ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Олександрійська граматична школа.

Молодограматизм

Молодограматизм як напрям порівняльно-історичного мовознавства виник у середині 70-х років XIX століття.

Принципи і теоретичні засади цього напрямку визначено у працях К. Бругмана («Вступ» до «Морфологічних досліджень у галузі індоєвропейських мов», написаний у співавторстві з Г. Остгофом 1878 р.), Г. Пауля («Принципи історії мови», 1880) та Б. Дельбрюка («Вступ до вивчення мови. З історії методології порівняльного мовознавства»; 6-те видання вийшло в 1919 році).

Молодограматики почали з того, що висловили своє ставлення до порівняльного методу як такого, що не має стабільності, а видозмінюється. Вони підкреслювали, що на кінець 60-х років він зазнав суттєвих змін. Помітну роль при цьому відіграла праця німецького філолога В. Шерера «До історії німецької мови» (1868). Вони висловили свою незгоду з тим, що попередні покоління дослідників порівняльного мовознавства приділили всю свою увагу дослідженню мови тільки індоєвропейської сім'ї, але зовсім не займалися вивченням її носіїв, не замислювалися над життям мови, над чинниками, що зумовлюють розвиток людської мови і видозміни її матеріалу, взагалі мовної діяльності.

Ця течія виникла десь в 70-80 рр. 19 ст. як реакція на незадовільний стан компаративістики. Термін «мол-зм» вперше вжив Фрідріх Царнке до представників Лейпцизького гуртка. Цей термін вживають в широкому і вузькому значенні. У вузькому розуміння, молодограматиками називають представників лейпцизької школи (Г. Остгоф, Г.Пауль, К.Бругман). В широкому розумінні – всі ті, хто підтримував вчення Лейпцизької школи, а це: К.Вернер, П.Фортунато, В.Уітні, М.Бреаль. Програмні роботи: Г. Остгоф та К.Бругман «Морфологічні дослідження в галузі індоєвропейських мов». В основі методології молодограматизму лежало 2 принципи – психологізму та історизму. Молодограматики розглядали мову як індивід.явища, тобто мовні факти тлумачили в дусі індик. психологізму. Мовотворчий процес і зміни, які відбувалися у мові – це наслідок того, що існує в індивіді. Спілкування за допомогою мови можливе лише тому, що психічне життя людей однакове. Мову творить індивід, а це означає, що існує стільки мов, скільки є індивідів. У мові, крім випадкового і непоширеного існує також багато звичайного і поширеного. Боротьба цих двох стихій забезпечує розвиток мов, зумовлює мовні зміни. Принцип історизму знаходить обґрунтування в книзі Г.пауля «Принципи історії мови» («енциклопедія молодограматизму»). Цей принцип вимагав у тлумаченні мовних фактів звертатися до їх минулого. Молодограматики досягли значних успіхів: покращили метод.принципи науки про мову; оформили фонетику як сам.науку; було закладено основи експерем.фонетики; був усвідомлений механізм звукових змін фонетичних процесів; вимагали вивчати живі мови; прагнення вивчення живих мов зумовило виникнення лінгв.географії та діалектології; створили велику кількість іст.граматик, де основними були істор.фонетика і іст.морфологія; надійною стає методика порівн.досліджень. Недоліки молодограматиків: їх діяльність обмежувалася розділами фонетики і морфології і обмежено вивчали лексикологію, семасіологію, синтаксис і явища словотвору; не розглядали мову як систему; не мали досягнень у сфері загальної теорії мови; специфічно витлумачували співвідношення індивідуального та колективного; хоч і закликали вивчати живі мови, але вивчали їх побіжно.

40.Етнолінгвістика (грецьк. ethnos — плем'я, народ і лат. lingua — мова) — це розділ мовознавства, що досліджує зв'язки між мовними та культурними явищами, тобто це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мови ^[1].

Етнолінгвістика вивчає не лише мову (хоча саме вона є головним виразником і зберігачем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, народний менталітет, «картина світу», що склалися в певному етносі чи соціумі загалом, тобто вся народна культура, усі її види, форми, жанри — вербальні (лексика та фразеологія, пареміологія, фольклор), акціональні (обряди), ментальні (звичаї, вірування)^[2].

