ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Організаційні механізми і форми реалізації інноваційних стратегій.

1 2 34

У світовій практиці інноваційного бізнесу застосовуються різноманітні організаційні механізми і форми реалізації інноваційних стратегій. До основних з них відносяться:

- Створення науково-дослідних (технічних) центрів та лабораторій у структурі великих корпорацій. Науково-дослідний (технічний) центр компанії проводить фундаментальні та проблемні дослідження, здійснює загальний науковий контроль за діяльністю виробничих відділень, координує тематику їхніх робіт, проводить консультування, надає для використання наукове устаткування і обладнання. Поточне кервництво цим підрозділом покладається на віце-президента з НДПКР (науково-дослідних, проектно-конструкторських робіт), який нерідко є і директором науково-дослідного центру.

Науково-дослідні лабораторії обслуговують інтереси окремих стратегічних центрів корпорації, вони проводять прикладні дослідження і проектно-конструкторські розробки за тематикою тільки цих підрозділів. Основні функції науково-дослідних лабораторій: розробка нових видів продукції; покращення якостей і характеристик існуючих видів продукції та процесів; вирішення виникаючих науково-технічних проблем на підприємствах (підрозділах) відділення корпорації; надання технічних послуг і обслуговування замовників;

-Формування тимчасових комплексних творчих колективів (груп) у структурі організації. Їх основні завдання – створення нововведень, розробка нових ідей, контроль інноваційного процесу. Склад таких творчих колективів формується з кількох категорій учасників, представники яких виконують різні функції:

· керівники (інтрапренери) і адміністративний персонал – призначаються вищим керівництвом фірми; здійснюють безпосереднє управління інноваційним процесом; несуть відповідальність за організацію роботи, визначають завдання і здійснюють контроль за виконанням проекту;

· генератори ідей – ініціюють нові ідеї, виступають лідерами нововведень, забезпечують постійні комунікації;

· розробники – матеріалізують ідею в товарі; для успішного виконання своїх завдань їм необхідний постійний контакт з генераторами ідей, обмін інформацією;

· експерти – консультанти (аналітики) – штатні спеціалісти фірми з організації виробництва, фінансових, маркетингових, інших питань; тимчасово включаються до складу комплексних творчих колективів;

· обслуговуючий (технічний) персонал – організація його роботи може здійснюватися шляхом створення функціональних груп, розподілом за проектами чи науковими групами;

-Створення власних ризикових підрозділів – такі підрозділи створюються потужними корпораціями з метою розробки і впровадження новітніх технологій і представляють собою невеликі автономні спеціалізовані виробництва. Засоби для їх створення виділяються підрозділами корпорації із власних бюджетів ризикового фінансування. До складу ризикового підрозділу входить до 10 дослідників і розробників. Потужні корпорації (IBM, Sony, Sharp, Hitachi, інші) можуть мати у власній структурі до двох-трьох десятків таких внутрішніх ризикових груп, кожній із яких визначена для дослідження певна тема. Керівник кожної підгрупи має повноваження вільного підбору фахівців, без узгодження з вищим керівництвом;

-Створення «груп впровадження».До переліку їх завдань входить проведення роботи з практичного впровадження технічних ідей, конкретних інноваційних розробок. Особливості діяльності «груп впровадження» полягають в тому, що вони беруть на себе повну відповідальність за реалізацію, поширення інноваційної розробки, технічне обслуговування у сфері експлуатації. До складу «груп впровадження» входять науковці, що виконують прикладні дослідження і фахівці з маркетингу, які забезпечують орієнтацію інноваційних розробок на потреби цільового ринку. Інвесторами таких інноваційних проектів у закордонних компаніях можуть виступати старші менеджери чи навіть пенсіонери. Їх кредити дешевші ,тому що вони не мають накладних витрат, на відміну від ризикових фондів;

