 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Синтаксична система мови – система засобів сполучення і розташування слів у знаковому тексті.
Питання № 11. Функції мови. Мова — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова - це найважливіший засіб спілкування і пізнання. Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою.
[ред.]Методи дослідження мови Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови:синхронії і діахронії. [ред.]Синхронія Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби. [ред.]Діахронія На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення). [ред.]Описовий метод Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники. [ред.]Порівняльно-історичний метод Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники. [ред.]Зіставний метод Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники. [ред.]Структурний метод Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу: § дистрибутивний аналіз § аналіз за безпосередніми складниками § трансформаційний аналіз § компонентний аналіз [ред.]Походження [ред.]Функції мови У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна. 1. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей. 2. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості. 3. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується вхудожній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо. 4. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. У працях окремих авторів виділяються також: § функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна. § Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под. В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується. Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо. [ред.]Типи функцій мови У сфері спілкування провідною функцією є комунікативна. У мовленнєвій діяльності вона реалізується в одному з трьох можливих варіантів: § індивідуально-регулятивна функція (функція впливу); § колективно-регулятивна функція (радіо, газета, ораторське мовлення) — реалізується в умовах «масової комунікації», немає зворотного зв'язку; § саморегулятивна функція (під час планування власної поведінки). Разом з тим у мовленнєвій діяльності можуть реалізовуватися потенційні характеристики мовлення, які не завжди притаманні будь-якому мовленнєвому акту, т.т. факультативні. Вони ніби нашаровуються на функції мови. Кожне мовленнєве висловлювання, окрім комунікативної, «інтелектуальної» тощо спрямованості, може мати додаткову спеціалізацію. Це: 1. поетична (естетична); 2. магічна (у первіснообщинному суспільстві — табу, евфемізми); 3. фатична (функція контакту); 4. номінативна (найменування чогось, реклама); 5. діакретична (використання мовлення для корекції чи доповнення певної мовленнєвої ситуації). [ред.]Структура мови Детальніше: Рівні мовної структури Структура мови — будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова — префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них — речення. Виділяють 4 структурні рівні мови: § Фонетичний § Морфологічний § Лексичний § Синтаксичний [ред.]Типи відношень у структурі мови Між структурними одиницями мови існують відношення: § парадигматичні § асигмантичні § асоціативні [ред.]парадигматичні Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму. [ред.]асигмантичні Асигмантичні відношення — лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності. [ред.]асоціативні Асоціатичні відношення виникають на основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності. Розрізняють 3 типи асоціацій: § за суміжністю § за подібністю § за контрастом [ред.]Мова і мовлення Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення. Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови. Більш широко проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л. В. Щербою в його статті « О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании». У загальній «сукупності мовних чи мовленнєвих явищ» тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів «говоріння» тепер з'являється новий аспект — мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність — це процеси «говоріння» і «слухання-розуміння», які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів. В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід. [ред.]Мова і свідомість Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3) обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування). Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний, лексико-морфологічний, фонологічний. Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних частин мови Морфологічні ознаки самі по собі не можуть бути відправною точкою для побудови універсальної теорії граматичних класів. У реченнєвомисленнєвому плані фундаментальне значення для граматичної класифікації слів має протилежність предметних призначеннєвих значень. Під предметними значеннями розуміються лексичні значення, що відображають матеріальні предмети, фізичні тіла тощо Традиційна граматика до числа предметів зараховує все те, що виражається іменниками (події, просторові й часові відношення — «поверхня», «канікули» тощо). Основні синтаксичні функції і синтаксичні відношення, що ними передбачаються, утворюють основу для розподілу лексичних значень за їх граматичними класами. На цій основі здійснюється поділ всіх лексичних значень (крім «подійних») на субстанційні та несубстанційні. Подальший поділ лексичних значень на дрібніші класи зумовлений спеціалізацією основних синтаксичних функцій. [ред.]Мова і суспільство [ред.]Відомі люди про мову Гумбольдт: [ред.]Див. також § Писемність § Вимова § Культура спілкування § Список мов § Список загрожених мов § Список мов за кількістю носіїв [ред.]Література
ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Мова § Основи мовленнєвої діяльності. Автори — А. П. Загнітко, І. Р. Домрачева. Навчальний посібник для студентів денної, безвідривної та очно-заочної прискореної форми навчання спеціальності 2001. — Донецьк, Український культурологічний центр, 2001. — 56 с. ISBN 966-7517-14-4. § Кацнельсон С. Д. Типология языка и речевое мышление. — Л., 1972. § Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. — К., 1998. Мова виникла в суспільстві, вона обслуговує суспільство, її існування поза суспільством неможливе. Своєрідність мови як суспільного явища полягає в тому, що 1)На відміну від минулих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує суспільство. 2)Мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного життя: організації праці, управління суспільним виробництвом, діяльності наукових закладів, здійснення процесу освіти і виховання, розвитку художньої літератури, науки. 3) Мова ,насамперед, відображує суспільну свідомість – ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо. Розуміння природи мови передбачає відповідь на питання, чи потрібно вважати мову явищем біологічним, психічним або соціальним.Одні вчені (Шлейхер, Мюллер) вважали мову явищем біологічним, інші(Гумбольдт, Потебня) явищем психічним. У сучасному мовознавстві домінує думка про мову яу суспільне явище. Говорячи про мову як про суспільне явище, треба зауважити, що в мові є також наявні ознаки, які співвідносять її з біологічними і психологічними явищами. Це стосується насамперед того аспекту, що людина має біологічну схильність до оволодіння мовою. Деякі вчені стверджують, що людина має мовний ген, на відміну від високоорганізованих тварин. Щодо психічних явищ, то мову з ними поєднує те, що в індивідуальному мовленні відображаються психічні особливості мовця, а в національній мові − психічний склад усієї нації. Про те, що мова є суспільним явищем свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення та дію. Найголовніші: -комунікативна(засіб спілкування) -когнітивна(засіб мислення і пізнання) -емотивна(засіб вираження почуттів та емоцій); -метамовна(засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).Є так звані, суспільні функції мови. Це – сфера використання мови в суспільстві: мовиз обмеженим обсягом суспільних функцій( одно аульні мови; мови, що функціонують лише в усно-розмовній формі тощо) і мови з максимальним обсягом функцій (мови міжнародного і міжнаціонального спілкування). З основними функціями мови співвідносяться і похідні( вторинні). Так, зокрема з комунікативною функцією пов’язаніфатична(засіб встановлення контакту),конативна(засвоєння), волюнтативна(волевиявлення, впливу) і кумулятивна, або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфері). За такого неоднозначного підходу до визначення мовних функцій можна стверджувати, що мовні функції мають суспільний характер, через що їх називають суспільними функціями мови. В основному серед базових називають 2 функції: комунікативні та когнітивну( мисле формувальну, гносеологічну, пізнавальну), але тут немає єдності щодо їх важливості. М. Жинкін, Р. Пазухін найголовнішою вважають комунікативну, О. Реформатський та В. Панфілов оцінюють комунікативну і когнітивні функції як рівноправні. Питання № 12. Мова і культура. Ці 2 поняття дуже взаємопов’язані. Культурні процеси впливають на мову, і мови впливає на культуру. Е. Сепір зазначав, що культуру можна визначити як те, що суспільство робить і думає. Мова є те, я к думають. Можна впевнено стверджувати, що культура визначає план змісту знакової системи мови. Відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури, зводяться 1) до відмінностей у лексиці та фразеології;2)до відмінностей у лексичних фонах слів х тотожним денотативним значенням;3) до типологічних особливостей літературних мов; 4) до своєрідності самого процесу спілкування в різних мовних культурах. Вплив культури позначається на своєрідності лексико- фразеологічниз засобів, на особливостях нормативно-стилістичної системи та мовленнєвого етикету. У кожній мові наявна без еквівалентна лексика, до якої належать слова, що позначають специфічні явища культури і не мають однослваного перекладу на іншу мову. При перекладі вони передаються описово чи запозичуються. Такі слова як стерлінг, біг-бен, шилінг, крикет пов’язані з англійською матеріальною і духовною культурою. До відмінностей у лексичних фонах: такі слова можуть мати різні асоціативні зв’язки.