 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Старий Сірко відповідально ставився до праці, був небагатослівний, стриманий у почуттях. Він робив усе, щоб зберегти міцний добробут своєї сім’ї. 12
Цитатна характеристика образів в романі «Тигролови» Багряного Григорій Многогрішний Григорій Многогрішний — головний герой роману Багряного, це відтворення образу непідкореної України. Григорій Многогрішний характеристика образу подана в цій статті.
Григорія наділено типовими рисами українського легендарного героя: непереможна фізична сила, підтримувана силою духу, любов до своєї землі і гнобленого люду, ненависть до ворога. На початку роману Григорій Многогрішний — один із тисяч в’язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до Колими поїзд-дракон — ешелон смерті. Він — каторжанин, нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного. Його мучили, а потім присудили до 25 років каторги. І все тільки за те, що він любив свій нещасливий край і свій народ. Для тоталітарної системи Григорій Многогрішний був, мабуть, дуже небезпечним, бо наглядали за ним особливо пильно. Сам начальник етапу на кожній зупинці перевіряв його присутність у вагоні. Але на кінцевій зупинці виявилося, що небезпечний арештант утік, на ходу стрибнув з поїзда, з надлюдським терпінням і надзвичайною волею приготувавшись до втечі. «Стрибнув у саму смерть, але не здався. 99 шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув». Своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом він відживлює у в’язнів почуття людської гідності, надії і переконання — «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи». Став для них символом «непокірної і гордої молодості», символом «волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни». Тяжким і небезпечним був шлях Григорія після втечі з ешелону смерті. Довгим, сповненим смертельних небезпек було блукання тайгою. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, смертельну втому. І знаходить у собі сили кинутися на допомогу людині, яка кликала на Порятунок. Так Григорій познайомився з Наталкою та її родиною. Потрапивши в Зелений Клин, Григорій відтанув душею, видужав фізично. Знайшов тут земляків, друзів, кохання. Міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. Але не знаходить спокою, бо багато що і тут, на Далекому Сході, нагадує йому про знедолену Україну, синів і дочок якої розкидали по світах прислужники тоталітарної системи. Особливо сильно вразило його побачене і почуте в експресі «Владивосток—Москва». «Те, що він почав був забувати, — ціла ота трагедія його народу, — навалилось на нього всім тягарем… Уся його Вітчизна ось так — на колесах… розчавлена, розшматована… в корості, в бруді… розпачі! Голодна!.. Безвихідна!..» І Григорій почуває нестримний потяг повернутися в Україну, щоб продовжити боротьбу. У тайзі Многогрішний зустрів свого колишнього мучителя — співробітника НКВС Медвина. Григорій убиває його — і це була справедлива помста. Григорій мстив не тільки за себе, за свою покалічену молодість, а й за скривджену Батьківщину. Розуміючи, що його будуть шукати, і не бажаючи накликати біду на родину Сірків, Григорій вирішує покинути країну. До нього приєднується Наталка. Щоб потім таки повернутися… В Україну. «А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну». Григорій Многогрішний перемагає. Не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. І вірити у неминучість перемоги добра і правди. Григорій разом з Наталкою переходять неміряні простори тайги, долають укриті снігами сопки, переправляються через Амур, перетинаючи кордон, і залишають позаду лемент газет про «велику озброєну до зубів банду ворогів народу». Разом вони вийшли на головну магістраль свого життя: «...вони спалили всі кораблі за собою та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях — шлях у життя. Шлях туди — десь на ту далеку… сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну». Григорій Многогрішний — це цілісна натура, яка відчуває повну єдність з нацією, її культурою й історією, але душею й вчинками противиться тому, що давно стало злою долею народу. Риси його характеру вчать нас не підкорятися сліпо залізній волі когось і покірно виконувати її накази. Навпаки, образ Григорія Многогрішного скріплює душу, вчить читача великій і мужній любові. Роман «Тигролови» і його головний герой, за словами Олени Теліги, виховує «сильних і твердих людей української нації». Які гріхи спокутував Григорій Многогрішний? А «гріхів», як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший «гріх» — любов до батьківщини, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу. Цитати: «Почорніле обличчя з міцно стиснутими щелепами заросло щетиною. На крутому лобі дві глибокі зморшки сторч між крилами брів, а в зморшках сіль від поту. Одна брова тремтить, і від того таке враження, ніби брови ті пориваються полетіти». «Той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Той божевільний, той маніяк вистрибнув… вистрибнув на ходу поїзда. Стрибнув у певну смерть, але не здався». • «Всі знали подробиці про того «диявола», про того юнака, на двадцять п’ять літ каторги приреченого, що переступив «трибунал» і вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда». «Григорій Многогрішний — образ як символ непокірної і гордої молодості, символ тієї волелюбної і плюндрованої за те Вітчизни». Медвин про Григорія: «Це ж той диявол. Це ж той, що він з ним негоден був дати ради і що стоятиме йому у віччю все життя, либонь». «Він пригадує ту виняткову епопею перед двома роками… над тим зоологічним націоналістом, над тим дияволом в образі людини». Очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви. • «Вирвавшись із пазурів смерті, він летів, як на крилах. «Воля! Воля!». «Широко роздимаючи ніздрі, він захлинався нею на бігу, розривав грудьми зелену стіну. Всі двадцять п’ять літ в ньому зажили враз». Зовнішність під час втечі: «В нього не було ні вогню, ні зброї, в нього не було нічого, навіть шапки й черевиків, лише напівзотліле тюремне лахміття, та й те геть обривалось і лишалось шматками на кущах». «Був живучим і витривалим на диво». «Його везли етапом з України на Колиму. Присудили 25 років каторги і везли десь поховати в сніги». «Як один хоробрий і сміливий п’ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, доганяючи щастя». «Боже, скільки змін відтоді, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму. Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться». «Обідраний, худий, аж чорний, із ножиком. Ні — що не поламане, руки, ноги, голова — цілі, а мертвий…» «Доля його не відстає від нього». «Нащадок славного роду — закинений з далекої, далекої землі химерною долею». Сірко про Григорія: «Це, мабуть ти, козаче (до Григорія), Щасливий такий. Дай Боже!» «Він був щасливий біля неї (Наталки). Він відчував, як у нім кипіла і вирувала кров від самого звучання її голосу. Голос той відгукувався у нім дивним, багатим відгуком, з болем, з мукою. І це було щастя. Болюче, але велике, майже недосяжне для розуму щастя». • «Мавши вроджений нахил до спостережень, виросши серед природи, він мав в тім велику втіху». • «Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість, і намагався подряпати серце, якби дістав. І все за те, що я любив свою батьківщину, любив свій нещасний край і народ. Стрибнув у ніч, у смерть, на щастя». Образ Наталки Образ Наталки— це уособлення добра, краси, злагоди. Вона — смілива, горда, мужня і рішуча, не боїться тайгових труднощів. Вона здатна пожертвувати своїм життям заради коханого. Наталка І. Багряного продовжує галерею жіночих образів, сильних і рішучих, здатних вершити великі справи. Наталка Сірківна -— горда лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому бути першою. Мати говорить про неї: «їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе. їй би треба хлопцем родитись…» . Але разом з тим Наталка ніжна й любляча донька, яка шанує предківські звичаї і тонко відчуває красу природи. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного. Неприступна й насмішкувата, вона старанно приховувала своє кохання до Григорія. Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко — так, як підказує їй серце. Знаючи, що над коханим нависла смертельна небезпека і йому треба тікати, вона готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї «Сіркова кров»), щоб бути разом з коханим. Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханим хоч на край світу. Прощаючись з рідними, дівчина бере з брата слово, що він дбатиме про батьків, берегтиме їх і не покине після одруження. Радіючи з того, що їм пощастило вирватися з ворожого кола, вона говорить Григорію: «Ми підем… Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!» .Разом з Григорієм вона готова була навіть на «героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну».
Портрет: «Така ж хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця, … ставна та горда і заразом насмішкувата…» . Григорій про Наталку: «Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а й квітуча — і така сувора, гартована і гонориста». «Чемність для неї така ж вродлива риса, як і краса. …безтурботна, моторна». «Дивна вона, ця дівчина… Вона навіть не розуміла, яка вона чарівна. …така, як ота рослина дивна, що ти її торкнеш рукою, а вона аж повернеться і напустить тонюсіньких колючок у руку. І це дівчина — звіроловка, переможниця страхіть усяких! Як та дика коза, що боїться, щоб її не впіймали, і не дається навіть підступити». Мати про дочку: «І в кого вона тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Звели їй до відьми в зуби залізти — і полізе. Їй би треба хлопцем родитись». Григорій: «Яке треба мати вухо, щоб за дві години ходу почути крізь нетрі собачий гавкіт, та ще й упізнати, що то Заливай, а не інший який. Вража дівчина, вона як коза». «Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа,— дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра». «Гнучка, як вуж, граційна, як мавка, вона таїла в собі дивну силу, ця дівчина. Поєднання дівочої краси та чар з дикістю май-же первісною, неприступною». «Дивовижна, химерна дівчина!» «Як що заволоділо її серцем, то вже край». «У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партію, як прошву золоту шила. Сміливо, щиро, як і все робила так. І аж луна котилася та завмирала ген десь на Голубій паді, і замовкали нетрі, коли вона виводила». «Вона — дитя ще незайманого спокою. Наталка! Гола і дивна, як мавка лісова». «Псувала іноді полювання, але нітрохи тим не журилась. Вона була навіть смілива, як дитина, бо їй, либонь, невідоме було почуття страху. Лише Григорія вона боялась». «Химерна, незрозуміла дівчина!». «Горда, як королева, буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня».
Образ родини Сірків Образ Сірків в романі «Тигролови» уособлює Україну. Родина Сірків пам’ятає свою батьківщину, хоча вони опинилися на чужині, проте змогли зберегти свій «український» світ, сповнений моральної чистоти та гармонії. Сірки — люди горді та сильні, їх загартувала сувора природа. Атмосфера в родині, що врятувала Григорія, світла і добра, тут він знаходить справжній домашній затишок. Родина Сірків має незвичне заняття — вони виловлюють тигрів в тайзі. Вони вступають в двобій з цими сильними та гордими тваринами, достойними супротивниками, і виходять переможцями. Сірки переїхали на Далекий Схід з Полтавщини ще в 1887 р. Люди зустрілися з диким лісом, незвіданим краєм, з труднощами. Але працелюбні українці вижили: сіяли хліб, саджали городину, полювали, і земля щедро винагородила їх. Зажили гарно, містечко Києвом назвали, хати мазали, як і в Україні. Було це аж до нових порядків, коли і люди перевелись, і життя змінилось. Тоді кинули Сірки все нажите, пішли далі в тайгу та й стали тигроловами.
Старий Сірко відповідально ставився до праці, був небагатослівний, стриманий у почуттях. Він робив усе, щоб зберегти міцний добробут своєї сім’ї. Батько родини підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину, «по-своєму таки віку доживати». Кмітливість і відвага стали спадковими рисами сім’ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружних дітей, привчили їх до праці. 12 |
