 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Мовна політика Великобританії
Мовна політика Болгарії ВИТЯГ ІЗ КОНСТИТУЦІЇ БОЛГАРІЇ. Ст. 3. Офіційна мова Республіки Болгарія - болгарська. Ст. 36. (1) Вивчення і використання болгарської мови є правом і обов'язком кожного болгарського громадянина. (2) Громадяни, для яких болгарська мова не є рідною, мають право поряд з обов'язковим вивченням болгарської мови вивчати та користуватися рідною мовою.
Болгарія (болг. България), Республіка Болгарія – держава у Півд.-Сх. Європі. Розташована в східній частині Балканського півострова. Межує на півночі вздовж Дунаю з Румунією, на півдні – з Грецією і Туреччиною, на заході – з Югославією і Македонією. Офіційна мова – болгарська [5]. Цікаво, що значна кількість громадян Болгарії (близько 68 тис. чол.) під час останнього перепису населення не змогла визначитися зі своєю національною приналежністю. Проте статистично у зв’язку із еміграційними процесами, що відбувалися після Другої світової війни Болгарія стала моноетнічною країною. На сьогодні 85,67% населення країни становлять болгари (до них належать і македонці, яких офіційно визнано етнічними болгарами). Внаслідок тривалого перебування у складі Туреччини найчисельнішою національною меншиною у цій країні є турки (9,4%), які проживають переважно у сільській місцевості на північному сході та півдні країни. Окрім того, у Болгарії мешкає значна кількість циган (близько 3,7% населення), вірменів (0,16%), а також румунів, євреїв та греків [7]. Болгарія є також досить однорідною за релігійним складом. 83,5 % її мешканців сповідують православ’я, 8,5% є мусульманами, а 1,5% – прибічники католицизму [4]. Кожна мова розвивається за власними законами. Але оскільки мова – це явище суспільне, то її існування та розвиток неможливі без участі людей, суспільства, яке користується цією мовою. Вплив на мовні явища історичних умов та державного устрою беззаперечний. Але який це вплив – позитивний, конструктивний чи негативний – може показати лише час. В історії болгарської мови період другої половини XIX ст. – першої половини XX ст. має особливе значення. Саме в цей час болгарська мова набуває статусу літературної, формуються її основні риси і, що важливо, вона стає державною мовою. Розглянемо основні етапи становлення болгарської мови кінця XIX – початку XX ст., її утвердження як літературної та державної мови і вплив держави на мовні процеси цього періоду. Друга половина XIX ст. – період після Кримської війни 1853-1856 pp., коли гостро постає так зване «східне питання», що безпосередньо стосується болгарського народу, який входить до складу Османської імперії. Кримська війна мала широкий резонанс у Болгарії. Болгари плекали надії на визволення з османського ярма. Ще під час війни в країні починають виникати нові політичні організації, метою яких було визволення народу (1853 р. – «Тайно общество», 1854 р. – «Букурещкия комитет»). Після Кримської війни піднялась велика хвиля національного відродження, що охопила весь народ. Загальне політичне, духовне, національне відродження поставило на перше місце питання автономності та незалежності у всіх сферах: церковній, політичній, мовній та освітній. Багато болгар, що навчались та працювали за кордоном, повертаються до Болгарії і створюють авангард активістів, поширюючи нові прогресивні думки та погляди. Це Л. Каравелов, Хр. Ботев, М. Дринов, М. Балабанов, Р. Жинзифов, К. Миладинов. Вони долучаються до реформування освіти, відкривають нові школи, займаються книгодрукуванням та видавничою справою, оновлюють літературний процес. Прогресивні діячі того часу несуть подвійний тягар – за відсутності держави вони вирішують проблеми державного рівня у галузі освіти. В такій складній та бурхливій ситуації питання літературної болгарської мови виступає на перший план. До цього процесу підключаються майже всі верстви суспільства. Два основних питання, які потрібно було вирішити протягом цього періоду, стосувалися ролі та місця старослов'янської мови у новоболгарській та пошуки діалектної основи, на якій вибудується новоболгарська мова. Питання ролі та місця старослов'янської мови вирішилося до другої половини XIX ст. Її використання вже в той час стало обмеженим. Деякі провідні вчені пропагують ідею створення літературної мови на основі старослов'янської, але жива, розмовна мова все активніше використовується у публіцистиці, літературній творчості. Старослов'янська мова у другій половині XIX ст. починає виконувати роль джерела для поповнення народних зображальних засобів та стилістичних особливостей. Таку мовну концепцію, зокрема, підтримує П. Берон у своєму творі «Буквар с различни поучения» [3]. Другим важливим питанням творення літературної мови було питання діалектної основи, на якій повинна була сформуватися болгарська літературна мова. Мовна літературна практика середини XIX ст. має достатньо доказів яскравих протиріч у житті народу: з одного боку – розуміння потреб у реформуванні мови та консолідації, єдності у вирішенні цієї потреби, з іншого боку – функціонування такої літературної мови, яка нікого не задовольняє. В процесі руху болгарської мови від діатопії до синтопії протягом третьої чверті XIX ст. особливо важливим є екстралінгвістична обставина – відсутність держави, а точніше, авторитетного адміністративного та культурного центру, який міг би організовувати процес формування єдиної національної літературної мови. Відсутність подібного центру спричинила до надто широкого демократизму в дискусіях та боротьбі при виборі діалектної основи. Фактично, цей процес охопив усі прошарки болгарського суспільства. Демократизм поглядів, на думку болгарських просвітніх діячів, мав би спричинити до появи єдиних загальноприйнятих мовних норм. Але цього не сталося через декілька причин: – на той час у Болгарії існувало безліч діалектів і, як пише «Цариградски весник» (1857), «в кожному болгарському місті чи селі розмовляють по-іншому»; – в жодному з діалектів не існувало всіх основних рис болгарської мови, тому його не можна було використовувати без певних змін; – ніхто з тогочасних вчених не зміг довести перевагу якогось одного діалекту над іншими через те, що більшість мовознавців підходило до цієї справи суб'єктивно: вони не звертали увагу на частотність вживання діалекту, на його загальнонародну основу, а пропагували той діалект, яким вони розмовляли. Так автори відомих граматик болгарської мови другої половини XIX ст. – Й. Груев, І. Момчилов, Г. Миркович, Н. Пирванов та ін. – створюють правила та норми літературної мови на основі рідних та близьких їм діалектів. Стає очевидним, що всі спроби встановити монодіалектну основу літературної мови не призвели до бажаного результату. У 70-х pp. XIX ст. розпочинається нова хвиля у трактуванні питання основи болгарської літературної мови. Найхарактернішим процесом, що відбувався у цей період, були пошуки шляху для включення в нормативну систему та словник літературної мови слів та особливостей усіх болгарських говорів. Шукаючи шлях для розвитку болгарської літературної мови на загальнонародній основі, вчені сфокусували свої пошуки на тому об'єднуючому діалекті, в якому, мов у дзеркалі, відбилися всі загальноболгарські мовні риси. Інтеграційний принцип застосовувався під впливом не лише лінгвістичних пошуків, а й політичних умов після Кримської війни. Особливі історичні умови на болгарських землях (відсутність самостійної болгарської держави), політична зрілість болгарського народу як єдиної нації, висока національна свідомість призвели до тієї консолідації та інтеграції, результатом якої було створення єдиної унормованої літературної мови за відсутності держави. Принцип інтеграції дозволив об'єднати у нормативну систему болгарської мови