Т. Шелехової та ін.

Особливу роль у навчальному процесі формування мовлення відіграє мислення. Л.С. Рубінштейн доводить, що у "мовленні думки не тільки формулюються, а формуються" [4; 458], тому зв'язок мислення — мовлення двосторонній, адже мовлення пройняте мисленням. Цієї ж думки притримується І.О. Синиця, у дослідженнях якого порушуються питання усного і писемного мовлення, їх взаємозв'язку. Психолог визначив основні труднощі мовлення — випередження наступних слів чи фраз, особливий психологічний стан людини. У процесі навчання, за твердженням І.О. Синиці, трапляються недоліки, яким вчителі повинні приділяти особливу увагу: надмірна ситуативність, аморфність фраз, недостатня означальність предметів, нерівномірний темп усного мовлення, стилістичні помилки. Учений наголошував на основних причинах появи цих недоліків у мовленні школярів: 1) не усвідомлюють їх як ненорму; 2) залишаються байдужими до аналізу висловлювань, хоч при бажанні могли б уникнути помилок; 3) уживають ненорми через неуважність до мовлення, не мають звички контролювати його; 4) роблять помилки через напруження під час мовленнєвої ситуації" [5; 200-201]. Учений був глибоко переконаний, що змістовне, правильне і доречне мовлення вимагає не тільки знань, умінь і навичок, а й вольових зусиль, яким у школі приділяється недостатня увага. З огляду на сказане, можна зробити висновок, що психологічні умови обов'язково потрібно враховувати у шкільній практиці, й особливо при навчанні стилістики.

Зазначену проблему у своїх дослідженнях порушували О.М. Біляєв, М.І. Жинкін, А.К. Маркова, М.І. Пентилюк, Г.Р. Передрій, Г.Т. Шелехова та ін.

Учні різного віку мають неоднаковий рівень знань, умінь і навичок, особливостей пам'яті, мислення, почуттів і поведінки, тому для успішної організації навчання стилістики вчителеві необхідно знати і вміло враховувати вікові психологічні особливості дітей, зокрема школярів 10-11 класів.

Як відомо, старший шкільний вік охоплює період 15-17 років. У старшокласників розвиваються всі види і властивості уваги. Переважає довільна увага, розширюється обсяг уваги і вдосконалюється здатність переключення і розподілу її. Чергування легких і важких завдань необхідне для підтримання працездатності учнів. У цей період розвитку зростає вибірковість їхньої уваги, збільшується післядовільна увага, стає більш організованою. Досить часто в цьому віці зустрічається суперечність між стійкістю й нестійкістю уваги. Тому вчитель, навчаючи учнів стилістики, повинен будувати систему вправ таким чином, аби зацікавити учнів, привернути їхню увагу. А для того, щоб утримати її на вивченні окремої теми, не переключатися часто із одного завдання на інше, а чергувати їх залежно від складності поставленої мети.

У школярів 10-11 класів істотно змінюється процес розвитку пам'яті: переважає довільна пам'ять. Цей вид пам'яті найбільш продуктивний, коли філолог під час вивчення стилістичних тем на уроках української мови зазначатиме, на що учні повинні скерувати своє запам'ятовування (наприклад, вживання епітетів, порівнянь у художньому стилі мовлення); що осмислити у виучуваному матеріалі (наприклад, використання штампів в офіційно-діловому стилі мовлення як необхідного компонента, що не характерно для інших стилів), тобто використовувати активну пізнавальну діяльність учнів. Для старшокласників характерне прагнення до обґрунтованості висновків через узагальнення фактів, виявлення основного і загального. Для формування стилістичних умінь і навичок доцільно на уроках української мови надавати перевагу методам аналізу, синтезу, самостійної роботи, скеровуючи дії учнів відповідно до теми і мети уроку.

У дітей віком 15-17 років розвивається творча і репродуктивна уява. Переробка уявлень пам'яті в процесі репродуктивної уяви підпорядковується меті завдання, посилюється самоконтроль.

Отже, перед вчителем-словесником, який формує у старшокласників стилістичні вміння і навички, постає завдання не лише організувати навчальний процес на уроці, а й правильно зорієнтувати пам'ять учнів, зосередити їхню увагу, спрямувати уяву, вольові здібності. Виконання цього завдання вимагає від вчителя-словесника правильного, доречного вибору матеріалу, зацікавленої подачі теорії, чергування методів і прийомів її засвоєння на практиці та редагування виконаних учнями завдань.

У програмі "Рідна мова. 5-11 класи" визначено найголовніші вміння і навички, якими повинні оволодіти старшокласники. Одним із завдань, які ставить перед учителем ця програма, є вироблення комплексу вмінь і навичок комунікативно виправдано будувати свої висловлювання в різних стилях, типах і жанрах мовлення.

Питання структури стилістичних умінь і навичок, раціональних методів їх формування є актуальними для сучасної методики навчання української мови. Розв'язання цих питань тісно пов'язане з дослідженнями психологів та методистів (Н.Д. Бабич, П.Я. Гальперіна, О.М. Леонтьєва, Л.П. Рожило, Н.Ф. Тализіної), які розглядають навчальний процес як діяльність.

Робота над виробленням стилістичних умінь і навичок реалізується під час вивчення всіх розділів української мови. Тому навчання рідної мови в 10-11 класах повинно мати чітке стилістичне спрямування, тобто формувати в учнів уміння і навички із стилістики на кожному уроці.

У методиці вивчення стилістики дедалі більше уваги звертається на вироблення вмінь, якими повинні оволодіти учні для того, щоб їхнє мовлення було правильним, комунікативно виправданим, стилістично грамотним. Уміння — це знання у дії. Стилістичні вміння поділяються на два види: 1) пов'язані із засвоєнням стилістичних засобів мови; 2) що забезпечують оволодіння стилістично диференційованим зв'язним мовленням. Стилістичні вміння формуються тільки на основі знань української мови (наприклад, вміння правильно вживати синоніми у текстах різних стилів спираються на знання синонімів української мови). Важливу роль у процесі формування цих умінь відіграють спостереження, порівняння, узагальнення як методи активізації розумової діяльності учнів і вироблення навичок самостійного редагування й аналізу висловлювань із стилістичного погляду.