ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО

Походження терміна "міжнародне гуманітарне право". Міжнародне гуманітарне право як галузь сучасного міжнародного права. "Право Женеви". "Право Гааги". Міжнародні документи про захист прав людини. Принципи міжнародного гуманітарного права. Міжнародні стандарти у галузі прав людини та їх міжнародно-правове забезпечення у мирний час. Захист прав людини у період збройних конфліктів.

Походження терміна "міжнародне гуманітарне право". Міжнародне гуманітарне право – одна з наймолодших галузей сучасного міжнародного права, становлення якої відбулося на Заході в другій половині XX ст., а в пострадянських державах, у тому числі в Україні, бурхливо розвивається з 1991 р. Однак саме така підвищена увага вітчизняних і російських юристів до галузі, що регулює захист прав людини, вимагає чіткішої термінологічної визначеності, певності у тому, що мається на увазі під поняттям "міжнародне гуманітарне право".

Звертаючись насамперед до такого фундаментального академічного підручника, як 6-томний "Курс міжнародного права", виданого в Москві (1969), не знаходимо там навіть терміна "міжнародне гуманітарне право". У п'ятому томі цього видання викладається проблема "Війна і міжнародне право", де традиційно розглянуто закони і звичаї війни, режим військового полону, поранених і хворих, нейтралітет тощо[1].

У наступному авторитетному виданні – академічному 7-томнику "Курс міжнародного права" (1989-1993), де розглядається "Право збройних конфліктів" (т. 6), з'являється розділ "Міжнародне гуманітарне право, що застосовується у період збройних конфліктів". Проте у самому формулюванні розділу відчувається непевність: з одного боку – це ніби традиційне право збройних конфліктів, до якого, з другого боку, застосовується міжнародне гуманітарне право. При цьому розділ не містить навіть визначення поняття міжнародного гуманітарного права, а в ньому поданий механічний перелік таких конвенційних понять, як комбатанти, партизани, учасники національно-визвольних війн, добровольці, засоби і методи ведення збройної боротьби, захист цивільного населення тощо[2].

Процес демократизації науки після 1991 вплинув і на доктринальне тлумачення поняття "міжнародне гуманітарне право". Так, у підручнику Лукашука І.І. "Міжнародне право" (1997) міжнародне гуманітарне право визначається як царина міжнародного права, покликана обмежити страждання людей під час війни шляхом визначення неприпустимих методів і засобів ведення військових дій і захисту жертв війни [3].

У підручнику "Міжнародне право" за редакцією Колосова Ю.М. та Кузнєцова В.І. наводиться таке тлумачення поняття міжнародного гуманітарного права: "Норми міжнародного права, що регулюють співробітництво з гуманітарних питань, утворюють галузь міжнародного права, що зазвичай іменується міжнародним гуманітарним правом, яка включає в себе так зване право прав людини, що застосовується і під час збройних конфліктів. Іноді цим терміном позначають лише категорію норм міжнародного права, які мають на меті гуманізацію збройних конфліктів"[4]. Незважаючи на спробу дати уніфіковане поняття терміна "міжнародне гуманітарне право", у тексті підручника в розділі XIV "Міжнародне гуманітарне право" розглядаються тільки питання міждержавного співробітництва в галузі прав людини. Питання співвідношення збройних конфліктів і міжнародного права винесені в окремий розділ XVI і не узгоджуються з ідеєю міжнародного гуманітарного права-. Така позиція автора (Колосова Ю.М.) знаходить підтвердження й у виданні "Чинне міжнародне право" в трьох томах (1997), де в розділі XIV другого тому "Міжнародне гуманітарне право" наводяться тільки універсальні міжнародні акти, що стосуються міжнародного захисту прав людини[5].

Головний науковий співробітник Інституту держави і права Російської АН, професор Пустогаров В.В. відзначає, що "Женевська конвенція (1864 – А.Д.) поклала початок гуманітарному праву, що регулює захист жертв війни та інших збройних конфліктів"[6]. При цьому дещо парадоксально і дисонансно звучить передмова до цієї книги, написана професором Карташкіним В.А.. У ній читаємо:

"У сучасному міжнародному праві утворилася нова галузь – міжнародне гуманітарне право, що у свою чергу є складовою системи норм і принципів, які стосуються прав людини в цілому. Міжнародні угоди, що регулюють права людини, поділяються на три групи.

