ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Вирізняють держави прості (унітарні) та складні.

12 3 4

Унітарна держава —це проста єдина держава, складовими якої є адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють суверенними правами (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Італія, Швеція та ін.).

Унітарна держава характеризується такими основними ознаками:

• до складу не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету, адміністративно-територіальні одиниці (область, район та ін.) не можуть мати якої-не-будь політичної самостійності;

• єдина конституція та єдина система законодавства;

• єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;

• єдине громадянство та єдина державна символіка;

• єдина судова система;

• у міжнародні відносини вступає лише держава

Складними державами вважають федерацію, конфедерацію, імперію та співдружність.

Федерація — це складна союзна держава, складовими якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (США, Росія, Канада та ін.).

Основні ознаки федерації:

• єдина територія складається з територій — суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

• наявність конституції і системи законодавства в цілому та в кожного з її суб'єктів;

• наявність федерального двопалатного парламенту й парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;

• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у деяких федераціях допускається подвійне громадянство (ФРН);

• можливість суб'єктів федерації мати власну правову та судову системи (США);

• наявність загальнофедерал ьної податкової та грошової системи;

• суб'єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах можуть виступати як федерація в цілому, так і кожний її суб'єкт.

Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певної мети та які спільно здійснюють деякі напрямки державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності і незалежності (через такий етап пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981—1989 pp.).

Цей союз характеризується такими ознаками:

• відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів;

• відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

• відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

• відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу її членів;

• наявність загального конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав;

• рішення загальних конфедеративних органів приймається за принципом консенсусу: у випадку незгоди з ним членів конфедерації таке рішення не є обов'язковим і не тягне за собою яких-небудь санкцій (це право нуліфікації);

• наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються на федерацію.

Імперії — це такі складні й великі держави, які об'єднують інші держави, народи внаслідок завоювань, колонізації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній. Історії відомі такі імперії, як Римська, Австро-Угорська, Російська, Османська тощо.

Основною ознакою імперій є те, що вони тримаються на державному примусі з боку метрополії.

Співдружність є особливою формою державного устрою, яку визначають як організовано оформлене об'єднання держав, що виступають асоційованими учасниками при збереженні ними повного суверенітету та незалежності (СНД, Британська Співдружність Націй, Європейська Співдружність у Західній Європі).

Можна визначити такі її ознаки:

• в основу її створення покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди та інші юридичні акти;

• цілі об'єднання держав можуть бути різними: економічні, культурні та ін.;

• члени співдружності володіють повним суверенітетом та незалежністю, оскільки це не держава і не державне утворення;

• вона здійснює свою діяльність через загальні координаційні органи (рада глав держав або глав урядів, міжпарламентська асамблея та ін.), рішення яких мають рекомендаційний характер;

• відносини між державами у співдружності будуються на основі норм і принципів міжнародного права;

• держави мають право виходу зі співдружності. Таке об'єднання держав має перехідний характер: або

розвиток йде у напрямку створення конфедерації чи навіть федерації, або, навпаки, може привести до дезінтеграції.

№ 14 Унітарна проста держава

Унітарна держава характеризується такими основними ознаками:

• єдина конституція та єдина система законодавства;

• єдине громадянство та єдина державна символіка;

• єдина судова система;

• у міжнародні відносини вступає лише держава

№ 15 Складна держава: поняття ,види

Складна держава - формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів - і імперія.

Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад. Російська Федерація).

Конфедерація - добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.

Імперія - примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

№ 16 Поняття і види форм державного режиму

Державний режим —це сукупність способів та методів здійснення державної влади у суспільстві.

Демократичний режим —це вид державного режиму, при якому державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні й діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

Антидемократичний режим —це вид державного режиму, при якому державна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб або в руках однієї особи і здійснюється більш жорсткими методами шляхом порушення прав і свобод людини та усуненням можливостей для вільного волевиявлення інтересів різних груп населення.

№17 Поняття та структура механізму держави

Механізм держави — це цілісна ієрархічна система всіх державних організацій, які практично здійснюють завдання та функції держави. Механізм є структурним та предметним втіленням держави, це її постійно функціонуюче вираження.

Структура механізму держави складається з державних органів, державних підприємств і державних установ.

