ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Розвиток компаративістики в другій половині ХІХ століття. Філософія В.Гумбольдта

В Україні літературна компаративістика формується в останній третині XIX ст. паралельно з аналогічним процесом у Росії та більшості країн Європи Вітчизняні зачинателі – М. Драгоманов (1841-1895), І. Франко (1856-1916), а також М. Дашкевич (1852-1908). Саме їм належать перші українські компаративістичні праці з фольклористики й літератури.
В історії компаративістики як науки виділяють п’ять етапів.
Перший або ранній (чи класичний) етап розвитку української компаративістики: остання третинаXIX – початок XX ст.
Г. Вервес вказує, що перші спроби наукового визначення зв'язків давньої і нової української літератури з літературами західних і південних слов'ян спостерігаються вже в першій половині XIX ст. (І. Срезневський, М. Костомаров, О. Бодянський, М. Максимович) . Починаючи з другої половини XIX ст., у працях М. Драгоманова, І. Франка, О. Потебні, В. Щурата, В. Перетца в широкому зіставленні подається аналіз фольклору й художньої літератури в Україні.
За Л. Грицик, до числа перших українських компаративістів (XIX ст.) слід відносити також М. Максимовича, О. Бодянського, О. Котляревського, О. Потебню, Д. Овсяник-Куликовського, А. Кримського, М. Грушевського та ін.
Цікаво, що вже в середині XIXст. М. Максимович і О. Волинський використовують різні «компоненти» сучасної компаративістики, зокрема імагології, тематології, генології.
Л. Грицик підкреслює необхідність нового, ґрунтовного прочитання й переосмислення спадщини ранньої української компаративістики. Науковець перконана, що це доведе факт формування вітчизняного порівняльного літературознавства не в останні десятиліття XIX ст., а значно раніше.
Українська компаративістика XIX ст. («класична») є різно-векторною (спрямована на вивчення явищ і Заходу, і Сходу порівняно з українськими) .
Отже, перший вітчизняний компаративіст (переважно як фольклорист) – М. Драгоманов. Представник культурно-історичної школи, він зазнав відчутного впливу філософії позитивізму (О. Конта) і вважав, що «літературознавче і фольклорне Дослідження без порівняльних виходів у словесність інших народів є не чим іншим, як стосом сирого матеріалу». У своїх фольклорних студіях учений виявив себе прибічником теорії «мандрівних сюжетів», тобто компаративістичної теорії запозичень.
Вагомий внесок у розвиток вітчизняної компаративістики робив І. Франко, який звернувся до компаративного студіювання літератури під впливом порівняльно-історичного літературознавства
М. Драгоманова. І. Франко у своїх працях виклав власне бачення світового літературного процесу і місця в нім національного та інтернаціонального, проаналізував найважливіші моменти сучасної йому світової літератури та, літератури попередніх епох і, нарешті, вивів оригінальний «логічний» метод дослідження літератури. Назвемо окремі праці Франка із його обґрунтуванням та використанням компаративної техніки дослідження: «Формальний і реальний націоналізм» (1889), «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1909)

Другий етап розвитку компаративістики: 20-ті рр. XX ст.
На межі XIX - перших десятиліть XX ст. українська компаративістика продовжувалась, зокрема, такими вченими, як В. Перетц, М. Возняк, С. Маслов, А. Шамрай та ін.
Професор М. Возняк (завідував кафедрою української літератури Львівського державного університету ) чи не одним із перших вітчизняних літературознавців став застосовувати синхроністичні таблиці. У 20-х рр.XX ст. українську компаративістику активно розвивали за межами України. Серед учених-емігрантів – авторитетний на Заході славіст і компаративіст Дмитро Чижевський. З-поміж його книг (а видавав він їх переважно німецькою та англійською мовами) – двотомник «Порівняльне вивчення історії слов’янських літератур», «Нарис порівняльної історії слов’янських літератур», «Український літературний барок. Нариси.»
У 20-30-ті рр. вже плідно працювали академік О. Білецький та його учні. Вважаючи обов’язковим урахування суспільно-історичних, соціальних і художньо-естетичних критеріїв при оцінці та встановленні впливів, аналогій, спільності й національної своєрідності процесів у контактуючих літературах, він багато в чому визначив головні тематичні подальших компаративістських студій в Україні.

