 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Значення теорії еліт Р. Міхельса
У працях Р. Міхельса поняття політичної еліти набуло досить чіткі обриси. Були намічені її найважливіші властивості, параметри, що дозволяють розмежовувати і оцінювати різні елітарні теорії сучасності. До них відносяться: 1. особливі властивості, притаманні представникам еліти; 2. взаємини, що існують всередині елітарного шару і характеризують ступінь її згуртованості, інтеграції; 3. відносини еліти з неэлитой, масою; 4. рекрутування еліти, тобто як і з кого вона утворюється; 5. роль еліти в суспільстві, її функції і вплив. Концепція еліт Міхельса і дала поштовх широким теоретичним, а згодом (переважно після другої світової війни) і емпіричним дослідженням груп, що керують державою або претендують на це. З точки зору розвитку соціології політичних відносин, за Міхельсом слід визнати певні заслуги. Разом з Острогорським, якого він знав і на якого посилався, Міхельс був ініціатором створення соціології партії і його роботи знайшли продовження серед вчених, які займаються емпіричними дослідженнями в цій області (наприклад, Моріс Дюверже у Франції, Зигмунд Нейман в Німеччині, Роберт Д. Макензі в Англії). Проте їх праці відійшли від міхельсовських схем "залізного закону олігархічних тенденцій", який мав набагато більший вплив на противників марксизму (таких, як Вернер Зомбарт) або ренегатів соціалістичного руху (подібних Р. де Ману). У цьому сенсі теоретична концепція Міхельса ще функціонує як теоретична платформа тієї течії критики марксизму, що виходить з передумов нібито неминучих процесів бюрократизації та олігархізації і на цій підставі заперечує можливість демократії і соціалізму. Але разом з тим багато положень теорії еліт Р.Міхельса піддавалися критиці. Практика свідчить, що не скрізь і не завжди в масових партіях проявляються олігархічні тенденції. Безпосереднім запереченням Міхельсу в цій області може служити праця Ліпсета, Троу і Колемана, що заснована на результатах емпіричних досліджень. Критикуються також відсутність смислової точності і логічні прогалини в аргументації Міхельса. Сарторі переконливо заперечує проти його розуміння демократії і вказує, що висновки Міхельса витікали із загальноприйнятої термінології. Слід підкреслити насамперед ідеологічну суть теорії олігархізації як спроби теоретичного обґрунтування неминучості бюрократизації соціал-демократичних партій і, принаймні побічної, відмови від демократії. У тавтології і паралогізмах дорікав Міхельса Антоніо Грамші, який у своїх роботах нерідко посилався на нього, хоча не погоджувався з його точкою зору. Основний термін "олігархізація" в аналізі соціології партії в Міхельса має кілька значень і самим автором визначений нечітко.Дослідник Жан Лінц виділяє десять значень терміну "олігархізація" у роботах Міхельса: 1. поява керівництва; 2. поява професійного керівництва і його стабілізація; 3. формування бюрократії, тобто платного призначуваного апарата; 4. централізація влади; 5. переорієнтація цілей з кінцевих (боротьба за соціалізм) на поточні (зміцнення партійної організації); 6. посилення ідеологічного режиму; 7. зростаюча різниця між інтересами й ідейною позицією керівників і членів партії з перевагою інтересів і ідейних позицій керівників; 8. зниження ролі членів партії у прийнятті рішень; 9. перехід лідерів партійної опозиції в ряди існуючого керівництва; 10. орієнтація партії на підтримку усіх виборців, а не тільки власного класу.