Державний орган — це складовий елемент механізму держави, який безпосередньо здійснює функції держави та наділений владними повноваженнями

Державні підприємства (підприємства державної форми власності) засновуються для здійснення господарської діяльності з метою виробництва необхідної державі продукції, виконання різних робіт і надання різних послуг для задоволення потреб суспільства.
Державні установи — це державні організації, які здійснюють практичну діяльність з виконання функцій держави в різних сферах: соціальній, культурній, освітній, у сфері охорони здоров’я тощо.

Таким чином, державні підприємства та установи підпорядковуються державним органам та здійснюють відповідні функції держави у сфері виробничої діяльності (підприємства) або у сфері нематеріального виробництва, виконують загальносоціальні функції в галузі економіки, освіти, охорони здоров’я, науки (установи). Державні установи та підприємства, на відміну від державних органів, не є носіями державної влади

№ 18 Апарат держави: Поняття та структури

Апарат держави — юридичне оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.

Структура апарату являє собоюйого внутрішню будову, порядок взаємодії та співвідношення складових елементів апарату. Основними серед них є: система органів державної влади; система органів державного управління; система судових органів. Кожна з цих систем — носій відповідної державної влади.

Необхідно зазначити, що у юридичній літературі до органів державного апарату відносять також систему органів прокуратури, главу держави, збройні сили, міліцію, дипломатичні представництва за кордоном, правоохоронні органи, установчу владу та контрольну владу. На нашу думку, ці елементи суттєво розширюють поняття апарату держави і не забезпечують можливості відокремлення категорій «апарат» та «механізм держави».

Основним призначенням органів законодавчої влади є законодавча діяльність. У демократичних державах вони займають центральне місце у апараті держави. Представницькі органи поділяють на вищі та місцеві. До вищих належать парламенти, однією з функцій яких є прийняття законів. Однак у деяких випадках парламент передає частину повноважень іншим структурам. Виникаюча при цьому система актів іменується делегованим законодавством.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди. Згідно із законами діють апеляційні і місцеві суди (ст. 125 Конституції).

№ 19 Поділ влади в державі

У сучасному світі розподіл влади — це принцип конституціоналізму, згідно з яким єдина державна влада поділяється на відносно незалежні та різні за функціями гілки влади.

Теорія розподілу влади — підсумок багатовікового розвитку державності, пошуку найбільш дієвих механізмів, що оберігають суспільство від деспотизму. Вона була створена кількома поколіннями дослідників держави і політики: ідея висловлювалася Арістотелем, теоретично обґрунтована Джоном Локком, в класичному вигляді розроблена Шарлем Луї Монтеск'є, Іммануїлом Кантом, БенжаменомКонстаном, Олександром Гамільтоном, Джеймсом Медісоном. Уперше і Найбільш послідовно принцип розподілу влад був утілений в Конституції США 1787 p.

Основні положення теорії розподілу влади:

1) розподіл влади закріплюється конституцією;

2) законодавча, виконавча і судова влада надаютьсярізним людям і органам;

3) всі гілки влади є рівними й автономними, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою владою;

4) жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі;

5) судова влада дієнезалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може оголосити закон недійсним, якщо він суперечить конституції.

Теорія розподілу влади в державі покликана обґрунтувати такий устрій держави, який виключав би можливість узурпації влади будь-яким посадовцем або органом держави. Спочатку вона була спрямована на обмеження влади короля, а потім стала використовуватися як теоретична та ідеологічна база боротьби проти будь-яких форм диктатури, небезпека встановлення якої є постійною суспільною реальністю.

Принцип розподілу влади сприйнятий теорією і практикою всіх демократичних держав. Сучасне державознавство і конституційна практика разом із класичною тріадою законодавчої, виконавчої і судової влади визнають існування установчої, виборчої, муніципальної, контрольної влади, а також самостійного інституту влади глави держави.

№20 Система державних органів України

За ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Єдиним органом законодавчої владив Україні є Верховна Рада.

Лише вона має повноваження ухвалювати закони, які є актами найвищої юридичної сили в державі. Ніякі інші державні органи не мають права приймати закони. Повноваження Верховної Ради України визначаються у ст. 85 Конституції України.

Органи виконавчої владив Україні - це органи, які реалізують державну владу у формі організації виконання законів.

Вищим виконавчим органом у державі є уряд, який, як правило, формується шляхом призначення. Спосіб його призначення зумовлений формою правління, політичними та історичними особливостями країни.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ст. 113). Центральні органи виконавчої влади: міністерства, державні комітети та органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (такі, як СБУ, Податкова адміністрація, Антимонопольний комітет та ін.).

