ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Основні рівні мовної структури

1 23

Найчастіше виділяють 4 основних рівні мовної структури: фонологічний (одиниця — фонема), морфологічний (одиниця — морфема), лексичний (одиниця — лексема) та синтаксичний (одиниця — речення). Названі рівні мають ієрархічні відношення: одиниці кожного попереднього рівня є будівельним матеріалом для одиниць наступного рівня.

Такий погляд на рівні мовної структури уперше сформульований французьким мовознавцем Емілем Бенвеністом, проте багатьма вченими заперечується на тій підставі, що фонеми не є носіями значення, а всі інші одиниці мають свою семантику, тобто фонеми складають план вираження і не є знаками, а морфеми, лексеми та речення є одиницями плану змісту і мають знакову природу. Однак ієрархічний погляд на рівні мовної структури зовсім не означає, що одиниця вищого рівня є простою сумою одиниць нижчого рівня. На кожному рівні з'являється і щось своє, якісно нове, що й виправдовує існування цього рівня. Для прикладу, слово так само не є лише сумою морфем, як морфема не є лише сумою фонем. На морфологічному рівні з'являється семантика (відсутня на фонологічному рівні), на лексичному — номінативність, на синтаксичному — комунікативність; при цьому те, що з'явилося, зберігається й на наступних рівнях. Порівняйте наявність номінативності в назві-реченні «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Проблема рівнів мовної структури ускладнюється тим, що кожен рівень реалізується на трьох щаблях абстрактності. Це:

· найабстрактніший інваріантний, інакше — емічний щабель, на якому, власне, й існують самі по собі фонеми, морфеми, лексеми та речення;

· проміжний варіантний щабель, на якому представлені алофони, аломорфи (морфи), алолекси та висловлення (кожна фонема реалізується на даному щаблі як сукупність алофонів, кожна морфема — як сукупність аломорфів тощо);

· найконкретніший екземплярний щабель, на якому представлені «екземпляри» — конкр. випадки вживання конкретних мовних одиниць.

Наприклад, на інваріантному щаблі маємо лексему голова, що виражає сему (компонент значення) «чільна частина». На варіантному щаблі ця лексема представлена групою алолексів, куди входять 9 значень, властивих їй у сучасній українській мові («частина тіла, в якій міститься мозок», «особа, що керує зборами», «керівник установи» та ін.), і 14 словоформ, притаманних його словозміні. На екземплярному щаблі слово голова реалізується в актах мовлення в нескінченній кількості випадків у будь-якій із своїх словоформ та в будь-якому із значень, набуваючи ще й нових відтінкових, контекстуальних значень.

Текстуальний рівень

Лінгвістика тексту дедалі настійніше висуває тезу про існування п'ятого, ієрархічно найвищого рівня мовної структури — текстуального (текстового). Одиниця цього рівня — текст (наприклад, «Заповіт» Тараса Шевченка). Три його щаблі: 1. канонічний текст; 2. варіанти тексту, що збереглись або й ні, але були в автора в процесі створення тексту; 3. письмове та усне поширення тексту. Синтагматичний ряд, в якому є одиниця текстового рівня — збірка, зібрання творів (для «Заповіту» це«Кобзар»).

Проміжні рівні мовної структури •

Виділяють і проміжні рівні мовної структури — морфонологічний (між фонологічним та морфологічним), словотвірний (між морфологічним та лексичним), фразеологічний (між лексичним та синтаксичним), їх функціонування є типово міжрівневим: процес відбувається на одному рівні, а його наслідки входять до іншого рівня. Наприклад, акт словотворення спирається на одиниці морфологічного рівня, а результати цього акту — слова — є одиницями лексичного рівня. Питання про рівень, проміжний між синтаксичним і текстовим, поки що не з'ясоване.

МОВА І МИСЛЕННЯ

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу. Вона створена зусиллями багатьох поколінь. ″В мови наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…″ (І.Огієнко).

Мова нерозривно пов’язана із суспільством. Цей зв’язок на всіх етапах розвитку мови взаємозумовлений, оскільки поза суспільством мови немає, як не існує й суспільства без мови.

Мова – це найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона є засобом, за допомогою якого люди обмінюються думками і досягають взаєморозуміння. Уміння говорити – не природжена, а набута здатність людини. Мова входить у соціальний досвід людства, розвивається разом із суспільством і засвоюється кожною людиною тільки завдяки спілкуванню з іншими людьми.

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Бути засобом спілкування людей – це лише одна функція мови, щоправда, найголовніша – комунікативна. Суспільний характер мови, сама її суть значною мірою зумовлюються цією функцією і виявляються в ній. Проте роль мови не обмежується лише її комунікативною функцією.

Бути засобом реалізації (вираження) людської думки – це друга функція мови – виражальна, або експресивна, когнітивна.

Мову не можна сприймати лише як засіб передачі думок, обміну ними між людьми. Вона безпосередньо пов’язана з формуванням думки. Більш того, у людини мислення здійснюється на мовній основі. Воно й виражається, і відбувається у слові, у формах мови, на основі граматичної будови, властивої мовній системі певного роду.

Бути засобом формування людської думки – це третя функція мови, яка настільки тісно переплітається з виражальною, когнітивною, що багато хто з учених розглядає їх як одну – мислеоформлювальну. Усі функції мови існують в єдності: люди, спілкуючись між собою, оформлюють свої думки в матеріальну оболонку – мову для передачі їх одне одному. Саме в такій взаємодії своїх функцій мова є суспільним явищем.

Оскільки мова є засобом оформлення людської думки, то цілком природно постає питання про співвідношення між мовою і мисленням. Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і становлять діалектичну єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена, закріплена й збережена думка. Саме вираження думки, як і розчленування відповідного змісту думки на певні елементи, здійснюється за допомогою слів і мови. Отже, не буває мислення без мови, так само як і мова не може існувати без мислення, а лише в безпосередній єдності з ним.

Мова і мислення хоча й перебувають у діалектичній єдності, проте не є тотожними.

Метою мислення є отримання нових знань, їх систематизація, тоді як мова лише обслуговує пізнавальну діяльність людини, допомагаючи їй оформити думки і закріпити знання, передати їх, тобто людина мислить, щоб дізнатись і зрозуміти, а говорить для того, щоб передати думки,почуття, побажання. Розрізняючи одиниці мислення і мови, треба зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це образи, копії предметів дійсності. Їм відповідають елементи мови: поняття знаходять свій вияв у слові, а судження – у реченні, проте не кожному слову відповідає певне поняття (наприклад, службові слова, займенники, що не виражають поняття) і не кожне речення виражає судження (наприклад, питальні речення).

Мова (власне, мовлення) – явище матеріальне. Всі її одиниці зрештою втілюються у матеріально виражених мовних елементах – звуках. Мислення як властивість особливо організованої матерії – мозку, реалізуючись у поняттях, судженнях, висновках, навпаки, не матеріальне, а ідеальне,воно не має властивостей матерії.

І мова, і мислення характеризуються специфічними ознаками. Ці ознаки досить істотні, на них неможна не зважати при докладній характеристиці як мови, так і мислення, бо саме врахування їх вказує, що мова й мислення не є тотожними, хоча й перебувають у діалектичній єдності, в нерозривному зв’язку. Розуміння специфіки мови і мислення не суперечить положенню про їх єдність і взаємозумовленість, жодною мірою не свідчить про відрив мови від мислення. Єдність, нерозривність мови і мислення, їх взаємозумовленість – незаперечний факт.

1 23