ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Розділ 2. Представники «розстріляного відродження».

В УСРР розгорнулася кампанія ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство «Геть неписемність», яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Навчання держава здійснювала безкоштовно. У 1923 р. Державне видавництво України випустило понад 200 тис. примірників навчальної літератури для пунктів ліквідації неписьменності.2

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Література "розстріляного відродження" позначена надзвичайним багатоманіттям стилів і жанрів. З великою енергією у літературі тоді працювали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

Що ж визначало творчi шукання новiтньої елiти й тематику її творчостi? Головними складниками її свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своїй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За їх зовнiшньою "радянськiстю" ховалися глибокi пошуки й запити. Подивiмося на деякi найцiкавiшi тексти.

Проза подiлялася на двi течiї: сюжетна i безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але пiдтекст, дух, "запах слова", як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттiв та проникнення в сутнiсть явищ називається неоромантизмом чи експресiонiзмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрiй Яновський, Андрiй Головко, Юлiан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Кулiш та багато iнших.

Упродовж багатьох років - понад півстоліття - ім(я Миколи Хвильового якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний. Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М.Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.

Головна iдея новели "Я (Романтика)" Хвильового - розчарування в революцiї, кричущi суперечностi i роздвоєння людини того часу. Головний персонаж - людина без iменi, а значить, без iндивiдуальностi, без душi. Заради революцiї вiн вбиває свою матiр i карає себе думкою: чи варта була революцiя такої жертви.

Головний герой повiстi "Смерть" Бориса Антоненка-Давидовича - Кость Горобенко. Серед насильства громадянської вiйни i втрати людиною всiх матерiальних здобуткiв та елементарної гiдностi вiн сприймає бiльшовикiв як над людей, здатний подолати смерть, яким приступна найвища iстина. Вони здатнi вбивати iнших, не переймаючись цим. Вбивство Костем куркуля - його перехiд до вищої касти, ставання людино-богом.

У романi Валер'яна Пiдмогильного "Мiсто" вперше в українськiй лiтературi проявилися елементи фiлософiї екзистенцiалiзму. Головний герой в прагненнi насолоди йде вiд задоволення фiзичного до найвищих релiгiйних потреб. Проте навiть в такiй складнiй тематицi письменник не перетворює роман на просту оповiдь "людної" фiлософiї, а творчо осмислює її у застосуваннi до нашого, нацiонального свiтовiдчуття.

У поезiї найцiкавiшими є шукання символiстiв Олександра Олеся i Павла Тичини. В своїй збiрцi "Сонячнi кларнети" Тичина вiдбив всю широту освiченого i тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiї i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiї (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.

Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим. У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України,створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших. Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження». Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років.

Яка ж доля їхнiх творiв?... Коли 1947 року Iван Багряний видав за кордоном свою поетичну збiрку "Золотий бумеранг", другою назвою її було "Рештки загубленого, репресованого та знищеного". Твори здавалися до спецсховiв, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втраченi. Хоча й функцiонували у самвидавi (Iван Багряний), рукописних копiях, виходили за кордоном.

Трагiчна доля поколiння 20-30-х рокiв демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур.[4]

