ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Основні властивості речення. Класифікація речення за метою висловлювання.

Речення — мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє й розрахована на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.
На відміну від слова і словосполучення, речення характеризується комунікативністю (передає конкретний зміст у логічно зрозумілих формах і здатне входити до будь-яких форм спілкування), відносною самостійністю (виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами) та структурною цілісністю (будується за певною структурною моделлю).
За основу визначення речення раніше брали різні ознаки, які не є самодостатніми, тобто не розкривають феномен речення. Так, зокрема, за шкільним визначенням, речення — це група слів або окреме слово, що виражає закінчену думку. Однак, далеко не всі речення виражають
закінчену думку (Ай-ай-ай! Гай-гай! Ось тобі на! Що?). Неприйнятним є й логічне визначення речення, згідно з яким речення — це вираження логічного судження. Кожне судження справді є реченням, але не кожне речення є судженням (Гей! Ні. Як же так?). Крім того, одне речення (складне) може виражати декілька суджень (Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати, І спати на волі. — Т. Шевченко). Будова (склад і структура) речення і судження не збігаються. Якщо судження обов'язково складається з трьох членів (суб'єкта,Словосполучення і речення зв'язки і предиката), то речення може складатися з одного, двох, трьох і більше членів.
В реченні можна виділити два аспекти: структурний і комунікативний (функціональний). Структурний аспект належить мові, а комунікативний (функціональний) — мовленню. У зв'язку з цим останнім часом намітилася тенденція до термінологічного розмежування цих двох аспектів. За структурним аспектом став закріплюватися термін речення, або синтаксема (є й інше розуміннясинтаксеми, як словоформи, яка використовується як будівельний матеріал речення), а за комунікативним — висловлення. Згідно з цим розмежуванням, речення (синтаксема) — це модель побудови, інваріант, одиниця мови, або, іншими словами, одиниця емічного рівня, яка входить у таку парадигму: фонема, морфема, синтаксема), висловлення — це конкретне поєднання структурної моделі та її лексичного наповнення, одиниця мовлення, що входить до іншого термінологічного ряду: звук, морф , слово (лекса), висловлення.
Крім комунікативності, основними ознаками речення є предикативність та інтонація. Предикативність — співвіднесеність змісту речення з об'єктивною дійсністю. Завдяки предикативності зміст речення трактують як реальний чи можливий, бажаний тощо. Головним носієм предикативності є присудок. Предикативність формується граматичними значеннями модальності, способу і часу.
Модальність — вираження мовцем свого ставлення до змісту висловлювання. Мовець може щось стверджувати, заперечувати, бажати, передбачати тощо. Модальність виражається дієслівними способами (Ми вчимося. Ми б училися. Коли б ми вчилися. Якби ми вчились так, як треба, то ...), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго тощо), спеціальними модальними словами (здається, кажуть, безумовно, напевно, мовляв та ін.).
Щоб предикативна конструкція стала реченням, вона повинна бути інтонаційно оформлена. Роль інтонації у формуванні речення надзвичайно важлива. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтона- цією. : пожежа і Пожежа!; води і Води!; додому і
Додому?.
Залежно від мети повідомлення речення бувають розповідними, питальними й спонукальними . За структурою речення бувають прості (мають один предикативний центр) і складні (мають два і більше предикативних центри). Просте речення може бути непоширеним і поширеним. Непоширене речення може складатися з двох головних членів (Настала весна) або одного (Вечір. Світає). Поширене речення, крім головних членів, має в своєму складі другорядні члени (Тихесенько вечір на землю спадає. У Криму настала вже весна.). Ті речення, які в своєму складі мають підмет і присудок, називають двоскладними, а ті, в складі яких є один із головних членів, —односкладними.