До першої належать такі міжнародні документи, як Загальна декларація прав людини, Пакти про права людини й інші акти, що містять принципи і норми, які стосуються прав людини переважно в умовах миру.

До другої – міжнародні конвенції про захист прав людини в період збройних конфліктів. Це головним чином окремі положення Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. про закони і звичаї війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові Протоколи до них, прийняті в 1977 р.

Третя група – це міжнародні документи, у яких регламентується відповідальність за злочинне порушення прав людини як у мирний час, так і в період збройних конфліктів"[7].

Така позиція професора Карташкіна В.А. заслуговує,нанаш погляд, на особливу увагу, і ми ще повернемося до неї.

Не меншою є розмаїтість поглядів на міжнародне гуманітарне право серед закордонних фахівців. Так у Х.-П. Гассера знаходимо таку думку: "Міжнародне гуманітарне право, яке називається також правом збройних конфліктів, а раніше було відоме під назвою "право війни", є особливим розділом права, що діє в умовах збройних конфліктів, тобто в умовах війни"[8].

Нахлик С.Є. пише, що "є істотна відмінність між "гуманітарним правом" і "правами людини", тому що останні підлягають додержанню не тільки в період збройного конфлікту"[9]. З цього визначення випливає, що поняття "права людини" більш універсальне, тому що права людини підлягають додержанню як у воєнний, так і в мирний час. Це цілком відповідає природно-правовій концепції прав людини.

Своєрідним лоцманом у морі розмаїтості тлумачень поняття "міжнародне гуманітарне право" має стати його автор. Загальновідомо, що появі поняття "міжнародне гуманітарне право" ми зобов'язані швейцарському професорові Ж. Пікте.

З 1946 Ж. Пікте був директором Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) і відповідальним за підготовчу роботу з прийняття в 1949 чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни. У 50-х Пікте Ж. уперше ввів у вжиток поняття "міжнародне гуманітарне право", а в 1966 опублікував працю "Принципи міжнародного гуманітарного права"[10]. Природно, що співробітники МКЧХ, директором якого був Ж. Пікте, взяли на озброєння цей яскравий термін і застосували його до сфери виняткової діяльності свого комітету, тобто до захисту прав людини в період збройних конфліктів.

Згодом Ж. Пікте у своєму курсі лекцій, прочитаному в 1982, згадував, що при введенні в обіг терміна "гуманітарне право" опоненти дорікали йому, що в понятті "гуманітарне право" він "об'єднав дві надто різні ідеї: юридичну і моральну", а це, мовляв, стало "перенесенням моральних, а точніше, гуманітарних відносин у сферу міжнародного права... Термін "міжнародне гуманітарне право", прийнятий незабаром більшістю публіцистів, нині став напівофіційним"[11]. Тобто сам автор терміна "гуманітарне право" мав його в 1982 за напівофіційний. Виникає природне запитання – чому?

Ж. Пікте розглядав гуманітарне право як складову двох розділів – Женевського права і Гаазького права. При цьому Женевське право, або власне "гуманітарне право", охороняє інтереси військових, які вибули зі строю, і осіб, які не беруть участі в бойових діях. А Гаазьке право, або "право війни", обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють, при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів нанесення збитків. Водночас міжнародне гуманітарне право взаємозалежне із законодавством про права людини, що ідеологічно обумовлено спільністю їх історичних і філософських коренів. Як зазначає Ж.Пікте, вважається, що "у правах людини подані найбільш загальні принципи, у той час як гуманітарне право має винятково специфічний характер, бо застосовується лише з моменту початку війни, оскільки війна може перешкоджати здійсненню прав людини чи обмежувати їх". Близькість і взаємозв'язок системи прав людини і гуманітарного права підштовхнула Пікте Ж. до висновку про можливість їх об'єднання "під загальною назвою"[12].