-Формування проектних бригад (груп) із фахівців зовнішніх організацій і приватних осіб. Адміністрація компанії, при якій створюються проектні бригади, не втручається в їх діяльність. Бригади розробляють і реалізують інноваційні проекти на основі власних розробок. Фінансування діяльності проектних бригад (груп) здійснюється організаціями, по замовленням яких вони працюють. Оплата праці учасників проектних бригад грунтується на гнучкій шкалі винагороди за послуги.Перевагою такого варіанту організації інноваційного бізнесу є неупереджений підхід незалежних винахідників до вирішення проблем, оскільки вони не зв’язані корпоративними інтересами та традиціями;

-Використання послуг і зусиль експертів. Ними можуть бути:

«вільні співробітники» – штатні працівники компанії, які одержують повну свободу дій на кілька років. Їх завдання – генерація нових ідей, розробок, критичний підхід до існуючого в організації стану справ. Наприклад, в компанії ІВМ (США) нараховується більше 40 таких «вільних співробітників», «мрійників, диваків, геніїв», які задіяні тільки в інноваційній сфері;

«золоті комірці» – високопідготовлені вчені і спеціалісти з підприємницьким підходом до використання власних професійних знань. Вони в основному працюють по найму в консалтингових фірмах, вищих навчальних закладах, корпораціях і займаються підприємницькою діяльністю (працюють над ризиковими проектами, іншими інноваційними розробками за контрактами одночасно в кількох фірмах);

«інформаційні зірки» – ключові спеціалісти науково-дослідних підрозділів, які відрізняються від колег орієнтацією на зовнішні інформаційні джерела, знайомі із сучасними науково-технічними розробками, підтримують контакти із фахівцями з інших організацій. Такі співробітники виконують місію посередників між власною організацією та зовнішнім науково-технічним середовищем;

-Заохочення і підтримка неофіційної дослідницької роботи персоналу над позаплановими проектами. Стимулювання такої дільності сприяє активізації творчості та ініціативи працівників;

-Співробітництво з консультативними фірмами, які здійснюють консультації з таких напрямів діяльності: розробка варіантів рішень управлінських інноваційних проблем; розробка стратегії розвитку фірми-клієнта; реструктуризація піприємств; реорганізація структури управління, організація досліджень галузевого ринку; виконання інженерно-конструкторських робіт; проведення експериментів, тестування тощо.

Ефективними організаційними формами інноваційного бізнесу стали бізнес-інкубатори, венчурні фірми, технопарки, технополіси.

Бізнес-інкубатори

Бізнес-інкубатор (науковий центр, бізнес-інноваційний центр) – багатофункціональний комплекс, що забезпечує сприятливі умови для ефективного розвитку новоутворених малих інноваційних (венчурних) фірм, які реалізують перспективні науково-технічні ідеї.

В основі діяльності бізнес-інкубаторів закладено принцип спільного використання фінансових, матеріальних та інтелектуальних ресурсів.

Організаторами-засновниками бізнес-інкубаторів виступають:

-комерційні структури, які здають в оренду своє майно, пропонують орендарям широкий перелік послуг на платній основі;

-місцеві та регіональні органи влади, які зацікавлені в економічному розвитку регіону, створенні робочих місць. Такі інкубатори отримують меншу орендну плату у порівнянні з середнім рівнем по країні, але достатнью для оплати праці власного персноалу;

-наукові установи і вищі навчальні заклади, які надають широкий перелік послуг за високу орендну плату.

В практиці інноваційного бізнесу використовуються зовнішні та внутрішні інкубатори. У випадку зовнішньої інкубації розвиток і підтримка високотехнологічних ідей фірми здійснюється «на стороні», зусиллями інших компаній, які спеціалізуються на цьому сегменті ринку.

