ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Співвідношення між лідерством і керівництвом

Феномен лідерства

Лідерство існувало споконвіку – від античних часів і донині, існувало всюди, що доводить як західна, так і східна традиція управління.

Воно неминуче як для соціальної мікросистеми малочисельної групи, громадської організації, навчального закладу, злочинного угруповання, бізнес-компанії, футбольної команди, родини, так і для політичної партії, органу державної влади, органу місцевого самоврядування.

Вибиратися ієрархічними сходинками, щоб зайняти вищу за інших позицію, спонукає людину прагнення влади. Саме вона є головним чинником лідерства.

Управління, як будь-який інший вид людської діяльності, у своєму еволюційному розвитку, як вид професійної діяльності пройшло три рівні: адміністрування, менеджмент і лідерство.

Специфіка кожного із рівнів проявляється через ідентифікацію базових параметрів (суб’єкт, об’єкт, мета і характер впливу) управлінського процесу.

Лідерство не має конкретного визначення для різних ситуацій, цим пояснюється багатоаспектність лідерства, існування різних підходів до його трактування.

Можна назвати такі основні підходи до сучасного визначення лідерства, які сприяють розкриттю його сутності:

1) лідерство – це різновид влади;

2) лідерство – це управлінський статус;

3) лідерство – це вплив на інших людей.

4) лідерство - це положення (статус) певної особистості в групі або в суспільстві в цілому, яке характеризується здатністю особи впливати на інших людей, спрямовуючи їх зусилля на досягнення певних цілей.

Лідерство є вищим еволюційним та якісним рівнем управління, сутність і специфіка якого відповідають потребам і викликам сучасних суспільних трансформацій. Лідерство є одночасно положенням і процесом впливу, в основі яких лежить прояв лідерських якостей особистості.

Відповідно до основних видів діяльності (індивідуальна та групова) виділяють два види лідерства:

Ø індивідуальне

Ø організаційне.

Індивідуальне лідерство є первинне по відношенню до організаційного.

Відповідно до основних видів суспільної діяльності та соціального управління виділяють типи лідерства, серед яких: політичне, державне, підприємницьке (бізнес), громадське, освітнє тощо.

Освітнє лідерство слід розглядати у трьох взаємопов’язаних аспектах як:

Ø лідерство в освіті (діяльність керівників, викладачів, студентів/учнів та, як результат, освітніх закладів-лідерів);

Ø лідерство для освіти (діяльність батьків і стейкхолдерів задля розвитку освіти);

Ø лідерство освіти (діяльність держави щодо забезпечення пріоритетного розвитку освітньої сфери).

Діяльність держави для розвитку освітнього лідерства передбачає реалізацію відповідних заходів щодо:

Ø професійної підготовки та професійного розвитку директорів шкіл;

Ø ліцензування та процедури введення їх на посаду;

Ø моніторингу та оцінювання результатів шкільної діяльності;

Ø підтримки лідерів протягом усього кар’єрного шляху;

Ø покращення умов для поточної діяльності шкільних лідерів.

Фундаментом для реалізації зазначених заходів слугують стандарти з освітнього лідерства, які розробляються як на національному, так і на регіональних рівнях управління освітою. Стандарт з освітнього лідерства є відображенням профілю (рамок компетенцій) керівника навчального закладу який реалізує свою управлінську діяльність на засадах лідерства.

Як явище лідерство відоме ще з давніх-давен, а з 80-х рр. ХХ ст. лідерство стає предметом соціологічних, психологічних й економічних дисциплін, досліджуються шляхи і способи розвитку лідерських якостей особи. Виникла ціла “філософія” лідерства

Феномен (те, що з’являється, явище) лідерства виникає і реалізується тільки в суспільному середовищі. Феномен лідера – це визнання, виявлення, застосування природних психофізичних, розсудливо-розумових та розпорядчо-організаційних відмінностей людей.Саме ці відмінності, особливі властивості та їх застосування характеризує лідерство – як вплив на інших людей.

Також варто згадати застереження Стівена Кові, що лідерство (leadership) це не управління (management)

Лідерство – це вищий рівень, де визначається: що саме слід робити? Управліннязосереджується на рівні нижчому: як зробити найкращим чином? Тобто, за словами Пітера Дракера і Уоррена Бенніса: “Управління– це робити справу правильно; лідерство – це робити правильні справи” .