Судова влада- незалежна гілка державної влади, яка має захищати права і свободи громадян, інтереси держави і суспільства, забезпечувати додержання законності та справедливості шляхом застосування законів до конкретних життєвих ситуацій.

№21 Політична система суспільства: поняття та її структура

Політична система –це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм.

До основних елементів структури політичної системи належать:

– держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм;

– партії і партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.

№ 22 Громадське суспільство: поняття і структура

Громадянське суспільство - суспільство з високорозвиненого системою взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян, їх об'єднань, з реальним забезпеченням державою їх рівних можливостей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, спираючись на право і власну правосвідомість.

Структура громадянського суспільства - це внутрішня будова суспільства, що відображає різноманіття і взаємодію його складових, що забезпечує цілісність і динамізм розвитку.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна представити у вигляді п'яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна (у вузькому сенсі слова), економічна, політична, духовно-культурна та інформаційна системи.

№ 23 Демократія- найважливіша форма організації політичної влади

демократія - це форма організації суспільного життя (або спосіб функціонування політичної системи), заснований на визнанні народу як джерела і носія влади, на його праві брати участь у вирішенні державних та громадських справ та наділенні громадян досить широким колом прав і свобод.

Демократія виникає і зберігається при наявності певних умов.

По-перше, це високий рівень соціально-економічного розвитку, здатний забезпечити необхідний добробут громадян, без чого неможливо досягти суспільної злагоди, стабільності і міцності базових демократичних принципів.

По-друге, це високий ступінь розвитку загальної та політичної культури суспільства, значна соціальна і політична активність індивідів та їх добровільних об'єднань, готових стати на захист інститутів демократії.

По-третє, це наявність толерантності в суспільстві, повага прав політичної меншості.

Найважливішими ознаками демократії як форми організації політичного життя суспільства є:

· юридичне визнання верховної влади народу.

· періодична виборність основних органів влади.

· загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади.

· рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.

· ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.

· контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.

· підзвітність виборних органів своїм виборцям.

№ 24 Соціальна держава :поняття ознаки

Соціальна держава — цедержава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини.

Соціальною може бути тільки держава, що має високий, г рівень економічного розвитку, причому в структурі економіки має бути врахована соціальна орієнтація держави. ,

Ознаки соціальної держави:

1) могутній економічний потенціал, що дає змогу здійснювати заходи із перерозподілу доходів, не ущемлюючи істотно становища власників;

2)соціально орієнтована структура економіки, що виявляється в існуванні різних форм власності зі значною часткою власності держави в потрібних галузях господарства;

3)яскраво виражена соціальна спрямованість політики держави, що виявляється в розробці різноманітних соціальних програм і пріоритетності їх реалізації;

4)наявність у держави цілей встановлення загального блага, утвердження в суспільстві соціальної справедливості, забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, рівних стартових можливостей для самореалізації особи. Нерідко соціальна орієнтованість держави закріплюється конституційно (наприклад, в конституціях ФРН, України);

5)наявність розвиненого правового регулювання в соціальній сфері (з виділенням галузей трудового права,права соціального забезпечення, медичного права тощо).

