ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Теорія олігархії і розуміння еліти Роберта Міхельса

Роберт Міхельс - політолог і соціолог. Народився 9 січня 1876 року в Кельні, а помер в Римі 3 травня 1936 року. За походженням він був німець, але у 1926 році прийняв італійське громадянство. Вчений поряд з Р.Моской, В.Парето вважається одним із засновників елітології, а також соціології політичних партій. Міхельс вніс великий внесок у розвиток теорії політичних еліт Перші політологічні твори Міхельса відрізнялися максималізмом: в них стверджувалося, що справжня демократія - безпосередня, пряма демократія, представницька демократія несе в собі зародок олігархії. Міхельс намагався довести неможливість здійснення принципів демократії в західних країнах в силу внутрішніх особливостей і олігархічних тенденцій, властивих політичним організаціям даних товариств в масових політичних партіях, профспілках.

Однак у своїй головній праці "Соціологія політичної партії в умовах демократії" (1911) Міхельс аналізував кризу парламентської демократії, обґрунтовував правомірність елітизму, в зв'язку з чим прийшов до висновку, що олігархія - неминуча форма життя великих соціальних структур. На відміну від Парето і Моски, він вивчав в першу чергу політичні партії, а не все суспільство в цілому. Вчений дослідив соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. В основному був солідарний із Моской в трактуванні причин елітарності, Міхельс особливо виділяє організаторські здібності, а також організаційні структури суспільства, що підсилюють елітарність і підносять керуючу верству. Він зробив висновок, що сама організація суспільства вимагає елітарності й закономірно відтворює її. Складна соціальна організація породжує, відповідно, складну організаційно-управлінську структуру, в якій неминуче формування вузької правлячої групи. Причини політичного розшарування (стратифікації), і відповідно, неможливість здійснення демократії Р.Міхельс бачив, по-перше, у сутності людини, по-друге, в сутності політичної боротьби, і ,по-третє в сутності організації. Небажання і нездатність простих людей брати на себе відповідальність, необхідність професіоналізації і бюрократизації управління, вимога стабільності лідерства неминуче породжують олігархію (владу небагатьох і, при цьому, гірших). Більшість, на думку Міхельса, служить лише п'єдесталом для панування меншини, олігархії. «Не існує протиріччя між вченням, згідно з яким, історія – це процес безперервної класової боротьби, і тим вченням, за яким класова боротьба приводить до створення нової олігархії, що переплітається зі старою» . Таким чином, Міхельс погоджувався з Марксом у визнанні важливості фактора класової боротьби в розвитку суспільства. Але Р. Міхельс заперечував її роль як локомотив прогресу: «Кожна революція породжує нову олігархію». Таким чином Міхельс робить висновок, що демократія веде до олігархії, перетворюється в неї. Феномен олігархії, згідно із Р.Міхельсом, «пояснюється частково психологічно (психологією мас і психологією організацій), частково органічно (законами структур організацій)», причому головну роль відіграють фактори першої групи. Поведінка панівного класу в умовах демократії багато в чому обумовлюється впливом «маси» на політичний процес. Поняття маси у Р.Міхельса має психологічний зміст та інтерпретується як сукупність психічних властивостей масового обивателя: політичній індиферентності, некомпетентності, потреби в керівництві, почутті вдячності вождям, потреби в шануванні лідерів тощо. Тому «маси» не здатні до самоорганізації і не можуть самостійно управляти. Із груп, що претендують на владу в рамках парламентської демократії, найбільш ефективними виявляються ті, які забезпечують підтримку цілей з боку «організаційних мас». Однак, сам «принцип організації», який є необхідною умовою керівництва «масами», призводить до виникнення ієрархії влади. Керівництво організацією передбачає наявність професійно підготовлених для цього людей, тобто апарату. Він надає стійкість організації, але водночас викликає переродження організованої «маси». Апарат абсолютно міняє місцями лідерів і «масу». Процес організації неминуче ділить будь-яку партію чи профспілку на керівну меншість і керовану більшість. Складається «професійне керівництво», яке все далі відділяється від «мас», має тенденцію протиставляти себе рядовим членам. Воно утворює більш або менш закрите внутрішнє коло, прагне закріпити владу в своїх руках. Суверенітет мас виявляється ілюзорним. Так, згідно із Р.Михельсом, діє «залізний закон олігархії».

