ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Загальна характеристика лінгвістичних джерел

Тема 6. Основні види і особливості лінгвістичних джерел

Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Це насамперед назви та власні імена природних, географічних об'єктів, небесних тіл, рослин, тварин, людей, етносів, держав тощо. Дослідженням цього комплексу лінгвістичних джерел займаються численні розділи історичної та філологічної ономастики. Поширеною є класифікація лінгвістичних джерел (так само, як і інших вербальних джерел) за мовною ознакою, як у вузькому (грекомовні, латиномовні, україномовні), так і в широкому (слов'яномовні) розумінні. Дослідження слів іншомовного походження в українській мові дає можливість простежити відносини українського народу із сусідніми народами у різні історичні періоди.

Основним видом лінгвістичних джерел є назви та власні імена (гр. — оніми). Коло власних імен та назв, що вживаються кожним народом, у тому числі й українським, має назву ономастикону. Він, як правило, характеризується стійкістю і традиційністю, що пояснюється спільним впливом на нього географічних, природних, економічних та інших факторів етногенезу. Водночас власні імена, так само як і інші види історичних джерел, вирізняються тим, що змінюють свою форму в ході тривалого використання і постійного іншомовного впливу. Тому вивчення їх вимагає застосування джерелознавчого аналізу, переважно з допомогою методів лінгвістики і мовознавства, які дають можливість виявити мовну належність оніма, відтворити його первісну форму і вимову, встановити історичну епоху, коли він виник, виявити вплив на нього інших мов і діалектів, простежити шляхи його мовної трансформації до нинішніх часів. Без реконструкції усіх етапів розвитку оніма неможливо зрозуміти його історичне значення. Для розуміння онімів треба добре знати спосіб життя, світогляд, господарську діяльність, економічні та соціальні відносини у тих людських спільнотах, де виникло коло назв, які вивчають історики і лінгвісти.

Власне ім'я є своєрідним історичним джерелом, з властивим тільки йому засобом кодування інформації про минуле людського суспільства. Незважаючи на уявну подібність до писемних джерел, оніми кардинально відрізняються від останніх саме особливим засобом кодування відомостей. Якщо писемні джерела являють собою комбінації слів, то оніми — комбінації фонем, кожна з яких могла виникнути у різний час і незалежно одна від одної.

Перші спроби зрозуміти історичний зміст різних назв і імен робилися ще за княжих часів. Про це свідчать писемні пам'ятки Київської Русі, де подається переклад змісту численних церковних імен на слов'янську мову. У 1289 р. з'явився перший на Русі словник власних імен людей, створений для новгородського єпископа Климента. Носіями різноманітних пам'яток мови виступають насамперед словники, які фіксують й упорядковують лексику з усіх сфер суспільного життя. Найдавнішими українськими словниками вважаються "Лексисъ съ толкованіємь словенских мов просто" (середина XVI ст.), "Лексис" (1596) Лаврентїя Зизанія, а також "Лексикон словено-роський і імен толкованіє", виданий у 1627 р. Памвою Бериндою. У середині XVII ст. Стефаній Славинецький уклав "Лексиконъ латинский", де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, крім церковнослов'янських, трапляється чимало й українських слів.

У XVIII—XIX ст. власні імена та назви починає вивчати лінгвістика. Численні географічні назви — топоніми зацікавили також істориків. Російський дослідник М. Надєждін у статті "Опыт исторической географии русского мира" (1837) писав, що топоніми допомагають археологам визначити стадії міграції і заселення території народами. М. Барсов, вивчаючи топоніми, склав корисний посібник "Материалы для историко-географического словаря Древней Руси" (1865).

Географічні назви Західної України вивчав І. Філевич. Найвідоміша його праця — "Угорська Русь и связанные с ней вопросы русской исторической науки" (1894). Вивчення географічних назв було продовжено й у XX ст. Великий комплекс досліджень по систематизації гідроназв і створенню списків рік басейнів Дністра, Південного Бугу, Дніпра і Дону здійснив у 1907 — 1934 pp. П. Маштаков. Ці списки були покладені в основу багатьох ономастичних розробок. Цікаві дослідження географічних назв України були проведені академіком О. Соболевським.

