 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Ліричний настрій та унікальні поетичні образи в збірках Г. Лорка
Вірш «Гітара» Цей вірш є чи не найвідомішою поезією Ф. Гарсіа Лорка. Він входить до циклу «Поеми циганської сигірії» збірки «Канте хондо». Поет працював над нею протягом 1921-1926 рр., а надрукував лише в 1931 р. Для Федеріко фольклор був одним із першоджерел духовного існування людини. Крім особливої фори і тематики, ці пісні мали й своєрідну співочу техніку, яка потребувала неабиякої майстерності виконавців: звук повинен зароджуватися глибоко в грудях і проходити через самісіньке серце. Тож співаки «канте хондо» дорого платили за своє мистецтво – чимало з них рано помирало. Незмінний супутник виконавців канте хондо – гітара. Для Гарсіа Лорка цей спів був взірцем первісних, найдавніших пісень. Одна з найулюбленіших тем «канте хондо» - плачі. Гарсіа Лорка назвав їх «поезією сліз», бо в них голосять і вірші, і мелодія. Саме таким плачем і є поезія «Гітара». Ритм вірша нагадує людське ридання, яке то наростає, то затихає, щоб перехопити подих. Мелодія гітари порівнюється в ньому з плачем: Як заридала моя гітара,- розбилась досвітку криштальна чара. Ой заридала моя гітара…[6] Цей плач неможливо зупинити, як неможливо зупинити воду, «що рине з яру», чи вітер, «що жене хмару». Тужить гітара «за даллю», а разом із нею: Плаче пісок гарячий, Кличе біле латаття, Плаче стріла за ціллю, Вечір кличе світання, Плаче в голім гіллі Пташка остання [6]. Цей пантеїстичний плач передається й за допомогою алітерації звуків «р» та «л». Останній образ вірша багатозначний. «П’ять ножів» - це пальці музиканта, що примушують ридати гітару, а разом із нею й людське серце. У віршах збірки, як зазначив сам поет, він шукав не форму, а нерв форми «канте хондо». У поезії «Гітара» Гарсіа Лорка пощастило його знайти. Світ, у якому живе ліричний герой Лорки, сповнений трепетного життя. Тут усе бринить, звучить, співає, плаче, кричить, танцює, ридає. Яскравим прикладом такого художнього світобачення і світорозуміння є вірш «Гітара». Специфіка авторської манери складається тут з таких чинників, як: гнучкий ритм — короткі рядочки, після кожного зміна паузи; система повторів, риторичних окликів; монологічний характер оповіді і персоніфікація гітари як живої істоти: Плаче, як вода, що рине з яру, плаче, як вітер, що жене хмару... вона ридає за даллю... А-ой, гітаро! У серці п'ять ножів одним ударом! [9, с. 275] Слід звернути увагу на суцільну метафоризацію поетичної тканини тексту. Головний, домінуючий троп, який формує весь текст, — це персоніфікація гітари. Вона — жива істота, яка діє самостійно, незалежно від гравця. Такий троп називається метагоге. Це різновид метафори, який характеризується тим, що неживий об'єкт діє так, як живий. Головний прояв духовності гітари, а вона тут є суб'єкт дії, — це плач. У свою чергу плач — це гра, і ця гра безкінечна, вічна і трагічна. Сам образ плачу — сумний образ, прояв туги. Але у Лорки він набирає трагічного характеру завдяки системі порівнянь і паралелізмів. Наприклад: «плач» зіставляється з таким розгорнутим порівнянням: Так, прощається птиця з життям під загрозою жала змії [3, с. 202]. Гітара як жива істота вписана в навколишній світ, вона частина цього світу. Вода, вітер, пісок, хмари — оточення, в якому існує, тобто плаче гітара, — теж живе, персоніфіковане. Тут усе пульсує, дихає. До цього життя спонукає гітара: вода плаче, вітер плаче; захід плаче, сумуючи за світанком (антитеза); «плаче стріла за ціллю»; «плаче пісок гарячий»; «плаче в голім гіллі пташка остання», і цей плач стає світоглядною константою Лорки, фактором його світосприйняття. Поет полюбляє і прихований зміст. Його створює система метафор і символів, які кожний читач розшифровує так, як він сам розуміє. Такими символами з глибинним підтекстом у Лорки є наскрізні образи, за якими стоять стародавні міфи, легенди, притчі, архетипи. Це стріла, пустеля, спіралі, зорі, небо, туман, зграї птиць, ніж (пізніше кинджал), різноманітні прояви навколишнього середовища. Кожний із них — імпліцитний образ (прихований), що є внутрішнім сенсом образної структури. О. Потебня вважав, що кожне слово має дві форми: внутрішню і зовнішню. Саме ця внутрішня форма слова-образу і є прихованим сенсом, формує підтекст творів Лорки і впливає на загальний настрій, на загальне звучання поезії. Ми ніби відчуваємо подих іспанських пустель, дихання теплого вітру, аромат чудових квітів, чуємо свист пущеної предком стріли, вступаємо в таємничі лабіринти, гріємося біля вогнища, перебуваємо поруч із казковими магами, волхвами, чаклунами, грандами, ба, навіть, і самим Сином Людським [11, с. 65].