Зовнішній бізнес-інкубатор, як окрема компанія, одержує прибуток за рахунок надання своїм клієнтам-підприємствам таких послуг:

-здавання в оренду будівель, приміщень, залів для нарад, транспортних засобів, наукового і технологічного устаткування;

-допомога при веденні звітності, оформленні патентів, комп'ютерній обробці даних, інформаційному пошуку;

-консультування з питань оподаткування, страхування, отримання державних позик, планування, випуску акцій, маркетингу, відносин зі службовцями, державного регулювання, проведення НДПКР;

-фінансування;

-проведення науково-технічної, юридичної, комерційної, екологічної експертизи інноваційних проектів;

-інформаційне та рекламне забезпечення;

-надання телефонів, бібліотек, венчурного капіталу, копіювальної техніки, послуг пошти, канцелярських послуг, комп’ютерів, тощо.

Крім того, бізнес-інкубатор бере участь у прибутках тих фірм, до яких вкладені його кошти.

«Внутрішні» інкубатори створюються всередині корпорації із завданням перетворення власних технічних проектів у «розкручені» компанії, в яких корпорація-засновник є власником капіталу. Це приклад своєрідної стратегії зростання компанії-новатора через її розмноження. Внутрішня інкубація забезпечує освоєння бізнес-середовища новими компаніями з меншим рівнем ризику.

Процес розвитку бізнес-проектів через внутрішню інкубацію проходить в такій послідовності:

1.Рада по інноваціям компанії-засновника (кілька консультантів із керівництва, фахівців компанії та зовнішніх експертів) проводить оцінку проектів і відбирає серед них кандидата для інкубації. При цьому оцінюються: обсяги необхідних інвестицій, рівень рентабельності, рівень комерційного ризику.

2.Із розробників відібраного для інкубації проекту формується проектна група (не більше 5-6 чоловік), як кадрове ядро нової компанії.

3.Проектна група переходить у приміщення інкубатора (окремий офіс недалеко від лабораторії, в якій вони працювали раніше). Центр уваги групи зміщується з технічного змісту проекту на бізнесові аспекти його ринкового просування і розвитку.

4.Відбувається реєстрація нового підприємства, як дочірньої компанії корпорації, розроблюється стратегія його розвитку і бізнес-план.

5.Для полегшення входження в бізнес проектній групі надається наставник. Його завдання: технологічно-фахове зовнішнє сприяння, забезпечення додаткових професійних контактів, залучення при необхідності сторонніх експертів.

6.Початок самостійної діяльності нової компанії (2-3 роки в приміщенні бізнес-інкубатора, потім на власній території), вирішення проблем подальшої «розкрутки» бізнесу: формування позитивного іміджу; удосконалення системи управління, структури капіталу; захист інтелектуальної власності, залучення зовнішніх інвестицій.

Венчурні фірми

Венчурна фірма – підприємство, створене для реалізації інноваційного проекту, зв’язаного зі значним ризиком; невелике ризикове підприємство, що має справу з розробкою наукових ідей і втіленням їх у нові технології та продукти.

Варіанти венчурного бізнесу: фірми «спін офф» (фірми-«паростки») – нові підприємства, які засновані працівниками відомих корпорацій, націлених на реалізацію нових ідей і розробок;фірми «бай-аут» – ті, які викуплені у власників.

Особливості організації венчурних фірм:

· венчурні фірми створюються як малі підприємства у нових прогресивних галузях економіки (електроніка, виробництво споживних товарів, біохімія, біоінженерія) і спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, упровадження яких пов’язано зі значним ризиком;

· варіанти створення венчурних компаній: групою однодумців (вчених, інженерів, винахідників), які бажають організувати власну справу і реалізувати власні ідеї, наробки; при наукових закладах, університетах; на великих підприємствах з метою реалізації та поширення інновацій у виробництво;

· невеликі венчурні фірми можуть створюватися навіть під одну ідею;

· джерела венчурного капіталу – вільні фінансові ресурси пенсійних, благодійних фондів; корпоративні ресурси; державні структури; банки; страхові компанії; інвестиційні компанії малого бізнесу; власні кошти засновників, тощо;

· фінансування венчурного бізнесу організується на принципах пайової участі, а кошти венчурних фірм функціонують як венчурний капітал;

· кошти вкаладаються у венчурний бізнес без гарантій з боку венчура – фірми, на безвідсотковій основі (не як кредит, а у вигляді паю в статутний фонд);

· інвестори венчурного бізнесу прагнуть одержати не підприємницький, а засновницький дохід (в момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок);

· високий рівень ризику і можливого успіху венчурного бізнесу.
За оцінками фахівців, ризикокапітал повністю втрачається у 15% випадків; венчурні фірми мають збитки тривалий період у 25% випадків; 30% венчурних фірм приносять скромні прибутки; в 30% випадків прибуток значно перекриває вкладені кошти (в 30, інколи в 200 разів).