50. Поняття мовного союзу.
Часто тривалі мовні контакти спричинюють конвергентний розвиток контактуючих мов. Конвергенція, на відміну від асиміляції, не призводить до витіснення однієї мови іншою, а зумовлює появу в контактуючих мовах спільних ознак. Унаслідок конвергентного розвитку декількох мов виникають так звані мовні союзи.
Мовний союз—особливий тип ареально-історичної спільності мов, що характеризується певною кількістю подібних структурних і матеріальних ознак, набутих внаслідок тривалого й інтенсивного контактного й конвергентного розвитку в межах єдиного географічного простору.
Термін мовний союз уведений у науковий обіг М. С. Трубецьким у 1923 р. За Трубецьким, до мовного союзу належать ті мови, які суттєво подібні у морфології та синтаксисі, рідше — у фонетиці і мають спільний фонд культурних слів, але не пов'язані системою звукових відповідників і корінною (споконвічною) елементарною лексикою. Таким чином, мовні союзи характеризуються певною спільною для мов, що до них входять, незалежно від їх походження сукупністю структурно-
типологічних і деколи й матеріальних особливостей. Як зауважує болгарський мовознавець В. Георгієв, мовний союз — це рух мов до інтеграції, який зупинився на півдорозі, це, образно кажучи,
набута спорідненість.
Як приклад звичайно наводять балканський мовний союз. До нього належать грецька, албанська,
румунська, болгарська, македонська, сербська, хорватська і частково турецька мови. Ці мови характеризуються, як правило, такими спільними ознаками: а) збігом форм родового та давального відмінків; б) наявністю постпозитивного артикля; в) відсутністю інфінітивної форми дієслова; г) описовим утворенням форми майбутнього часу (за допомогою дієслова зі значенням «хотіти»); ґ) утворенням числівників від одинадцяти до дев'ятнадцяти за зразком «один + на + десять»; д)
наявністю зредукованого голосного. Крім цього, названі мови помітно прямують від синтетичної до аналітичної будови і мають багато спільного в лексиці.
З інших мовних союзів можна назвати західноєвропейський, гімалайський, поволзький (волго-камський) і кавказький.

№52. Диференціація та інтеграція мов

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ МОВ -один із двох протилежних процесів мовної еволюції, який протиставляється інтеграції мов. Унаслідок Д. м. діалекти можуть відокремитись і стати самостійними мовами. Д. м. спричинюють міграція племен, розпад мовної єдності та ін. чинники. Питома вага процесів диференціації та інтеграції мов змінюється в різні періоди розвитку суспільства. До виникнення нац. мов Д. м. переважала над інтеграцією. Прикладом Д. м. є утворення рос, укр. та білорус. мов з єдиної в минулому давньоруської мови.

ІНТЕГРАЦІЯ МОВ — процес мовної еволюції, що полягає у зближенні різних діалектів і мов аж до їхнього злиття. Характеризує становлення будь-якої загально-нар. мови. Зворотним процесом є диференціація мов. І. м. відбувається або шляхом відмови від однієї мови з переходом на іншу (напр., перехід протоболгарських племен до вживання слов. мови), або злиттям мов у єдину, що істотно відрізняється від мов, які інтегрувалися (напр., внаслідок злиття давньогерм. діалектів і франц. мови норманських завойовників розвинулася сучас. англ. мова). І. м. пов'язана з процесами екон., політ. і культур. інтеграції, етнічного змішування. Найчастіше спостерігається при взаємодії споріднених мов і діалектів.

№53. Генеалогічна класифікація мов

Генеалогічна класифікація мов (грец. γενεαλογικός — родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості . Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (наприклад, сучасні слов’янські мови походять від колишньої спільнослов'янської, або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічного змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Наприклад, українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окремі вчені об'єднують разом з іншими родинами в ностратичну (бореальну) надродину.

Сучасна генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин, серед яких найголовніші:
Деякі основні мовні сім'ї

* Індоєвропейська
* Афразійська (стара назва — семіто-хамітська)
* Уральська з фінно-угорським (угро-фінським) та самодійським відгалуженнями
* Тюркська
* Монгольська
* Тунгусо-маньчжурська

(останні три родини часом об'єднують в одну алтайську, до якої деякі вчені відносять і корейську мову)

* Картвельська
* Абхазько-адигейська
* Нахсько-дагестанська (їх інколи об'єднують в одну родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов)
* Дравідська
* Чукотсько-камчатська
* Ескімосько-алеутська
* Тибето-китайська (сіно-тибетська)
* тайська (таї-кадайська)
* Австразійська
* Австронезійська (стара назва — малайсько-полінезійська).