№25 Правова держава: Поняття , ознаки

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

№26 Причини і закономірності виникнення права

В юридичній науці питання виникнення права відносять до найбільш дискусійних. Вивчення права та його сутності неможливе без виявлення комплексу причин та передумов, що викликали його появу. Вирішення цієї проблеми передбачає використання сучасних даних багатьох інших наук — історії, археології, антропології, етнографії тощо.
Причини й обставини, що обумовили появу держави, багато в чому аналогічні причинам, що привели до появи права. Якщо при вивченні процесів виникнення держави основна увага приділялася узагальненню історії організаційних форм, що існували в первісному суспільстві, то при вивченні походження права основна увага повинна приділятися його регулятивним началам.
Чим відрізняються регулятивні системи додержавного і державно оформленого суспільства? Ці питання доводиться вирішувати теорії держави і права, щоб виявити причини виникнення і сутність права.
Правила поведінки первісного суспільства ґрунтувалися на колективістських принципах. Вони носили характер мононорм, єдиних, нерозділених правил поведінки. В них сполучалися звичаї, традиції, обряди, норми первісної релігії, міфологія, первісна мораль. Це пояснюється тим, що свідомість первісної людини, її життєдіяльність не була достатньо структурованою. Ці мононорми відрізнялися змістом (спрямованим на виживання людей як біологічного виду і їхню подальшу соціалізацію), способами регулювання (табу, зобов’язання, дозволи), формами вираження (міфологія, традиції, звичаї, ритуали, обряди), процедурами (наприклад, розгляд спорів) і санкціями (як реальними, так і “надприродними”).
Звичаї як основна форма вираження мононорм становили найраціональніші варіанти поводження людей у соціально значущих ситуаціях, які склались стихійно і в результаті багаторазового повторення увійшли у звичку. Звичаї підтримувалися не тільки суспільною думкою, але й авторитетом предків, усілякими табу. Велике значення мали також численні міфи і сказання, що відбивають зразки належного і забороненого поводження. Усі ці норми виражали колективістські начала в первісному суспільстві, в якому окрема особистість узагалі не мислилася у відриві від роду.
З поступовим переходом від економіки, що привласнює, до відтворюючої підвищується ефективність індивідуальної праці, поступово змінюється вся система суспільних відносин, становище людини в суспільстві. Безроздільна залежність особистості від суспільства втрачає колишнє значення. Їй на зміну приходять відносини взаємної залежності членів суспільства, в яких дуже важливий компроміс.
Розвиваються товарообмінні відносини, в яких має бути забезпечений еквівалентний обмін. Зіткнення при цьому різних (іноді протилежних) інтересів викликає необхідність їхнього узгодження. Забезпечення компромісу інтересів можливе через наділення сторін взаємопов’язаними правами й обов’язками, що набувають загальнообов’язкового характеру.
Виникнення юридичного права, тобто такого, що забезпечується державою і походить від неї, — це закономірний наслідок ускладнення суспільних зв’язків, поглиблення соціальних протиріч і конфліктів. У класовому суспільстві звичаї вже не в змозі забезпечити порядок і стабільність у суспільстві й регулювати економіку через те, що вони були недостатньо забезпечені.
Спочатку правителі ранніх держав продовжували забезпечення цих звичаїв, формально закріплюючи їх в письмових джерелах звичаєвого права, але поступово їх зміст переорієнтувався на інтереси панівного класу. У міру посилення публічної влади і відокремлення державного апарату від суспільства основна маса населення усувається від формування змісту правових розпоряджень. Це стає прерогативою осіб, що здійснюють управління суспільством.
На відміну від звичаїв, правові норми фіксуються в письмовій формі, закріплюють чітко визначені дозволи, зобов’язання, обмеження і заборони. Змінюється порядок забезпечення їхньої дії: якщо раніше контроль за їх виконанням покладався на суспільство в цілому, то зараз це покладається на відповідні органи держави. Суперечки вирішує спеціалізований орган — суд. У цілому ж виникнення права — явище позитивне, адже саме право було і є найбільш ефективним регулятором суспільних відносин, засобом розв’язання соціальних конфліктів і протиріч. Отже, виникнення права об’єктивно обумовлене становленням класового суспільства, необхідністю регулювання відтворюючого господарства через наділення суб’єктів правами та обов’язками.

№ 27 Підходи до розуміння права, основні правові доктрини

Праворозуміння— це наукова категорія, що відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння завжди виступає конкретна людина, наприклад:

1) індивід, який володіє деякими знаннями права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою;

2) юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові норми;

3) учений, людина з абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань, здатна до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіє певною методологією дослідження.

Зміст праворозуміння складають знання суб'єкта про його права та обов'язки

Правова доктрина — це концептуальні ідеї, теорії та погляди щодо права, державно-правової дійсності в цілому. Вона проявляється в наукових працях видатних учених-юристів.

Правова доктрина тісно пов'язана з юридичною наукою, що виступає для неї у ролі своєрідного життєдайного джерела, основи, витоку

№ 28 Поняття, ознаки та визначення права

Право -це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин і які забезпечуються різними засобами державного впливу, в тому числі державним примусом.