В історії української літератури важко переоцінити значення творчості Миколи Зерова, який очолював гурт неокласиків. Головне, що об'єднувало неокласиків (до них належали, крім М. Зерова, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт)- це глибока повага до мистецьких традицій, розуміння краси як гармонії раціонального й чуттєвого. За життя М. Зерова вийшла одна збірка його віршів - "Камена" (Камена у давньоримській міфології - богиня, покровителька наук, мистецтва). Неповторність і принадність творів Зерова в тому, що вони єднають сучасність поета з античністю, середньовіччям. Ліричний герой його поезій відчуває дихання всіх епох людської цивілізації, і сам належить усім їм, беручи з кожної епохи все найкраще. Творив М.Зеров у традиційних світових формах: сонеті, олександрійському вірші, елегійних дистихах. У сонеті "Обри" немов воскрешаються часи VI століття, коли овари (обри) силою і жорстокістю збирали величезну данину з слов'янських поселень. М. Зеров переосмислює часи воєнного комунізму, коли з селянських комор виміталось геть усе, що в них було. На початку сонета - картина веселої української весни, їй протиставлена, "немов казковий змій", безкінечна ватага сільських возів, що суне шляхом. Це вивозять з села хліб новочасні обри.
До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що в кілька разів перебільшить сам твір. Світ і образи, які творить поет, гармонійні, вивершені, елегантні. М. Зеров творить особливу поезію - інтелектуальну, елітарну, яка "ніби конденсує історичний досвід культури" (С. Білокінь), Перекладацька діяльність М. Зерова продовжувалась буквально до остаїшіх днів його життя. На Соловках в жорстоких умовах концтабору, праця над перекладом "Енеїди" Вергілія стала опертям для його духу. Твори Байрона, Петрарки, Ронсара, Беранже, Боллера зазвучали по-українськи завдяки його невсипущій праці.
Найвидатнішим новелістом 20-х рр. став Григорій Косинка. У його творчій спадщині спостерігаємо особливо виразне відтворення імпресіоністичного стилю (імпресіоністична манера літературного письма - це витончене відтворення суб'єктивних, тобто особистих вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли образ складається наче з окремих мо-заїстичпих частинок). М. Рильський писав: "Косинчині оповідання... гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися". Тематично творчість Косинки тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села. В. Стефаник називав письменника "своїм сином". Уже перша збірка новел письменника "На золотих богів" (1922 р.) засвідчувала, що він не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник "від Бога", Косинка виступає водночас і "за всіх", і "проти всіх". Найпослідовнішим він виявився в утвердженні думки, що революційний переворот і доба після нього - це велика драма народу.

Тема землі - наскрізна у новелах Г. Косинки "За земельку", "Постріл", "Політика", "Змовини" та ін.

Дуже своєрідне місце посів Плужник у складній добі, коли свіжоджерельну течію молодого українського відродження почала перекривати каламутна повінь північного тоталітаризму. Як у перетині цих двох різних стихій кристалізувалася оця чітка і ясна, мов шляхетний камінь, індивідуальність? Вона світилася негаснучим внутрішнім світлом і вірою відродження, що відкривало «прекрасний світ єдиний». І вона (індивідуальність) витворювала протиотруту спасенного скептицизму і тоскної нудьги видющого самотника проти мухоморного суспільно-духового розчину більшовицької нівеляції і «колективізації» людини, забріханости і самофальшування та спромоглася на протест проти тиранії поліцая і догми. Велика віра великого скептика!.. А жив же Плужник без найменших ілюзій і, між іншим, точно спророкував кінець своєї долі в снігах далекої російської Півночі. Хворий на невигойну спадкову туберкульозу поет виявив рішучість загубити все, крім свого кредо і своєї індивідуальности.[5]

Своє формування майбутній поет Євген Плужник (1898—1936) починає у 1924 рп коли разом із Г. Косинкою, В. Підмогильним та Б. Антоненком-Давидовичем організовує літературну групу «Ланка», що за два роки була перейменована в МАРС. Перша збірка Є. Плужника «Дні» (1926) приваблювала щирістю, умінням заволодіти почуттями читача. Друга збірка» «Рання осінь» (1927), поставила її автора в ряди передових поетів. Високо оцінив збірку Максим Рильський, привітала українська інтелігенція. Притаманний Плужнику імпресіонізм збагатився тут елементами українського класицизму. Витонченість слова, естетизм, образність позначають усю збірку. Простими, але чіткими і виразними словами автор показав трагедію нашої визвольної боротьби: українці не змогли відстояти свою державність, оскільки на її захист ішли одиниці, багато лишилося байдужими. Заарештовують і присуджують до розстрілу Євгена Плужника десь наприкінці 1934 р. Потім розстріл замінюють засланням на Соловки, оскільки було відомо, що поет все життя страждав на сухоти, отже й так незабаром помре. Дійсно, цілком виснажений хворобою, Євген Плужник помирає на засланні 2 лютого 1936 р. Мета такої розправи над поетом була очевидною — знищити автора шедеврів української літератури, стримати її новий розквіт.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його пєси- « Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната»-викликали сенсацію своєю модерністською формою й трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, малоросійської ментальності, духовної незрілості комуністів. Вистави на перші дві п 'єси поставив у своєму славетнеому театрі «Березіль» Лесь Курбас. Обурені партійні чиновники заборонили показувати «Патетичну сонату» в Україні, хоч її із захопленням зустріли глядачі Ленінграда та Москви. Микола Куліш створив власну драматургію, перейняту ідеями національного відродження. Вона стала золотим фондом українського театру, збагативши його народницько-реалістичні набутки революційною романтикою та яскравими традиціями бароко.