фонетичні, лексичні, структурні, морфологічні особливості всього різноманіття народних діалектів, як південно-західних, так і північно-східних мовних та історичних областей. Після 1878 р., коли було створено незалежну країну, процеси, що призвели до появи літературної мови, отримали подальший розвиток і завершення. Після російсько-турецької визвольної війни болгарські землі опинились у особливому становищі. Утворилися дві болгарських країни – Князівство Болгарія та автономна область – Східна Румелія. Вперше за довгу історію болгарський народ отримав можливість будувати свою незалежну державу та користуватися болгарською мовою як державною. Після об'єднання цих двох областей у 1885 р. процеси унормування мови набувають прискореного характеру. У Князівстві мовні процеси централізуються і перетворюються на проблему державної політики. Офіційна мовна практика, державний та політичний апарати починають активну працю, стимулюючи мовні процеси та поповнення мови новими елементами, які до створення держави не мали активного застосування. Фактично в останнє десятиліття ХІХ ст. у болгарській літературній мові постає не питання її існування, а питання побудови її термінологічної системи та остаточне оформлення стилів літературної мови [1]. Побудова термінологічних систем болгарської мови пов'язана, безперечно, із заснуванням Софійського університету у 1888 р. та створенням мовознавчих шкіл у болгарській науці. Діячі культури та науки звертають свої погляди на вже давно сформовані мови, намагаючись знайти ті елементи, яких не вистачає болгарській мові. Першим мовним процесом, що розпочався після звільнення від османської навали, було таке ж звільнення мови від засилля грецизмів та турцизмів. Причини цього явища потрібно шукати у пробудженні національної свідомості, у намаганні зберегти національну самобутність та слов'янський характер новоствореної мови. Зрозуміло, що виключені з мови слова повинні були замінитися іншими, тому науковці починають пошуки інших слів з різноманітних джерел, у мову поступово вводяться церковнослов'янські, діалектні, авторські слова. Другий етап поповнення літературної мови – це запозичення слів на позначення нових процесів та явищ з російської мови. Головним чином через російську мову у болгарській з'являється шар т. зв. міжнародної лексики, значна частина наукової термінології. Під час засвоєння іншомовних слів відбувається їх «оболгарення» за допомогою зміни або додавання афіксів та закінчень. Твори провідних письменників, вчених, публіцистика кінця XIX ст. перенасичена російськими словами. Вплив російської мови був частиною загальнокультурного впливу російської суспільно-політичної, літературної, історичної думки. Уже на державному рівні піднімається питання єдиної науково розробленої граматики літературної мови. Найголовнішими документами кінця XIX ст., що утверджували єдині правила правопису були проект 1893 р. першої правописної комісії, до складу якої входили відомі вчені, мовознавці та письменники та «Норми загального правопису» 1899 p., видані міністром Т. Іванчевим, які утверджували на державному рівні всі ті норми, яких набула літературна мова того часу [6]. Звичайно, процес збагачення мовних засобів та їх стилістична диференціація відбувались на тлі бурхливого розвитку культурного, політичного, економічного, державного та наукового життя молодої держави. З'являються нові твори літератури, в яких письменники створюють нові засоби удосконалення болгарської мови, з'являються й перші переклади творів світової літератури, виконані на достатньо високому рівні. Все це показує, що на той час болгарська мова є достатньо розвиненою та функціонує на всіх рівнях діяльності болгарського суспільства. Після створення граматик та правописних норм літературної болгарської мови відбувається процес активної праці над лексичним складом болгарської мови. Та обставина, що у попередні роки у мову проникла величезна кількість іншомовних слів, не могла не привернути на це увагу мовознавців. Тому протягом перших десятиліть XX ст. поступово посилюється рух за очищення мови від іншомовних, зокрема російських, слів. На чолі цього руху стають деякі мовознавці, найактивнішими з яких є І. Богоров, О. Теодоров-Балан та С. Младенов. Боротьба проти іншомовних слів для збереження стійкості та самобутності мови має підкреслено суспільний характер та нерозривно пов'язана з історією народу та національної мови. Боротьба проти іншомовних слів почалася з виникненням нації та створенням і утвердженням літературної мови. Лише наявність національної свідомості дає можливість сприймати іншомовні елементи та слова як чужі та зайві у власній мові. В історії болгарської літературної мови пуризм (а саме так називається це явище) початку XX ст. пов'язаний з патріотизмом, націоналізмом та в деяких моментах свого існування має політичне та ідеологічне забарвлення. [2] Мета пуризму у болгарській мові мала подвійний характер – одні діячі хотіли очистити мову від усіх іншомовних слів взагалі, інші – лише від зайвих, тобто тих, які лише дублюють болгарські слова. Методи, якими користувалися пуристи, були дуже різноманітні – це і «оболгарення» слів іншомовного походження, і створення власних неологізмів, і повна заміна іншомовних слів діалектизмами та інше. У публіцистичних виступах, циклах статей та творів пуристи закликали діячів суспільства та науки до збереження чистої літературної мови та викидання будь-яких іншомовних елементів, якщо це можливо. Хоча пуризм і мав свої негативні риси, але він спричинив гостру полеміку між вченими, письменниками та діячами культури щодо чистоти болгарської мови, і це мало позитивний вплив на подальший розвиток літературної мови. Отже, з виникненням болгарської держави на перший план виходять питання створення правопису болгарської мови, термінологічної системи, поповнення образних засобів літературної болгарської мови. Основними проблемами, якими займаються вчені-мовознавці, були культура мови та боротьба за її чистоту. Процеси очищення мови, збереження її самобутності хвилюють болгарське суспільство і сьогодні. Питання культури мови та проблем сучасної літературної болгарської мови часто обговорюються у пресі та на телебаченні, що ще раз підтверджує загальнонародний внесок у розвиток та удосконалення рідної мови. Як будь-яка інша, болгарська мова не могла існувати та розвиватися лише за власними лінгвістичними законами. Усі процеси, що хвилюють націю, як у дзеркалі, відображаються у мові на лексичному, фонетичному, синтаксичному та стилістичному рівнях. За відсутності держави мовні процеси відбуваються стихійно, мають нестійкий та не загальнонаціональний характер, а унормування мовних законів та особливостей займає великі періоди історії нації. Держава, як централізований орган управління та регулювання національних процесів, сприяє систематизації та активізації формування та становлення літературної мови. Питання мовної політики постає на державному рівні, що спричиняє бурхливий та позитивний розвиток усіх мовних рівнів та утворення єдиної літературної мовної системи.