Конкурентні переваги венчурних фірм:

· скорочення циклу «наука-виробництво» до мінімуму;

· можливість швидкої комерційної реалізації ідей, винаходів;

· відсутність бюрократизму в управлінні, адаптивність організаційної структури управління;

· мобільність і гнучкість, можливості швидкої переорієнтації на інші проекти з урахуванням ринкової кон’юнктури;

· можливість зосередження фінансових, людських і матеріально-технічних ресурсів на обраних проектах, напрямах дослідження;

· високий рівень підготовки і мотивації фахівців.

Про ефективність венчурних фірм як форми організації інноваційного бізнесу свідчать наступні цифри:

-60% значних нововведень ХХ століття розроблено у венчурних фірмах;

- витрати на один винахід у малих венчурних фірмах становлять близько 90 тис.долларів США проти 2 млн. дол. у великих корпораціях;

-частка малих венчурних фірм у загальних витратах на нововведення становить 4-5%, а новацій у них розроблюється 20-30 %.

Технопарки

Технопарк – компактно розміщений науково-виробничий територіальний комплекс, функціонування якого грунтується на комерціалізації науково-технічної діяльності та прискоренні нововведень у сферу матеріального виробництва [81];

-компактно розміщений на підготовленій території комплекс дослідних інститутів, вищих навчальних закладів, лабораторій, наукових центрів, дослідних заводів та виробничих підприємств з розвиненою інфраструктурою(табл14.2.).

Основна мета створення технопарків – формування максимально сприятливих умов для розвитку інноваційного процесу за рахунок поєднання необхідної для наукових досліджень матеріальної бази промислового виробництва та людського компоненту наукового потенціалу.

До складу технопарку як науково-виробничого територіального комплексу входять:

· потужні університети;

· науково-дослідні інститути, лабораторії;

· експериментальні підприємства з передовою технологією;

· лабораторні корпуси;

· виробничі приміщення багатоцільового призначення;

· інформаційно-обчислювальні центри колективного користування;

· інші елементи інфраструктури (житлово-побутові приміщення, сервісні центри, виставкові комплекси, магазини, транспорт, зв'язок, складське господарство, посередницькі фірми тощо).

Характерні риси технопарку: комплексність фірм і організацій-структурних елементів технопарку (наукові, навчальні заклади, промислові підприємства, тощо); юридична самостійність фірм, що діють у межах технопарку; компактність розташування (навколо потужного університету, на достатньо великій відстані від міста, в екологічно чистому живописному районі); обмеженість площі; наявність розвиненої інфраструктури; висока ефективність інноваційної діяльності.

Найвідоміші технопарки провідних країн світу Табл. 14.2.

Країна	Стисла характеристика технопарків
США (300 технопарків та технополісів)	· Стенфордський технопарк: виник на базі Стенфордського університету в 1946 році, на його базі в 70-80-ті роки ХХ століття сформувався технополіс «Силіконова долина», в якій зосереджено 20% світового виробництва обчислювальної техніки та комп’ютерів. · «Рісер Траенгл парк Норт Кароліна» – вирізняється диверсифікацією напрямків наукових досліджень (від фармацевтичної галузі до космічних польотів).
Великобританія	· Кембриджський технопарк, заснований у 1973 році на базі університету, до його складу входять 350 фірм, які діють у сфері високих технологій.
Франція	· «Софія-Антиполіс» – найбільший технопарк Франції, створений у 80-ті роки ХХ ст.; розміщений на площі 560 га; поєднував 26 промислових підприємств, 14 дослідницьких лабораторій, інноваційних центрів, у яких працювало близько 4 тис. чоловік; в технопарку були сконцентровані підприємства міжнародних фірм «Нестле», «Доу кемікал», «Л’ореаль», інші. · «Жерлан біо-поль», розташований біля м. Ліон, спеціалізується на біотехнології; Особливості технопарків Франції – галузева спеціалізація та відносно великі розміри території.
Японія	· «Цукуба» – розташований біля Токіо, об'єднує 47 науково-дослідних організацій, у яких працює 40% усіх учених, зосереджених у державному секторі Японії.
Китай	· «Женьшень» – дослідний центр, розташований поруч з Гонконгом.