До сьогодні вчені, які досліджують проблеми лідерства, дискутують з приводу того, що є визначальним для його становлення як суспільного феномену. У цьому плані можна виділити три основні підходи:

Перший – це пояснення лідерства як індивідуально-психологічного феномену, тобто як суто психологічного явища. Представники даного підходу вважають, що домінуючим фактором феномену лідерства є набір у того чи іншого індивіда певних індивідуально-особистісних рис.

Великого поширення набули спроби виявити набір бажаних або обов’язкових для здобуття статусу лідера індивідуально-психологічних рис.

Наприклад, американський соціолог Е.Богардус такими рисами вважає: розум, енергійність, здатність передбачати, привертати до себе увагу, почуття гумору, твердість характеру. Його колегаК.Бірд, узагальнивши ряд досліджень з проблем лідерства, навіть склав перелік 79 якостей, які, на його думку, притаманні лідерам.

Однак виявилося, що багато з тих, хто досяг вершин лідерства, володіють далеко не повним переліком усіх цих якостей. Більше того, серед рис реально діючих успішних лідерів були і зовсім протилежні.

Ще один американський соціолог Р.Стогділл здійснив комплексне дослідження феномену лідерства й отримав суперечливі результати щодо його індивідуально-особистісних характеристик. Проте Р.Стогділлу так і не вдалося визначити, які з названих ним характеристик лідерства більше, ніж інші, пов’язані з цим важливим суспільним феноменом. За результатами здійсненого дослідження вчений робить висновок: людина не стає лідером лише тому, що має певний набір особистісно-психологічних якостей. Цього аж ніяк не достатньо.

Другий підхід – визначення лідерства як “функції” ситуації. Не відкидаючи значення індивідуально-психологічних якостей, прихильники цього підходу вважають, що ті чи інші риси лідера проявляються залежно від конкретної ситуації. На їх переконання, лідерство – це продукт ситуації, що склалася в певний конкретний період. Е.Фідлер, зокрема, підтверджує дану тезу наступним прикладом: у ситуаціях сприятливих, чи навпаки, лідер, орієнтований на вирішення ключових завдань, досягає кращих результатів, ніж той, хто орієнтується на людей.

Наводиться і такий історичний приклад. Дослідник Дж.Шнейдер помітив, що кількість військових лідерів у Англії була прямо пропорційною кількості військових конфліктів, в яких брала участь країна. Це стало для прихильників даного підходу яскравим підтвердженням справедливості їх судження. До речі, один із законів відомого А.Дж.Мерфі звучить так: ситуація викликає лідера, який повинен стати інструментом вирішення проблеми. Якщо продовжити думку Мерфі, можна сказати, що вже сама наявність сприятливої ситуації передбачає активність лідера в оволодінні нею.

Проте і такий підхід не розкриває сутність феномену лідерства повністю.

Третій підхід – це спроба поєднати два попередніх підходи до пояснення лідерства. Лідер розглядається як продукт конкретної ситуації, в якій він виявляє свої індивідуально-психологічні якості. У рамках цього підходу визначальними для становлення лідерства визнаються одночасно й індивідуально-психологічні риси лідера, і умови, в яких відбувається його становлення.

Так, на думку С.М.Казе, лідерство генерується

трьома чинниками:

Ø особистісними якостями,

Ø подією (або ситуацією) і

Ø групою послідовників.

Цілком очевидно, що цей підхід є спробою подолання обмеженостей двох попередніх і намаганням розширити їх позитивні сторони, оскільки такий складний суспільний феномен, яким є лідерство, не може бути пояснений виходячи лише з однієї групи причин.

У сучасній науці усе більшої ваги набувають концепції лідерства, автори яких прагнуть врахувати вплив усіх чинників.

Так з’явилася інтеграційна теорія лідерства. Зокрема, сучасний американський політолог

М.Херманн вважає, що лідерство – багатогранне поняття. Розглядаючи його прояви, слід брати до уваги:

1) риси самого лідера;

2) завдання, які він покликаний виконувати;

3) взаємозв’язок між лідером і його конституантами;

4) контекст або конкретну ситуацію, в яких лідерство здійснюється.

У сучасній політології коло конституантів лідера розуміється достатньо широко. У нього включаються не тільки політичні активісти і всі послідовники лідера, але і його виборці, а також усі ті, хто взаємодіє з ним.