Мовна політика Великобританії Щоб з’ясувати, якою є ситуація з мовною політикою у Великій Британії на сьогодні, насамперед потрібно звернутися до основного закону країни, а саме – до Конституції.. Крім того, серед усіх джерел британської Конституції: парламентських актів, загального права, конвенцій і судових прецедентів, а також серед права Європейського союзу – немає жодного, який би встановлював державну мову [19:27]. У Великій Британії поняття державної мови немає так само, як і єдиної писаної Конституції. Щоправда, в 1992 році Парламент країни затвердив комбінований варіант друкованої версії Конституції Об'єднаного Королівства, у якому були зібрані й класифіковані всі положення, присутні в головних джерелах Конституції. У цьому документі прописані основні конституційні норми країни. Питання мови там порушується лише один раз: «Всі громадяни рівні у своїх правах і обов'язках незалежно від расової, сексуальної, мовної, релігійної, національної, соціальної, політичної приналежності» (Частина 3, стаття 4) [20:8]. З одного боку, така мовна свобода свідчить про те, що Велика Британія – по-справжньому демократична країна, де кожний громадянин вільний обирати будь-яку з існуючих на даній території мову спілкування. Так, за даними статистичного відділу уряду країни, у Великій Британії існують кілька основних мов спілкування, які закріпилися на її території історично. До них належать насамперед англійська мова, а також корнуольська (південний захід Великобританії), еолійська(Уельс), ірландська(Північна Ірландія) і гаельська (Шотландія) мови . За данимиостаннього перепису населення Великої Британії, що проходив у 2001 році, ситуація з етнічним і мовним складом країни виглядає наступним чином [21]:
Корнуольська мова до вищезгаданої таблиці включена не була, однак за результатами перепису населення на цій, ще відроджуваній, мові Великої Британії говорить 3 500 людей [21]. Як видно з таблиці, фактично офіційною мовою, тобто головною мовою всіх рівнів спілкування, є англійська, хоча законами Великої Британії, а також місцевими законами кожного суб'єкта Великої Британії передбачено, що локальна мова повинна використовуватись в офіційній сфері поряд з англійською. Цьому твердженню на сучасному етапі деякою мірою відповідає валійська мова, що вважається рівною англійській – офіційно може використовуватись в процесуально-правовій сфері. Однак на практицізазначений статус місцевої мови Уельсу підтверджується нечасто. При формальному рівноправному існуванні й застосуванні всіх існуючих на території Великої Британії мов головною є все ж таки англійська. Як виявилося, чим більш демократичною є країна, тим більш ліберальна, неабсолютна і наврядчи правильна там мовна політика. Річ у тім, що ще нещодавно мовна політика Великої Британії була дуже жорсткою. Державна політика була спрямована на закріплення домінуючої ролі стандартизованої англійської мови й разом з тим – на скорочення функціональної сфери рідних мов етнічних меншин, і призвела до того, що переважна більшість населення почала говорити тільки англійською, а мови національних меншин не відігравали вже практично ніякої ролі [16:4]. Громадяни, що не володіють стандартним різновидом англійської мови, неминуче стикаються з деякими незручностями й труднощами в процесі спілкування на різних рівнях. Так, наприклад, шотландська мова, як і інші кельтські мови, довго не мала ніякого офіційного статусу й навіть переслідувалася – Акт про освіту 1872 року забороняв викладати шотландською і навіть просто спілкуватися нею [15:5-6]. Корнуольська мова вмерла ще в середині XIX століття в результаті агресивної мовної політики Британської Імперії, ірландська мова у Великій Британії – теж велика рідкість. Однак в останні роки мовна ситуація у Великій Британії почала змінюватися. Територіальні суб'єкти держави одержали більше прав і свобод, що позначилося й на мовному рівні. Наприклад, незважаючи на те, що валійська мова є мовою меншин і донині, як і будь-яка інша подібна мова, вона перебуває під тиском англійської мови. У другій половині XX століття зросла її підтримка паралельно із підйомом націоналістичних політичних організацій, таких як Партія Уельсу (PlaidCymru) і Суспільство валійської мови (Cymdeithas yr Itaith Gymraeg). Тепер, як перша мова, валійська розповсюджена практично у всьому Уельсі, хоча навіть зараз вона майже не використовується у великих містах на півдні. Уельський мовний акт (1993) і Уельський урядовий акт (1998) припускають рівність валійської й англійської мов. Суспільні органи повинні розробити й реалізувати Програму валійської мови. Тому місцеві ради й Національна Асамблея Уельса використовують валійську мову як офіційну, видають офіційні друковані матеріали й повідомлення з валійськими версіями, а всі дорожні покажчики в Уельсі мають бути написані англійською й валійською мовами, включно з валійськими варіантами географічних назв [18:180-187]. Змінюється ситуація і з шотландською мовою. З утворенням шотландського парламенту її було проголошено офіційною мовою Шотландії. В 2005 році відкрилась перша середня школа, де викладають тільки шотландською мовою. Проте дані перепису 2001 року показали 11-відсоткове скорочення чисельності носіїв цієї мови в порівнянні з 1991 роком. Тому шотландська мова перебуває в серйозній небезпеці. Однак нею проводяться теле- і радіопередачі, видаються газети й книги, а також існує рух Bord na Gaidhlig за більш широке її використання в суспільному житті[15:7]. Почала відновлення втрачених позицій й ірландська мова. Це пов'язують з тим, що потужна національна і мовна політика країни-сусіда Ірландії відродила й розширила традицію використання рідної мови. Корнуольська мова почала повноцінно відроджуватися в середині 90-х років минулого сторіччя. Як наслідок,вже 3 500 людей вважають її рідною і 300 – 400 людей вільно нею спілкуються. Але більшість із цих людей все ж таки частіше користується англійською, незважаючи на те, що корнуольська мова має значну підтримку місцевої влади: широкого поширення набувають двомовні знаки й покажчики, корнуольською регулярно оголошують новини на радіо, проводять інші радіопередачі. Існує також декілька корнуольських періодичних видань, а статті цією мовою друкуються навіть в англомовних газетах [17:163]. Із прийняттям Великою Британією у 2001 році Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин ситуація продовжила повільно змінюватися. Хартія визначає «розвиток європейської мовної співдружності в напрямку до полілінгвізму для того, щоб викорінити національну нетерпимість у всіх країнах-членах Ради Європи» [14:85]. Згідно з цією Хартією, у Великій Британії активно триває процес відновлення корнуольської мови, прискорився процес легалізації ірландської, валійської й гаельської мов і введення їх у спілкування в різних сферах життя на їхніх історичних територіях. У зв'язку з цим було змінено навчальні плани освітніх установ всіх рівнів. Але кардинально змінити курс мовної політики країни урядові не вдалося. Щороку неминуче порушується питання про статус мови в Об'єднаному Королівстві. Проблема місцевих мов Великої Британії не зникла й не втратила свою актуальність. Незважаючи на проведені програми по відновленню реально діючої рівноправності офіційних британських мов, більшість мешканців Великої Британії залишились монолінгвами й повсюдно використовують лише англійську мову. Багато хто з них вважає, що знання лише англійської мови буде цілком достатньо для безперешкодного спілкування не тільки всередині країни, але й за її межами, забуваючи при цьому, як і більшість ідеологів імперської мовної політики Великої Британії, що хоч англійська мова і є однією з найпоширеніших мов у світі, але лише 31% мешканців іншої частини Європи знають його. Однак мало хто розуміє, що така фактична мовна нерівноправність усередині країни не сприяє здійсненню основної європейської тенденції до миру й порозуміння в межах співтовариства, крім того, перешкоджає культурному розвитку держави, громадяни якого зневажають своє історичне коріння. Очевидно, що причина ситуації, яка склалась, – у державній політиці Об'єднаного Королівства, адже дія Хартії регіональних мов на території Великої Британії обмежується. Британський тип мовної політики полягає в тому, що держава забезпечує виконання адміністративних функцій, запроваджує освіту, розвиває горизонтальну діяльність єдиною мовою. Вважається, що в цьому випадку всі іншомовні або діалектомовні люди вивчають усталену