У середині XX ст. ономастика в Україні стає однією з провідних спеціальних історичних дисциплін. У Києві почала працювати Ономастична комісія АН України. За її ініціативою в різних містах України скликались ономастичні конференції, видавались наукові праці й "Повідомлення Української ономастичної комісії". В університетських центрах України, насамперед у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Чернівцях, Ужгороді, були створені спілки дослідників ономастики. Ґрунтовну роботу в цьому напрямі здійснюють Інститут мовознавства НАН України ім. О. Потебні, Інститут історії України НАН України.

Актуальною проблемою сучасного лінгвістичного джерелознавства є пошук, виявлення та повернення до сучасної української мови пам'яток вітчизняної офіційної, дипломатичної, наукової, військової, ділової та інших різновидів лексики. При цьому необхідно вивчати не лише писемні джерела, що найбільше зберігають пам'ятки мови, а й живу українську мову різних регіонів України та діаспори, яка нерідко є носієм унікальних зразків автохтонних термінів, назв, фразеологічних зворотів тощо.

Усі власні імена і назви з історії України складають вітчизняний ономастикон. Відповідно до різновидів власних імен та назв ономастикой поділяється на такі складові частини: антропонімії (імена людей), топоніми (географічні назви), етноніми (назви народів, племен, етнічних груп), теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів), космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об'єктів), зооніми (прізвиська та назви тварин).

Антропонімічні джерела

Термін антропонімії у широкому розумінні означає сукупність лінгвістичних груп, якими позначаються як власні імена людей (прізвище, ім'я, по-батькові, прізвисько), так і назви їхніх фізичних якостей, зокрема віку, статі, зовнішніх ознак (немовля, дитина, молодик, дівчина, красуня) тощо. Власні імена та назви певних якостей людей, що складають істотну частку українського ономастикону, цінне джерело з історії українського етногенезу, культурогенезу, суспільних та міжкультурних взаємин.

Ім'я людини — це юридично зафіксоване слово для ідентифікації особи. Появу імен прийнято відносити до часів, коли почала складатися мова неандертальців. Кожен народ протягом тисячоліть виробив свої власні імена, в яких відбилася його духовна культура, характер і світогляд. Свій іменослов мали й українці.

Система імен українського народу формувалася упродовж багатьох століть. Основу її складають імена християнського календаря: грецькі, римські, єврейські. їх поширенню найбільше сприяло запровадження християнського обряду хрещення, коли священик давав дитині ім'я відповідного святого, нерідко чужомовне й малозрозуміле. Тому українці намагалися надати таким іменам власного фонетичного і морфологічного вигляду, наприклад, Прокофій — Прокіп, Ігнатій — Гнат, Василій — Василь, Даниїл — Данило, Юрій — Юрко, Дмитрій — Дмитро і т. ін.

Поступово християнські імена витіснили прадавні українські, такі як Добриня, Будило, Божко, Радомир, Дана, Купава, Світогора та ін.

Однак ще кілька століть після християнізації існувала практика давати дітям подвійне ім'я — християнське і праслов'янське. Книжник XVI ст. писав: "Бакожде и словяне преждее крещения их даяху имена детям сице: Богдан, Бажен, Первой, Второй, Любим и ина таковы"2.

З XIV ст. почалося переслідування язичницьких імен, оскільки церковники вважали їх "неканонічними". Проте народ не перестав називати дітей рідними іменами. Майже кожен українець мав два імені: одно рідне, яке за традицією давали батьки, друге — церковне, яке давав священик при хрещенні. Це засвідчують писемні джерела: "Князь Михайло, зовомий Святополк", "ім'я цому крестное Яков, а мирское — Творимир" тощо. Ця традиція збереглася й у пізніші часи, згадаємо, наприклад, подвійне ім'я Богдан Зиновій гетьмана Хмельницького. Проте з часом християнське ім'я стало головним, а народне збереглося як прізвище: Тригуб, Хмара, Божко, Гопко, Богород та ін.

Прадавні імена зберігають цінну інформацію про обставини життя окремої особи, сім'ї, роду. Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, небажаного — Неждан, Нечай, перший син діставав ім'я Одинець, Третій — Третяк і т. ін. В іменах відображалися певні риси характеру людини (Буян), пора року (Зима), віра в магічну силу імені (Береза, Лев, Орел) тощо. Погані імена (Горе, Нелюб, Некрас, Захворай), на думку наших предків, мали захищати дітей від негод, злих сил. У дохристиянський період були поширені й двоосновні імена з компонентами -слав, -мир, -волод, -гост, -бор: Мирослав, Володимир, Всеволод, Ратибор та ін. Вони в основному побутували у княжому середовищі й мали підкреслювати особливі якості княжих нащадків — мужність, владність, прагнення до військової, державної слави, мудрість тощо.