Наприклад: укр.. хата і рос. изба ( різна форма та оздоблення), укр.. призьба і рос. зава линка. Зрідка такі відмінності зумовлені відмінностями і в самих реаліях, як у цьому прикладі. Щодо літературної мови: культурою зумовлена форма літературної мови, її зв’язок з народно-розмовною мовою. Очевидним є вплив культури на стилістичну диференціацію мовних засобів( історія писемності, літератури, школи, народного світогляду). Цей вплив не так помітний, як у лексичній системі, він призований, але має значно глибший характер. Наприклад, досить виразною є відмінність укар. Та рос.мов у стилістичній маркованості спільних зща походженням слів. Оскільки на рос. літературну мову значни й вплив мала строслов’янська мова, а укр.. мова сформувалась на народній основі, то відповідно в рос. мові словами високого стилю є старослов’янізми, а в укр..− одне із синонімічних народних слів. Старослов’янізмів в укр.. моів дуже мало, часто використовуються як засіб комічного, смішного. Щодо мовного етикету: мовний етикет, тобто мовна поведінка в певних ситуаціях, у різних культурах різна. Йдеться про правила мовного спілкування дітей з батьками, чоловіка і дружини тощо. Напвіть в укр.. та рос. мова є відмінності у мовному етикеті. Скажімо, в Україні діти звертаються до батьків на Ви, а в 3 –ій особі, коли йшлося про батьків чи старших поважаних людей, вживали форму множини( батько пішли, вони(мама) казали).
Питання № 41. Синтаксична система мови. Якщо фонетична система мови, це система звукових засобів, за допомогою яких утворюються мовні знаки, то синтаксична система – це система засобів зв’язку і взаєморозташування словесних мовних знаків, за допомогою яких утворюється сполучення слів-семантем, використовуваних у спілкуванні для передачі семантики повідомлення.. Синтаксична система мови – система засобів сполучення і розташування слів у знаковому тексті. Одиниці синтаксичної системи слід було б назвати синтаксемами.Це абстрактний синтаксичний елемент функціонального характеру.. Можна ще її назвати мінімальною, неподільною семантико-синтаксичною одиницею мови, що виступає водночас як носій елементарного смислу і як конструктивний компонент складніших побудов. Модальність та предикативністьпредикативность Выражение языковыми средствами отношения содержания высказываемого к действительности как основа предложения. Грамматическими, средствами выражения предикативности являются категория времени (все явления действии дельности происходят во времени, и содержание высказывания осознается в каком-либо временном плане,категория лица (высказывание, как правило, соотносит действие с одним из трех лиц) и категория модальности (высказывание говорящего сопровождается выражением его отношения к содержанию высказываемого). Предикативность и интонация сообщения являются общими характерными признаками предложения. · Предикативность — (Перенаправлено с Предикативное отношение) Текущая версия (не проверялась) Предикативность синтаксическая категория, определяющая функциональную специфику основной единицы синтаксиса предложения. Определение Предикативность … … Википедия · ПРЕДИКАТИВНОСТЬ — синтаксическая категория, формирующая предложение; относит содержание предложения к действительности и тем самым делает его единицей сообщения … Большой Энциклопедический словарь · ПРЕДИКАТИВНОСТЬ — ПРЕДИКАТИВНОСТЬ, предикативности, мн. нет, жен. (филос. и грам.). отвлеч. сущ. к предикативный. Толковый словарь Ушакова. Д.Н. Ушаков. 1935 1940 … Толковый словарь Ушакова · ПРЕДИКАТИВНОСТЬ — ПРЕДИКАТИВНОСТЬ, и, жен. В грамматике: категория, к рая целым комплексом формальных синтаксических средств соотносит сообщение с тем или иным временным планом действительности. Толковый словарь Ожегова. С.И. Ожегов, Н.Ю. Шведова. 1949 1992 … Толковый словарь Ожегова · предикативность — и; ж. Лог., лингв. Наличие предиката. Категория предикативности. Способы выражения предикативности. Большой толковый словарь русского языка. 1 е изд е: СПб.: Норинт. С. А. Кузнецов. 1998 … Толковый словарь русского языка Кузнецова · предикативность — характеристика речи внутренней, выражаемая отсутствием в этой речи слов, представляющих субъект (подлежащее), но наличие лишь слов, относящихся к предикату (сказуемому). Словарь практического психолога. М.: АСТ, Харвест. С. Ю. Головин. 