На о.Нова Гвінея під назвою папуаські мови відомо від 13 до 20 мовних родин і багато ізольованих мов. Мови аборигенів Австралії й Тасманії з погляду їхньої генеалогічної класифікації вивчено недостатньо. В Африці, крім згаданої афразійської родини, поширені родини конгокордофанських (Нігеро-кордофанських), нілосахарських і койсанських мов. Мови тубільців американського континенту об'єднуються в родини:

* надене
* алгонкіно-мосанську
* пенутіанську
* хокальтекську
* каддо-ірокезьку
* сіу
* мускогі-натчезьку
* юто-ацтекську
* майя-соке-тотонакську
* отомангську
* чибчанську
* аравакську
* карибську
* кечуа-аймара
* же(жес)
* тупі-гуарані та ін.

Окремі мови не піддаються генеалогічній класифікації мов, залишаючись ізольованими представниками своїх родин. До них належать баскська, кетська, бурушаскі, нівхська, айнська, керекська та ін., які іноді включаються до інших родин. У мовних родинах окремі групи можуть бути представлені лише однією мовою. Так, в індоєвропейській родині албанська, вірменська та грецька мови є самостійними відгалуженнями кол. праіндоєвропейської мови.

Прихильники визнання існування гіперсімей об'єднують індоєвропейську, уралську, тюркську, монгольську, тунгусо-маньчжурську, дравідську, картвельську та афразійську родини в ностратичну надродину, до якої деякі вчені відносять ще чукотсько-камчатські, юкагірську, нівхську, корейську та японську мови, а також ескімосько-алеутські, еламську та етруську. Ностратична гіпотеза не є загальновизнаною серед лінгвістів.

№54.
Морфологічна класифікація мов — типологічна класифікація мов світу на основі принципів морфлогічної будови слів.

Відповідно до цієї класифікації усі мови поділяються на:

кореневі (аморфні, ізолюючі)
аглютинативні
флективні (фузійні)
полісинтетичні (багатоскладові, інкорпоруючі).

Кореневі мови

У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми: корені й афікси. Слова таких мов являють собою морфологічно неоформлені одиниці типу невідмінюваних слів української мови там, тут, звідки, куди.

Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна китайська.

Граматичні відношення між словами в цих мовах передаються інтонацією, службовими словами, порядком слів.
Аглютинативні мови

До аглютинативних мов належать тюркські й фінно-угорські мови

У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень.

Наприклад, в українській мові, яка належить до типу флективних мов. одна флексія -єй у формі слова (від) людей передає і значення множини, і значення родового відмінка. Зовсім інше спостерігається у турецькій мові, яка має аглютинативний тип граматичної будови. У цій мові для кожного з перелічених граматичних значень існує окремий афікс: -лар- — суфікс множини (і тільки множини), -дай — суфікс родового відмінка (без вираження ознак числа — однини чи множини). Отже, для передачі всіх тих граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до кореня додаються кілька афіксів з відповідними граматичними значеннями, а саме: адам-лар-дан (від людей), де адам — людина, -лар- — суфікс множини, -дай — суфікс родового відмінка. Для вираження лише множини до кореня додається суфікс -лар- (адам-лар), для передачі родового відмінка — суфікс -дай (адам-оан).
Флективні мови

Виділяти тип флективних мов почали на початку XIX ст. Усі флективні мови поділяються на:

синтетичні — мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька.
аналітичні — мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і деякі інші індоєвропейські мови.

Полісинтетичні мови

Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет.

