ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Поняття еліти, формування і розвиток елітарних підходів

Розділ І. Поняття та основні теорії еліт

Ще в давнину люди помітили, що в суспільстві існують дві нерівноважні групи: відносно самостійна і привілейована меншість, яка керує і управляє, і більшість, яка є об'єктом влади і управління. Правляча меншість тривалий час вивчалася за описами життя царів, вождів та інших видатних особистостей, що перебували і перебувають у центрі політичної уваги. І лише в останні століття характеристика цього прошарку стала концептуально пов'язуватися із будовою і характером організації політичної влади. З цією метою почав використовуватися термін «еліта». У будь-якому суспільстві соціальні групи, що володіють владою, являють собою меншість, обумовлену сучасними дослідниками як «політична еліта». Слово "еліта" у перекладі з французької означає "краще", "відбірне", "вибране". У повсякденній мові воно має два значення. Перше з них відображає володіння певними інтенсивно, чітко та максимально вираженими рисами, найвищі та найкразі за будь-якою шкалою вимірювання. У другому значенні слово "еліта" відноситься до кращої, найбільш цінної для суспільства групи, що стоїть над масами і покликана (в силу володіння особливими якостями) керувати ними. Таке розуміння терміну відзеркалювало реальності рабовласницького і феодального суспільства, елітою якого виступала аристократія. Політична еліта - поняття, що відображає особливу роль верхівки панівного класу, передусім тієї його частини, яка безпосередньо здійснює політичне керівництво суспільством, стоїть біля керма державного управління. Еліта - це вибрана і видатна частина суспільства, яка має в порівнянні з масою певні привілеї. А історико-соціальний аналіз показує, що варіативність підходів до розуміння еліти пов'язана з розвитком соціальної структури суспільства. Спочатку виділялася владно-організаційна соціальна група й відповідно з'явилася «владна еліта». Потім, по мірі диференціації суспільства, з'явилася категорія людей, орієнтована на вираження інтересів певних верств населення - «політична еліта». По мірі розвитку духовних інтересів у суспільстві з'явилися професійно орієнтовані групи представників науки, мистецтва, культури (тобто інтелектуали), звідси «духовно-інтелектуальна еліта».

Самостійні елітарні концепції виникли лише в кінці 19 століття, в боротьбі з антиелітарними теоріями та ідеями. Серйозними опонентами «елітістів» були вчені і мислителі, що ідмовляли правлячим верствам в якомусь моральному виправданні їх діяльності. Письменник, наприклад, Л.Н.Толстой суворо засуджував систему світського правління, вважаючи, що «державна влада завжди належить гіршим і злим», державні володарі «здебільшого підкуплені насильники», а сенатори, монархи і міністри – «жорсткіше і гірше катів», бо покривають зло, що наноситься людям та лицемірство. У свою чергу, В. Ільїн наводив інші аргументи на користь заперечення етичних підстав існування правлячого класу. На його думку, неможливість ефективного здійснення правлячою меншістю своїх функцій обумовлена моральним станом свідомості більшості населення. Це морально і політично нерозвинена частина суспільства, позбавлена належної правосвідомості і тому «не шукає кращих людей і не хоче передавати їм владу», але, навіть «обравши свою владу не вміє дати їй ні поваги, ні довіри, ні підтримки, вона починає підозрювати її та проймається ненавистю до неї». Зрозуміло, що в таких умовах ні влада, ні держава не можуть ефективно функціонувати. Прихильники Ж.Руссо, виходячи з неподільності народного суверенітету, вважали, що сама передача громадянами навіть частини своїх прав представникам влади веде до руйнування системи народовладдя, заперечуючи таким чином доцільність поділу функцій керуючих і керованих.

Характерно, що антиелітарні підходи збереглися у політичній думці і в значно пізніший період. У першій третині 20 ст. іспанський філософ X.Ортега-і-Гасет відмічає ідейно-культурне роз'єднання вищих і нижчих шарів суспільства, і висуває ідею, згідно з якою формується «масове суспільство», а широкі верстви населення починають перехоплювати управлінські функції правлячих кіл, позбавляючи останніх їх звичних обов'язків. Найбільш серйозним теоретичним опонентом элитистов стало марксистське вчення, у відповідь на ряд положень якого, і склалася подібного роду концепція.

Маркс і його прихильники, визнаючи, що суспільством править меншість (власники або представники власників засобів виробництва), висловлювали впевненість у тому, що на певних етапах історії, зокрема, при переході від соціалізму до комунізму, таке становище зміниться іншою формою управління суспільством, при якій кожна людина почне здійснювати певні управлінські функції, в результаті чого більшість суспільства візьме в свої руки функції соціальної влади й управління, а держава, як апарат, що стоїть над суспільством, поступово зійде нанівець, «відімре».

Прихильники елітарних підходів обґрунтовують свою позицію тим, що історія не знає винятків і тому влада меншості над більшістю постійна. Причому становище правлячих груп не завжди пов'язане з їхнім матеріальним становищем. Цієї точки зору, історичний досвід всіх цивілізацій від перших до сучасних – як складноорганізованих товариств, показує, що правляча меншість постійно концентрує у своїх руках політичну владу, керуючи більшістю населення та забезпечуючи політичний розвиток держави і суспільства. Основоположниками даного теоретичного напрямку стали італійські економісти і соціологи В.Парето і Р. Моски.