Причина цього криється у роздумах Ж. Пікте періоду (1966). Цікаво, що в додатку до своєї книги "Принципи міжнародного гуманітарного права" автор навів наочну схему взаємозв'язків цих принципів. Аналіз схеми свідчить, що гуманітарне право, яке виникло у процесі дії категорій "необхідності" і "гуманності", містить у собі "право війни" і "права людини". У свою чергу "право війни" складається зі згадуваних вище Женевського і Гаазького прав. Наочне зображення всіх переплетінь і взаємозв'язків значених принципів дає цілком визначне бачення міжнародного гуманітарного права як триєдине цілого таких галузевих складових міжнародного гуманітарного права, як "право Женеви", "право Гааги" і права людини (див. додаток 7). З урахуванням викладеного можна дати таке визначення міжнародного гуманітарного права.

Міжнародне гуманітарне право – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини ні державами з приводу захисту прав людини й основні. свобод для усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії як у мирний час, так і в період збройних конфліктів.

Міжнародне гуманітарне право як галузь сучасного міжнародного права.Після Другої світової війни в сучасному міжнародному праві утворилася нова галузь – міжнародне гуманітарне право. Відповідно до п. 3 ст. 1 Статуту ООН держави – члени Організації Об'єднаних Націй здійснюють міжнародне співробітництво "у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й| основних свобод для усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії". У розділі IX Статуту ООН, у якому конкретизується положення п. 3 ст. 1 цього документа, не вживається терміні "проблеми гуманітарного характеру". Зміст розділу "Міжнародне економічне і соціальне співробітництво" сприяє: (а) підвищенню рівня життя, повної зайнятості населення й умовам економічного та соціального прогресу і розвитку; (б) розв'язанню міжнародних проблем у галузі економічній, соціальній, охорони здоров'я тощо; (в) міжнародному співробітництву в галузі культури й освіти; а) загальному поважанню і додержанню прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від статі, раси, мови і релігії.

Виходячи із загального значення поняття гуманізму як світогляду, пройнятого любов'ю до людей, повагою до людської гідності, турботою про благо людей, слід зазначити, що розділ IX Статуту ООН регулює відносини держав у важливій сфері – взаємодії між державою і людиною. Тому проблеми гуманітарного характеру відповідно до Статуту ООН містять у собі і сприяння додержанню прав людини, і широкий спектр проблем таких, як розв'язання міжнародних соціально-економічних питань, боротьба з масовими порушеннями прав людини внаслідок вчинення злочинів проти людства, захист прав людини у збройних конфліктах, визначення правового статусу окремих прошарків населення – апатридів, біпатридів, трудящих-мігрантів, емігрантів, іммігрантів, біженців та ін.

Розглянемо, як відображені в міжнародно-правовій літературі міждержавні відносини в гуманітарній сфері, а також проблеми становлення міжнародного гуманітарного права.

У міжнародних договорах про права людини "зазвичай йдеться про права, які певні особи повинні отримати як права, що випливають із договорів, але, як правило, це є не що інше, як неточний вираз. На практиці такі договори не делегують ніяких прав, а лише накладають обов'язок на договірні держави втілювати ці права в життя за допомогою свого законодавства"[13]. А Колосов Ю.М. підкреслює, що "особливість міжнародного гуманітарного права полягає в тому, що складові його норми визначають права та обов'язки держав не тільки в їх взаємовідносинах, а й у поводженні з людьми. Міжнародному співтовариству не байдуже, наскільки гуманними і справедливими є національні закони і практика їх застосування"[14].

У Документі Московської наради-конференції з людського виміру НБСЄ держави-учасниці підтримали наведену вище теоретичну концепцію і підкреслили, "що питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, мають міжнародний характер, оскільки додержання цих прав і свобод є однією з підвалин міжнародного порядку. Вони категорично й остаточно заявляють, що зобов'язання, прийняті ними у галузі людського виміру НБСЄ, становлять безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до суто внутрішніх справ для відповідної держави".