Етнолінгвістика виникла в межах антропології (від грецьк. Ánthropos — людина) — науки, яка досліджує культуру, використовуючи етнографічні, лінгвістичні, археологічні та ін. методи.

Проблеми, які розглядає етнолінгвістика, зумовлюють близький зв'язок із суміжними науками та постійними відгалуженнями від неї нових дисциплін. Сучасна етнолінгвістика працює на стику:

§ соціології

§ лінгвістики

§ етнології

§ психології

§ логіки

§ семіотики

§ структурної антропології

§ культурології та ін.

Нині виокремились і сформувались самостійні дисципліни — соціолінгвістика, етнопсихолінгвістика, етнолінгвістична географія та інші, що суттєво доповнюють і збагачують етнолінгвістику.

М. Толстой вважає, що етнолінгвістика вивчає мову в аспекті відносин із етносом – мова: етнос, подібно до того, як психолінгвістика розглядає мову в аспекті – мова:людська психіка, прикладна лінгвістика – мова: практична діяльність людини, соціолінгвістика – мова:суспільство. При цьому психолінгвістика та математична лінгвістика вивчаютьвнутрішню сторону мови та належать до «внутрішньої» лінгвістики, а етнолінгвістика та соціолінгвістика обернуті до зовнішньої сторони мови («зовнішня» лінгвістика). В той же час етнолінгвістика та соціолінгвістика можуть бути двома основними розділами більшої за обсягом дисципліни, з тїєю різницею, що перша враховує національні, народні особливості етноса, а інша – особливості соціальної структури конкретного соціуму на пізній стадії його розвитку, але мають різну хронологічну спрямованість:

§ етнолінгвістика – на «живу історію», «живу старовину»;

§ соціолінгвістика – на мовний матеріал сьогодення, розглядаючи його в комунікативно-функціональному, структурно-описовому та нормативно-синхронному аспектах.

Етнолінгвістика не конкурує з соціологією, лінгвістикою, етнографією, фольклористикою та культурологією, не витісняє їх, а є самостійною галуззю знання, наукою, яка використовує комплексні методи дослідження. Напрацювання спільних методів, єдиного підходу до досліджень та матеріалу є основним науковим завданням етнолінгвістики та суміжних наук.

Напрями досліджень

Розрізняють американську та європейську традиції у студіях етнолінгвістики. Американська етнолінгвістика виділяє антропологічну лінгвістику та лінгвістичну антропологію.

Антропологічна лінгвістика — етнолінгвістика з когнітивним аспектом дослідження (від лат. cognitio — «пізнання») , намагається осягнути культуру через мову: яким чином, за допомогою яких засобів та в якій формі у мові знаходять відображення культурні (побутові, релігійні, соціальні та ін.) уявлення народу про навколишній світ та про місце людини у цьому світі^[3]. Антропологічна лінгвістика досліджує функціонування мови як однієї з культурних підсистем, що дає знання про етнос. Представники: Б. Уорф, Ф. Боас, Е. Сепір, Г. Хойер, Б. Берлін і П. Кей, А. Вежбицька, Ю. Апресян, Н. Арутюнова, Т. Булигіна, А. Шмельова, Є. Яковлева.

Лінгвістична антропологія — етнолінгвістика з комунікативним аспектом дослідження (від лат. communicatio — «спілкування») , вивчає мовні повідомлення в культурному контексті: які саме форми та засоби спілкування, зокрема мовні, є специфічними для даної етнічної або соціальної групи. Лінгвістична антропологія, залишаючись розділом мовознавства, розробляє загальну теорію мовної комунікації в межах окремих культур у цілому. Представники: Д. Хаймз, Дж. Гамперц, М. Толстой, С. Толстая, В. Топоров.

Олександрійська граматична школа.

Найбільш значна антична школа, яка займалася описом мови. Олександрія, столиця елліністичного держави Птолемеїв (4-1 ст. До н.е.), була найбільшим центром грецької культури і освіченості; ця роль зберігалася за нею і в період, коли Єгипет входив до складу Римської імперії і Візантії (1 ст. До н.е. - 7 ст. н.е).

