ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Філософські концепції культури.

123

Проблеми культури як багатопланового, багатофункціонального суспільно-історичного явища стали об'єктом дослідження філософів, соціологів, етнографів, істориків, мистецтвознавців. Множинність методологічних підходів і різноманітність теоретичних концепцій культури зумовлені складністю вивчення як загальних закономірностей становлення і розвитку світового культурного процесу в цілому, так і специфіки його прояву на регіональному чи національному рівні, а також у рамках конкретно-істо-ричнйх епох або періодів. Ця специфіка полягає в тому, що ті культури, які існували в минулому, і ті, які існують у різних регіонах, серед різних націй нині, відрізняються не тільки характером і способом функціонування, але й змістом і структурою їх формуючих чинників, рівнем їх впливу на сфери суспільного життя. Разом з тим вони володіють чимось спільним, що робить їх надбанням єдиного культурного прогресу світової цивілізації.

З усієї багатоманітності філософських підходів до аналізу культури зосередимо увагу на найосновніших, для зручності засвоєння згрупувавши їх за подібністю змісту.

Богословські концепції культури. При розгляді цих концепцій слід підкреслити, що в них термін «культура» вживається у значенні культу (лат. cultus — вшанування, поклоніння). У даному випадку етимологічний смисл культури не випадково збігається з понятійним, оскільки суть її, згідно з уявленнями богословів, полягає в процесі осмислення божественного в природі й історії. Поклоніння вищій надприродній силі, яка скеровує долю світу і людини, визначає основний предмет культурної діяльності людей. Бог у теологічній концепції історії і культури є центром і творчою силою світобудови, сенс людського життя.

Концептуальні засади богословського розуміння культурного розвитку були закладені в епоху середньовіччя отцями християнської церкви. Аврелій Августин, В кінці XIX й на початку XX ст. богословську концепцію культури-опрацьовував П. Тілліх (1886—-1965). Філософія культури, на його думку, є теологією культури. Виходячи з цього принципу, філософ вбачає трагедію культури у взаємному відчуженні сакрального і світського. Все, що ми називаємо культурою, несе в собі відношення людини до «безумовного», а отже, містить релігійний досвід. Сьогоднішнє протистояння релігії і культури, з його точки зору, не відміняє їх суттєвої єдності, оскільки релігія є субстанцією культури, а культура — функцією релігії.

За М. Бердяєвим (1874—1948), культура є результатом розгортання змісту релігійного культу. Філософська думка, наукове пізнання, архітектура, живопис, скульптура, музика, поезія, мораль — усе це в органічній цілісності перебуває в церковному культі, хоч у ще не диференційованій і не розгорнутій формі. Культура зв'язана з культом предків, з переказами, традицією. Вона повна священної символіки, в якій відображені знаки зовсім іншої духовної дійсності.

Заслуговує на увагу інтерпретація суті та змісту культури митрополитом греко-католицької церкви А. Шептицьким (1865—-1944). Він вважав, що суспільний устрій повинен базуватись на засадах християнської моралі, оскільки «неможливий є економічний добробут без моралі, − бо неможливий він без суспільного ладу, а отже, суспільного ладу нема, де нема рівноваги прав і обов'язків».

Просвітницькі концепції культури. В центрі уваги французької просвітницької концепції культури знаходився історичний «дух народу», виражений у результатах діяльності людей, у характері суспільних порядків і інститутів, а також у народних звичаях і традиціях.

На відміну від ренесансного розуміння культури, зміст якого визначали ідеали вільної, універсально розвинутої людини, у просвітницькій концепції відображена доля не окремого індивіда, а колективне життя нації, те, що можна назвати національною культурою. Просвітителі висувають ідею гармонізації відносин між суспільством, людиною і державою. Основою такої гармонізації, на їх думку, повинно стати виховання шляхом просвіти розумної людини, здатної усвідомити суспільний інтерес як власний. Лише індивіди, виховані на засадах розуму, можуть витворити досконалий суспільний і державний устрій, що відповідає природі людини.

Виходячи з визнання Бога як єдиної «розумної» основи природи й історії, Гердер намагається пояснити суть культури як вияв у людині божественного порядку, що існує в природній та історичній реальності. У зв'язку з цим він покладає великі надії на просвіту і виховання, які сприяють передачі культурних цінностей через засвоєння традиції.

Німецькі культурологічні школи. Першим зрозумів неможливість обгрунтування просвітницького ідеалу «розумної людини» І, Кант (1724—1804).