Більше того, у підготовленому Секретаріатом ООН дослідженні "Діяльність ООН у галузі прав людини" прямо зазначено, що положення Статуту ООН про права людини і включення співробітництва до гуманітарної сфери як однієї з цілей діяльності Організації Об'єднаних Націй "пояснюється насамперед подіями, що відбулися під час Другої світової війни і безпосередньо перед нею. Положення Статуту ООН відображають реакцію міжнародного співтовариства на страхіття цієї війни і режими, що її розв'язали. У результаті цієї війни людство здебільшого зрозуміло тісний зв'язок, який існує між невідповідним поводженням того чи іншого уряду щодо своїх громадян і агресією проти інших народів, між поважанням прав людини і збереженням миру. Досвід війни переконав, що одним із найефективніших засобів приборкання потенційних агресорів і запобігання новій світовій війні має стати ефективний міжнародний захист прав людини, оскільки такий захист є однією з найважливіших умов міжнародного миру і прогресу"[15].

Звичайно, істотну роль у становленні гуманітарного права відіграло загальнодемократичне піднесення, викликане розгромом фашизму, в якому головну роль відіграв Радянський Союз. Разом з тим принцип загального поважання прав людини й основних свобод оснований, як відзначає Мовчан А.П., на політико-правових реаліях часів буржуазних революцій[16]. Але при цьому він посилається тільки на революції XVIII ст. і не розглядає підсумків буржуазної революції в Росії. Тому виникає історичний розрив, який і намагався заповнити своїми ранніми дослідженнями автор цієї праці[17]. Без виникнення концепції "прав людини" неможливе й виникнення міжнародного захисту прав людини, а Радянський Союз та інші соціалістичні країни у своїй міжнародній діяльності, хоч це й заперечувалося у радянській міжнародно-правовій літературі, спиралися на значний внесок у теорію прав людини дожовтневої Росії.

Особливості міждержавних відносин у гуманітарній сфері, вважаємо, дають змогу розв'язати дуже важливе і дискусійне питання про те, до якої сфери сучасного міжнародного права належить співробітництво держав у зазначеній галузі.

Серед науковців СНД є кілька точок зору з цього питання. Один з відомих у світі фахівців гуманітарного права й автор цього терміна швейцарець Ж. Пікте у своїх ранніх працях зазначав, що до цієї галузі міжнародного права входять норми, які регулюють співробітництво держав з питань захисту прав людини й основних свобод у мирний час і під час збройних конфліктів. На його думку, міжнародне гуманітарне право – це "сукупність чинних звичаєвих і конвенційних норм, що забезпечують повагу до особистості і її розвиток". До цього права входять дві підгалузі – "право війни" і "права людини". Ці підгалузі, як вважає Ж. Пікте, – дві самостійні правові системи у межах міжнародного гуманітарного права, що діють у різних умовах. Захищаючи права людини, "право війни" прагне до зменшення бідувань людей під час війни, а "права людини" захищають людську особистість від сваволі у мирний час[18].

Такий підхід, гадаємо, відповідає реальності міждержавних відносин у гуманітарній сфері. Об'єктом таких правовідносин виступають саме зобов'язання держав додержуватися визначених стандартів прав людини у мирний і воєнний час щодо усіх фізичних осіб, які опинилися під їх юрисдикцією. Але є ще низка не охоплених "правом війни" і "правами людини" міждержавних відносин, які врегульовані нормами міжнародного права і також містять зобов'язання держав додержуватися певних правил відносно фізичних осіб під їх юрисдикцією. У сучасних умовах це стосується широкого спектра гуманітарних проблем. Це насамперед захист окремих груп фізичних осіб – іноземців, апатридів, біпатридів, трудящих-мігрантів, національних меншин, емігрантів, іммігрантів, біженців тощо. Так, Конвенція про статус біженців (1950), укладена з метою переглянути й об'єднати укладені раніше міжнародні угоди про статус біженців і розширити сферу застосування цих угод та гарантований ними захист шляхом укладення нової угоди, передбачає зобов'язання держав-учасниць про встановлення правового статусу біженців на своїх територіях.