Отже, феномен лідерства виявляє себе у процесі взаємодії, під час якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби й інтереси інших (конституантів) і в такий спосіб мають престиж і вплив, а інші (їх прихильники, конституанти) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів

При розкритті феномену лідерства слід звернути увагу на його об’єктивну та суб’єктивну сторони.

З об’єктивної сторони феномен лідерства ґрунтується на певних потребах складноорганізованих систем. До них відноситься, насамперед, потреба в самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів системи з метою забезпечення її життєвої та функціональної здатності.

Така впорядкованість здійснюється через вертикальний (управління – підпорядкування) і горизонтальний (корелятивні однорівневі зв’язки, наприклад розподіл праці і кооперація) розподіл функцій і ролей і, насамперед, через виділення управлінської функції та структур, що здійснюють її, і які для своєї ефективності вимагають, як правило, ієрархічної, пірамідальної організації. Верхівкою такої управлінської піраміди і виступає лідер.

Суб’єктивна сторона лідерства виявляється через особистісні прояви лідера.

Лідерство як різновид влади, виявляє специфіку через її спрямованість зверху до низу, а також через те, що її носієм виступає не більшість, а одна людина або група осіб.

Помилкові уявлення про лідерство:

Ø Людина, призначена на управлінську посаду (менеджер), вже є лідером. Лідерство не отримують разом з постом. Воно виходить не з призначення, а від впливу людини. Високе становище дає більше шансів стати лідером, але при цьому не виключається і ймовірність взагалі втратити вплив, навіть при збереженні посади;

Ø Лідер - це підприємець, тобто той, хто вміє заробляти гроші, продавати або комбінувати. Підприємливість, творчість, успіх сприяють лідеру, але не роблять його таким. Необхідно довгострокове стійке і визнане вплив;

Ø Сутність лідерства становить певна сила, а значить той, хто більше знає, той і лідер («знання-сила»). На практиці, лідери - часто не ті люди, які мають найвищі коефіцієнти інтелекту. Іноді здатності до лідерства знаходяться в протилежності з розумовими здібностями. Таким чином, рівень знань і рівень лідерських якості - це не одне і теж. Разом з тим: без знань немає лідера.

Ø Лідер - це той, хто йде попереду.

Ø Лідер - НЕ першопроходець. Бути першим - не означає бути лідером.

Ø Наприклад, група людей штурмує гірську вершину. Першим її досяг один з членів цієї групи. Але лідером її залишився людина, за якою навмисно і свідомо пішли всі інші на штурм вершини. Просто сягнув вершини раніше інших і першим здійснив перперспективий задум реального лідера.

Ø Лідер - це той, кому вдається перетворити людей в однодумців або послідовників.

Типологія лідерства

Кожний лідер має специфічні риси характеру, метод взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна визначити деякі типи політичних лідерів.

Одним із перших, хто запропонував характеризувати лідерів за відповідною типологію, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства.

1. Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.

2. Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

3. Харизматичне лідерство (харизма - від грец. - божественний дар, благодать, милість, талант, властивий людині), за якого влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він призначений виконувати певну наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав вождів революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

Взагалі, феномен харизматичного лідерства був для Вебера найбільш цікавим, тому що він заснований на вірі, а не на якихось звичаях або настановах. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Юлій Цезар у Римській імперії, Наполеон у Франції, Гітлер у Німеччині, Муссоліні в Італії, Ленін у Росії, Мао у Китаї та ін. Якщо традиційні раціонально-легальні типи лідерів надають політичній системі стабільності, то харизматичний лідер здатний зруйнувати традиції та діючі закони, щоб встановити "новий порядок".

Поширеною є типологія лідерства залежно від змістовного смислу стилю діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів лідерства.

Цезаристський тип лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тил лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний тип політичного лідерства ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (звідси і його назва: грец. - багатство і влада). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.

Популістський тип політичного лідерства ґрунтується на популізмі. У своєму першому значенні термін "популізм" (від лат. - народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому терміну негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необґрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. У сучасній політиці лідер-популіст - це діяч, який заграє з масами. У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає як харизматичний лідер демагогічного толку.

Для популістського типу характерні:

Ø ставка на прості політичні рішення, які ґрунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу;

Ø наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць;

Ø навішування ярликів політичним противникам;

Ø загравання з масами, роздавання необґрунтованих обіцянок;

Ø експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо.

Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду - професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага і довіра до якого базується на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.

Сучасна наука пропонує різні критерії типології лідерства.