Висновки до розділу ІІ Бюрократія має тенденцію вироджуватися в олігархію (грец. oligarchia — влада небагатьох, від oligos — немногий і arche — влада) — форма правління, при якій влада належить обмеженому колу осіб: багатіям, військовим чиновникам. Першим подібну закономірність виявив і проаналізував німецький соціолог, економіст і історик, один із засновників політичної соціології Р. Міхельс назвав цей феномен «залізним законом олігархії». Відповідно до цього закону, демократія, щоб зберегти себе і досягти стабільності, змушена створювати організацію, що веде до виділення еліти — активної меншості, якій маса має довіряти, так як не може здійснювати прямий контроль над ним. В суспільстві, де домінують великі формальні організації, велика небезпека того, що рано чи пізно вся сукупність економічної, політичної і соціальної влади сконцентрується в руках тих, хто перебуває у «керма». Таким чином, демократія перетворюється на олігархію. Міхельс писав з цього приводу: «Хто говорить про організації, той говорить про олігархії». Демократія і великомасштабна формальна організація — не антагоністи, а дві сторони одного явища: Вони не тільки сумісні, але неминуче виникають одна з іншої. До цього, в повному розумінні історичного, узагальнення Міхельс приходить, спостерігаючи за партійною боротьбою в країнах Європи. Де в кінці XIX — початку XX ст. швидко виникали соціалістичні партії, функціонери яких поступово змінювали свій соціальний статус, перетворюючись у правлячу еліту, що призводило до закріплення посад і привілеїв, незмінюваності лідерів, їх відриву від мас. Харизматичних лідерів, що піднімають маси до активної політичної діяльності, змінювали бюрократи, а революціонерів й ентузіастів — консерватори й пристосуванці. Виходячи з того, що елітарні основи сучасного суспільства зкладалися ще у радянський період, доцільно буде розглянути бюрократичну систему колишніх часів. Так у період існування в СРСР соціалізму з'явилося особливе поняття, що характеризує бюрократичну систему — практика довічних посад. Мова йде про ситуацію, при якій дискредитованого чиновника не розжалували в посаді, а перевели на інше керівне місце. У західному суспільстві такого типу «службової мобільності» (як масового явища) не спостерігається. Тут керівник будь-якого рангу — від президента країни до начальника відділу — доступний публічної критики та осуду. Суд може покарати його, як і будь-якого іншого громадянина. Посадова особа, на яку впала тінь, нерідко йде у відставку.Також вчений писав, що критерієм ефективності діяльності політичної еліти є не кількість затраченого часу і праці, на що найчастіше посилаються Досить своєрідним і поки ще мало вивченим є сам механізм Концепція еліт Міхельса і дала поштовх широким теоретичним, а згодом (переважно після Другої світової війни) і емпіричним дослідженням груп, що керують державою або претендують на це. Але разом з цим багато положень теорії еліт Р.Міхельса піддавалися критиці. Практика свідчить, що не скрізь і не завжди в масових партіях проявляються олігархічні тенденції.
Висновки Таким чином, італійська школа політичної соціології внесла істотний внесок у розвиток не тільки політичної науки, але й інших областей суспільствознавства (наприклад, філософії історії, соціології, правознавства, соціальної психології та ін). Згодом концепція елітизму знайшла як прихильників, так і критиків. Противники вказували на несумісність її з ідеями демократії і самоврядування. Вони вважали теорію помилковою, яка не визнає самостійної ролі особи в політиці, здатності мас впливати на владу, критикували за надмірний психологізм в інтерпретації мотивів політичної поведінки і причин політичної нерівності в суспільстві. Однак послідовники концепції елітизму поглиблювали та розвивали основні положення теорії в нових соціальних умовах. Політична еліта - це реальність сьогоднішнього, і ймовірно, завтрашнього етапів розвитку цивілізації. Існування політичної еліти зумовлене дією таких основних чинників: 1. психологічною і соціальною нерівністю людей, їх неоднаковими здібностями, можливостями і бажанням брати участь у політиці; 2. високою суспільною значущістю управлінської праці та його відповідним стимулюванням; 3. широкими можливостями використання управлінської діяльності для отримання різного роду соціальних привілеїв. Відомо, що політико-управлінська праця прямо пов'язаний з розподілом цінностей і ресурсів; 4. практичною неможливістю здійснення всеосяжного контролю за політичними керівниками; 5. політичною пасивністю широких мас населення, головні життєві інтереси яких зазвичай лежать поза сферою політики. Висновки Міхельса продовжують зберігати свою актуальність. Не без підстав вони використовувалися в критиці партійних структур адміністративно-командної системи з її тенденцією до бюрократизації та олігархізації. Незважаючи на те, що "залізний закон олігархії" спрощує складний механізм прямого і зворотного зв'язку між базою і керівництвом, як і інші проблеми, теорія олігархізації політичних партій концептуально підживлює пізніші численні емпіричні дослідження в цій області.
|