1998 … Большая психологическая энциклопедия · предикативность — синтаксическая категория, формирующая предложение; относит содержание предложения к действительности и тем самым делает его единицей сообщения. * * * ПРЕДИКАТИВНОСТЬ ПРЕДИКАТИВНОСТЬ, синтаксическая категория, формирующая предложение; относит… … Энциклопедический словарь · Предикативность — синтаксическая категория, формирующая предложение; относит содержание предложения к действительности и тем самым делает его единицей сообщения (высказывания). П. представляет собой единство двух синтаксических категорий времени… … · Слід зупинитися на питанні предмету синтаксису:1) предметом синтаксису є словосполучення; 2) є речення; 3) є речення і словоспосполучення.Очевидно, краще зазначити, що предмет синтаксису як вивчення синтаксичної системи мови, її одиниць та структурної організації. Предикативність на думку В. Виноградова це віднесеність висловлюваного змісту до реальної дійсності, яка проявляється в сукупності таких граматичних категорій, котрі визначають та встановлюють природу речення як основної і разом з тим первинної граматично організованої одиниці мовного спілкування, що виражає відношення мовця до дійсності. Можна вважати. Окремою категорією модальність.Це не окремий вияв чи компонент предикативності, а безпосереднє її продовження. Модальність вважають основним засобом реалізації предикативності. Вона виражає і відношення змісту висловлювання до дійсності, і ставлення мовця до цього змісту. · Синтаксична система мови складається не з окремих дискретних величин, а із схем (моделей) сполучення, роз’єднання, протиставлення і взаємного розташування величин семантичної системи.У синтаксисі виділяють 2 основних типи зв’язку: між членами простого речення та між реченнями в складному реченні ( сурядний та підрядний). · Синтаксис складається з 2-х розділів( синтаксису частин мови і синтаксису речення). Речення є одним з поняить синтаксису. На відміну від слова і словосполучення речення характеризують комунікативність( що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах), відносна самостійність ( кожне речення виражає закінчену думку), структурна цілісність( кожне речення будується за певним структурним зразком.) · Досить важливими є критерії розмежування понять реченнч і висловлення, де перше є абстрактною віртуальною мовною одиницею без урахування її лексичного наповнення., а другим є конкретна. · мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Звичайно, що ці 2 поняття не збігаються за обсягом. Однак термін висловлення поки що не знайшов широкого практичного застосування! В українській мові зв’язок у словосполученнях, утворених на основі підрядності, здійснюється за допомогою узгодження, керування та прилягання.Між членами словосполучення визначають відношення атрибутивні, , об’єктні та інформативного поповненняСи́нтаксис украї́нської мо́ви (грец. σύνταξις — «розкладання по полицях») — частина граматики української мови, яка вивчаєсловосполучення та речення, їхню будову, типи та об'єднання в надфразні одиниці, роль і значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діахронному (історичному) вимірах.
[ред.]Історія досліджень синтаксису української мови Середньовічна схоластика й просвітницькі ідеї універсальної граматики, спільної всім мовам, тісно пов'язували синтаксис з логікоюй філософією. З греко-латинських граматик перебрала цю науку граматика церковно-словянської мови Мелетія Смотрицького (1619), а через польську, німецьку й російську граматики Н. Греча (1829), А. Востокова (1831) та й перші галицькі граматики XIX століття. На противагу цьому, почасти під впливом романтизму, порівняльний синтаксис словесних мов словенця Ф. Міклошича (1868—1874) звертався до фактів живих мов. Однак він обмежився наукою про частини мови («класи слів») та про їхні форми. Зі школи Міклошича вийшли його галицько-буковинські учні М. Осадца (1862), О. Огоновський (1889), С. Смаль-Стоцький (1893, 1913) та інші. Одначе вони були не вільні від впливів логістичного синтаксису (зокрема росіянина Ф. Буслаєва). Нове слово в синтаксисі сказав О. О. Потебня [1], що сполучив ідеї національного романтизму (В. Гумбольдт) з суворою методою позитивістичного характеру. Саме він заклав своїм вченням про частини мови: дієприслівник, складений присудок і «другі відмінки» в реченні основи історичного синтаксису слов'янських, а передусім східно-слов'янських мов з акцентом на українській мові. Його учнем був Д. Овсянико-Куликовський. Національно-романтична настанова позначилася на дослідах синтаксису окремих відмінківЄ. К. Тимченка (1913—1928). Подібного підходу дотримувалися В. І. Сімович (у «Граматиці», 1918), І. І. Огієнко («Складня української мови», 1936) й інші. О. Курило («Уваги до сучасної української літературної мови», 1925), М. Ф. Сулима («Українська фраза», 1926), М. Гладкий («Наша газетна мова», 1928), С. Смеречинський («Нариси з української синтакси», 1932) сполучили опис з