Г.Лассуелл запропонував типологію лідерства, пов'язану із стилем керівника: лідерів-адміністраторів, агітаторів, теоретиків.

Ø перші - це лідери, здатні приймати рішення, готові до компромісів;

Ø другі - лідери харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет;

Ø треті - лідери, схильні розробляти програми, проекти, але не бажають займатися практичною політикою.

Р. Такер та В. Хагеман виділяють консервативний, революційний та реформаторський типи лідерів за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку.

консервативний лідер у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов, протидіє соціальним змінам;

революційний - основні свої дії спрямовує на фундаментальні зміни відповідно до інших соціальних ідеалів чи до власних переконань, котрі ґрунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах, відкидаючи повністю існуючі цінності;

реформаторський - вірить в ухвалену більшістю ідеальну модель суспільства, визначає відхилення від цієї моделі й намагається їх виправити, орієнтуючись при цьому на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу.

Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.

Р. Такер пропонує ще поділ лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство – на реальних і менеджерів.

Ø перші - це лідери-герої,

Ø другі - ті, хто майже не впливає на перебіг подій у суспільстві.

Дж. Берне розглядає дві категорії лідерів: перетворювачів та ділків.

Ø Лідери-перетворювачі діють в ім'я реалізації своїх глобальних ідей.

Ø Лідери-ділки, навпаки, діють "тут і негайно", концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Берне також пов'язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, де відбувається їхня діяльність.

Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Є. Вятр. Вона ґрунтується на психологічних рисах і типах поведінки політичних лідерів:

Ø за ставленням до власної ідеології - лідера-ідеолога та лідера-прагматика;

Ø за ставленням до власних прихильників - лідер-харизматик і лідер-представник (перший формулює, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть);

Ø за ставлянням до противників -угодовці, що прагнуть до пом'якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень, а також фанатики, які намагаються навмисно загострити конфлікт і знищити будь-що противника;

Ø за способом оцінки дійсності - відкритого лідера та лідера-догматика.

Є. Вятр слушно вважає, що ці чотири дихотомії "чистих" типів лідерів взаємно не пов'язані, тобто окремі типи виявляються в різних сполученнях.

У марксизмі лідерів поділяють на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних; великих і малих.

Залежно від стилю керівництва і політичної системи, де діє лідер, вирізняють:

Ø диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх, покарання;

Ø демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;

Ø авторитарний тип лідера, котрий повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемагати опонентів.

Відповідно до різних життєвих умов існують відповідні варіанти адаптивної спрямованості поведінки та діяльності лідерів, що забезпечує потрібні результати:

- непримиренно-войовничий тип (характерне втілення - внутрішні та міжпартійні свари, наприклад, між Леніним та Мартовим, Сталіним - Троцьким);

- брутальний тип (наприклад, папа Олександр VI, який спирався у політиці на підкуп, шантаж, обман тощо);

- тип "майстра, який доводить ситуацію до вибуху" (наприклад, Пурішкевич, який 19 листопада 1916р. своєю промовою у IV Державній думі підірвав віру в уряд);

стабілізуючий тип, який відіграє роль буфера, гаранта (наприклад, Хусейн перешкоджав розпаду Іраку на курдську, сунітську, шиїтську частини, примушуючи інші країни визнавати свою країну, що дозволяє їй здійснювати вплив на Аравійському півострові);

- тип "майстра влучати в ціль", тобто проведення такої тактики, коли у цілком кон'юнктурній політиці виокремлюють слабкі місця, тиск на які робить політичну техніку особливо результативною (наприклад, Гітлер, який завжди орієнтувався на експлуатацію популярних у народі уявлень, пов'язуючи це з поточним моментом);

- компрадорський тип, тобто той, хто бажає нещастя власному народу (наприклад, Смердяков-персонаж роману "Брати Карамазови" (1880) Ф. М. Достоєвського жалкував, що Наполеон не завоював Росію, буцімто розумна нація не підкорила дурну).

Для вітчизняної історії особливий інтерес має розподіл лідерів на дві категорії: лідерів-фанатиків і лідерів-честолюбців.

Лідерам-фанатикам притаманне честолюбство, але воно потрібне для досягнення певної вищої мети. Їм необхідна влада для реалізації маніакальної ідеї. Лідери-фанатики з'являються тоді, коли висувають ідею, якої суспільство потребує і хоче в неї вірити. Свідомість таких лідерів підпорядковується ідеї спасіння та виживання людства, при цьому життя конкретної особи не має ніякої цінності.