Кант підкреслює, що є два етапи розвитку людства: перший підпорядкований природній необхідності, а другий підвладний законам свободи. Отже, культура — це здатність індивіда піднятись від емпіричного чуттєвого існування до морального буття, при якому людина дістає змогу діяти вільно й ім'я мети, яку вона сама ставить перед собою відповідно до морального обов'язку. На відміну від просвітителів, які вважали, що людина добра від природи, Кант продовжує лінію Гоббса: людина зла. Він виділяє у ній три види задатків: задатки тваринні (праг нення до самозбереження і продовження роду, потяг до спілкування), що спричиняють виникнення грубих пороків; задатки лю дяності (прагнення до признання власної гідності в очах інших, перевага над іншими), з яких виникають ревність і суперництво як пороки культури; задатки особи (здатність розуміти і поважати моральний закон), з яких випливає можливість чинити свавілля.

Гегель розглядає історію культури як, історію розвитку духу, починаючи від становлення індивідуальної суб'єктивності (суб'єктивний дух) і закінчуючи досягненнями в сфері релігії й філософії (абсолютний дух). Під таким кутом зору він виділяє в світовій історії чотири періоди: східний світ (Китай, Індія, Персія, Єгипет); грецький світ; римський світ; германський світ. Ці періоди характеризуються ним за аналогією з життям окремої людини як дитинство, підлітковість, юність, змужніння і старість.

У східному світі не було суб'єктивної свободи, східні народи знали, що вільна лише одна людина — деспот. У грецькому світі формуються індивідуальність, усвідомленні свободи, виникають суспільні і державні інститути, що носять тут форму художньої творчості; це світ юності. Римська держава - період змужніння історії; особа тут виступає як суб'єкт правових відносин, "дух перебуває у стані розірваності і шукає виходу біля джерел філософії й християнської релігії.

Нарешті, германські народи завдяки християнству усвідомлюють, що свобода — основна властивість людської природи. Саме тут, на завершальному етапі історії, де знята суперечність між державою і церквою, свобода знайшла собі опору, «своє поняття про те, як здійснити істину».

Еволюціоністські концепції культури. Серед інших концепцій прогресивного розвитку культури заслуговують уваги ідеї Л. Моргана (1818—1881) і англійського вченого Е. Тейлора (1832—1917). Цей напрямок пов'язаний з узагальненням матеріалів етнографічних досліджень, на основі яких були визначені закономірності історичного розвитку культури.

Еволюціоністи наголошують на єдності людського роду і, як наслідок цього, на спільності світових культур при всій багатоманітності їх форм. В еволюціоністських концепціях культури привертає увагу думка, що всі народи на однакових стадіях сво-го розвитку мають подібні потреби і для задоволення цих потреб створюють подібні або трохи відмінні одна від одної форми культурного життя. Виходячи з вивчення історії первісного суспільства, еволюціоністи переконували, що розвиток людства проходив прямолінійно, від простого до складного, породжував універсальні стадії, властиві всім людям. Людство однорідне за природою лише перебуває на різних ступенях розвитку культури. Поки народи живуть окремо один від одного, кожний з них самостійно створює відповідні засоби реалізації культурних потреб, а з виникненням контактів між країнами виникає обмін досягненнями культури. Певний інтерес для дослідників культури становить періоди-зація історично-культурного процесу, запропонована Л. Морганом. У розвитку суспільства він вирізняє три періоди: дикість, варварство і цивілізацію.

Концепції культурних круговоротів. У кінці XIX й на початку XX ст. набрали поширення концепції циклічного розвитку культури. Предтеча цього напрямку в культурології Італійський філософ Д. Віко виділяє в історії людства три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. При розгляді кожної з них Віко характеризує всі основні сторони життя людей — економічну, соціальну і духовну. В першу епоху люди обожнювали світ, лише починаючи виходити з варварського стану. Життя регулювалось релігійними ритуалами і нормами, тому формою правління була теократія. В епоху героїв виділяються окремі сім'ї, зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім'ї; формою правління стає аристократична республіка. Епоха людей характеризується зрілістю людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов'язком; форма правління — демократія, заснована на визнанні громадянської і політичної рівності. Але, осягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову опиняється на початку циклу.

Глибше обгрунтування концепція циклічного розвитку культури знайшла в працях М. Данилевського, О. Шпенглера і А. Тойнбі. На думку М. Данилевського (1822—1885), всесвітня історія культури складається з десяти самобутніх культурно-історичних типів, кожен з яких має свою долю, відображає психологію і душу народу, особливості його способу життя і стиль мислення. Зокрема, він називає єгипетську, китайську, індійську, іранську, германо-романську (європейську), грецьку та ряд інших культур. Крім того, Данилевський передбачив становлення дванадцятого типу — слов'янського, найбільш вираженого в російській культурі. Ця концепція стала однією з теоретичних джерел російського шовінізму.