нормуванням. Протидіючи механічному переношенню традиційних і російських та польських конструкцій, виниклих на церковнослов'янських, латинських і німецько-французьких зразках, переважно в публіцистично-діловому й науковому стилях, вони ставили ідеалом народно-фолклорні відповідники таких конструкцій. Компромісове становище зайняв О. Н. Синявський («Норми української літературної мови», 1931). Західно-європейські методи К. Фослера й структуралізм Фердинанда де Соссюра,К. Бюлера та інших, а також психологізм В. Вундта — О. О. Шахматова позначилися на концепції деяких учнів Л. А. Булаховського[2]. Від репресій 1930-х pоків урятувалося, крім Булаховського, лише кілька осіб з наймолодшого покоління мовознавців; у шкільних підручниках і в синтаксисі почали реалізувати наближення до російської мови та логістичну концепцію російських підручників (В. С. Ващенко, А. Загродський та ін.). Синтаксичну концепцію Л. Булаховського [3] [4] характеризує розробка питань речення, його членів, зв'язків у ньому та його еквівалентів (згодом і словосполучень) у дусі О. Шахматова й О. Пєшковського. Вона відображена й у підручниках для вищої школи Б. Кулика («Синтаксис складного речення», 1963), М. Івченка («Сучасна українська літературна мова», 1960) та ін. Збірний академічний курс «Сучасна українська літературна мова», за редакцією І. К. Білодіда, у більшій мірі спирається на О. Пєшковського, Л. Щербу й зокрема В. Виноградова (в розробці науки про синтагми). Щоб викликати враження об'єктивності, в праці застосовано статистичні обрахунки, при суб'єктивному й офіційно-нормативістичному доборі аналізованих текстів, без уваги на часове й територіальне розшарування мови. До стилістики віднесено синтаксис так званого «усного мовлення» (провінційна мова, звана «побутове усне мовлення»), а мову українсько-російських білінґвів подано як «літературне усне мовлення». Обійдено синтетичний опис синтаксису говірок (також передміських) і народної творчості. Настанова на русифікаційну нормативність дозволила редакторам і авторам цього курсу промовчати небажаних авторів і небажані в синтаксисі конструкції як «діалектні» чи «архаїчні». У книзі «Розвиток структури слов'янського речення» (1966) О. Мельничук виклав свої погляди на синтагми й словолад у них. [ред.]Словосполучення Словосполучення — смислове та граматичне поєднання двох повнозначних слів (червоний ліхтарик, стояти вгорі, дивитися на екран). В українській мові словосполучення бувають: § лексичними (стійкими — за тридев'ять земель, пекти раків тобто «червоніти») та синтаксичними (вільними — зелений тролейбус, працюючий телевізор), § іменниковими (шапка господаря, ручка дверей), прикметниковими (червоний від сорому, білий від снігу), числівниковими (два кроки, з десяти ящиків), займенниковими (хтось з вами, ми не одні), дієслівними (знімав на фотоплівку, возив сіно) та прислівниковими (втричі швидше, далеко від своїх) у залежності від того, яка частина мови є головним словом у словосполученні (тобто словом, від якого ставиться питання), § сурядними (два повнозначні граматично рівноправні слова — рука і серце, ніч і день, то я, то ти) та підрядними (два граматично нерівноправних слова — забутий щоденник, старий дідуган), § між словами в сурядному словосполученні може виникнути розділовий зв'язок (то дощ, то сніг, зима або весна), єднальний зв'язок (земля і небо; я і ти; ми і вона), протиставний зв'язок (не я, а ти; не любов, а сон), § між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв'язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного — білий пес — білого пса — білому псу), зв'язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова — читаю книжку — читала книжку — читатимемо книжку), зв'язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом — сніданок нашвидку, співати йдучи), § простими (новорічна ялинка, малиновий чай) та складними (відомий вірш про матусю, чудовий осінній день). [ред.]Речення Речення — це синтаксична одиниця, що виражає певну думку, має інтонаційну завершеність і служить для спілкування (він довго збирався це зробити, але не встиг). В українській мові речення поділяються: § за метою висловлювань на розповідні (в свою чергу поділяються на стверджувальні — Є в Україні одне містечко та заперечні — Не хотів я цього робити), спонукальні (Повій, буйний вітре!) та питальні (у свою чергу поділяються на власне питальні — Скажіть, котра година? та риторичні питальні — Що ж це у світі діється?). Інтонація розповідних речень характеризується зниженням тону наприкінці речення. Інтонація питальних речень характеризується підвищенням тону на слові, з яким пов'язується питання. § за емоційним забарвленням на емоційно нейтральні (Цікава книжка) та емоційно забарвлені (Яка цікава книжка!). Емоційно нейтральні речення — це розповідні, питальні і спонукальні речення зі звичною для них інтонацією. Емоційно забарвлені речення — це ті ж розповідні, питальні і спонукальні речення, але вимовлені з окличною інтонацією. § за структурою речення поділяються на прості речення (Благословенна в болях ран Степів широчина бездонна — М.