Залізний закон олігархії (iron law of oligarchy) являє собою тенденцію політичних організацій (політичних партій і профспілок) ставати олігархічними, незважаючи на те, що вони можуть прагнути до внутрішньої демократії. "Той, хто говорить «організація», каже «олігархія»" - як тільки партії виходять за рамки існуючих структур, що часто супроводжують їх формування, вони неминуче стають більш бюрократичними і централізовано керованими, потрапляють під панування професійного керівництва. До того ж, початкові цілі можуть замінюватися інструментальними, в тому числі зацікавленістю підтримкою організації. У цьому процесі Міхельс виявив три групи факторів:

1. "технічні" — потреба підтримувати «машину, що ефективно бореться», але коли це відбувається, машина розробляє власні законні інтереси та здатна керувати діяльністю, зв'язками, внутрішньою опозицією і т. д.;

2. "психологічні характеристики лідерів" - талановитий оратор, здатний отримувати задоволення від керівництва, що розділяє інтереси більш широкої політичної еліти і таким чином схильний приходити до влади будь-якою ціною;

3. "психологічні характеристики мас" - апатичність рядових членів політичних організацій, бажання бути керованими, легка довіра красномовству і благоговіння перед керівництвом.

Критики "залізного закону" вказують на мінливість тенденції до олігархії в організаціях. Так, вона більш характерна для профспілок, ніж для політичних партій. На її ступінь до того ж впливають характеристики членів і конституційний контекст, у якому функціонують такі організації. Однак робота Міхельса справила сильний вплив на вивчення політичних партій і профспілкової демократії.

Із «залізного закону олігархії» випливає, що олігархічна структура влади заснована не тільки на прагненні вождів до свого створення і зміцнення особистого авторитету, але, головним чином, на інертності мас, готових покладатися на небагатьох фахівців-професіоналів, а так само на структурних властивостях політичної організації. Сама політична еліта, на думку Р. Міхельса, є продуктом національної свідомості: «елітарний характер нації» прагне до втілення в панівних групах. В структурі пануючого класу він виділив три самостійних елементи:

1. Політичний;

2. Економічний;

3. Інтелектуальний.

У певних історичних умовах реальну владу може здійснювати «політико-економічний», «політико-інтелектуальний» або «вольовий політично клас». Криза інститутів парламентської демократії в Італії, Німеччині в 1920-х рр. висунула на перші ролі «вольовий політичний клас». Втіленням ідеалу «вольового класу», на думку Р. Міхельса, була організація італійських фашистів на чолі з Б. Муссоліні. Згодом Р. Міхельс став апологетом фашистських режимів в Італії та Німеччині.

Також, індивіди, помічав Міхельс, займають лідерські позиції в силу власних незвичайних політичних якостей: вони знають, як домогтися своїх цілей і переконати в їх важливості інших. Отримавши одного разу високий пост, вони постійно збільшують свій престиж, влада і вплив. Завдяки цьому вони в змозі контролювати потоки організаційної інформації, направляючи їх у вигідному для себе руслі. Лідери володіють надмірною мотивацією до збереження власних позицій; використовують всі засоби для того, щоб, по-перше, переконати інших людей у правильності власного погляду на речі, по-друге, узаконити його, зробити нормою. Нарешті, лідери просувають молодих чиновників, але обов'язково з числа своїх прихильників. Тим самим досягаються дві мети — створюється механізм відтворення кадрів, і постійно зміцнюється теоретична доктрина лідера.

Маси поступово перетворюються у прихильників лідера. Їх схиляння дає додатковий імпульс до зміцнення його персональної влади, яка сильна тепер підтримкою знизу. На відміну від лідера, який проводить на роботі весь свій час, рядові члени організації можуть присвячувати їй лише частину його. Вони довіряють лідеру приймати за них важливі рішення не тільки тому, що він знає більше за інших, але і тому, що він заслужив це своєю відданістю загальній справі. Маси готові не тільки доручити лідеру вирішення політичних питань, але і довірити йому свою долю.
У свій час М. Вебер, з яким Міхельс був дружний, помітив подібну тенденцію, представивши її, однак, інакше. Рух до вільного суспільства вимагає бюрократизації соціальних інститутів. В індустріальному суспільстві людська свобода безпосередньо залежить від бюрократії, яка, з одного боку, «підминає» під себе, а з іншого — гарантує їй недоторканність. Адже найбільш надійним гарантом прав людини виступає найбільш бюрократизована в світі система — правосуддя. Саме воно контролює найважливіші рішення, що ламають людські долі, захищаючи їх від суб'єктивного свавілля.

В кінцевому підсумку численні зводи законів, підзаконних актів, нескінченно тягнеться діловодство, з'ясування найдрібніших подробиць справи, дотримання букви закону захищають вільне суспільство. Так само система вільних виборів не обходиться без бюрократичних реєстрації виборців за місцем проживання, оформлення листів, ретельної перевірки.
Таким уявляється сучасне американське суспільство — цитадель свободи і бюрократизму одночасно. Але якщо демократія неможлива без національної бюрократії, то в теорію Р. Міхельса необхідно внести деякі корективи, які вказували б на те, що принципи організації будь-якої партії не можна узагальнювати до такої міри, щоб вони перетворювались в універсалії, що описують будь-яке суспільство.