Вивчення сучасного українського іменослову також важливе для історика, оскільки склад іменного репертуару відображає історичні, суспільні, особисті уподобання сучасного українця в межах незалежної української держави.

У складі сучасних українських імен дослідники виділяють кілька шарів:

1. Візантійські християнські імена, або імена християнського календаря, запозичені разом із введенням християнства на Русі у X ст. Ці канонізовані (узаконені) церквою і зафіксовані у спеціальних книгах (святцях) імена давалися під час хрещення. Візантійські імена, окрім давньогрецьких, охоплювали давньоримські й давньоєврейські, а також незначну частину імен тих народів, з якими греки візантійської доби підтримували торговельні й культурні зв'язки. До них належать популярні в Україні імена Іван, Олексій, Михайло, Григорій, Петро, Федір, Ганна, Олена, Катерина. На українському мовному ґрунті вони набули специфічного звукового оформлення і вже давно не сприймаються як запозичені.

2. Давньоруські — Володимир, Всеволод, Ростислав, Людмила, Світлана та ін. , у тому числі кальки з грецької мови — Богдан, Віра, Надія, Любов, окремі імена скандинавського походження — Ігор, Олег, Ольга, що побутували в Давній Русі.

3. Імена, запозичені із західнослов'янських та південнослов'янських мов: Ванда, Ружена, Власта, Мечислав та ін.

4. Імена, запозичені із західноєвропейських мов: Альберт, Арнольд, Артур, Жанна, Елеонора, Віолетта та ін. Інколи в колі тієї чи іншої родини виникають індивідуальні імена-новотвори, що відображають компроміс між членами родини під час обрання імені для дитини (наприклад, Вальжанна — Валентина і Жанна). Але такі випадки досить рідкі. У наші дні переважна більшість імен, якими називають новонароджених, належить до системи традиційних імен, успадкованих від попередніх поколінь3.

Спільна для всієї України система імен має на окремих територіях свої особливості, зумовлені історичними, політичними та географічними чинниками. Наприклад, серед корінного українського населення Закарпаття побутують численні запозичення угорського, чеського, румунського, німецького походження4.

Українським іменам властиве явище варіантності, яке поширене не лише в розмовно-побутовому іменному репертуарі, а й серед документальних імен (тобто тих, що фіксуються у документах). На відміну від документальних імен, що мають порівняно небагато усталених варіантів (Єремія — Ярема, Євсей — Овсій, Мойсей — Мусій, Ігнатій — Ігнат, Гнат, Арсеній — Арсен, Стефан — Степан, Устин — Устим та ін. ), розмовно-побутові імена вирізняються великим розмаїттям. Зокрема, дослідники зафіксували близько 70 варіантів імені Ганна (Ганьча, Ганьзя, Ганішка, Онизя тощо), понад 100 варіантів імені Іван (Іванко, Івась, Івануца, Івон тощо). Це свідчить не лише про багатство фантазії українців у творенні такого специфічного джерела, як людське ім'я, а й про своєрідність іменотворення у різних регіонах України в різні історичні епохи.

За новітніх часів учені констатують повну відсутність соціальної диференціації особових імен в Україні (однаковим набором імен користуються у родинах робітників, селян та інтелігенції), інтенсивне зближення міського і сільського іменного репертуару. Лідерство по всій Україні тривалий час утримують імена Андрій, Віктор, Віталій, Володимир, Дмитро, Євген, Ігор, Олег, Олександр, Сергій, Юрій; Людмила, Марина, Наталія (Наталя, Наталка), Олена, Ольга, Світлана, Тетяна. До імен масового поширення останнім часом долучилися Максим, Роман, Руслан; Алла, Валентина. Вікторія, Ганна (Анна), Інна, Оксана, Юлія. Рідше використовуються імена Анатолій, Богдан, Вадим, Василь, Микола, Валерій, Павло, Петро, Станіслав, Ярослав, Тарас; Галина, Віра, Надія, Любов, Катерина, Лариса, Тамара, ще донедавна вельми поширені. Це певною мірою пояснюється тим, що останнім часом до іменного репертуару залучаються призабуті імена Арсен, Артем, Гліб, Данило, Денис, Гван, Глля, Кирило; Анастасія, Дарима, Євдокія, Соломія, Ярина та ін. Водночас досить рідкими стали такі традиційні імена, як Георгій, Лев, Марко, Степан, Федір, Яків; Зиновія, Поліна, Раїса, Зоя, Марта та ін.