літературну англійську мову й долучаються до життя суспільства, користуючись саме цією мовою. Свою мову або діалект вони мають право розвивати в межах своїх громад як рідну культуру, але не в школі та не в діловій практиці, де загальноприйнятою є англійська [17:189]. Після чергової перевірки виконання положень Хартії, проведеної незалежними експертами, був виявлений ряд порушень, що спричинило різку заяву з боку комітету міністрів Ради Європи, у якій Великій Британії пропонується переглянути освітню політику в мовній сфері з метою надати більше прав і свобод регіональним мовам у сфері охорони здоров'я, мас-медіа, друкарства й соціальних послуг [18]. Різні порушення положень Хартії й рівноправності всіх існуючих у Великій Британії мов пов'язані насамперед з тим, що регіональні мови нестандартизовані й некодифіковані, що ускладнює їхнє впровадження в громадське життя [16:9]. Це результат, по-перше, поширеної думки про непрестижність і непотрібність мов національних меншин, що нав'язується населенню протягом багатьох років, а також відсутності продуманої й грамотно розробленої стратегії відновлення й розвитку місцевих мов, за кількістю яких Велика Британія перебуває серед перших країн Європи. Звичайно, уряд країни намагається вирішувати накопичені мовні проблеми, що сягають своїм корінням до крупноімперського минулого країни-завойовника, він намагається кардинально змінити британську історичну мовну політику. Однак проблема виникає не тільки на урядовому рівні. Проблема мов Великої Британії не зникає так само й через жителів країни, тому що багато хто з них не вважають за потрібне вивчати мову тієї національності, до якої вони себе зараховують. З одного боку, це їхнє право, а з іншого, це результат несформованої національної самосвідомості, закріплення якої ускладнюється активною участю країни в процесі глобалізації, що в цьому випадку призводить до втрати індивідуальної етнічної ідентифікації населення Великої Британії [2:36-37]. Але слід зазначити, що Велика Британія, як країна із багатовіковими демократичними традиціями, намагається розв'язати існуючі проблеми мови цілком ліберально, і це не призводить до крайніх екстремістських виступів, законів або дій. За оцінкою комітету мовної політики Ради Європи тенденція зміцнення мов національних меншин у Великій Британії позитивна й буде продовжувати закріплювати свої позиції в країні. Причому це призведе тільки до зміцнення міжнаціональної терпимості й культурного співробітництва між всіма громадянами держави. Боротьба англійської з французькою.В Англії співіснували три мови: англійська, французька і латина. Англійські діалекти, якими послуговувалось корінне населення, були рівноправні між собою; ними були написані різноманітні добутки, але як державна мова англійська не використовувалась. Мовою державного листування, законів, які видавалися, мовою спілкування вчителів і учнів у школі, мовою парламентських дебатів була французька. Латина була мовою церкви і науки. Зі зростанням асиміляції нормандської частини населення англійська мова проникала до тих суспільних шарів, де раніше мовою повсякденного спілкування була французька. Починаючи із середини XII ст. можна простежити поступове розширення сфери вживання англійської мови. Першим державним документом, написаним англійською мовою, була Прокламація Генріха III (1258 р.). Вона написана лондонським діалектом, що у цей час був ближче до південно-західного, хоча включав і елементи східно-центрального діалекту. У наступному сторіччі, у 1362 р., лондонські купці подали петицію про ведення судочинства англійською мовою. Петиція була задоволена. У цей же час викладання в школах починає проводитись англійською мовою; вперше англійська мова стала зрідка звучати в парламенті, але надалі вона займала більш сильні позиції в парламенті. До кінця XIV ст. англійська остаточно закріпилась як державна мова. Коли англійська починає функціонувати як мова державних установ, особливе положення здобуває діалект адміністративного урядового центру – Лондона. Лондонський діалект XIV ст. увібрав у себе риси різних діалектів. Однак основною його діалектною базою до цього часу був східно-центральний діалект. Якщо в ХII ст. у лондонському діалекті переважали піввденно-західні риси, то у XIV ст. чітко виявляється його східно-центральна орієнтація. Разом з тим він включає і значну частину південно-західних явищ, а також інших діалектів. Найменше на лондонський діалект вплинув західно-центральний діалект. Жителі різних провінцій, що говорили на різних діалектах, під час спілкування з носіями інших діалектів втрачали діалектні риси. Діалекти виходили за межі своєї території і асимілювалися в тісному сусідстві з іншими. Ця концентрація діалектів, що знаменує ранній етап утворення національної мови, призвела до співіснування в лондонському діалекті різних діалектних форм: як тих, що вимовляються, так і граматичних. На лондонському діалекті написана Прокламація Генріха III — перший державний документ на англійській мові. Досить важливою пам'яткою також є збірки лондонських грамот і інших документів («London Charters and Documents») з 1384 р. до середини XV ст.. Лондонський діалект початку XIV ст. представлений віршами Адама Деві; другої половини — добутками Джеффрі Чосера, Джона Гауера і Джона Уікліфа. Не менш важливу роль відіграв Джон Уікліф (1320 — 1384) — автор перекладу біблії на англійську мову. Його переклад біблії набув поширення у всіх кінцях Англії серед різноманітних суспільних верств. Згодом перекладена біблія була заборонена, а послідовники Уікліфа піддалися переслідуванням. Але при житті Уінкліфа його переклад встиг обійти всю Англію. Отже, лондонський діалект вбирав у себе різні форми, які співіснували, тому що на той час не було поняття мовної норми, — була традиція, що не могла позбутися багатоваріантності. Починаючи з періоду піднесення лондонського діалекту інші територіальні діалекти поступово отримали статус безписемних діалектів. Справді, починаючи з XV ст. діалектні пам'ятки зустрічаються рідко. XV століття було періодом великих змін у державному устрої Англії. Після війни Червоної і Білої Рози (1455 — 1485) встановилася абсолютна монархія династії Тюдорів. Абсолютизм сприяв централізації як державних установ, так і інших галузей, у тому числі більш різкому відокремленню державної національної мови від діалектів, що стали усними говорами. У мовному аспекті XV століття було часом найбільшої події в галузі культурного розвитку Європи і, зокрема, Англії: це було століття появи друкарства. Перша книга англійською мовою була надрукувана на материкуу місті Брюгге у 1475 році. Поява національної мови.Таким чином, до XVI ст. чітко визначилось особливе положення лондонського діалекту як головної національної мови, що формується у той час. Однак існували області життя, в яких англійська не функціонувала: це були церковне життя і наука. Що стосується мови церкви, то питання це було вирішене королем Генріхом VIII: посварившись з папою Климентієм VІІ, він почав насаджувати протестантизм. Усі церковні тексти були перекладені англійською, богослужіння почало проводитись англійською мовою.