Олександрія була багатонаціональним містом, там жили носії різних мов, проте мовою адміністрації і культури була грецька. Це зумовило необхідністьнавчання навчання негреків грецької мови, для чого було потрібно його належним чином описати. Саме тому антична лінгвістична традиція, раніше обмежуватись окремими зауваженнями щодо природи і властивостей мови, перейшла в олександрійської лінгвістичній школі до систематичного опису мовної системи.

Перші граматики в Олександрії з'явилися в 3 ст. до н.е., творцем багатьох граматичних понять вважається Аристарх (2 ст. до н.е.), однак їхні твори до нас не дійшли. З багатьох трактатів, писалися протягом майже тисячоліття, збереглися лише два, що вважалися зразковими і багато разів переписувати: Синтаксис Аполлонія Дискола (2 ст. Н.е.) і граматика Діонісія Фракийского, час створення якої точно не відомо. Ці дві книги дають досить детальне уявлення про ідеї і методи олександрійської лінгвістичної школи. Деякі інші граматики і трактати відомі в уривках, включених до творів інших авторів.

Складна морфологія грецької мови вимагала насамперед навчання морфологічними моделями, правильному відміні і дієвідміні слів. Тому термін «граматика», за часів олександрійської лінгвістичної школи означав опис мови взагалі, згодом закріпився в сучасному, вузькому значенні. Більшість описів мови, створених в рамках олександрійської лінгвістичної школи, включаючи граматику Діонісія Фракийского, починалося з короткого опису фонетики, на яких слід було займало основне місце виклад морфології; синтаксис або описувався в кінці, або виділявся в особливе твір, як це було у Аполлонія Дискола. Систематичних описів лексики у олександрійців не існувало, словники не складалися, і давалися лише тлумачення незрозумілих слів у Гомера та інших стародавніх вже для того часу авторів. Фонетичні описи були дуже короткими і не йшли далі поділу звуків на голосні і приголосні; звуки змішувалися з буквами. Опис морфології було не тільки самим розлогим, але і найбільш детальним, причому багато понять і терміни, що сформувалися в рамках олександрійської лінгвістичної школи, збереглися до наших днів. В якості центральної і невизначуваним одиниці граматики розглядалися слова, слова детально класифікувалися за частинами мови: виділялися ім'я, дієслово, дієприкметник, прислівник, займенник, член (артикль), прийменник, союз. Виділялися також граматичні категорії: рід, число, відмінок для імені, особа, час, нахил, заставу для дієслова; давалисятаблиці (парадигми) відміни і відмінювання. Синтаксис у Аполлонія Дискола в основному зводився до опису правил узгодження та управління; класифікація членів речення тоді ще не була розроблена. Олександрійці займалися також вивченням наголоси і довгот голосних у зв'язку з правиламивіршування, тлумачили і виправляли стародавні тексти, збирали їх рукописи, які зберігалися у великій Олександрійській бібліотеці.

Вже з 1 ст. до н.е. ідеї олександрійської граматичної школи проникли до Риму і мали великий вплив на становлення латинського варіанту античної традиції. Пізніше вони продовжували панувати у Візантії, в їх рамках було написано, серед іншого, перші граматики старослов'янської мови. Після завоювання Єгипту арабами в 7 ст. олександрійська граматична школа припинила своє існування.

39.Біблія або окремі книги Старого і Нового Завіту нині перекладені 2527-ма мовами. Таким чином, Біблія залишається книгою, яку найбільше перекладають у всі часи і у всіх народах.

Лише минулого року здійснено 19 нових перекладів. Наразі весь текст Біблії доступний читачам 469-ма мовами, Новий Заповіт перекладений більш, ніж 1230-ма мовами. Окремі книги Біблії опубліковані 827-ма мовами.