Ознаками, що характеризують право є:

1) право встановлюється чи санкціонується державою:

2) право є загальнообов'язковим, тобто приписи правових норм повинні виконуватися тими суб'єктами, яким вони адресовані;

3) право є формально визначеним:

4) право характеризується нормативністю - воно складається із норм, які формально визначені у вигляді статей нормативно - правових актів (Конституції України, законів/ підзаконних нормативно - правових актів);

5) право регулює не всі, а тільки найважливіші суспільні відносини, які потребують правової регламентації. Суспільні відносини, неврегульовані правом регулюють інші соціальні норми. Немає правових норм які б регулювали відносини дружби, кохання та інші;

6) право виражає суб'єктивні права та юридичні обов'язки фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів правових відносин;

7) право має всеохоплюючий характер, воно регулює різні сфери суспільних відносин (конституційні, адміністративні, фінансові, трудові, сімейні, кримінальні та інші відносини);

8) право діє у часі, просторі та по колу осіб:

9) право є системою норм, тобто це внутрішньо узгоджена цілісність, єдність і погодженість правових норм, що базується на об'єднавчих закономірностях та їх розподіл на взаємопов'язані елементи - галузі, підгалузі права та правові інститути. Правова система має велике значення для полегшення знаходження будь-якої правової норми з метою її реалізації;

10) право характеризується відносною стабільністю, воно регулює суспільні відносини протягом тривалого часу, в той же час зміни життя суспільства вимагають вдосконалення правової системи держави, тому правотворчі органи постійно змінюють ті правові норми, які не відповідають вимогам нового часу, тобто право є динамічним;

11) право забезпечується різноманітними засобами впливу держави, а в необхідних випадках примусовою силою державного апарату.

Право будь-якої держави є унікальним засобом регулювання найважливіших суспільних відносин і досягнення соціального компромісу.

№29 Роль права в організації та функціонуванні держави

Право,як і держава, — це надбудова над економічним базисом суспільства, що є складником правової системи суспільства¹.

Можна розглядати співвідношення економіки, політики та права в суспільстві у співвідношенні з економікою. По-перше, виробничі відносини в економіці об'єктивно визначають, яким має бути право, а по-друге, економіка визначає право не безпосередньо, а через інші соціально-економічні явища: соціальну структуру суспільства (класи, прошарки, групи), економіку, політику, єдність економічних та правових ідей, адекватність економічних та юридичних законів тощо.

По-третє, право, своєю чергою, впливає також на економіку Такий вплив відбувається як безпосередньо, так і через різні економічні важелі. Держава як власник засобів виробництва та іншого майна володіє, користується і розпоряджається своїм майном. Держава також визначає суб'єктів і розміри податків, розподіляє бюджет, мінімальну заробітну плату і пенсії, нормує працю, правила технічної, екологічної безпеки праці та виробництва, санітарії тощо. Усі ці та інші відносини держава регулює з допомогою права².

Право співвідноситься і з політикою,а саме:

а) право залежить від політики і, насамперед, від керівної частини суспільства, що має державну владу;

б) право є формою вияву політики вказаної частини суспільства;

в) у праві відображається тільки та політика керівної частини суспільства, до якої вона прагне, якій може надати загальнообов'язковості з допомогою держави та інших суб'єктів політичної системи суспільства;

г) право є концентрованим виразом політики тієї частини суспільства, що здійснює керівництво;

г) політика у праві формується у вигляді конкретних прав та обов'язків людини і громадянина;

політика, зі свого боку, залежить від права, оскільки право с засобом декларування, здійснення і гарантування політики, а також пропаганди окремих політичних програм чи їхніх положень.

Роль правау громадянському суспільстві та здійсненні політичної влади залежить від взаємозв'язку держави і права.Як уже зазначалося, право (як юридичне явище) і держава (як політична організація влади) виникають одночасно і тісно взаємозв'язані.

Право залежить від держави,оскільки:

а) виникає як інституйована система джерел, що встановлюються чи санкціонуються державними органами і службовими особами, а це означає, що юридичне право походить від держави;

б) є більш-менш сталим і недоторканним завдяки державі,

в) завдяки державі та її органам впроваджується в життя;

г) його авторитетність і престиж залежать від держави;

г) сутність права відображає соціальну сутність і призначен-ня державної організації.

Але необхідно пам'ятати, що право має відносну самостійність і впливає на державу (її органи), а отже, і держава залежить від права.

Право як явище цивілізації та культури:

а) обмежує в демократичному суспільстві державну владу;

б) упорядковує державну владу через процесуальну і процедурну форми;

в) дозволяє (або забороняє) державним органам відповідні дії;

г) організовує будову, структуру, вдосконалення й розвиток державних органів, визначає їхнє функціонування;

г) надає державним органам престижу й авторитету.