Виступаючи проти європоцентризму, вчений підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій — виключно клеймом Сходу, чи Азії. Джерелом культури є здатність народу до реалізації своїх «життєвих сил», а самобутність полягає в особливостях складу душі; взаємні впливи між народами не торкаються душі, тому національний характер залишається незмінним.

Подібні ідеї обгрунтував О. Шпенглер (1880—1936). У праці «Присмерк Європи» він гостро критикує постулати західноєвропейської історичної науки XIX ст. — європоцентризм, історизм, панлогізм, концепцію «лінійної» спрямованості культурного прогресу, протиставляючи їм учення про множинність рівноцінних культур — єгипетської, індійської, вавілонської, китайської, «аполлонівської» (греко-римської), культури майя, «фаустівської» (західноєвропейської). Культура, на думку Шпенглера, є абсолютно замкнутий організм, як монади Лейбніца, цілком унікальний. Тому не може бути єдиної лінії розвитку людства, спадкоємності культур, не можна зрозуміти одну культуру через іншу.

А. Тойнбі (1889—1975) у своїй концепції еволюції культури визнає, що сучасний розвиток носить природно-історичний характер, об'єднуючи свободу і необхідність. Цивілізацію він трактує як сукупність дискретних одиниць соціальної організації, які подібно до біологічних видів мають властиве тільки їм середовище існування (ареал). Географічні умови відіграють суттєву роль у становленні неповторного вигляду цивілізації. На думку Тойнбі, цивілізація у своєму розвитку проходить фази виникнення, зростання, надлому і розкладу. Якщо перші дві відбуваються за рахунок «життєвого пориву», то останні зв'язані з «виснаженням життєвих сил».

Функціональні концепції культури. В кінці XIX ст. набувають поширення концепції, які пробують звести культуру до біологічної природи людини, розкриваючи її сутність через безпосередню адаптацію до умоп навколишнього середовища. Подібні ідеї в минулому були тісно зв'язані з соціал-дарвінізмом.

Б. Малиновський (1884—1942), який започаткував названий напрямок у вивченні культури, виходить з того, що культура — якась цілісність, породжена запитами людської природи. Потреби, які породжують культуру, можна поділити на первинні, похідні й інтегративні. До первинних учений відносить потреби продовження роду, росту і тілесних зручностей, а культурними від-повідями на них вважає родову систему, освіту і житлові умови. Похідні потреби виявляються у виготовленні й удосконаленні знарядь праці, культурною відповіддю на них є економіка. До інтегративних належать ті потреби, які об'єднують і згуртовують людей. Наприклад, потреба в авторитеті знаходить відповідь у політичній організації суспільства.

Оригінальною в цьому плані є концепція культури Г. Сковороди (1722—1794), яка базується на визнанні існування трьох світів: всесвіту, великого «обительного» світу, і двох малих світів («макрокосмосів») — людини і символічного світу, або Біблії . У культурологічному аспекті Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, незалежної від космосу, системи, в якій усе божественне перебуває в символічних формах.

Завершену і більш цілісну форму цей напрямок дістав у символічній концепції Е. Кассірера (1874—1945).

Людина живе не просто у фізичному всесвіті, а в символічному всесвіті, частинами якого є мова, міф, мистецтво, релігія, наука. Вони нагадують різноколірні нитки, з яких сплітається клубок Історичного досвіду. Отже, живучи у світі символічного, людина не може інакше оцінювати дійсність, як крізь призму символічних форм.

Революційно -демократична концепція культури. Революційні демократи Т. Шевченко (1814—1861), І. Франко (1856—1916), Леся Українка (1871—1913), П. Грабовський (1864—1902), М. Павлик (1853—1915), М. Коцюбинський (1864—1913) були не тільки видатними українськими письменниками, але й відомими громадсько-політичними діячами, теоретиками культури, їх меру належить низка праць, у яких подається широка панорама розпитку культури українського народу на тлі світових культурних процесів XIX — початку XX ст.

Висловлювання революційних демократів про вітчизняну і світову культуру дозволяють зробити висновок про те, що цілий ряд теоретичних проблем культури знайшов своє наукове розв'язання саме на ґрунті української науки. Насамперед це стосується таких питань, як соціально-економічна зумовленість культури, філософсько-світоглядне трактування її народного характеру, джерела та основи розвитку національної культури, історія культури як складова частина соціально-політичної історії народів.

Велика заслуга революційно-демократичних мислителів у розвитку вітчизняної культурологічної думки полягає в тому, що вони гостро виступили проти елітарних концепцій культури.

Марксистська концепція культури.Підхід К. Маркса (1818— 1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) до проблем культури заснований на поділі історії цивілізації на три великі епохи, які, в свою чергу, і наслідком «трьох великих форм поневолення» — рабства, кріпосництва, найманої праці.

123