Третій етап розвитку:30-ті- початок 50-х рр.XX ст.
За свідченням Д. Наливайка, в середньому нормальний розвиток компаративістики в Україні відбувався лише до 30-х рр. На початку 30-х розпочався тиск на вітчизняну літературну компаративістику. Гальмування розвитку цієї науки йшло паралельно з процесом розгрому української культури. У повоєнні роки на літературну компаративістику в СРСР накладено заборону. У другій половині 40-х рр. її було офіційно засуджено як «буржуазну лженауку», накладено ідеологічну анафему. Учених-компаративістів різко критикували, а нерідко вони зазнавали репресій.

Четвертий етап розвитку компаративістики в Україні: 1953 – кінець 80-х рр.
Повільна реабілітація компаративістів розпочалась у період «хрущовської відлиги» (1953-1964), але цей процес був млявий, непослідовний й однобічний, особливо в Україні, де відповідну наукову традицію було штучно перервано, а «…порівняльні студії набули нових, здебільшого викривлених форм, як-от українські версії радянськихнапрямів сирітської, якоїсь «прихованої» компаративістики» . Майже до 80-х рр. термін «компаративістика» не вживався й був замінений перекладним – «порівняльне літературознавство» (або ж використовувався вислів «порівняльне дослідження літератур»). Було «науково» закріплено існування «буржуазної» компаративістики («псевдонауки») та протилежного їй радянського порівняльного літературознавства («справжньої» науки). Доконечною перевагою останнього вважалось володіння ним єдино науковою марксистсько-ленінською методологією. Класичний приклад такого роду праць – стаття І. Журавської «Буржуазна компаративістика і порівняльне вивчення літератур» (1973) [ ].
Отже, в той час як у Західній Європі й Америці визнавалася пріоритетність компаративістичних досліджень, а останні стимулювались і розширювали свої обрії, діапазон порівняльного вивчення української літератури штучно звужувався і стягувався до ідеологічно визначеного центру – російсько-українських зв'язків із тенденцією домінування російського літературного процесу (вже в 1958 р. про це «обережно» писав О. Білецький). Було тодітакож визначено межі, в яких можна було говорити про своєрідність та оригінальність української літератури; порушення цих меж кваліфікували як прояв «буржуазного націоналізму».

Філософія Гумбольдта

Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835), вважають засновником загального мовознавства і філософії мови. Проте, коло інтересів цієї видатної німецького мислителя і гуманіста, крім мови та мовознавства, охоплював філософію, літературознавство, класичну філологію, теорію мистецтва, державне право.

У. Гумбольдт був охарактеризований першим серед лінгвістів, який свідомо поклав основою концепцією мовної принцип діяльності: «Мова слід розглядати не як мертвий продукт. Але як созидающий процес» (Гумбольдт 1984).Серед перших історія мовознавства Гумбольдт обгрунтував системного характеру мови. Гумбольдт дійшов висновку у тому, що «у мові нічого немає одиничного, його елемент поводиться лише як частину цілого» (Гумбольдт 1984).

Гумбольдт був переконаний, що з допомогою мови можна «огледіти самі вищі й глибокі сфери, і все розмаїття світу». Він розмірковував цілком новій формі порівняння мов. Завдання, вартісну перед порівняльним мовознавством, Гумбольдт сформулював так: «Головне тут... вірний і достойна погляд мовою, на глибину його витоків і широту сфери його дії». Отмежевываясь від традиційного підходу і філософськи осмисливши (за Гердером) проблему генези мови, Гумбольдт переносить її в таку площину, де чинник часу, як б иррелевантен. Його розгляд орієнтоване не так на зовнішні чинники походження, але в внутрішній генезис, усматривающий у мовній здібності як унікальний дар людини, але його сутнісну характеристику.

У своїй теорії Гумбольдту вдалося відновити потрібне рівновагу між розумом і мисленням.

Спосіб розгляду ученим найрізноманітніших аспектів мови та що з ним проблематики, глибина і сила його аргументації переконують, що Гумбольдт поступово виробляє метод, з якого можна підійти до початкового єдності мови та мислення, і навіть єдності феноменів культури, заклавши цим лінгвістичний фундамент для об'єднання наук культуру.