Більшість перекладів надруковані в країнах Азії і Тихоокеанського регіону, де, відповідно до інформації міжнародної асоціації Об'єднані Біблійні товариства, Біблія перекладена 1063-ма мовами. Другу сходинку за кількістю перекладів Біблії (739) посідає Африканський континент. Далі слідують Північна і Південна Америка – загалом 512 перекладів.

У Європі та на Близькому Сході здійснено 210 перекладів Біблії. Є переклади і штучними мовами: лише мовою есперанто зареєстровано три версії перекладу Біблії.

Серед нових повних перекладів Біблії - переклад чуваською мовою.

У міжнародній асоціації «Об'єднані Біблійні товариства» нараховується 146 національних біблійних товариств - християнських позаконфесійних організацій. Метою їх діяльності є переклад Біблії і окремих книг Старого і Нового Завіту мовами народів світу, а також видання і подальше поширення цієї літератури.

Історія цього руху сягає перших десятиліть XIX століття, коли в різних країнах світу утворилося декілька національних біблійних товариств. Першими були утворені Британське і Іноземне Біблійне товариства (1804 р.), потім були засновані Ірландське (1806), Фінляндське (1812), Російське (1813), Данське (1814), Нідерландське (1814), Шведське (1815), Польське (1816), Американське (1816), Норвезьке (1816), Французьке (1818). Згодом Біблійні товариства почали з'являтися і в інших країнах.

Більшість діючих в світі національних біблійних товариств зареєстровані 9 травня 1946 року.

34.Соціолінгві́стика — соціальна лінгвістика — наукова дисципліна, що розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, що ними займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо.

Увесь комплекс соціолінгвістичних проблем у загальному вигляді можна звести до таких питань: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.

Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки.

Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.

35. Особое место в римском языкознании занимает крупнейший учёный Марк Теренций Варрон (116-27 гг. до н.э.). Ему принадлежат трактаты "О латинском языке", "О латинской речи", "О сходстве слов", "О пользе речи", "О происхождении латинского языка", "О древности букв", грамматический том девятитомного энциклопедического труда "Наука", лингвистические вкрапления в труды по литературе, истории, философии и даже по сельскому хозяйству. В своём главном лингвистическом труде - трактате "О латинском языке" он выражает убеждение в "трёхчастном" строении речи и необходимости её последовательного описания в трёх науках - этимологии, морфологии и синтаксисе. Изложению основ этих наук и посвящён трактат.

Варрон опирается в своих этимологических исканиях на взгляды стоиков ("природная" связь слова с предметом). Он различает четыре класса вещей и четыре класса слов, подлежащих анализу. Отмечаются изменения в составе лексики, в их звуковой оболочке и в их значениях, наличие заимствований и частые ошибки создателей слов как факторы, затрудняющие этимологический анализ. Этим мотивируются предостережения Варрона в адрес любителей этимологических фантазий. В этимологических целях он привлекает и диалектный материал.

Морфологические явления описываются с позиций участника дискуссии между аномалистами и аналогистами. Склонение (declinatio) понимается как единство словоизменения и словообразования. Варрон убеждён в необходимости и "полезности" склонения для любого языка. Он различает склонение естественное (словоизменение), опирающееся на "общее согласие" и на закон аналогии, и произвольное (словообразование), где преобладает воля отдельных людей и царит аномалия.

Впервые выделяются исходная форма имени (именительный падеж) и исходная форма глагола (первое лицо единственного числа настоящего времени в изъявительном наклонении действительного залога). Различаются слова склоняемые (изменяемые) и несклоняемые (неизменяемые). С опорой на морфологические признаки выделяются четыре части речи: имена, глаголы, причастия, наречия. Варрон делает тонкие замечания в адрес аномалистов по поводу соотношения грамматического рода и биологического пола, числа грамматического и числа предметов. Он доказывает наличие в латинском языке отложительного падежа (ablativus) и устанавливает роль его показателя в определении типа склонения существительных и прилагательных. Подчёркивается возможность определить тип спряжения глагола по окончанию второго лица единственного числа настоящего времени. Варрон настаивает на необходимости исправления аномалий в словоизменении при их санкционировании в области словообразования.