Функціонування імен в Україні має певну своєрідність порівняно з іншими слов'янськими народами. Вона найбільш очевидна у сфері жіночих імен з виразним поетичним забарвленням: Зорина, Зоряна, Калина, Маїна, Сніжана, Юнія, Розалія. Останнім часом дівчаток нерідко називають іменами, утвореними від чоловічих: Адріана, Богдана, Віталіна, Іванна, Леоніда, Михайлина, Павла, Руслана тощо. Активізується вибір давньоукраїнських і слов'янських імен з компонентами -мир, -слав: Дзвени-мира, Дзвенислава, Златослава, Зореслава, Квітослава, Мирослава, Ярослава та ін. Ці факти свідчать про те, що жіночий іменний репертуар швидше зреагував на ті суспільно-політичні зміни, що відбулися в українській державі. Крім того, при виборі імені для дівчинки батьки відчувають себе вільніше, оскільки чоловіче ім'я в майбутньому має стати по-батькові. Тому, обираючи ім'я для хлопчика, батьки надають перевагу традиційним іменам. Неабияке значення при виборі імені дитини мають також і сімейні традиції, популярність історичних осіб, діячів культури тощо. Такі імена як Богдан, Тарас, Леся, завжди асоціювалися з видатними постатями української історії — Богданом Хмельницьким, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою.

На відміну від особових імен, прізвища виникають значно пізніше, в епоху середньовіччя. Основою для них спочатку слугувало родове ім'я, тобто ім'я засновника роду. Серед міфічних родоначальників писемні джерела згадують Дажбога, Сварога, Белеса (Сварожичі, Дажбогові сини, Велесові онуки). В період формування ранньофеодальної держави та княжих родів (династій), першоосновою майбутнього прізвища слугувало ім'я засновника династії, яке фактично трансформувалося у родове ім'я по-батькові для всіх нащадків даної історичної (певною мірою ще напівміфічної) особи: Кий — Києвичі, Рюрик — Рюриковичі. Однак у межах спочатку єдиного княжого роду поступово виникають усе нові гілки, які відрізняються одна від одної саме завдяки існуванню власного родового імені-прізвища — Ярославичі, Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі. Традиція позначення княжих родів іменем засновника династії зберігалася в Україні до другої половини XV ст. (князі Олельковичі).

Формування українських прізвищ було пов'язане також із розвитком феодального землеволодіння та шляхетного стану. Прізвища магнатських родів часто походили від назви землеволодіння — князі Острозькі, Збаразькі тощо. Основу прізвищ середньої та дрібної безземельної шляхти, як правило, складали прізвиська родозасновників — Косинський, Хмельницький, Смотрицький і т. ін. Що ж стосується інших соціальних верств тогочасного суспільства (міщани, селяни, козаки), то серед них прізвища починають формуватися відповідно до основних занять, соціального й етнічного походження, особистих якостей тощо.

Найбільшого поширення набули українські прізвища з форматом "єнко", що означає "син" (Сергієнко — син Сергія), форматом "чук", "ук", "юк" (те ж саме — Кузьмук, Климчук), "ський", "цький", "зький" — вказує на місце проживання або шляхетне походження (Острозький, Грушевський, Вишневецький), "ович", "евич" — від імені по-батькові (Федорович, Юркевич). У багатьох українських прізвищах зафіксовані професії предків — Мирошник, Коваль, Скляр, Швець; соціальний статус особи в минулому: Козаченко — син козака, Панчук — син пана, Удовиченко — син удови, Байстрюченко — син незаконнонародженого; етнічне походження: Литвиненко — син литвина (литовця), Москаленко — син росіянина, Ляшенко — син поляка, Татарчук — син татарина і т. ін.