Поезія «Балада про чорну тугу» Балада входить до збірки «Циганський романсеро» (в українському перекладі «циганський баладник»). Вірш написаний у липні 1924 р. Головною героїнею балади є Самотина Горова (в оригіналі Соледат Монтойя), що «із гори крутої сходить» і блукає самотою. Вірш побудований як діалог між ліричним героєм і Самотиною, яка є невід’ємною частиною його єства. Цій «жалкій» тузі немає ніде прихистку й спочину: -Самотино, що шукаєш, Чом блукаєш самотою? Чом блукаю, сама знаю, що тобі до мого болю? Я шукаю в цьому краї саму себе, свою долю. [14, с. 432] Ключові слова та епітети «туга чорна», «мука невгамовна», «гіркота терпка лимонна» навіюють настрої смутку й жалю. Причину цієї туги не названо, вона виростає із самої першооснови людського існування, тож її нічим не можна здолати: Ой туго, туго циганська, туго щира й одинока, туго досвітків далеких, туго схованих потоків! [14, с. 444] Інтонаційно вірш нагадує народну пісню-голосіння з притаманними їй вигуками і повторами. Та й образна система тісно пов’язана з народною міфопоетикою: Клюють півні темний обрій, ніяк сонця не знаходять… Ой льолі ж мої ллянії, ой макове моє лоно! [11, с. 321] Та краще за Гарсіа Лорка не скажеш: «Є один – єдиний персонаж, перед яким усе розступається, величний і темний, як літнє небо. Це туга, якою просякнута і наша кров, і деревні соки, туга, у якої немає нічого спільного ані із сумом, ані із знемогою, ані з якимось іншим душевним болем, це скоріше небесне, ніж земне почуття; андалуська туга боротьби розуму й душі з таємницею, що їх оточує, якої вони не можуть збагнути». Поезія Гарсіа Лорки немов зіткана із протилежностей, крайностей, суперечностей чуттєвого характеру, вона вражає читача небувалими глибинами почуттів. Брат Гарсіа Лорки Франціско писав: «Здається, ніби Федеріко – людина по-справжньому жив своїм життям і своєю творчістю лише в сміху та в плачі, лише в крайнощах радості та болю. Усе інше було інтермедією» [16, с. 111]. В поета життя не можна розкласти на полиці: добро і зло, гарне і погане. Він вміє побачити його всеохопно, в антитетичній єдності протилежностей. Долиною співа річка, Торочена бірюзою, Квітчається новий день Жовтим цвітом гарбузовим. Ой туго, туго циганська, Туго щира й одинока, Туго досвітків далеких, Туго схованих потоків! [6]. Наріжною у Лорки е циганська тема, яку він сприймає як фольклорну і тому втілює її у народнопісенному стилі. В листі до свого друга Хорхе Гільєна Лорка писав, пояснюючи своє звернення до циганської теми: «Я намагаюсь поєднати циганську міфологію з відвертою буденністю плинного часу. Виходить щось дивовижне, і, сподіваюсь, по-новому прекрасне». Прикладом можуть бути поезії «Про царівну Місяцівну», «Милоданка й Вітер», «Балада про чорну тугу» з «Циганських романсеро». Все бачиться поетом у нетривких, примарних чарах місяця — буденність сповивається романтичним покривалом нічного сонця: Клюють півні темний обрій, ніяк сонця не знаходять... [6]. Гарсіа Лорку притаманна схильність до стислості, економії слів у віршовому рядку. Це приводить, з одного боку, до глибинного підтексту, а з другого — до створення афоризмів, концентрації спостережень, узагальнень, типологічних висновків. У Лорки подібне спостерігаємо у віршах збірки «Канте хондо», пишучи які, поет намагався сказати безмежно багато небагатьма словами. Він досягає сконденсованого лаконізму співу-крику, який в кількох словах відтворює безмірність усієї скорботи чи туги. Цю