Організація технопарків здійснюється на основі чинного законодавства,

державних і недержавних програм фінансування та розвитку.

Засновниками технопарку виступають: органи державного управління,регіональні та місцеві органи влади,потужні вищі навчальні заклади,виробничі підприємства,фінансові інститути, бізнесмени.

Джерела фінансування діяльності технопарку: державні та регіональні субсидії; кошти фірм, що входять до складу технопарку; банківські кредити;

доходи підприємств, університетів технопарку; кошти від реалізації науково-технічних розробок державним установам і приватним фірмам; плата студентів за навчання; спонсорська допомога, інші.

Управління технопарком здійснює спеціальний орган, його функції:

· визначення функціональної структури технопарку;

· прийом нових фірм до складу технопарку;

· розміщення фірм у наявних приміщеннях;

· надання фірмам земельних ділянок під забудову на території технопарку;

· створення венчурних фондів і венчурних фірм у межах технопарку;

· контроль відповідності діяльності фірм завданнням функціонування технопарку, виведення фірм за межі технопарку при їх невідповідності профілю технопарку.

Економічний механізм поєднання науки і виробництва, підсилення мотивації учасників технопарків провідних країн при створенні та впровадженні наукомістких розробок діє таким чином:

· створення державного пільгового (преференційного) режиму для технопаркових структур у перші роки їх існування.

Наприклад: кошти, що спрямовуються фірмами на розвиток технопарку, виключаються з оподаткованого прибутку; фірми, що входять до складу технопарку, звільняються від сплати податку на прибуток у перші 2-3 роки діяльності, а в наступні сплачують його за зменшеними на 50% ставками; фірми-члени технопарку звільняються від сплати земельного податку та податку на майно; нові фірми, що виникають у складі технопарку, звільняються від сплати реєстраційного податку;

· фінансування промисловими фірмами нових університетських підрозділів, сплачення стипендій, працевлаштування кращих випускників університету;

· продаж акцій промисловими фірмами ученим, у співробітництві з якими вони зацікавлені, запрошення їх на роботу як керівників лабораторій або консультантів;

· продаж провідними вченими та інженерами університету – власниками промислових підприємств акцій своїх підприємств фірмам, у співробітництві з якими вони зацікавлені;

· здача університетом в оренду фірмам обладнання різних об'єктів.

Основні переваги технопарків як організаційної форми інноваційного бізнесу:

· можливість інтеграції різних стадій інноваційного процесу;

· швидкий доступ промислових підприємств до нових розробок;

· скорочення термінів впровадження та поширення нововведень;

· спрощення способів взаємодії між науковцями, промисловцями та бізнесменами;

· умови і можливости для створення нових видів бізнесу, виробництва, відкриттів;

· одержання виробництвом доступу до лабораторій, експертів консультантів;

· можливість для студентів одержувати не тільки теоретичні, а й практичні знання;

· зосередження у технопарках висококваліфікованих кадрів всіх спеціальностей – учених, дослідників, розробників, аналітиків, інженерів, спеціалістів різного профілю, що забезпечує можливість міжгалузевих досліджень;

· концентрація у технопарках унікального устаткування, обчислювальної техніки, лабораторій, що дає змогу проводити дослідження.