Перші яскраві кроки робило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії. У другій половині 20-х рр. поринув у кінематографічне життя, оволодіюваючи його секретами, О. Довженко.

У цей період в Україні розвивалася художня творчість, формувалися професійні та самодіяльні музичні колективи, відкривалися концертні установи. Плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, учень М. Лисенка-Л. Ревуцький. Найвідомішим твором Л. Ревуцького стала Друга симфонія, що й дотепер належить до скарбниці не лише національного, а й світового лірико-етнічного симфонізму. З-поміж інших композицій-фортепіанний концерт, вокально-симфонічна «Ода пісні» на вірші М. Рильського, камерно-інструментальні та вокальні твори, хори. Л. Ревуцький-самобутній майстер обробки української народної пісні, автор циклів обробок «козацькі пісні», «Сонечко»(дитячі пісні), «Галицькі пісні».

Інтенсивне становлення театру пов 'язане з творчістю таких майстрів сцени, як Г. Юра, О. Сердюк, А. Бучма та ін.

В Україні розвивалися всі види образотворчого мистецтва. Його представниками були художники старшого покоління-М. Бойчук, І. Їжакевич, К. Трохименко та молоді митці-А. Петрицький, В. Касіян, скульптор М. Лисенко. Михайло Бойчук народився на Тернопільщині в селянській родині. Навчався у Віденській, Краківській і Мюнхенській академіях мистецтв, удосконалював майстерність у Парижі. Належав до засновників Української академії мистецтв(1917). Художник зумів об 'єднати навколо себе талановиту молодь, що, як і вчитель, присвятила все своє життя мистецтву. М. Бойчук розробив теорію відродження українського національного стилю і став основоположником нового українського монументаотного мистецтва, послідовники якого-«художники-бойчукісти». За його керівництва виконано найвдаліші роботи з монументального настінного живопису в Україні-розписано так звані Луцькі казарми в Києві, Селянський санаторій ім. ВУЦВК в Одесі, Червонозаводський театр у Хпркові. Ці роботи засвідчили співголосність стилю бойчукістів з мексиканською щколою Д. Рівери. Творчість бойчукістів стала предтечею світового монументального малярства ХХ ст.2

Але, на жаль, майже всі ці люди були виницені, знищені масовим терором.

Висновок.

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.[6] Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.5 Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.[7] Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників україни, тільки 120 з яких були її дійсними членами.[8]

Отож, цвіт української нації, її інтелінегцію, мистецьку й технічну, учених, письменників, діячів мистецтва, культури, найталановитіших винахідників, математиків, конструкторів, лікарів, військових, священників було знищено. Арешти ц розстріли охопили всі верстви населення України. Упродовж 1927-1931 рр. було повністю ліквідовано Українську автокефальну православну церкву з усіма єпископатом і духівництвом, арештовано і знищено митрополитів В. Липківського, М. Борецького. За часи репресій було знищено українську історичну школу академіків М. Грушевського, М. Яворського; філософську школу В. Юринця-закрито наукові інститути, заклади, співробітників репресовано.Подібно розгромлено Академію наук(репресовано 250 осіб, із яких 19 академіків), Інститут Шевченкознавства, Інститут мовознавства, Сільськогосподарську академію, Інститут економіки, Інститут сходознавства, редакцію Української Радянської Енчиклопедії. Величезних втрат зазнала українська культура, мистецтво-усі літературні організації, угрупування було ліквідовано, знищено малярську школу бойчукістів на чолі з М. Бойчуком, театр «Березіль» Леся Курбаса тощо.