Більш складним шляхом проходило становлення англійської як мови наукової літератури. У 1531 р. сер Томас Еліот (Thomas Elyot) написав книгу «The Governour» («Наставник») англійською мовою. Це була перша спроба створити наукову працю рідною мовою. В англійська мові до цього часу було багато латинських запозичень. Поети XV ст. «прикрашали» свій текст англізованими латинськими словами без найменшої потреби. Непотрібні латинізми викликали протест поборників гарного стилю, що виступали з позицій пуризму проти засмічення мови іноземними словами. До пуристів належали Джон Чік і Томас Уілсон. Незважаючи на удавану суперечливість цих двох напрямків – пуризму, з одного боку, і широкого використання латинських слів на позначення відсутніх термінів, з іншого, – у них було багато спільного. Найголовнішим, що стає новим і виникає тільки в XVI ст., був свідомий характер боротьби за ту або іншу мовну політику. XVI століття – епоха Відродження в Англії й у всій Західній Європі (тільки в Італії Відродження припадає на XIV-XV ст.). Новий інтерес до питань мови існував не тільки в Англії, він був знаменням часу. У цю епоху – епоху формування націй – у Франції, в Італії й у інших країнах Західної Європи активно велися дискусії про можливість писати наукові праці рідною мовою. Боротьба за рідну мову стає одним із засобів прояву національної самосвідомості; одночасно передові кола в Європі ведуть запеклу боротьбу проти середньовічної схоластики, і в цьому питанні вимога писати рідною мовою також відбиває прогресивну точку зору. Захисники латини прагнули зберегти кастовість науки і релігії: використання рідної мови як для наукових праць, так і для ведення теологічних диспутів відкривало широкі можливості для ознайомлення з обговорюваними питаннями, що, з погляду представників схоластичного світогляду, було небажаним. Можливо, найважливішою для вирішення питання про те, якою мовою писати наукові книги, була практична необхідність створення посібників, у яких загальнодоступним чином викладалися б основи точних наук. Кінець XV ст. був епохою великих географічних відкриттів; але розширення відомого європейцям світу спричинило деякі наслідки. Купці – у тому числі й англійські – прагнули вести торгівлю з Новим Світом, це означало необхідність перепливати океан. Звідси виникла потреба в елементарному знанні астрономії і математики, а також у знайомстві з описом тих країн, куди вони прямували. У той час, коли велися суперечки між прихильниками обережного використання латини і пуристами, невідомі перекладачі випускали переклади описів заморських країн і посібники з точних наук того часу рідною мовою. Протягом XVI ст. латина була цілком витиснена з усіх сфер її функціонування. Прикметно, що у той час, як у 1545 р. Роджер Ешем, видатний англійський гуманіст, у своїй книзі «Стрілок з цибулі» («Тохорhilus») пише про недосконалість англійської мови, хоча і намагається довести, що все-таки нею можна добре писати, наприкінці XVI ст. інший учений Ричард Мюлкастер вихваляє англійську мову як найкращу з усіх існуючих. Проблема використання рідної мови у всіх видах письмової мови вирішена і надалі до неї не повертаються. Поряд з витисненням латини з мови науки і церкви настав час і секуляризація освіти. Схоластика також змінюється новими напрямами в науці і філософії. Як було зазначено вище, в англійській мові не було термінології, і терміни створювалися на латинській основі, причому латинським словам надавалася англізована форма. Однією з форм звільнення людської особистості від гніту схоластичного світогляду був інтерес, який виник в епоху Відродження до класичної грецької і римської літератури, що вважалися раніше гріховним читанням. Поряд з цим, починається і критичне порівняння старих романських запозичень з їх латинською класичною формою і з'ясування їхньої етимології. До кінця XVI ст. формування англійської як національної мови можна вважати закінченим. Воно йшло одночасно з формуванням англійської нації. У той час як мова народності представлена тільки в діалектах, жоден з яких не функціонує за межами своєї території, національна мова обслуговує всю країну, вона надтериторіальна. Як вже зазначено вище, діалекти стають фактично безписемними, тому що національна мова охоплює всі сфери, позв'язані з писемністю: державну документацію, наукову і художню літературу. У сфері усного вживання національна мова функціонує у всіх державних установах і є мовою повсякденного спілкування існуючих класів, особливо людей, що живуть у столиці й на прилеглих територіях. У більш віддалених місцях національна мова зазнає впливу відомих місцевих діалектів – утворилась місцева усна норма (Region Standard), як назвав цей різновид Г. С. Уайльд. Поступово національна мова все більше розширюється, модифікуючи і поглинаючи діалекти. Однак діалекти продовжують існувати в усній формі й до нашого часу. Англійська мова в Шотландії.Кельтське плем'я скотів, що прийшло сюди в епоху загального переселення кельтів з материка, зустрілося тут з піктами, що населяли сучасну Шотландію. Боротьба скотів з піктами закінчилася в IX ст. перемогою скотів. З цього часу почалося об'єднання Шотландії. Наприкінці XIII ст. англійський король Едуард І вперше зробив спробу підкорити собі Шотландію. Ця спроба мала тимчасовий успіх. Однак у 1314 р. шотландці під керівництвом Роберта Брюса розбили англійців у битві під Баннокберне. Шотландія з'єдналася з Англією в 1603 р., коли шотландський король Іаков VI з династії Стюартів став королем Англії під ім'ям Іакова І. До 1707 р. Шотландія зберігала свій особливий парламент і була незалежна, але починаючи з 1707 р. її автономія була знищена. У південній рівнинній Шотландії (Lowlands) ще до нормандського завоювання населення складалося не тільки зі скотів, але і з англів, що принесли свою мову. Ця мова широко поширилася в Шотландії, яка в свою чергу стала двомовною. Першою писемною пам'яткою шотландською мовою була поема Барбура «Брюс» (Barbour «Bruce») (XIV ст.). Англійська мова Ірландії.Особливим варіантом англійської є також англійська мова в Ірландії, де вона існує як друга державна мова, поряд з гаельською. Англійська мова систематично насаджувалася англійським урядом починаючи з часу завоювання Ірландії в XII ст. Ірландська продовжувала бути рідною мовою ірландців, однак англійська запроваджувалась шляхом адміністративних розпоряджень до всіх галузей державного функціонування мови. Однак наприкінці ХIХ ст. боротьба за ірландську мову набула організованої форми: було засноване товариство, що мало за мету збереження ірландської мови, і в XX ст. була заснована «Гаельська ліга». У 1922 р. багатовікова боротьба ірландців за самостійність призвело достворення Ірландської Вільної Держави в межах домініону З'єднаного Королівства, яке включало всю Ірландію за винятком північної частини — Ольстера. У 1937 р. Ірландія, крім Ольстера, стала цілком незалежною і прийняла назву «Ейре». Англійська мова, яка століттями функціонувала в Ірландії, виявилася досить широко в розповсюдженою. Більшість ірландців говорить англійською або обома мовами. Щоправда, кількість тих, хто говорить тільки ірландською збільшується; цьому сприяє те, що ірландська є однією з двох рівноправних державних мов.