Для лідера-честолюбця ідея є засобом захоплення влади. Він шукає ту ідею, спираючись на яку зможе перемогти. У цьому процесі він змінює свої переконання, заперечує сам собі. Особисте "Я" для нього вище за будь-які ідеали.

Викликає інтерес типологія лідерів Маргарет Херманн, згідно з якою типологією виділяються чотири основних типи лідерів:

- лідер-"прапороносець" - видатна людина, що має власне бачення дійсності, власний погляд на події та шляхи їх розвитку (В. Ленін, Л. Троцький, Мартін Лютер Кінг, А. Хомейні);

- лідер-"служитель" виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників, виборців, діє від їх імені - такі лідери схильні до популізму (Н. Назарбаев, Л. Кравчук, О. Мороз, Д. Буш, Ф. Міттеран та ін.);

- лідер-"торговець" схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей тип лідера повинен переконати осіб, які "купують" його ідеї або плани, аби залучити людей до їх здійснення;

- лідер-"пожежний" швидко реагує на ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і проблеми, діє відповідним чином.

Проте слід враховувати, що так звані "чисті" типи в політиці зустрічаються дуже рідко, на практиці фігурують амальгамні типи, які ідентифікуються через сполучення форм. Нарешті, слід зазначити, що історичний досвід свідчить: навіть видатні політичні лідери не могли творити історію свавільно, якщо їх задуми суперечили суспільному розвиткові. Однак не можна і недооцінювати ролі суспільних лідерів: вони можуть значно впливати на хід подій. Особливо значною є роль лідера у переломні моменти історії, коли потрібно швидко прийняти рішення, правильно визначити конкретні завдання. Проте основне призначення лідера - викликати активність мас, подолати їх пасивність, залучити всіх членів суспільства до управління ним.

Концепції лідерства

Незважаючи на те, що лідери та лідерство завжди здійснювали значний вплив на курс розвитку світової історії, ґрунтовне їх вивчення почалося лише століття тому. Перші дослідники вважали, що в будь-якій ситуації лідер повинен мати визначені якості. Дещо пізніше в дослідженнях відбулося зрушення в бік виявлення прикладів поведінки лідера.

Лідерство стало об'єктом дослідження багатьох вчених, і на сьогодні сформульовано основні теоретичні підходи до вивчення проблеми лідерства. Важливим у менеджменті є питання про те, як повинен вести себе керівник підприємства, котрий є лідером, які засоби впливу і стиль поведінки найефективніші для спрямування зусиль колективу на досягнення цілей організації. Відповіді на ці питання дає теорія лідерства, яка розроблена американськими вченими-біхевіористами та доповнена й розвинута науковцями інших країн (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Теорії лідерства

Отже, класично існує три підходи до визначення значущих факторів ефективного лідерства: поведінковий, з позицій особистих якостей і ситуаційний.

1. Основним та найважливішим є підхід з точки зору динаміки поведінки. Цей підхід називають поведінковий.

Відповідно до підходу з позиції поведінки, ефективність керівництва визначається не особистими якостями, а манерою поведінки керівника.

В основі підходу лежить поділ стилів керівництва (поведінки) на авторитарний, демократичний, ліберальний, який орієнтований на роботу та орієнтований на людину.

Поведінковий підхід створив основу для класифікації стилів керівництва та стилів поведінки. Згідно з поведінковим підходом до лідерства, ефективність визначається не особистісними якостями керівника, а манерою його поведінки по відношенню до підлеглих.

Динаміка поведінки відображає те, як розглядається лідер: статично (аналіз лідерських рис) чи в динаміці (аналіз лідерської поведінки). Поведінковий підхід загострив проблему вивчення лідерства, зосередивши увагу на поведінці керівника, який бажає спонукати людей на досягнення мети організації, однак його головний недолік поглядав у тому, що існує тільки один стиль керівництва. Цілком вірогідно, що ефективність стилю залежить від характеру керівника та конкретної ситуації.

Інший підхід передбачає вивчення лідерських якостей - теорія рис. Теорія рис грунтується на моделюванні "ідеального керівника", виходячи з позиції, що лідерство залежить від винятково розумових, психологічних і фізичних якостей людини. Існує також ряд підходів, які вивчають лідерські якості у зв'язку з конкретною ситуацією: причино-наслідковий підхід, харизматичний підхід тощо.