згущену емоційність І. Драч називає «затаєною вибуховістю, уповільненою вибуховістю». А походить вона з народного канте хондо, з цього глибинного співу Андалузії. Ніж врізається у серце, немов леміш у переліг. Ні, Не ріж мене. Ні, ні! Ніж, неначе промінь сонця, все запалить в нутрині. Ні, Не ріж мене, Ні, ні! [10, с. 246] «Газела про темну смерть» Вірш входить до збірки «Тамаритянський диван», над якою Гарсіа Лорка працював у 1936 р. Після загибелі поета друзі зберегли його рукописи, і збірка була видана 1940 р. у Нью Йорку. Гарсіа Лорка дуже цікавився східною поезією, він убачав у ній витоки андалуського фольклору, на який вплинуло мистецтво арабів-завойовників. В арабській поезії диваном називають збірку віршів одного автора. Ця збірка отримала свою назву від місцевості Тамарит поблизу Гранади. Там була садиба батька поета, де Федеріко проводив літо в останні роки свого життя. У збірці поет відроджує давні жанри – касиди й газелі. В арабській і персько-таджицькій поезії газела – ліричний вірш, що складається з байтів-двовіршів із наскрізним римуванням. Гарсіа Лорка становиться до цієї поетичної форми доволі умовно. Єдине, що є спільним із газелою, - це тонкий проникливий ліризм. Провідною темою вірша стає мотив небуття – органічна складова іспанської культури. Гарсіа Лорка якось назвав свою батьківщину «країною, відкритої смерті». У вірші смерть постає в образі сну, характерного не лише для іспанської, а й для світової літературної традиції: Хотів би заснуть, як засинають яблука, і спати десь далеко від цвинтарного гамору. Хотів би я заснути, як та мала дитина, що в чистім морі собі розкроять серце [4, с. 88] Ліричний герой заперечує фізичне тління, що настає зі смертю, він вірить, що смерть – скороминуща: Хай знають тільки всі, що я не вмер, що є в моїх устах ще стійло золоте, що я – маленький приятель провесняного леготу і велетенська тінь од власних сліз [3, с. 94]. Останні чотири рядки є своєрідним рефреном-обрамленням перших чотирьох: земне коло завершилося, а отже, - життя триває: Бо хочу я заснути, як засинають яблука, Навчатися плачу, що від землі очистить, Бо хочу бути разом з дитиною сумною, Що в чистім морі мріє собі розкроять серце [4, с. 97]. «Касади про сон під зорями» Вірш також входить до збірки «Тамаритянський диван». В арабській поезії касида – це урочистий жанр, східний варіант європейської оди на честь монархів чи видатних полководців. За формою – великий вірш (понад сто рядків). Розмірковуючись про сутність поетичної творчості, поет зауважив: «Справжня донька уяви – метафора, породжена миттєвим спалахом інтуїції, осяяна довгою тривогою передчуття». «Касида про сон під зорями» і є зібранням химерних метафор, що як і образи сну під зорями, перетікають одна в одну, трансформуючись і створюючи нові образи, які заворожують уяву й наповнюють душу тривожним передчуттям чогось невидимого. Спочатку перед нами ніби розгортається фінал кориди: «свіжовбитий бик» та «поміст без краю», але все перемішує квіт жасмину. Як у напівпісні реальне переплітається з уявним, чуттєві образи змішуються з примарами: Коли ж бо небо – слон здоровий, а той жасмин – вода без крові, а те дівча – то вітка ночі росяна на темному безмежному помості [3, с. 79]. Метафори вірша можна відчути, але пояснити практично неможливо. Вірш чимось нагадує сюрреалістичні картини іншого видатного іспанця, представника «покоління двадцять сьомого року», друга Гарсіа Лорки – Сальвадора Далі.
|