У реалізації своїх функцій держава використовує правові та неправові форми й методи.

Отже, як держава, так і право відіграють значну роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади.

№30 Субєктивне і об’єктивне право. Явище плюралізму

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Плюралізм (лат. pluralis - множинний) 1) визначення не однієї, а декількох першооснов усього, що існує, виведення всього існуючого із двох і більше субстанцій; 2) множинність поглядів, припущень, думок у процесі обговорення певного питання чи проблеми; 3) існування альтернатив.

№31 Функції та принципи права: Поняття, види

Принципи права- це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Принципзагальнообов'язковості норм права для всього населення країни і пріоритету цих норм перед іншими соціальними нормами.

Принципрівності перед законом і судом.

Принципзаконності та юридичної гарантованості прав і свобод особи, зафіксованих у законі, охоплення нормами закону діяльності усіх службових осіб і державних органів.

Принципсправедливості - юридична відповідальність адекватна допущеному правопорушенню.

Принципюридичної відповідальності за винну протиправну поведінку і визнання кожного невинним до тих пір, доки вина не буде встановлена судом - принцип презумпції невинуватості.

Принципнедопущення зворотної сили законів, які встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність, гуманності покарання, що сприяє виправленню засудженого.

Функція права - це реалізація його соціального призначення. Соціальне призначення формується з потреб суспільного розвитку. Відповідно до потреб суспільства створюються закони, спрямовані на закріплення певних відносин, їх регулювання чи охорону.

Регулятивна функція виражається у встановленні позитивних правил поведінки, наданні суб'єктивних прав і покладенні юридичних обов'язків на суб'єктів права

Охороннафункція права - спрямована на захист позитивних суспільних відносин, які мають загальне значення, найбільш важливих економічних, політичних, національних, особистих відносин, а також усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей та їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів

№32 Форми (джерела) права:поняття ознаки та види

Джерело (форма) права —це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

№ 33 Значення легітимності в праві

Легіти́мність (від лат. legitimus — згідно з законами, правомірний, законний) — здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади^[1]. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус.

Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.

№34 Доктрина верховенства права: ґенеза, ознака

Верхове́нство пра́ва — це фундаментальний правовий принцип і правова доктрина, яка передбачає, що жодна людина не є вище закону, що ніхто не може бути покараним державою, крім як за порушення закону, і що ніхто не може бути засудженим за порушення закону іншим чином, ніж у порядку, встановленому законом. Верховенство права різко контрастує з ідеєю, що правитель, законодавець може бути вище закону, що було особливістю римського права, радянського права, нацистського права, та деяких інших правових систем.

№ 35 Співвідношення принципу верховенства права і правової держави

Верховенство права і правова держава - ціннісні категорії, гуманістичні ідеали розвитку суспільства. Верховенство права зафіксоване у ст. 8 Конституції України як принцип поряд з визначенням вищої юридичної сили норм Конституції України, а правова держава (разом з демократичною і соціальною) - як взірець держави, до якої має прагнути народ України (ст. 1 Конституції України).

Одні вчені вважають поняття принципу верховенства права більш широким, ніж правова держава, пропонують виражати його таким відповідником, як правовладдя; другі, навпаки, звужують його до принципу правової держави, треті - не вбачають принципової різниці між поняттями "верховенство права" і "правова держава", мотивуючи тим, що англійському варіанту "rule of law" (верховенство/правління права) відповідає німецьке "rechtsstaat" (правова держава)26.

Категорії "верховенство права" і "правова держава" поєднує їх пов'язаність з вимогою конституційного правління, демократичного розвитку. В наші дні німецький підхід наблизився до англійського, а англійська доктрина верховенства права, ставши принципом, увібрала різнобічні вимоги, набувши інтегрального характеру - стала європейським і міжнародним принципом. Переведений у сферу дії міжнародного права, цей принцип поступово (за допомогою судової практики в галузі захисту прав людини) набув автономного значення. Він діє в контексті норм міжнародного права, що стосуються прав людини. В Загальній декларації прав людини, прийнятій у 1948 р., є безпосереднє посилання на принцип верховенства права. Він міститься у Статуті Ради Європи (1949 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), в установчих та інших договорах ЄС, Хартії основоположних прав ЄС (2000 р.). Він застосовується у практиці Європейського Суду з прав людини, який, завдяки нормативному тлумаченню змісту принципу, розвинув його основні вимоги відповідно до умов сучасності, наповнив їх новим змістом. Крім Конституції України, принцип верховенства права закріплений у конституціях Алжиру, Канади, Македонії, Філіппін.