З концепції Міхельса можна зробити кілька висновків, один з яких сформулювала економіст і соціолог Р.В.Ривкіна: «Чим сильніше концентрація волі, тим більше обслуговуючий її апарат». Якщо з безлічі людей все вирішує один, йому обов'язково потрібні помічники.
Величезний апарат помічників необхідний у таких випадках:

1. якщо лідер не відрізняється інтелектуальними здібностями, робить помилки, які повинні компенсувати помічники;

2. якщо лідер підібрав посередніх помічників;

3. якщо — через дублювання, неналаженности зв'язків — робота організована неправильно;

4. якщо лідер усунувся від влади і делегував прийняття рішень апарату;

5. якщо лідер практикує бюрократичний стиль управління і потребує незліченних угодах, довідках, документах тощо;

6. якщо лідер тримає в апараті «потрібних» людей, отримуючи, таким чином, можливість наділяти їх особливими привілеями і пільгами;

7. якщо помічники виступають провідниками волі лідера.

Тільки в останньому випадку формується так звана «команда» — це група однодумців, що працюють не стільки за винагороду, скільки за ідею.

У західному суспільстві статус громадянина є важливішим, ніж статус посади. Навпаки, у східних бюрократиях позиція людини як приватної особи не відіграє значущої ролі. При цьому посадову особу наділяють непомірно високими привілеями і перевагами, при цьому відмовляючи йому в них відразу після відставки.

В останньому випадку відбувається підміна особи посадою. Крайня форма такої підміни — фетишизація посади. Подібне явище можна назвати також «культом посади», в основі якого лежить трансформація, характерна для будь-якого язичництва: неживим предметам приписуються специфічні якості, а створені культурою властивості приймаються за щось природне. Фанатичне схиляння перед символом влади — а посада є таким — незмінно супроводжується приниженням значущості особистості, а, отже, і статусу людини як цивільної і приватної особи.

Із призначенням на посаду людині приписуються відповідні якості: пересічна особистість відразу перетворюється в «шановного Івана Івановича». Фетишизується форма, а не зміст. Вона сакралізується, перетворюється у символ і в кінцевому підсумку відчужується від свого змісту, матеріального субстрату. Від імені держави чи міністерства (як у радянський час «від імені трудового колективу») можна творити будь-яку несправедливість. Символ живе своїм соціальним оточенням.

При фетишизмі результати людської діяльності — матеріальні і духовні продукти, політичні інститути. Товари, гроші, влада, посаду і т. п. — приймають містичну форму, вони персоналізуються. Навпаки, реальні діячі, люди, їх соціальні відносини втрачають свій вплив; людина зводиться до рівня речі або виконавця речових відносин. Тому адміністративна система байдужа до того, чи компетентний даний керівник, чи справляється він зі своїми обов'язками, які його особисті якості і т. д. Керівник освячений як посадова особа, його переводять на іншу роботу, перерозподіляючи функції. Він функціонер, і ставляться до нього як до функції, а не як до особистості. Фетишизація приховує посередності, тому вона як не можна краще влаштовує бюрократів — ревних хранителів форми.

Характерна риса радянської бюрократії — поєднання статусних (посадових), родинно-дружніх і професійних рис в одній особі. Чиновник часто просувався завдяки дружнім, клановим і родинним зв'язкам. Соціологічні дослідження, проведені у другій половині 1980-х рр. продемонстрували, що близько 50 % управлінців у різних міністерствах і відомствах СРСР влаштовувалися на свої місця за протекцією, родинним зв'язкам. По дзвінку проведені в 1986-1987 рр. опитування працівників восьми київських науково-виробничих об'єднань і п'яти міжгалузевих науково-технічних комплексів показали, що, на думку 49 % респондентів, вирішальну роль при висуванні на керівну посаду грали особисті зв'язки з керівниками більш високого рангу. За даними цих досліджень, проведених на промислових підприємствах різних регіонів України, протекціонізм, пристрій на роботу та просування в посаді по знайомству і блату мали місце в 36-62 % випадків.

Е. Дюркгейм писав, що спочатку існувала родинно-сімейна форма просування, яку змінила кланово-класова, а потім і професійна форми. В ідеалі вони повинні слідувати один за одним, але в Україні та інших країнах колишнього СРСРу відбулося їх поєднання. Тут механізм успадкування ніколи не був міцним, а професійна культура — глибокою. Вони існували, взаємодіяли і накладалися один на одного.