Своєрідним символом остаточного впровадження сатлінського коннтролю над Україною стало варварське руйнування і знищення в 1934-36 рр. у Києві під егвдою П. Постишева видатних архітектурних пам'ятників української старовини, зокрема Золотоверхого Михайлівського монастиря, Васильківської(Трьохсвятительської) церкви, відбудованої в ХІХ ст., Десятинної церкви, Собору Успіння Богородиці Пирогощі, Братського монастиря Богоявлення, Борисоглібської церкви та багатьох інших.

Якщо до середини 1920-их рр. УСРР була українською, ще були реальні можливості розвивати національну культуру, мистецтво, науку на світовому рівні, то 1930-ті стали її «проклятими роками» - апофеозом утвердження сталінського тоталітарного режиму на її території. Ось такою Україна поставала напередодні Другої світової війни.1

Список використаних джерел та літератури:

1. Україна: антологія пам"яток державотворення X-XX ст. : у 10 т. : дорога до себе [редкол.: І.М. Дзюба [та ін.]]. – Київ : Основи.-2009.-–т.8: Розстріляне відродження України(1920-ті-1930 ті рр.)-774 с.

2. Новітня історія України. 1914-2008 рр. : навч. посіб. / К. Кондратюк, Г. А. Боднар, В. М. Качмар, В. Є. Голубко.-К.: Знання, 2011.-535 с.

3. Українська і світова культура. Історія і сучасність. Київ – 1995.

4. Українознавство. - К., 1992-1996.

5. Лавріненко Юрій Розстріляне відродження : Антологія 1917-1933. Поезія - проза - драма - есей – Київ : Смолоскип, 2002.

6. Червоний ренесанс. Фільм третій: Безодня (1930—1934). — Кіностудія «Контакт». 2004. — 12:06/51:33.

7. Червоний ренесанс. Фільм третій: Безодня (1930—1934). — Кіностудія «Контакт». 2004. — 47:01/51:33.

8. З порога смерті…: Письменники України — жертви сталінських репресій. — Упорядник Мусієнко О. Г. — Київ, 1991.

[1]

Україна: антологія пам"яток державотворення X-XX ст. : у 10 т. : дорога до себе [редкол.: І.М. Дзюба [та ін.]]. – Київ : Основи.-2009.-–т.8: Розстріляне відродження України(1920-ті-1930 ті рр.)-с.9-10

[2] Новітня історія України. 1914-2008 рр. : навч. посіб. / К. Кондратюк, Г. А. Боднар, В. М. Качмар, В. Є. Голубко.-К.: Знання, 2011.-с. 124-129

[3] Українська і світова культура. Історія і сучасність. Київ – 1995

[4] Українознавство. - К., 1992-1996.

[5]

Лавріненко Юрій Розстріляне відродження : Антологія 1917-1933. Поезія - проза - драма - есей – Київ : Смолоскип, 2002.

2 Новітня історія України. 1914-2008 рр. : навч. посіб. / К. Кондратюк, Г. А. Боднар, В. М. Качмар, В. Є. Голубко.-К.: Знання, 2011.-с.131-134

[6] Червоний ренесанс. Фільм третій: Безодня (1930—1934). — Кіностудія «Контакт». 2004. — 12:06/51:33.

[7] Червоний ренесанс. Фільм третій: Безодня (1930—1934). — Кіностудія «Контакт». 2004. — 47:01/51:33.

[8] З порога смерті…: Письменники України — жертви сталінських репресій. — Упорядник Мусієнко О. Г. — Київ, 1991.

1 Україна: антологія пам"яток державотворення X-XX ст. : у 10 т. : дорога до себе [редкол.: І.М. Дзюба [та ін.]]. – Київ : Основи.-2009.-–т.8: Розстріляне відродження України(1920-ті-1930 ті рр.)-с.33-34.