Реальність прав людини, гарантування її безпеки стали вищими принципами як європейського, так і внутрішньодержавного права. Усі країни (серед них і Україна), що підписали Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), визнали пріоритет її положень над своїми національними правовими нормами і підсудність Європейському Суду з прав людини.

№ 36 Правотворчість : поняття, ознаки та види

Правотворчість -це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках - безпосередньо народу, спрямована на формулювання чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких у діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права.

Правотворчість як державна форма правоутворення характеризується такими ознаками:

- є переважно діяльністю державних органів, їх прерогативою;

- мас організаційну спрямованість;

- полягає в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх;

- чітко регламентується нормами права. Правотворчість здійснюється на основі принципів:

Складність категорії правотворчості обумовлює різноманіття критеріїв її класифікації:

1. За способами правотворчості розрізняють:

- затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом;

- прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних державах цей вид правотворчості є основним;

- створення юридичних прецедентів судовими та адміністративними органами держави. В Україні розповсюджено мало, а є одним з основних у країнах англо-американської правової сім'ї;

- укладення нормативно-правових договорів компетентними державними органами (або, з дозволу держави - іншими суб'єктами, зокрема, трудовими колективами);

- офіційне визнання державою правового звичаю або релігійної норми як форми права.

2. Залежно від форм створюваного права розрізняють:

- законотворчість;

- підзаконну правотворчість;

- прецедентну правотворчість;

- договірну правотворчість.

3. Залежно від суб'єкта правотворчості розрізняють:

-безпосередню правотворчість народу (суспільства). Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референдуму;

- делегована правотворчість - це нормотворча діяльність уповноважених органів держави, яка здійснюється за дорученням вищого представницького органу державної влади:

o правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб'єкта федерації. У більшості країн світу парламент має "монополію" на законотворчу діяльність;

o правотворчість органів і посадовців виконавчої гілки влади (уряду, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевої адміністрації тощо).

o правотворчість глави держави;

o судову правотворчість (характерно для країн англо-американської правової сім'ї);

o правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);

o локальна правотворчість (на підприємстві, в установі, організації).

4. Залежно від юридичної сили актів:

- законотворчість - правотворчість вищого представницького органу, наприклад, парламентом видаються нормативно-правові акти найвищої юридичної сили - закони;

- підзаконна правотворчість - її змістом є видання норм права Президентом, урядом, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, главами адміністрацій, керівниками підприємств.

Розглядаючи процес правотворчості з більш широких, загальносоціальних позицій, можна говорити про існування більшої кількості його стадій, а саме:

- аналіз певних суспільних відносин і встановлення потреби в їх правовій регламентації;

- визначення суб'єкта правотворчості, юридичної сили і виду нормативно-правового акта;

- прийняття рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта у разі необхідності;

- розробка концепції та основних ідей норм права, що будуть утворювати зміст нормативно-правового акта;

- підготовка змісту проекту нормативно-правового акта (розробником, робочою групою, правотворчим органом);

- попередній розгляд проекту нормативно-правового акта;

- громадське обговорення проекту нормативно-правового акта (провадиться в разі потреби);

- офіційний розгляд проекту нормативно-правового акта відповідним суб'єктом правотворчості з додержанням встановлених процедур;

- прийняття нормативно-правового акта;

- опублікування й оприлюднення нормативно-правового акта;

- набуття нормативно-правовим актом чинності.

№37 Законодавчий процес у парламенті України та його етапи

Законодавчий процес(від лат. processus - проходження, просування вперед) - це врегульована Конституцією і законами України, діяльність парламенту щодо підготовки, обговорення, прийняття законів та їх оприлюднення. Законодавчий процес становлять логічно-послідовні стадії, встановлені Законом України "Про Регламент Верховної Ради України".

Стадії законодавчого процесу -це відносно самостійні комплекси процесуальних дій уповноважених суб'єктів у межах законодавчо визначених процедур, спрямованих на створення і оприлюднення закону.

12 3 4