Російська Федерація Конституція Російської Федерації (ст. 65) проголошує Росію Федеративною державою, яка складається з 89 рівноправних суб'єктів. До складу Росії входять 21 республіка, 6 країв, 49 областей, 2 міста федерального значення, 1 автономна область і 10 автономних округів [6]. Конституція Російської Федерації (ст. 68) визначає: 1. Державною мовою Російської Федерації на всій її території є російська. 2. Республіки мають право самостійно визначати державні мови. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних установах республік вони вживаються поряд із державною російською мовою. 3. Російська Федерація гарантує всім народам, що входять до її складу, право на збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвитку. Росія – не тільки федеративна, але і багатонаціональна держава. За даними перепису населення 1989 р., на її території проживали представники 128 національностей. Останні дані Інституту етнології й антропології РАН подають уже іншу кількість – 176. У складі Російської Федерації можна виділити 32 суб'єкти (це більше третини всіх суб'єктів), що тією чи іншою мірою є національними утвореннями (республіки, автономна область і автономні округи), вони займають понад 53 % всієї території Росії. Але оскільки ряд цих суб'єктів розташований у районах із екстремальними фізико-географічними умовами, частина населення, що там проживає, значно менша – приблизно 17,6 % жителів Росії. Свої назви (титули) ці суб'єкти, як правило, одержували від імені народностей, які проживали на цій території зі стародавніх часів, тому ці народи ще називають титульними [11]. Незважаючи на те, що Конституція РФ називає всі суб'єкти рівноправними, на відміну від інших, республіки визнаються державами, мають свої конституції, мають право встановлювати свої державні мови, а також визначати своє громадянство. Такими правами серед усіх суб'єктів Російської Федерації користуються винятково республіки. Варто відзначити, що республіки відрізняються між собою не тільки за географічним розташуванням на карті, а й за розмірами площі, чисельністю населення. Наприклад, площа Адигеї у 408 разів менша, ніж територія Республіки Саха (Якутія) (порівн.: 7,6 тис. кв. км і 3103,2 тис. кв. км), кількість жителів Башкортостану більш ніж у 20 разів перевищує населення Республіки Алтай (порівн.: 3964 тис. людей, і 192 тис. людей.), у Карелії лише кожен десятий житель є представником титульної національності, а в Чуваській Республіці частка чувашів серед населення республіки складає майже 70 % [10]. Державна мовна політика Російської Федерації зобов'язана забезпечити рішення цілого ряду найважливіших завдань стосовно мови. Основними об'єктами правового врегулювання й, відповідно, предметами ведення державної мовної політики можуть бути: • державна мова Російської Федерації; • державні мови республік Російської Федерації; • кожна з мов народів Росії як світова мова; • кожна з мов народів Росії як рідна мова. Насамперед необхідно визначити ставлення держави до підтримки, розвитку, використання й обмеження використання державної мови Російської Федерації для вирішення ряду завдань. Під використанням мовиварто розуміти одержання або передачу усних або письмових повідомлень, а також будь-яке інше доведення інформації із загальноприйнятого ділового обігу зазначеною мовою до відомості громадян або посадових осіб [1]. Тоді вимогою використання мови є передбачене у встановленому порядку закріплення граматичних, лінгвістичних, стилістичних або інших мовних форм, у тому числі обов'язковість або, навпаки, неприпустимість уживання зазначених форм, а також даної мови в цілому. Федеральний закон може надати право кожному відомству вибрати у якості рекомендованого певний набір словників або посібників із вже існуючого переліку видань за предметом своєї діяльності . При реалізації державної мовної політики Російської Федерації необхідно враховувати розподіл владних повноважень. Використання державної мови Республіки, що входить до складу Російської Федерації, є предметом вирішення цієї ж Республіки. Федеральна влада не завжди може регулювати використання будь-якої мови народів Росії, федеральні органи влади лише «гарантують підтримку» й «сприяють» розвитку та існуванню мов народів Росії, не «керують» [1]. Органи влади не уповноважені встановлювати перелік або список таких мов, визначати мінімальну кількість етнічних носіїв мови, так само як враховувати інші показники, процедури або правила для віднесення або виключення даної мови із сукупності мов народів Росії. Особливі заходи державної мовної політики Російської Федерації пов'язані з віднесенням мов народів Росії до об'єктів світової або національної культури. У рамках реалізації державної мовної політики передбачається не тільки повноцінне вивчення російської мови, але й цілий ряд кваліфікаційно-атестаційних заходів, починаючи зі шкільних випускних іспитів і вступних іспитів до ВНЗ та закінчуючи різноманітними системами післядипломної освіти, правилами присвоєння вчених ступенів або звань та ін. У Концепції державної національної політики Російської Федерації, затвердженої Указом Президента від 15 червня 1996 р. № 909, серед основних принципів державної національної політики значне місце приділяється захистові мовних прав особистості і народів. До цих принципів відносяться: • рівність прав і свобод людини і громадянина, незалежно від його раси, національності, мови, приналежності до релігії, соціальних груп і суспільних об'єднань; • заборона будь-яких форм обмеження прав громадян за ознаками соціальної, національної, мовної або релігійної приналежності; • сприяння розвитку національних культур і мов народів Російської Федерації; • заборона діяльності, спрямованої на підрив безпеки держави, порушення соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі, ненависті або ворожнечі; • захист прав і інтересів громадян Російської Федерації за її межами, підтримка співвітчизників, які проживають в інших країнах, у збереженні і розвитку рідної мови, культури і національних традицій, у зміцненні їхніх зв'язків з Батьківщиною відповідно до норм міжнародного права. Закон про державну мову Російської Федерації стверджує, що захист та підтримка російської мови сприяють збільшенню та взаємозбагаченню духовної культури народів РФ (ст. 1 п. 5). У той же час у Законі «Про мови народів Російської Федерації» проголошується, що "держава на всій території РСФСР сприяє розвитку національних мов, двомовності й багатомовності [1]. Ці політично і науково обґрунтовані законодавчі акти передбачають соціальні, юридичні й економічні заходи, спрямовані на підтримку всіх базових потреб існування мов, розвиток комунікативних ресурсів кожної мови – корінних і некорінних етносів Росії. У законі "Про мови народів РФ" і республіканських законах про мови акцентується базова потреба Уряд РФ зобов’язаний забезпечувати функціонування російської мови як державної мови Російської Федерації, а також розробку цільових програм щодо збереження і розвитку мов. Держава зобов'язана фінансувати такі програми, передбачаючи у федеральному бюджеті кошти на їхню реалізацію: на удосконалення системи загальної освіти, на створення установ, підготовку фахівців, на організацію і забезпечення викладання рідної мови. Базова потреба у збереженні мов і самобутніх культур, особливо не чисельних субетнічних груп, підтримується комплексом законів: «Про національно-культурну автономію», «Рамкова концепція про захист національних меншинств», «Про загальні принципи організації общин корінних мало чисельних народів Півночі, Сибіру та Далекого Сходу Російської Федерації» та ін. [6]. Особливо важливе значення для відіграє Закон «Про гарантії прав корінних мало чисельних народів Російської Федерації», який передбачає розробку системи заходів: а) по захисту і збереженню їхнього традиційного способу життя, тобто відтворенню сформованого способу життєзабезпечення, побудованого на історичному досвіді їх предків в галузі природокористування, самобутньої соціальної організації проживання, самобутньої культури, звичаїв і вірувань; б) по захисту споконвічного середовища проживання мало чисельних народів, тобто по збереженню ареалу, у межах якого вони здійснюють культурну і самобутню життєдіяльність і який у значній мірі визначає їх самоідентифікацію, їх етнічну самосвідомість. Ці елементи культурної і мовної політики держави на сучасному етапі задовольняють вимоги лінгвістичної безпеки мов народів Росії. Енергетичні ресурси мов також є об'єктом державної турботи і підтримки, їх розвиток гарантується законом «Про мови народів Російської Федерації», сукупністю прав, якими володіє особистість і народ: право вільного вибору мови спілкування і виховання (гл. 2 закону); право створювати писемність і розвивати літературну форму рідної мови (ст. 10.4); право в офіційно-діловому спілкуванні використовувати рідну мову із забезпеченням перекладу державною (ст. 15 і 18); право республік-суб'єктів Федерації установлювати відповідно до Конституції свої державні мови, нарівні з російською як державною мовою Російської Федерації на всій її території (ст. 3). Таким чином, відбиті в законодавчих актах принципи мовної політики формують рівні можливості і створюють умови для реалізації всіх компонентів, з яких складається енергетичний потенціал мови, його комунікативний ресурс (мова виховання, тобто мова в родині, мова повсякденного спілкування; літературна форма мови; державна мова). У мовному законодавстві РФ враховані, окрім енергетичної потреби і потреби мов у безпеці, й інші базові потреби, які стимулюють розширення сфер їх використання. Так, транспортному комунікативному ресурсові відповідає ст. 20 закону «Про мови Російської Федерації», який передбачає розвиток засобів масової комунікації і перекладацької діяльності будь-яких мов «із врахуванням інтересів населення», а також ст. 7.1 у тій частині, де йдеться про «створення умов для розповсюдження через засоби масової інформації повідомлень і матеріалів мовами народів РФ». Та ж стаття містить підтримку базової виробничої потреби в житті мов, яка виражається у державному сприянні друкарству, виданню літератури цими мовами. Що стосується останньої з п'яти базових потреб (росту інформаційного потенціалу мов), цьому сприяють положення закону про підтримку наукових досліджень в області збереження, вивчення і розвитку мов, оскільки ці дослідження проводяться не тільки в рамках гуманітарних наук, але й торкаються проблеми природокористування, екології, енергетики, тобто сприяють розвиткові наук, росту знання з використанням тієї чи іншої мови. Мовна і культурна політика Росії знаходиться під постійною увагою владних структур, вона займає велике місце в роботі Державної Ради Федерації. Комітет зі справ національностей веде розробку проектів нових законів з метою удосконалення умов культурного і мовного життя країни. У стадії розробки знаходяться «Конвенція Співдружності незалежних держав про статус російської мови», «Про вповноваження Федеральних зборів РФ щодо прав громадян і народів на національно-культурний розвиток», «Про основи національних відносин» [14]. Статусом державної мови Росії володіє російська мова у відповідності із Законом РСФСР «Про мови народів РСФСР» (1991р.) і Конституцією Російської Федерації. У Конституції (ст. 68, п. 2) закріплене також право республік на встановлення своїх державних мов. У Російській Федерації є тенденції до втрати населенням інших національностей знання рідної мови і визнанням російської. Так, до половини карелів, більшої третини башкирів, комі, мордвів, удмуртів, 20-25% марійців і чувашів вважають рідною російську мову. Тільки з 1970-го по 1989 р. збільшилася вдвічі та їх частина, яка припинила володіти мовами своєї національності. Разом із цим зменшився і престиж навчання дітей у національних школах: у другій половині 1980-х років лише 9% дітей населення інших національностей РСФСР навчалися у школі, де викладалися 44 рідні мови (не враховуючи мов народів союзних республік), 26 мов існували лише як навчальний предмет, викладання здійснювалося 18 мовами. Становище потрібно було виправляти передусім за допомогою законодавчих мір, таким чином Верховною Радою Російської Федерації був прийнятий Закон «Про мови народів РСФСР» від 25 жовтня 1991 р. – явище досить знаменне і важливе. Прийнятий вперше в законодавчій практиці Росії, він ліквідував істотний недолік у правовому регулюванні мовних відносин і регламентував усі основні питання використання мов на території Російської Федерації. Він визначив основи правового положення мов народів, які проживають у Росії, гарантії їхнього захисту, врегулював їх використання у різних сферах державної діяльності, відкрив можливість встановлення відповідальності за пропаганду ворожнечі і зневаги до будь-якої мови, порушення конституційно встановлених принципів національної політики, створення обмежень і привілеїв у використанні мов. У Законі було враховано досвід, накопичений при створенні Закону СРСР «Про мови народів СРСР», (1990 р.), а також юридичні документи стосовно мов зарубіжних країн. Цей документ спирається на конституційне врегулювання застосування мов і розвиває відповідні положення діючої Конституції РФ, зокрема ч. 2 ст. 46, яка формулює загальне правило про те, що кожен має право спілкуватися рідною мовою, у тому числі й під час навчання, і ст. 171, яка визначає правила вживання мов при здійсненні правосуддя в Російській Федерації. Федеральний закон являє собою солідну базу, принципову основу для республіканського законодавства про мови, в якому (з урахуванням місцевої специфіки, національного складу населення, ступеня розвитку і використання в республіці мов) можна повно і розгорнуто врегулювати всі конкретні питання мовної політики. Кожна республіка може визначити, яка мова або мови є в ній державними, які міри передбачаються для захисту національної мови, у яких сферах життя вона може використовуватися [5]. Мовне і культурне існування будь-якого народу відбувається за умов дії декількох проблем. Фундаментальною є проблемавідтворення і розвитку: кожен етнос, кожна національна спільність націлена на те, щоб забезпечити власне відтворення, життєздатність. Мова і культура – головні показники національної самобутності, на їхнє збереження і відтворення спрямовані інтелектуальні, моральні, творчі зусилля кожного етнічного суб'єкта-носія відповідної мови і культури. Однак у світі, який змінюється, тільки збереження і відтворення виявляється недостатнім: освоєння світу вимагає розвитку, виходу за межі власної культури для вирішення проблем, які виникають у зв'язку з новою реальністю, новими відносинами суб'єкта з оточенням. Так виникає проблема відтворення і розвитку, яка стосується кожного етносу, кожного індивіда-носія мови і культури. Відтворення і розвиток, які складають базу національної самосвідомості, підтримуються державними утвореннями, владними структурами різних рівнів. Ступінь суверенності цих утворень у різних суб'єктах Федерації може вступати у протиріччі ізроллю держави всередині Росії в цілому, особливо коли це стосується рішень у сфері мовної політики. Так, у низці випадків виникає тенденція до мовного етатизму, крайні прояви якого, аж до мовного націоналізму і мовного терору, можна спостерігати в країнах Балтії. У республіках-суб'єктах РФ можливе витіснення російської мови як мови державного і мови міжнаціонального спілкування з політичного, економічного і культурного життя, що не сприяє зміцненню цілісності Російської держави. Для національних суб'єктів Федерації перехід у внутрішньому житті до мови титульної нації несе за собою небезпеку ізоляціонізму і послаблює суверенну роль федеральної влади. Таким чином, виникає друга проблема:протиріччя між посиленням суверенітету нації-держави (суб'єкта РФ) у сфері мовної політики, з одного боку, і загальносвітовою тенденцією до розмивання, послаблення суверенітету на тлі глобалізаційних процесів у промислово-економічних, ринково-фінансових, військово-технічних, інформаційних, екологічної сферах, з іншого. Третя проблемапороджується світовими інтеграційними процесами в галузі культури. Глобальна світова культура, яка реально формується сьогодні на основі ділової культури модернізації, загрожую насамперед «відтворенню» національної культури; призводить до культурної асиміляції та втрати національної свідомості, яка просто втрачається при спробах самої нації «засвоїти краще» із всесвітнього фонду технологій бізнесу. Таким чином «світова культура» виявляється пов’язаною з інтересами тих, хто не належить до міжнародної родини «багатих та відомих», і хто воліє керуватися власними національними інтересами. Найнегативніший