32.Семіóтика, або семіолóгія (від грец. σημειωτικός — такий, що має ознаки від грец. σημεῖον — знак, ознака, грец. σῆμα — знак) — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових систем.

Основи цієї науки були закладені ще представниками античної та середньовічної філософської думки. Основні принципи семіотики у XIX ст. сформулював американськийфілософ Чарльз Сандерс Пірс. У ХХ ст. семіотика набула лінгвістичного ухилу під впливом ідей лінгвістів Фердинанда де Соссюра та Луї Єльмслева, та філософського ухилу під впливом ідей американського філософа Чарльза Морріса.

Виділяються три розділи семіотики:

§ синтактика (або синтаксис, від грец. syntaxis — побудова, порядок) — вивчає закономірності побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;

§ семантика (від грец. semantikos — те, що позначає) — вивчає відношення між знаком та його смислом;

§ прагматика (давньогрец. pragmatos — дія) — вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності.

У сучасній науці виділяють декілька напрямів семіотичних досліджень.

Перший напрямок — біологічна семіотика, або біосеміотика. Цей напрямок займається вивченням систем сигналізації (комунікації) тварин, включаючи нижчих тварин та комах, тобто досліджує системи, засновані на природних знаках, або знаках, так чи інакше важливих для існування самого організму, тобто біологічно суттєвих (біологічно релевантних). (Ч. Хоккетт, США; М. І. Жинкін, СРСР).

Другий напрямок — етносеміотика. Це найбільш широкий напрямок, який містить декілька течій, одна з яких орієнтується на антропологію та етнографію, тобто вивчення переважно примітивних спільнот (Е. Холл, США; Клод Леві-Строс, Франція); друга течія — на соціальну психологію та інженерну психологію, тобто вивчення високорозвинених спільнот (Ж. Маторе, Франція; А. Чапаніс та ін., США); третя течія — на історію філософії та літератури (Р. Барт, М. Фуко та ін., Франція).

Третій напрямок — лінгвосеміотика — орієнтується на вивчення природної мови з її стилістикою. Крім того, лінгвосеміотика досліджує інші суміжні знакові системи, які:

§ функціонують паралельно с мовою (наприклад, жести та міміка, що супроводжують мову);

§ компенсують мову (наприклад, виразна, стилістична інтонація; типографські шрифти);

§ видозмінюють її функції та її знаковий характер (наприклад, художня мова).

В останні роки у зв'язку із бурхливим розвитком моделювання природної мови і появою різних типів штучних мов (інформаційних, інформаційно-логічних, мов програмуваннятощо) розширився і об'єкт лінгвосеміотики.

Четвертий напрямок — абстрактна семіотика — вивчає лише найбільш загальні властивості та відношення, що характеризують знакові системи, незалежно від їх матеріального втілення (Р. Карнап за рубежем; В. Б. Бірюков, Д. П. Горський, А. А. Зинов'єв, В. В. Мартинов та ін., СРСР). В рамках цього напрямку створюється найбільш абстрактна, логіко-математична теорія знакових систем.

Семіотика — наука про загальні властивості знаків і знакових систем — спирається на багато ідей і результатів мовознавства, а мовознавству дає нові погляди на мову й методи її дослідження. Вона вивчає мову в одному ряду з іншими знаковими системами (математичними знаками, різних видів сигналами, жестами, мімікою, музикою, живописом тощо). Аспект бачення й осмислення мови в семіотиці відмінний від лінгвістичного. Лінгвістика розглядає мову в різноманітних аспектах, а семіотика вивчає тільки загальні властивості знаків.

Мовознавство, або лінгвістика,— наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників.

Отже, предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв'язках та взаємодії з іншими соціальними феноменами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцій, структури і розвитку є дуже важливими, оскільки мова є необхідною умовою мислення, існування й поступу суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини.

38. Мова і мовлення

Досить поширеною була думка,що поняття мови і мовлення 1им увів у науковий біг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення була порушена вже В. фон Гумбольдтом та ін.мовознавцями.