№55. Внутрішня та зовнішня лінгвістика

Внутрішня лінгвістика, галузь мовознавства, що вивчає системні стосунки мовних одиниць без звернення до внешнелінгвістічеським чинників. Зіставлення Ст л. зовнішньою сходить до учення швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра, в якому протиставляються мова і мова, синхронія і діахронія. До внутрішніх елементів мови, складовим предмет вивчення Ст л., відноситься система мови, що підкоряється власному порядку. Для вивчення цієї системи «... немає жодної необхідності знати умови, в яких розвивалася та або інша мова»(Соссюр Ф. де, Курс загальної лінгвістики, М., 1933, с. 45). Зіставлення Ст л. зовнішньою ілюструється порівнянням мови з шаховою грою: як історія гри, матеріал і форма фігур є зовнішніми і неістотними для самих правил гри, так і історія мови, вплив на нього зовнішніх чинників не важливі для системи мови. Ст л. — це «правила гри» мови, сама система мовних одиниць і їх відношення, функціонування одиниць усередині системи. «... Внутрішнім є все те, що в якій-небудь мірі видозмінює систему» (там же, с. 336). Саме Ст л. і є власне лінгвістикою. Абсолютизуючи це соссюровськоє положення, представники глоссематіки прийшли до уявлення про мову як про систему «чистих стосунків». Сучасне радянське мовознавство визнає існування зовнішніх і внутрішніх чинників в мові, проте не вважає їх повністю ізольованими один від одного і вивчає їх конкретні зв'язки.

Зовнішня лінгвістика, екстралінгвістика, галузь мовознавства, що вивчає сукупність етнічних, соціальних, історичних, географічних чинників, нерозривно пов'язаних з розвитком мови. Зіставлення Ст л. внутрішній лінгвістиці сходить до одного з основоположників структуралізму в мовознавстві швейцарському лінгвістові Ф. де Соссюру . Він визнавав, що культура народу, його історія, звичаї, стосунки між мовою і суспільними інститутами (школа, церква і т.п.), географічне поширення мови і мовні контакти можуть робити вплив на розвиток мови, проте вважав все це чужим «організму мови», його системі. Він ввів зіставлення мови і мови, синхронії і діахронії. Мова автономна по відношенню до мови і, отже, його система не залежить від зовнішніх умов існування. З іншого боку, при вивченні сучасного стану мови, його системи в синхронічеськом плані не істотне походження того або іншого елементу мови, яке може бути пов'язане з яким-небудь зовнішнім чинником, а важливі стосунки, що лише склалися, між елементами в системі. Сучасне радянське мовознавство не заперечує наявності зовнішніх і внутрішніх сторін мови. Взаємодія екстралінгвістичних і внутрішньолінгвістичних чинників особливо помітно в епоху інтенсивних мовних контактів, двомовності і многоязичия.