Рильський) та складні речення (Ще сніг кругом, ще голі віти в дуба, і не курличуть в небі журавлі — В.Сосюра). У простому реченні є тільки одна граматична основа (предикативний центр), у складного речення таких основ може бути декілька. Прості речення можуть ускладнюватися відокремленими другорядними членами, однорідністю різних членів речення, звертанням, вставними і вставленими словами, сполученнями і реченнями. [ред.]Просте речення § Речення, в яких є лише граматична основа, називається непоширеними (Ліс шумить), а ті, в котрих є хоча б один другорядний член речення — поширеними (Ніч прийшла в місто). § Слова у реченні можуть поєднуватися сурядним типом синтаксичного зв'язку, за допомогою якого виражається рівноправність слів, незалежність їх одне від одного (І земля, і небо, і море — все переді мною) та підрядним типом синтаксичного зв'язку, при якому одне слово залежить від іншого (Я лежу на траві). § Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення: § прямим вважається такий порядок слів у реченні, при якому присудок стоїть після підмета (Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний з порядком слів у словосполученні: § узгоджене означення стоїть перед означуваним словом; § додаток — після керуючого слова; § обставина може бути перед і після головного слова (у реченні ним виступає присудок). § порушення прямого порядку слів з метою виділення якогось з них називається інверсією або зворотнім порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (Нещодавно до мене заходив Тарас). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце. § Логічний наголос (виділення у реченні за допомогою посилення голосу одного зі слів) може змінити зміст речення (МишкО нарешті збагнув, що він накоїв. Мишко нарешті збагнУв, що він накоїв. Мишко нарешті збагнув, щО він накоїв.). [ред.]Головні та другорядні члени речення В українській мові члени речення поділяють на головні та другорядні. § Головні члени речення § Підмет — головний граматично незалежний член двоскладного речення, що означає предмет (чи особу), про який говориться у реченні, і відповідає на питання хто? що? За способом вираження підмети поділяються на прості (Соловейко заспівав) і складені (Його обличчя посмутніло). § Простий підмет найчастіше буває виражений іменником або займенником у називному відмінку, хоча може виражатися й іншими частинами мови, вжитими у значенні іменника (Керівник сьогодні просто зобов'язаний займатися економікою). Простий підмет може бути виражений неозначеною формою дієслова (Вивчитися — ось моя мрія). § Складений підмет може бути виражений кількісно-іменниковою сполукою (75 процентів квітів пішло на експорт), сполукою іменника (чи займенника) у називному відмінку з прийменником (Ми з братом вирішили прогулятися парком), іншими сполуками (Найбільші аукціони квітів відбуваються поблизу Амстердама). § Присудок — головний член двоскладного речення, який характеризує підмет за дією чи ознакою. Присудок відповідає на питання що робить (підмет)? що з ним робиться? який він є? що він таке? хто він такий? Присудок буває простим (Ніч закінчилася) та складеним (Я залишився спокійним). § Простий присудок виражений дієсловом, яке поєднує в собі граматичне і лексичне значення (Петро відчинив двері). До простих належать також присудки, які виступають у складеній формі майбутнього часу (буду робити), у формі наказового (хай знає) або умовного способів (робив би). Простим вважається також присудок, виражений фразеологічним сполученням (Він був на сьомому небі). § Складений присудок має дві частини: головну і допоміжну (зв'язка). Основне лексичне значення такого присудка закладене у головній частині, а граматичне — в допоміжній. Дієслівний складений присудок виражається поєднанням дієслова-зв'язки, яке стоїть в особовій формі і інфінітива (Він бажав піти разом з нею). Іменний складений присудок утворюється поєднанням дієслова-зв'язки з іменником, прикметником, дієприкметником (Городецький прикрасив Київ унікальними спорудами). § Між підметом і присудком може ставитися тире, якщо у реченні пропущено дієслово-зв'язку. Тире ставиться: § якщо підмет і присудок виражені іменником у називному відмінку (Хліб — всьому голова); § якщо підмет і присудок виражені інфінітивом (Життя прожити — не поле перейти); § якщо перед присудком вжито слово це значить, то, це, ось (Більшість — це ще не значить всі). § Другорядні члени речення § Означення — це другорядний член речення, який вказує на різні ознаки предмета і відповідає на питання який? чий? котрий? скількох? скількома? на скількох? Означення можуть бути узгоджені (Наче зачарований стояв ліс) та неузгоджені (Команда Петренка знову виграла). § Узгоджене означення уподібнюється до означуваного члена речення у відмінку, числі і роді (для однини). § Неузгоджене означення поєднується з означуваним словом зв'язком керування або прилягання. Неузгоджені означення можуть бути виражені: § іменником у формах непрямих відмінків (Спочатку клас Дмитра був у числі відстаючих); § неозначеною формою дієслова (Марко захотілося розслабитися); § сполученням слів (Він заспівав пісню далеких країв). § Одним з різновидів означення є прикладка — означення, виражене іменником, яке дає предметові другу назву (Програма «Здоров'я» давно вже виходить на нашому телебаченні). § Додаток — це другорядний член речення, що означає предмет і відповідає на питання непрямих відмінків (Я збираю гриби). Додатки бувають прямі (Він задивився на море) та непрямі (Вчитель викликав Опанасенка). § прямий додаток залежить від перехідного дієслова і вживається в формі знахідного відмінка без прийменника (Хлопчина зірвав яблуко). Рідше прямий додаток може бути виражений родовим відмінком при запереченні або коли дія переходить лише на частину предмета (Не присувай соломи до вогню). § Непрямий додаток — це іменник, вжитий у формах інших (А більше за все Микола боявся спокуси). § Обставина — другорядний член речення, який вказує на місце, час, мету, спосіб дії, причину, умову дії. Обставини можуть виражатися прислівниками, дієприслівниками, інфінітивом, приймениково-відмінковими формами іменника чи займенника (Веселкою моя надія грала — Леся Українка). За значенням обставини поділяються на: § обставини мети, які вказують на мету дії і відповідають на питання з якою метою? для кого? (Це тобі на щастя); § обставини часу, які вказують на час дії, її тривалість і відповідають на питання коли? доки? з якого часу? як довго?(Колись я вже тут був); § обставини способу дії, які означають якість дії або вказують на спосіб здійснення дії і відповідають на питання як? яким способом? (Вони сиділи поруч); § обставини місця, які вказують на місце дії, напрямок руху і відповідають на питання де? куди? звідки? (Мало не впав у безодню); § обставини причини, які вказують на причину дії і відповідають на питання чому? через що? з якої причини? (Від думки про це йому перехопило подих); § обставини умови, що вказують на умову, за якою відбувається дія і відповідають на питання за якої умови? (При наявності запрошень займайте місця); § обставини з допустовим значенням, що вказують на умову, всупереч якої відбувається дія і відповідають на питання незважаючи на що? наперекір чому? (Він це зробив наперекір всьому). [ред.]Неповне речення § Неповні речення — це речення, в яких пропущено один чи декілька потрібних для його структури членів, що встановлюється з попереднього речення чи ситуації мовлення (А хто ж з українців не любить пісню? Заспівай мені якусь свою — М.Стельмах). § Ускладнені речення — речення з однорідними членами (Широкий, вигнутий, блискучий ніж врізався в ґрунт), з відокремленими членами (Крім інтуїції, безумовно, потрібні тобі ще й знання), зі звертанням (До тебе, Україно, звертаємося!), зі вставними і вставленими компонентами (Може, я міг би Вам допомогти?). § Речення з однорідними членами, де однорідні члени речення можуть поєднуватися безсполучниковим або сполучниковим зв'язком (з єднальними, протиставними, розділовими, градаційними, приєднувальними сполучники). У мовленні однорідність виділяється, як правило, інтонацією переліку. При однорідних членах можуть використовуватися узагальнюючі слова: займенники ніхто, ніщо, все, всі (Радість життя, сум, кохання — все це здавалося йому зараз незнайомим) та прислівникискрізь, всюди (І нагорі, і у кімнаті — всюди було темно). § Речення з відокремленими членами, де другорядні члени речення, для підсилення їхньої граматичної і смислової ролі, виділяються в усному мовленні інтонацією, а на письмі — відповідними розділовими знаками: підрядні відокремлені члени (Добре вихований, він не заважав розмові), уточнюючі відокремлені члени (Тут, поруч, буяла весна). § Речення зі звертанням, де звертання виражається кличним відмінком або називним відмінком у значенні кличного і вимовляється з кличною інтонацією (О, мамо, як тут цікаво!). Звертання може бути поширеним (О краю мій, в ті грізні зими завжди з тобою ми були — В. Сосюра). Якщо звертання стоїть на початку речення, то після нього ставиться кома або знак оклику (Боже, допоможи нам!), якщо звертання знаходиться у кінці речення, то перед ним ставиться кома, а після нього — той знак, якого потребує речення від його змісту (Я вас слухаю, пане полковнику), у середині речення звертання з обох боків виділяється комами (Я не дуже добре, батьку, Вас зрозумів). § Речення зі вставними компонентами, з такими словами або сполученнями слів, за допомогою яких виражається ставлення розповідача до висловленої ним думки (На мою думку, так робити не треба). Вставні компоненти граматично не пов'язані з іншими словами у реченні і тому не є членами речення. За значенням вставні слова і сполучення слів можуть виражати: § джерело повідомлення (на мою думку, по-моєму, повідомляють, як кажуть, на думку …); § достовірність повідомлення, впевненість (без сумніву, як відомо, безумовно, звичайно, ніде правди діти); § невпевненість, припущення (можливо, здається, як видно, мабуть, може, певно, може бути); § виділення головного, підкресленість висновку (зокрема, отже, до речі, значить, по-першу, в усякому разі, таким чином); § емоційну оцінку повідомлюваного факту (на щастя, на диво, на лихо, на жаль, як на зло, хвалити бога). [ред.]