вплив на існування і відтворення національної культури відіграє модель американського консюмеризму, це пов’язано з так званим міжнародним демонстраційним ефектом, під яким розуміється широке поширення у світі, і в Росії зокрема, інформації про Захід, про життєвий стиль "багатих і відомих". До того ж цей вплив не обмежується культурними феноменами, а впливає на мову, залишаючи свій слід на ментальності носіїв національної культури. Таким чином, третю проблему можна висловити так: національна культура проти глобальної світової культури [2]. Якщо уявити собі лінгвістичну карту Росії, на якій позначені межі проживаючих етносів, то відразу виділяться чотири зони найбільшої «лінгворізноманітності», чотири зони найбільшої концентрації генетично й типологічно різних за структурою мов – Дагестанз його 32 національними мовами корінних народів; Сибір(у тому числі райони крайньої Півночі), на просторах якого функціонують більше 40 мов різних родин і груп; Північний Кавказ,у межах якого поширені мови більше 20 етносів (15 корінних) і Далекий Схід, народи якого говорять 20 мовами. Таким чином, лінгвістична карта Росії виглядає досить насичено й різноманітно: мови "більших" народів межують із мовами малочислених національностей, але всі мови мають рівні права в юридичному, політичному, психологічному, етнокультурному значенні, однак у функціональному відношенні всі вони характеризуються неоднаковими можливостями, оскільки мають різні зовнішні системи. Мови 100 корінних етносів Росії розрізняються між собою не тільки за внутрішньою будовою, генеалогією і пристосованістю до середовища проживання відповідного етносу. Як зазначалося раніше, вони розрізняються також збалансованими зовнішньо лінгвістичними характеристиками, сукупністю соціальних функцій, які вони здійснюють і сферами, які обслуговують. Мова, яка претендує на статус державної, повинна у своїй зовнішній системі мати повний набір компонентів, які відповідають насамперед енергетичним і інформаційної базовим потребам, тобто вона повинна бути літературною і повинна обслуговувати дві найважливіші сфери життя держави і суспільства – офіційно-ділову і наукову. Якості «літературної» мова здобуває в процесі історичного побутування народу і розвитку письмової мови, культури, освіти і засобів масової комунікації, преси насамперед. Інформаційний комунікативний ресурс мова здобуває в результаті розвитку природних, інженерно-технічних і гуманітарних наук на її базі. Статус «літературної» – необхідна, але ще не достатня умова для виконання мовою ролі державної. Літературних мов у РФ більше, ніж мов державних. Протиріччя виникає в тому випадку, якщо на роль державної претендує мова, яка не відповідає вимогам функціонування в сфері науки, фахової освіти й у сфері державного керування. Цю четверту проблемуможна позначити як протиставлення літературної і державної мови. Ця мовна проблема – складна і дуже важлива частина рішення національного питання. У Російській Федерації з другої половини 1990 р. паралельно з перебудовою державності на нових федеративних засадах почала набирати силу і мовна реформа. Практично всі республіки своєю державною мовою, разом з російською, оголосили мову (мови) титульної національності, що відбилося в їх конституціях, а також у законах про мови республік. У республіках Марій Ел, Мордовія і Північна Осетія (Аланія) державними визнано два варіанти однієї літературної мови: у Марій Ел – марійський (гірський, луговий), у Мордовії – мордовський (мокшанський, ерзянський), у Північній Осетії – осетинський (іронський і дигорський діалекти). У Кабардино-Балкарській Республіці обидві титульні мови визнані державними –кабардинська і балкарська. У Карачаєво-Черкеській Республіці державними мовами є абазинська, карачаївська, ногайська, черкеська. Як і всі республіки, обравши шлях визнання титульних мов державними, Конституція Республіки Дагестан визнає всі мови народів Дагестану державними, але без їх поіменного зазначення. У проекті ж закону «Про мови народів Дагестану» (1993 р.) говориться, що державними мовами на території Республіки Дагестан є літературні письмові мови Дагестану: аварська, агульська, азербайджанська, даргинська, кумикська, лакська, лезгинська, ногайська, рутульська, табасаранська, татська, цахурська, чеченська і російська мови. Конституції республік Карелія і Башкортостан пропонують статус державних встановлювати законами, але такі закони існують лише в проектах. Таким чином, у Карелії і Башкортостані, відповідно до Конституції Російської Федерації, державною мовою є поки що тільки російська мова. Закони про мови прийняті в 14 республіках: Чуваської РСР (1990),Тувинської АРСР (1990); Калмицької РСР (1991)Бурятія (1992); Республіки Комі (1992);Республіки Татарстан(1992); Республіки Хакасія (1992); Республіки Саха (Якутія) (1992); Республіки Алтай (1993);Республіки Адигея( 1994); Кабардино-Балкарської Республіки (1995); Республіки Марій Ел(1995); Карачаєво-Черкеської Республіки (1996);Республіки Інгушетія (1996). Законами, зазначеними вище, у республіках, поряд з російською мовою, визнані державними 18 мов республік, крім того, мордовська, осетинська і удмуртська є державними згідно з конституціями відповідних республік. Таким чином, 21 мова титульних націй-республік визнана державною. Оскільки в деяких республіках державні мови ще не визначені, а державні мови Дагестану не визначені поіменно у законодавчому порядку, то перелік державних мов у республіках буде рости. З урахуванням проектів мовних законів загальна кількість державних мов у республіках може досягти тридцяти семи. В деяких республіках у зв'язку з наданням статусу державної титульній мові, ця мова є об'єктом особливої турботи держави. Наприклад, у ст. 18 Степового Укладення (Основного Закону) Республіки Калмикія – Хальмг Тангч стверджується: «Калмицька мова є основою національної самосвідомості калмицького народу. Її відродження, збереження, розвиток і розширення середовища використання є пріоритетними завданнями органів влади Республіки Калмикія». Подібні положення про особливу увагу до державних титульних мов можна знайти в законах республік Комі, Саха (Якутія), Чувашії, Інгушетії, Марій Ел і Кабардино-Балкарської Республіки. В законі Республіки Тива декларується, що надання тувинській мові статусу державної є правовим гарантом для заохочення і допомоги у вивченні тувинської мови представниками інших національностей. Безсумнівно, виходячи з принципів рівноправності народів на збереження і розвиток своїх мов, у законах республік Адигея, Алтай, Бурятія, Татарстан, Хакасія і Карачаєво-Черкеська Республіка закріплене право на державну підтримку всіх мов народів цих республік. Варто визнати, що найчастіше саме надання державним титульним мовам республік особливого пріоритету служить підставою для ескалації напруженості в міжнаціональних питаннях. Передусім сюди потрібно віднести вимоги з обов'язкового знання обох державних мов для кандидата на посаду найвищої особи республіки, а також розширене тлумачення переліку посад, обов’язковою умовою для яких є знання обох державних мов [3]. На даний момент вимога володіння президентом республіки обома державними мовами закріплена в конституціях республік Адигея, Башкортостан (хоча титульна мова не оголошена державною), Бурятія, Інгушетія, Саха (Якутія), Північна Осетія (Аланія), Татарстан, Тива. Подібне положення було виключено з Конституції Республіки Марій Ел у 1997 р.: у період підготовки і проведення виборів президентів цих республік вимоги мовного цензу викликали дорікання виборців. Наприклад, у квітні «Російська газета» 1998 року опублікувала лист дванадцяти представників громадських організацій Республіки Бурятії, де вони писали, що введення цензу осілості (не менш 10 років) і мовний б |