№56. Словотвір як розділ мовознавства

Словотвір - розділ мовознавчої науки, що вивчає структуру слів i способи їх творення.
Основні поняття словотвору. Структура слова
Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення (колір...). Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні - ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). До слів з непохідними основами належать, наприклад, ліс, сад, море, поле, літо, синій, чорний, п'ю; до слів з похідними основами - перелісок, садівник, заморський, польовий, літній, посиніти, зчорнітися, допити.
Префікси, корені суфікси, закінчення, (флексії) та постфікси називаються значущими частинами слова, або морфемами. Префікс (від лат.prae - попереду та fixus - прикріплений) - значуща частина слова, яка стоїть перед коренем і служить для творення нових слів чи нових форм (колір... ). Наприклад: казати - сказати, наказати, переказати, підказати доказати, вказати; сумнівний - безсумнівний; миліший - наймиліший. Корінь - це спільна частина споріднених слів (колір ...). Наприклад, для споріднених слів сад, садок, садівник, садовий коренем є спільна частина сад-; для ходити, заходити, перехід, вхід, вихід - частина ход- (хід- у закритому складі) . Суфікс (від лат suffixus - прикріплений) - значуща частина слова, яка стоїть після кореня і служить для творення нових слів чи нових форм (колір ...). Наприклад: малий - маленький, малесенький, малюсінький; трава - травинка, травиця, травиченька ; погойдати - погойдувати. Закінчення - це змінна морфема, яка стоїть після суфікса чи після кореня (у непохідних основах) і служить для зв'язку слів між собою (колір —-); нульове закінчення позначається 0: наприклад: кохання, швидкий, мужність0, малює. Постфікс (від лат: postfixus - прикріплений після) - значуща частина, що стоїть після закінчення і служить для творення нових слів чи нових форм (графічне позначення таке ж, як і суфікса). Наприклад: бити - битися, скажи - скажи-но. Процес творення нових слів у мові має назву словотворення. Нові слова утворюються на базі вже існуючих. Слово, яке служить базою для утворення іншого, називається твірним. Наприклад, для іменника правдивість твірним словом є прикметник правдивий, а для правдивий - іменник правда; для прикметника ялинковий твірним словом є іменник ялинка, а для ялинка - іменник ялина. Твірною основою (колір ...) є та частина твірного слова, яка входить до складу нового (похідного) слова (при цьому флексія до уваги не береться). Наприклад: правдивість —- правдивий —- правда ялинковий —- ялинка —- ялина преніжний —- ніжний Твірною основою може бути і ціле твірне слово. Так, у наведених прикладах твірні слова і твірні основи збігаються: передивитися —- дивитися, накреслити —- креслити, підрозділ —- розділ, хористка —- хорист —- хор, надзвичайно —- звичайно. Ряд спільнокореневих слів, розташованих відповідно до послідовності їх творення, називається словотворчим гніздом. Наприклад: плід —- плідний —- плідник —- плідниковий; газета —- газетяр —- газетярство; чорний —- чорніти —- почорніти —- почорніння.

Cпособи словотворення в українській мові
Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів. Словотворчий афікс (кольори .....) - це префікс, суфікс чи постфікс, який приєднується до твірної основи для творення нового слова. Класифікацію способів словотворення схематично можна зобразити так:
Префіксальний спосіб - спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити — ходити, перенавантаження — навантаження, прехороший —- хороший, безвідповільно —- відповідально.
Суфіксальний спосіб - спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів: холодненький —- холодний, дубок —- дуб, вітерець —- вітер, читання —- читати, молодість —- молодий.
Префіксально-суфіксальний спосіб - спосіб творення слів шляхом одночасного приєднання до твірної основи словотворчих префіксів і суфіксів: надбрівний — брова, безмежний — межа, затишок — тиша.
Постфіксальний спосіб - спосіб творення слів шляхом приєднання до твірної основи словотворчих постфіксів: битися —- бити, миритися — мирити. Безафіксний спосіб (відкидання значущих чатин) - це спосіб творення слів шляхом укорочення (усічення) твірного слова: відхід —- відходити, закид — закидати, зелень — зелений.
Основоскладання - спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки - підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос — хмари чесати, життєпис — життя писати, хвилеріз — хвилі різати, лісостеп — ліс і степ, синьо-жовтий —- синій і жовтий, кисло-солодкий — кислий і солодкий. Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс - морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення - морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією: правосторонній — права сторона, однобічний — один бік, сільськогосподарський — сільське господарство. Потрібно пам'ятати, що прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки - разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський). Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід — всбди ходити). Окремо виділяють складання слів: батько-мати — батько і мати, хліб-сіль — хліб і сіль, мед-пиво — мед і пиво, срібло-золото — срібло і золото, туди-сюди — туди і сюди. Слова, утворені способом складання, називаються складними.
Одним із різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:
а) складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідуючий магазином,
б) складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра,
в) складанням назв початкових букв твірних слів: УТН - Українські телевізійні новини, ЛПУ - Ліберальна партія України,
г) складанням початкових звуків твірних слів: загс - запис актів громадянського стану, ДЕК — державна екзаменаційна комісія;
д) складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти, СУ-15 (Сухий - прізвище конструктора).
Морфолого-синтаксичний спосіб - це спосіб творення слів, при якому нове слово утворюється внаслідок переходу з однієї частини мови в іншу. Наприклад: операційна - (перехід прикметника в іменник), завідуючий (перехід дієприкметника в іменник), коло хати (перехід іменника в прийменник).