Значна частина українських прізвищ походить від прізвиськ. Особливо поширеними прізвиська були у козацькому середовищі. Наприклад, Петро Конашевич Сагайдачний деякі дослідники тлумачать як ім'я, ім'я по-батькові або прізвище (від імені Конон, Конаш) та прізвисько, яке гетьман дістав за вміння влучно стріляти із лука (сагайдак — сумка для стріл). На прізвища поступово перетворилися й інші прізвиська представників українського козацтва — Кішка, Безштанько, Перебийніс, Довгань, Чорний, Розумовський, Скоропадський тощо. При цьому ті роди, що набули дворянства, додали до прізвищ шляхетне закінчення "ський".

На відміну від імен, прізвища практично не мають мовотворень. Вони зафіксували поширеність у минулому тих імен, що нині є рідкісними, адже серед українців масовими є прізвища Мусієнко, Оніщенко, Гавриленко, Степаненко, Свиридович, Антонович та ін.

Прізвиська людей серед інших антропонімів займають особливе місце. На відміну від імені та прізвища, які дають дитині при народженні, прізвисько людина діставала в юності або у зрілому віці. Воно втілює найхарактернішу рису характеру, вдачі, зовнішності певної особистості, містить важливу історичну інформацію біографічного плану. Прізвиська в минулому поступово трансформувалися у прізвища й передавалися нащадкам. Що ж стосується видатних історичних осіб, то відомо, що прізвиська до їх імен додавалися книжниками вже після смерті даної особи — Ярослав Мудрий, Святополк Окаянний, Володимир Святий, Нестор Літописець тощо. Як уже зазначалося, найбільш поширеними прізвиська були в козацькому середовищі, про що свідчать численні писемні та усні джерела. Проте відомі вони й серед міщан, духовенства, селянства.

Існують прізвиська і в наш час, але побутують вони зазвичай у сімейному, професійному, молодіжному колі, в неофіційних сферах життя особи. Інколи вони можуть використовуватись з метою констатації певних вад особи, але у прізвища уже не трансформуються. Вивчення прізвиськ українців у різні історичні епохи дає історикові багатий фактичний та ілюстративний матеріал.

Серед антропонімів існує ще один різновид джерел — псевдоніми. Леся Українка, Марко Вовчок, Іван Карпенко-Карий та багато інших видатних діячів української культури здобули загальне визнання, проте саме псевдоніми, а не справжні імена та прізвища уособлюють їх у народній свідомості. Псевдоніми обиралися із різних міркувань (бажання приховати власне ім'я з різних причин, особисті переконання, самовираження через нове ім'я тощо). Дослідження причин виникнення того чи іншого псевдоніма, його ідеологічного навантаження, походження є одним із основних завдань дослідника, що вивчає це специфічне джерело.

Таким чином, власні імена людей — не просто слова, що посвідчують особу. В них зафіксована пам'ять поколінь, неоціненна спадщина минулого і сьогодення, яку ми маємо досліджувати, використовувати в історичних розвідках, передавати нащадкам.

Топонімічні джерела

Важливими лінгвістичними джерелами є топоніми або географічні назви. Вони поділяються на водні й земні. До перших належать пелагоніми (назви морів), гідроніми (назви водних об'єктів на суші), що, своєю чергою, поділяються на назви рік — потамоніми, озер — лімноніми, боліт — гелоніними.

До других належать назви різних елементів рельєфу суші: каньйонів, плато (ороніми), печер, гротів (спелеоніми), рік, що течуть під землею (спелеогідроніми).

Свої терміни у топонімії є і для населених пунктів. Самі населені пункти називаються ойконіми (від гр. "оікос" — житло). Назви сіл — хороніми (від гр. "хора" — поселення). Крім того, є назви для міських об'єктів: вулиць — годоніми (від гр. "годос" — вулиця); площ — агороніми (від гр. "агора" — площа); шляхів — дромоніми (від гр. "дромос" — біг, рух, шлях).

Існують спеціальні терміни для назв підприємств (ергоніми), профспілок (соціоніми); об'єктом досліджень можуть бути назви лісів (дрімоніми) й окремих груп дерев (фітоніми).

У цілому топоніми поділяються на макротопоніми — назви великих об'єктів, і мікротономіми — назви малих об'єктів (струмки, ставки, луки тощо).