2. Підхід з позицій особистих якостей.Теорія лідерських якостей є найбільш раннім підходом до вивчення та пояснення лідерства. Перші дослідники намагалися виявити ті якості, які відрізняють "великих людей" в історії від мас. Дослідники вірили, що лідери мали якийсь унікальний набір достатньо стійких та постійних якостей, яких не мали інші. Виходячи з цього підходу, вчені намагалися визначити лідерські якості, навчитися їх вимірювати. Підхід ґрунтувався на вірі в те, що лідерами народжуються, а не стають.

У такому випадку, коли відношення лідера збігаються з формальними повноваженнями менеджера, останній поєднує в собі і посаду і лідера. Але відношення лідера і посадових повноважень можуть не збігатися і навіть вступати у протиріччя одне з одним. Тоді виникає конфліктна ситуація, яку нерідко доводиться спостерігати у практиці управління колективами. У зв'язку з цим у менеджера з'являються два варіанти уникнути конфлікту: або досягнути у своїй практичній діяльності лідерства, що можливо, якщо дослідити і зрозуміти причини і рушійні сили виникнення такого статусу; або побудувати відносини з неформальним лідером таким чином, щоб вони не вели до конфлікту, а ще краще, щоб вони доповнювали та посилювали формальну діяльність менеджера. Це одна з важливих сторін мистецтва управління.

3. Більш пізні автори та вчені біхевіористської школи визнають, що потрібен ситуаційний підхід до керівництва. "Оптимальний" стиль лідерства змінюється залежно від ситуації. Звідси і назва - ситуаційний підхід до стилю управління.

Традиційні та ситуаційні концепції лідерства полягають у тому, що лідерство та його управлінський ефект можуть бути виміряні та легко визначені. На жаль, на практиці це не завжди так. Потреба в розробленні нових підходів до вивчення лідерства була зумовлена також тим, що традиційні та ситуаційні підходи робили односторонній опір або на риси та поведінку лідера, або на ситуацію, в якій він вибирав потрібний йому стиль. Тому концепції лідерства, що з'явилися останнім часом, намагаються об'єднати ці дві добре вивчені сторони разом, провести ситуаційний аналіз ефективного лідерства як сукупності лідерських рис та їх проявлення в поведінці.

Тут можна виділити три основні підходи: концепцію атрибутивного лідерства, концепцію харизматичного лідерства, концепцію перетворювального лідерства.

1. Концепція атрибутивного лідерства(причинно-наслідковий підхід) спирається на теорію атрибуції, що пояснює причинно наслідковий зв'язок між тим, що відбулося, та тим, що люди вважають причиною того, що відбулося. Підхід, що розглядається, передбачає те, що знання причин, які створили ситуацію, підсилює лідерське розуміння та спроможність передбачити реакцію людей на ситуацію. Концепції та моделі, що були розроблені на цій основі, намагаються відповісти на запитання, чому люди поводяться так чи інакше. При цьому враховується й те, що в більшості випадків лідер не має можливості безпосередньо контролювати роботу підлеглого.

2. Концепція харизматичного лідерствапередбачає наявність у лідера харизми. Харизма є формою впливу на інших шляхом особистісної привабливості, що викликає підтримку та визнання лідерства. Отже, харизматичним вважається той лідер, який завдяки своїм особистісним якостям спроможний глибоко впливати на послідовників. Лідери цього типу відчувають сильну потребу у владі та переконані в моральній правоті того, в що вони вірять. Дослідники засвідчують, що в харизми є й негативна сторона, що пов'язана з узурпацією власної влади та повним фокусом лідера на самого себе, а позитивна - пов'язана з опором на владу, що розділяється, та тенденцією до делегування частини її послідовникам.

3. Концепція перетворювального лідерства, або лідерства для змін,схожа з концепцією харизматичного лідерства, але трактується дещо інакше. Лідер-реформатор мотивує послідовників шляхом підвищення рівня їхньої свідомості, важливості та цінності поставленої мети, створення атмосфери довіреності. Модель перетворювального, або реформаторського, лідерства передбачає наявність у лідера та його послідовників такої поведінки, яка придатна до творчого рішення проблеми в кризовій ситуації. Від послідовників вимагається не сліпе слідування за лідером, а критичне оцінювання тих можливостей, що постають, та свідомий підхід до своїх дій. Однак, оскільки атмосфера довір'я розвиває сильну взаємозалежність між лідером та послідовниками, то виникає серйозна небезпека того, що керівник підпорядковується підлеглим або створить біля себе коло згодних.