Складне речення Складне речення в українській мові складається з двох або кількох простих, об'єднаних за змістом та інтонацією. Складні речення поділяються на сполучникові, безсполучникові та складні синтаксичні конструкції (з різними видами зв'язку). § сполучникове складне речення (Я згодився, і ми разом гуляли містом) може бути: § складносурядним: § з розділовими сполучниками сурядності (з'єднуються розділовими сполучниками сурядності — одиничними або, чи, хоч, повторюваними аби…аби, чи…чи, хоч…хоч, то…то, не то…не то: Або я піду звідси, або вона стане іншою); § єднальними сполучниками сурядності (з'єднуються єднальними сполучниками сурядності — одиничними і, й, та (в значенні і) та повторюваними і…і, ні…ні (ані…ані): Подув вітер — і ліс радісно загомонів); § протиставними сполучниками сурядності (з'єднуються протиставними сполучниками сурядності — а, але, та (в значенніале), проте, зате, однак: Надворі дощ, а тут сухо і тепло); § складнопідрядним: § підрядним означальним (підрядним реченням, яке відповідає на запитання який? яка? яке? які? і залежить від одного з членів речення, вираженого іменником або іншою частиною мови в ролі іменник; підрядні означальні речення приєднуються до головного речення за допомогою сполучних слів який, чий, котрий, що, де, куди, звідки, коли та сполучників щоб, як, ніби, наче, неначе: Для нас тоді був цілий світ, як вимріяна казка — П.Карманський); § підрядним зв'ясувальним (підрядним реченням, яке відповідає на запитання відмінків і пояснює присудок у головному реченні. Вони приєднуються до головного речення за допомогою сполучних слів хто, що, який, чий, котрий, де, куди, звідки, коли, відколи, як та сполучників що, як, щоб, ніби, мов, наче, неначе: Щасливий, хто сни має милі — Л.Українка); § підрядним обставинним (підрядним місця (Будь там, де ти є), часу (Він почекав, поки вагон зрушив з місця), способу дії (Кожен живе так, як він хоче), порівняльним (Хмари насувалися, наче великі хвилі), міри та ступеня, причини (Я зробив це через те, що люблю), мети (Ми приїхали сюди, щоб відпочити), умовним (Якщо добре попрацюєш, одержиш нагороду), допустовим (Хоч і не рідний він, але добра душа), наслідковим (Вже ніч, так що краще не виходь)); § складнопідрядним з кількома підрядними: § з послідовною підрядністю (Він писав свою книжку, тому що хотів, щоб люди, яких він любив, стали трохи щасливішими), § з паралельною підрядністю (Може, друзі, що любили, і кохані, що пішли, знов застелять, як стелили, юних бенкетів столи — М.Коцюбинський), § з однорідною підрядністю (Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає — Т.Шевченко), § з комбінованою підрядністю (Коли б мене хтось спитав, що мені подобалося у дитинстві, я б йому відповів, що любив грати у шахи). § безсполучникове складне речення (Не ходи, дівча, на луг, не ламай тополю) може бути: § з однорідними членами речення (між частинами безсполучникових складних речень існують ті самі синтаксичні відношення, що й між частинами складносурядних речень — одночасність подій, явищ, станів; послідовність; причинно-наслідкова залежність тощо: Осінній вечір морозом дихав, У небі місяць немов п'ятак — В.Симоненко); § з неоднорідними членами речення (синтаксичні відношення між їх частинами в основному нагадують відношення між компонентами складнопідрядного речення — причиново-наслідкові, умовні, з'ясувальні: Защебетав соловейко — пішла луна гаєм — Т.Шевченко). § складна синтаксична конструкція (Ще сніг кругом, ще голі віти в дуба, і не курличуть в небі журавлі — В.Сосюра) може бути: § з сурядним і безсполучниковим зв'язком; § з підрядним і безсполучниковим зв'язком; § з сурядним, підрядним і безсполучниковим зв'язком. [ред.]Чужа мова В українській мові чужу мову — пряму мову (слова автора, діалог), непряму мову, цитати виділяють відповідними розділовими знаками. [ред.]Примітки 1. ↑ «Из записок по русской грамматике», 1 вид. в 4 ч. 1874 — 1941, перевидано 3 ч. 1958-68. 2. ↑ М. Перегінець «Підвищений курс української мови». 1930. 3. ↑ «Курс сучасної української літературної мови», під ред. Ю. Шевельова. 2 томи. 1951. 4. ↑ Вержбицький О. «Синтаксис складного речення».
|