Основоположник психологізму Г.Штейнталь розрізняв мовлення(говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням – це сукупність мовного матеріалу 1-го народу. Протиставлення мови і мовлення модна узагальнити так: мова-психічне явище, що міститься в мозку людини; соціальне системне, пасивне, потенційне, нестійке, однократне, синхронічне, суттєве. Мовлення-психофізичне явище, що знаходить в фізичному середовищі; індивідуальне, несистемне, активне, реальне, стійке, довговічне, діахронічне, побічне. Оскільки існує 2 обєкти, то їх повинні вивчати дві різні науки-лінгвістика мови і лінгвістика мовлення. Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлення використовують ті ознаки які запропонував Соссюр. Але у теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням як: а)мова психічне явище, а мовлення психофізичне, б)мова-соціальне явище, мовлення-індивідуальне, в)мова-системне явище, мовлення-асистемне. Отже, ми бачимо, що до цього часу терміни, мова і мовлення та їх критерії розмежування не отримали однозначного тлумачення. Із ознак висунених для розмежування мови і мовлення після Соссюра є такі: 1)мова-щось загальне, мовлення-конкретне, 2)мова-постійна, довговічна, мислення-перемінне, нестійке, недовговічне(М. ТРУБЕЦЬКОЙ). Майже всі лінгвісти вважають мову, знанням або системою знаків, а мовлення-реалізацією цих знань, або цих системних знаків. Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі 3 можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний(цільовий). У гносеологічному плані мову і мовлення потрібно розглядати як явище різного ступеня абстракції. Мова-загальне абстрактне, мовлення-окреме конкретне. Знаходячись у діалектичному зв’язку мова і мовлення є відносно незалежними явищами. У плані онтологічному мова належить до психічних явищ, а мовлення до психофізичних, доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального. З прагматичного погляду мова являє собою щось стабільне і загальноприйняте, тоді як мовлення є оказіональним, випадковим, рухливим.

33.Перші мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 столітті до нашої ери у стародавніх країнах: Індії, Греції, Римі, Китаї. Своє мовознавче вчення також розвинули араби.

У загальному, мова розглядалася у трьох аспектах:

загальнокультурному
загальнофілологічному (Стародавня Індія)
загальнофілософському (Давньогрецька філологічна школа)

У Давній Індії мовознавство використовувалося го́ловно для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником індійської філологічної школи вважають Паніні, який жив у 4 столітті до н. е.

Давньогрецьке мовознавство у першому періоду (V-ІІІ століття до н. е.) можна характеризувати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (ІІІ століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи «Фюсей» (за природою) і «Тессей» (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови. У другому періоді (ІІІ століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула Олександрійська школа. Найвидатнішим її представником був Арістарх. Загалом, у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи: фонетика, морфологія, синтаксис і стилістика. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції.

Давньогрецьке мовознавче вчення продовжували розвивати римські вчені. Вони доповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з латинської мови. Граматичні терміни античної Греції дійшли до нас трансформованими на латинський зразок через праці Доната «Граматика» (4 століття) і Прісціана «Граматичне вчення» (6 століття).

Арабська філологічна школа багато запозичила від давньоіндійської, проте менше приділяла уваги граматиці та фонетиці, але більше лексикології. Великий внесок у мовознавчу науку зробила лексикографічна праця Махмуда аль Кашгарі «Диван турецьких мов» (11 століття) — багатомовний словник близькосхідних мов.

У Стародавньому Китаї причина виникнення і розвитку мовознавства була приблизно такою ж, як і в Індії — потреба тлумачення древніх текстів. Мова китайськими лінгвістами розглядалася як продукт природи. На поч. 13 століття китайські мовознавці прагнули дослідити конкретні теоретичні питання у галузях: текстологія, ієрогліфіка, фонетика і діалектологія. Також у цей час велася активна лексикографічна робота. Було укладено словники рим, діалектичних синонімів, енциклопедичні словники, етимологічні тощо.

36.Типологічне мовознавство (грец. typos — відбиток, форма, зразок і logos — слово, вчення) — розділ мовознавства, що досліджує принципи й опрацьовує способи типологічної класифікації мов. Синонім: лінгвістична типологія.