Отже, кожна концепція має в собі правильні припущення та положення. Це свідчить, що однобічно жодне поняття трактувати не можна. Тому всі підходи та концепції лідерства важливі у вивченні поняття та значення лідерства як окремого феномена.

Лідеру, щоб діяти ефективно, потрібно цій справі вчитися, а організації, щоб вижити, потрібні ефективні лідери.

4. Взаємозв'язок лідерства та керівництва.

Враховуючи специфіку сфери державного (публічного) управління, лідерство тісно співвідноситься з таким явищем, як керівництво.

Зауважимо, що Джон Адаір, говорячи про лідерство використовує термін “справжнє керівництво” і стверджує:

«Справжній керівник надихає, а не доручає, об’єднує, а не контролює, пояснює та переконує, але найголовніше – залучає передусім самого себе, а потім інших”

Між поняттями “лідерство” і “керівництво” не мало б бути суттєвої відмінності, оскільки особа, яка наділена повноваженнями здійснювати керуючі функції, має владу над підлеглими.

Однак на практиці ці дві складові управлінського впливу не завжди зосереджені в одних руках. Якщо керівництво полягає у праві особи давати офіційні доручення й розпорядження підлеглим і вимагати їх виконання, то реальна влада залежить від особистих якостей і ситуацій, у яких перебуває керівник

Керівництво та лідерство – персоніфіковані форми соціального контролю, способи соціально-психологічного впливу на підлеглих співробітників з метою досягнення максимального ефекту в діяльності організації як соціальної мікросистеми.

Співвідношення між лідерством і керівництвом

За своєю природою: Лідерство виникає стихійно; керівник призначається або обирається (але також цілеспрямовано)

За статусом: Керівник має офіційні права і володіє системою санкцій для виконання своїх функцій; лідер таких повноважень не має

За механізмами функціонування: Лідерство базується на міжособистісних зв’язках, що виникають у соціальній групі; керівництво базується на відносинах “управління – підлеглості”, а також за іншими критеріями

І керівники, і лідери виконують управлінські функції, але способи реалізації цих функцій суттєво відрізняються між собою

Функції керівника

1) Прийняття управлінського рішення про те, що потрібно зробити

2) Організація колективу на виконання поставленого завдання

3) Виконання поставленого завдання, досягнення результатів

Функції лідера

1) Визначення чіткої цілі і напрямку її досягнення

2) Налаштування людей на реалізацію поставленої мети

3) Мотивація діяльності, задоволення індивідуальних і групових потреб, створення атмосфери впевненості

Спільні риси керівництва - лідерства:

1) є засобами координації, організації відносин членів соціальної групи та управління ними з метою досягнення цілей, хоча керівництво спрацьовує в системі формальних, а лідерство – в системі неформальних відносин;

2) реалізують процеси реального соціального впливу у групі, однак вплив у керівництві проходить по офіційних, а в лідерстві - по неофіційних каналах, здійснюючись у зв’язку з цим різними засобами;

3) їм притаманна субординація відносин, хоча у керівництві субординація відносин, виступаючи чітко та жорстко, закріплюється у посадових інструкціях; а в лідерстві субординація менш помітна і ніяк не закріплена. Тому часто лідерство здатне переходити у керівництво, а керівництво – у лідерство;

4) – ґрунтуються на постійному спілкуванні із співробітниками, об’єднаними у групи (колектив, команда, кліка);

5) спрямовані на мотивування персоналу;

6) реалізують соціальний вплив на робочі групи чи на весь колектив.

Незважаючи на те, що лідерство - істотний компонент ефективного менеджменту, ефективні лідери не завжди є одночасно і ефективними керівниками.

Основні відмінності лідерства від керівництва:

1) управління, на відміну від лідерства існує в організаційних структурах взаємодіючих людей.

Повсякденне життя показує, що можуть існувати лідери абсолютно неорганізованих груп, в яких не проявляються титипові риси управління.

Наприклад, під час дискотеки якась дівчина чи хлопець стає лідером в танцях і за ними починають слідувати інші. Щось подібне можна побачити і під час футбольного матчу, коли в групі активних вболівальників однієї з команд-суперників раптом проявляється фанат, що стає лідером, який впливає на інших, заряджаючи їх своїм азартом.