Українська земля має своєрідну й унікальну топонімічну систему назв, що увібрала в себе мовні елементи величезної кількості народів, що мешкали тут у різні історичні часи. Надзвичайно характерною у цьому сенсі є історія назв українських міст. Так, назва нинішнього Білгород-Дністровського має давню історію. Спочатку це місто було відоме як давньогрецька Тіра. Назва ця походить від давньогрецької назви Дністра — Тірас (швидкий). У VI ст. н. е. сюди прийшли слов'яни (праукраїнські племена) і назвали його Білгород (білий град). У XIV ст. місто увійшло до складу Молдавського князівства. Молдавани звали його Четатя-Албе (біла фортеця). У XV ст. місто захопили турки і перейменували на Аккерман (біла фортеця). 1944 р. місто дістало сучасну назву, а в 1998 р. відзначило своє 2500-річчя. Всі ці назви необхідно знати історику, який вивчає документи різних часів і повинен не лише зрозуміти, про яке місто йдеться у документі, а й визначити дату події, час створення документа тощо.

На півдні України до нашого часу збереглося чимало міст, заснованих давніми греками. Давньогрецька Кіркенетіт ("кіркенес" — краб) у І ст. до н. е. була перейменована на честь понтійського царя Мітрідата VI Евпатора у Євпаторію. За часів Кримського ханства (XV—XVIII ст.) місто звалося Гезлев (від тюркського "гез" — око). Давній Пантікапей згодом дістав назву Керч. Існує гіпотеза, що свою назву він отримав у X ст., в період існування Тмутараканського князівства, від давньоруського слова "корчі", що, за однією із гіпотез, означало ковалі.

Перші відомості про давньослов'янські міста на території України містяться у "Повісті временних літ". Найдавнішим серед них, безперечно, є Київ. Відомий український історик М. Брайчевський у своєму дослідженні "Коли і як виник Київ" стверджує, що йому не менше 2300 років. Звідки походить сама назва "Київ"? Вчені й досі не дійшли згоди у цьому питанні. Вважається, що назва походить від антропоніма Кий (булава, палиця). Інший варіант — слов'янське "куява" — вершина гори. Поширеною також є гіпотеза про те, що назва міста походить від легендарних засновників Києва — князів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либеді, які вважаються слов'янськими божествами (Перун, Велес, Хоре і біла лебідка — символ Дніпра). Можливо, на київських горах у сиву давнину було велике язичницьке капище. Проте більшість дослідників вважає князя Кия реальною історичною постаттю, і якщо не засновником Києва, то, принаймні, тією історичною особою, ім'я якої носить місто. Тобто вік самого міста набагато старший, аніж вік його нинішньої назви. Це підтверджується Й відомостями олександрійського географа і картографа Клавдія Птолемея (II ст. н. е.), який на карті Європейської Сарматії (тобто України) позначив на місці сучасного Києва місто Cap.

Чимало назв міст Київської Русі походить від імен їх засновників — князів, бояр, невідомих історичних осіб. Такими назвами є Житомир, Ніжин (від імені Ніжата), Збараж (ім'я типу Збарад), Васильків (християнське ім'я князя Володимира Святославича), Володимир-Волинський тощо.

Деякі міста названо за зовнішніми ознаками або географічним розташуванням. Це, насамперед, Чернівці, назва яких походить від дубових, "чорних" стін міста. Назви міст Луцьк (Лучевськ) та Прилуки пов'язані із місцем розташування — біля "луки", тобто вигину русла ріки.

Поширені в Україні й не слов'янські назви міст періоду Київської Русі. Тюркомовні племена чорних клобуків, що мешкали на берегах Росі та Сули, дали назви містам Канів (ханів), Бердичів (від назви племені берендеїв), Кременчук (від "кермен" — фортеця), Бахмач (половецький кінь).

У XIV—XVII ст. на назвах українських міст значною мірою позначилося польське панування: Станіслав (на честь сина Андрія Потоцького), Батурин (на честь короля Стефана Баторія), Жовква (від Станіслава Жолкевського) тощо.

Значний слід в українській топоніміці залишила по собі козацька доба. Це славетне Запоріжжя, Кривий Ріг, що виник у XVIII ст. на місці козацької слободи в урочищі Кривий Ріг, де річки Саксагань й Інгулець, зливаючись, утворюють кривий мис, або ріг. Запорізька слобода Домаха (від слова дім) — сучасний Маріуполь, а козацька слобода Микитин Перевіз (від поромної переправи через Дніпро) — сучасний Нікополь. Вивчення ойконімів, що виникли за козацької доби, дає змогу уточнити кордони тогочасної України, етнічні межі українських земель, вирішити низку інших спірних питань історії України.