Технополіси

Технополіс (з грецької: «техно» – майстерність, уміння; «поліс» – місто, держава):

-місто передових (високих) технологій, наукових долсліджень і проектно-конструкторських розробок;

-науковий центр регіонального характеру, який вирішує завдання по впровадженню нових технологій;

- компактне науково-промислове місто, де розробляються інноваційні технології та розвиваються наукомісткі галузі виробництва;

-цілісний науково-виробничий комплекс, створений на базі окремого міста;

-спеціально створений комплекс в одному регіоні біля центру наукових ідей (невеликому місті з розвинутою інфраструктурою), до складу якого входять фірми і заклади, які охоплюють повний інноваційний цикл;

-комплекс наукових закладів фундаментального і прикладного характеру, вищих навчальних закладів, конструкторських і впроваджувальних організацій, а також промислових підприємств, орієнтованих на освоєння інновацій.

Технополіси як центри зосередження інноваційного бізнесу сприяють підвищенню інноваційної активності, формуванню інноваційної інфраструктури в регіоні, прискоренню комерціалізації новацій, створенню нових робочих місць.

Перший технополіс був створений в 70-80-ті роки ХХ ст. у США на базі Стенфордського університету. Навколо університету зосередились дослідницькі, консультаційні, впроваджувальні та промислові фірми, більшість з яких була зв’язана з електронною промисловістю. Цей технополіс одержав назву «Силіконова долина» і сьогодні він є потужним центром науково-технічного розвитку, в якому зосереджено кілька тисяч інноваційних фірм. Всього в технополісі працює понад 200 тисяч осіб, серед яких значна кількість вчених і високопідготовлених фахівців.

Успішній досвід «Силіконової долини» сприяв розвитку цієї організаційної форми інноваційного бізнесу. У США з’явилися технополіси «Золоте промислове коло» (Гарвардський університет), Массачусетський технологічний інститут, «Силіконовий багнет» (штат Луїзіана), «Електроний болт» (штат Флорида). Створені технологічні парки, наукові парки, дослідницькі промислові парки, парки-клуби, бізнес-парки у Франції, Великій Британії, Ірландії, Данії, Німеччині, Швеції, Японії, інших провідних країнах світу.

На відміну від технопарку технополіс створюється (будується) спеціально, біля «родинних міст» в регіонах, які можуть бути використані для розвитку наукомістких виробництв. В технополісі має бути збалансований набір сучасних науково-дослідних інститутів у зручних для життя районах з культурними і рекреаційними можливостями.

Основні структурні елементи технополісу:

1. Науково-технічний парк:

· університет (відділення університету, інститути та наукові центри при університеті, підприємства університету);

· інститути та лабораторії приватних фірм;

· промислові підприємства приватних фірм.

2. Міське господарство:

· об’єкти державного майна;

· житловий сектор;

· об’єкти соціальної сфери (школи, дитячі заклади, спортивні споруди, об’єкти культури, магазини, сади, парки).

3. Інфраструктура:

· економічна (банки, маркетингові центри, посередницькі фірми, консультаційні центри);

· науково-технічна (інжинірингові фірми, центри науково-технічних послуг, інформаційно-обчислювальні центри);

· виробничо-господарська (енерго- та водопостачання, транспорт, зв'язок, складське господарство, центри прокату устаткування).

У провідних країнах світу, де відбувається масовий перехід до наукомістких технологій, здійснюється серйозна державна підтримка організації та розвитку технополісів. Вона реалізується через розробку урядових програм створення мережі технополісів у США, Японії, Німеччині, Бельгії, Великій Британії, Франції, Голандії, Тайвані, Сингапурі, Таіланді. Важливими напрямами цих урядових програм є: визначення регіонів, де можуть бути розташовані технополіси; розробка законодавчої основи, що сприяє створенню умов для розвитку технополісів; всебічне державне сприяння через упровадження пільгової податкової системи; створення необхідної інфраструктури; фінансова допомога комерційним підприємствам, що сприяють розвитку інноваційних технологій.

Контрольні питання і завдання

1. Сутність, зміст інноваційної стратегії та її зв’язок з іншими функціональними стратегіями компанії.