У XVIII ст. старовинні українські міста починають діставати назви на честь російських царів та цариць. Яскравий приклад — перейменування українського міста-фортеці Кодак на Катеринослав (за радянських часів був перейменований у Дніпропетровськ). Перейменування міст на честь радянських партійних та військових діячів було характерною ознакою цього періоду історії України. Сьогодні деяким із них повернуто старі назви (Жданов — Маріуполь, Ворошиловград — Луганськ).

Таким чином, ойконіми різних регіонів України зберігають інформацію про часи їхнього перебування у складі Польщі, Росії, Радянського Союзу, інших держав.

Цікава історична інформація міститься у назвах-гідрон/мах. Українські річки, що течуть на південь, часто мають ліві притоки, які названі правими — Дніпро — Десна, Десенка (деснь — правий), Південний Буг — Соб (соб, цоб — праворуч). Це свідчить про те, що заселення цих територій відбувалося у напрямі від гирла річки до її верхів'я, тобто з півдня на північ. У назвах багатьох слов'янських річок відчувається єдність походження: Дніпро, Дністер, Дунай, Дон мають схожий корінь. Багато дослідників української міфології пов'язують ці назви з іменем слов'янського божества Дани, Д і ванни, що вважалася покровителькою води. Однокореневими є й такі слова, як Рось, роса, русалка. Це не випадково, адже в давньоскандинавській мові "рос" — вода.

Важливими джерелами є етноніми. Серед них розрізняють самоназви народів та імена, що їм дають сусіди. Перші дістали назву автоетнонши, другі — аллоетноніми.

Вивчення походження власних назв держав і народів пов'язано з великими труднощами. Це видно на прикладі назви Україна-Русь. Найдавніші етнічні назви наших пращурів — слов'яни, склавини, венеди, анти. Самоназва слов'яни походить від "слово" — люди, які говорять зрозумілою мовою. Венеди — імовірно походить від слов'янського "вено" — сім'я, але, можливо, це запозичений у кельтів етнонім (назви, які вважаються кельтськими — місто Венеція, область Венето в Італії, Відень — столиця Австрії). Анти, Антська держава, яку візантійські джерела помішують в Україні в VI—VII ст. і яка була попередницею Київської держави, — ця назва слов'янами, мабуть, не вживалася. Деякі вчені виводять її з арійського (санскритського) слова "анта", що означає кінець, край. Можливо, це прообраз сучасної назви "Україна".

Літописні назви племен, з яких згодом утворився український народ, досить прозорі за змістом. Так, "поляни" походить від слова "поле", "деревляни" — "лісові люди", "сіверяни" — "північні люди", "уличі" — від місцевості (лука Дніпра), "тіверці" — від ріки Тівер — Дністер, "волиняни" — від місцевості Волинь (праслов'янський корінь "вол" — вологий), "білі хорвати" — або від "сармати" (іноземна назва), або від "хроб" — хребет, гора.

Назва Русь первісно означала територію Середнього Подніпров'я між Києвом, Черніговом і Переяславом. Етнічна назва Русь, Руська земля, самоназви русич, і син — це назви саме українського народу. Згодом ця назва поширилася на все населення величезної імперії Київської Русі — на інші слов'янські (етнічно не руські) і навіть не слов'янські народи і племена.

Походження назви "Русь" можливо й не слов'янське. Дослідники - норман істи виводять її зі скандинавського "роте" — дружина вікінгів князя Рюрика IX ст. Проте назву Русь згадують у відношенні до Північного Надчорномор'я історик Іордан (народ "росомани"), сірійський автор Псевдо-Захарія (народ "рос") ще у VI ст. н. е. Тому, ймовірно, назва Русь може походити від річки Рось (росичі), або від сарматського народу роксоланів (білих аланів), назва яких на початку І тис. н. е. могла перейти на слов'ян. Не випадково у середні віки саме українців звали роксолани (ім'я знаменитої султанші Османської імперії XVI ст. українки Роксолани).

Сучасна назва "Україна" — пізнього походження. Вона має два значення. Одне — "країна", друге — "прикордоння, порубіжжя". У писемних джерелах назва "україна" вперше згадується у літописах Переяславського (1187) і Галицько-Волинського (1211) князівств.