2. Розкрийте особливості інноваційної стратегії організації.

3. Зміст та особливості традиційної, імітаційної, оборонної, наступальної, опортуністичної інноваційних стратегій.

4. Зробіть порівняльну характеристику віолентної, патієнтної, комутантної, експлерентної інноваційних стратегій організацій.

5. Зміст процесу розробки і реалізації інноваційної стратегії підприємства.

6. Які фактори необхідно враховувати при виборі і оцінці інноваційної стратегії?

7. В чому полягають переваги і ризики організації, що застосовують інноваційні стратегії?

8. Розкрийте порядок розробки і реалізації інноваційного проекту.

9. Розкрийте зміст показників економічної активності інноваційної стратегії.

10. Організаційні форми і механізми інноваційного бізнесу.

11. Запропонуйте можливі варіанти інноваційної стратегії підприємства (підприємство – на ваш вибір).

12. Розробіть перелік заходів на реалізацію інноваційної стратегії (підприємство і тип інноваційної стратегії – на ваш вибір).

Контрольні тести

Варіант 1

1. За змістом із сферою застосування інноваційні стратегії розподіляються на:

1) технологічну, ринкову, продуктову, організаційно-управлінську;

2) силову, стратегію ніші, поєднуючу, піонерську;

3) віолентну, патієнтну, комутантну, експлерентну;

4) традиційну, пристосування, імітаційну, наступальну, оборонну.

2. Здійснення масового виробництва, вихід на масовий ринок з власною, або придбаною за відповідними угодами інноваційною продукцією великими організаціями і компаніями проводиться в межах:

1) експлерентної стратегії;

2) комутантної стратегії;

3) патієнтної стратегії;

4) віолентної стратегії;

3. Комплекс правил, методів і засобів пошуку перспективних для організації напрямів розвитку науково-технічних досліджень, ресурсної політики для їх реалізації – це:

1) інноваційна політика;

2) інноваційний проект;

3) інноваційна стратегія;

4) інноваційна програма.

4. Підприємство, яке створюється для впровадження ризикових інноваційних технологій, називається:

1) бізнес-інкубатором;

2) венчурною фірмою;

3) технопарком;

4) технополісом.

5. Пристосування до умов попиту місцевих ринків, діяльність в нішах, які не встигли зайняти інші фірми – “віоленти” і “патієнти” здійснюється в межах:

1) експлерентної інноваційної стратегії;

2) комутантної інноваційної стратегії;

3) силової інноваційної стратегії;

4) поєднуючої інноваційної стратегії.

Варіант 2

1. Фірми, які першими виходять на ринок з радикально інноваційним продуктом, застосовують:

1) комутантну стратегію;

2) експлерентну стратегію;

3) патієнтну стратегію;

4) віолентну стратегію.

2. Комплекс дій, які забезпечують досягнення мети, а також система організаційно-правових і розрахунково-фінансових документів, необхідних для здійснення певних дій – це:

1) інноваційна стратегія;

2) інноваційна політика;

3) інноваційна програма;

4) інноваційний проект.

3. За особливостями конкурентної поведінки фірм інноваційні стратегії розподіляються на:

1) технологічну, ринкову, продуктову, економічну, інші;

2) віолентну, патієнтну, комутантну, експлерентну;

3) традиційну, пристосування, імітаційну, наступальну, оборонну;

4) силову, стратегію ніші, поєднуючу, піонерську.

4. Пристосування до вузьких сегментів великих ринків за рахунок спеціалізації нової і модернізованої продукції з унікальними характеристиками застосовується середніми і потужними фірмами в межах:

1) інноваційної патієнтної стратегії;

2) віолентної (силової) стратегії;

3) стратегії ніші;

4) комутантної інноваційної стратегії.

5. Цілісний науково-виробничий комплекс, створений на базі окремого міста, це:

1) технопарк;

2) бізнес інкубатор;

3) технополіс;

4) венчурна фірма.

1 2 34