Ще одна група таких міждержавних відносин – це угоди про боротьбу з міжнародними злочинами і злочинами міжнародного характеру. Так, держави - учасниці Конвенції про рабство (1926) взяли на себе зобов'язання відповідно до ст. 2 цього документа на територіях, що перебувають під їх суверенітетом, юрисдикцією, захистом, протекторатом або опікою: " (а) придушувати работоргівлю і запобігати їй; (б) здійснювати поступово і якомога швидше повне скасування рабства в усіх його формах". У Документі Московської наради-конференції з людського виміру НБСЄ подано широкий перелік проблем у гуманітарній сфері, які підлягають міжнародно-правовому регулюванню. Тому, вважаємо, виділення двох підгалузей у міжнародному гуманітарному праві, запропоноване Ж. Пікте, слід доповнити зазначеними вище проблемами гуманітарного співробітництва.

Доцільно розглянути також сприйняття міжнародного гуманітарного права як єдиного цілого, що складається з протилежностей, які діалектичне взаємопереплітаються, виникають одна з одної і створюють таким "клітинним поділом" галузеву єдність. Так, Ж. Пікте вважає, як зазначалося, що міжнародне гуманітарне право складається з двох частин – "права війни" і "прав людини". І те, й інше захищає людську особистість, але у різний спосіб. Ця точка зору користується широкою підтримкою західних юристів. Курсьє X. розуміє під міжнародним гуманітарним правом "сукупність норм і принципів, покликаних у будь-який час і за будь-яких обставин гарантувати основні права і гідність окремої людини"[19].

Англійський юрист А. Робертсон відзначає зв'язок захисту прав людини у мирний час та у збройних конфліктах і вважає, що міжнародне гуманітарне право є галуззю прав людини, і права людини становлять базис гуманітарного права[20]. Відзначивши, що уявлення про міжнародне гуманітарне право як сукупність норм і принципів, які регулюють захист прав людини у збройних конфліктах, він показує нерозривний зв'язок цієї нової галузі міжнародного права з додержанням прав людини. На цю особливість вказують більшість юристів. Але, на нашу думку, А. Робертсон не враховує специфічних рис об'єкта правового регулювання норм, які є складовою міжнародного гуманітарного права. А таким об'єктом є міждержавні відносини щодо захисту прав людини в мирний час і в ході збройних конфліктів.

Чхіквадзе В.М., проаналізувавши чинні міжнародно-правові норми, які регулюють відносини держав у ході збройних конфліктів, доходить висновку, що "дотепер склалася велика система міжнародного гуманітарного права, покликаного охороняти права і свободи людини в період збройних конфліктів"[21]. Ще раніше Ісакович С.В. відзначив появу "нового інституту сучасного міжнародного права – міжнародного гуманітарного права", що є закономірним наслідком процесу гуманізації ведення збройної боротьби, і розглядає його як сукупність юридичних норм, які регулюють ведення збройної боротьби[22].

Такий підхід відзначає взаємозв'язок інституту захисту прав людини і захисту прав людини у збройних конфліктах, але, на нашу думку, не враховує особливостей об'єкта правового регулювання, спільних для інституту міжнародного захисту прав людини у мирний час і захисту прав людини у збройних конфліктах. Ці особливості полягають у тому, що міждержавні відносини, регульовані обома інститутами, стосуються поводження держав стосовно забезпечення прав і свобод усіх фізичних осіб під їх юрисдикцією. Тому не можна обмежити міжнародне гуманітарне право тільки регулюванням таких відносин винятково в ході збройних конфліктів. Проте такий підхід набув значного поширення в літературі. Німецький юрист О. Юммініх вважає, що гуманітарне право встановлює правила ведення збройної боротьби і являє собою самостійну галузь загального міжнародного права. Тієї ж точки зору додержуються Г. Фал, А. Рандельцховер та ін.

І, нарешті, зазначена нижче група юристів вважає, що після Другої світової війни виникла нова галузь – право збройних конфліктів, що прийшло на зміну праву війни. Так, Арцибасов І.Н. відзначає, що спочатку склалося поняття "право війни", а потім більш поширеним стало поняття "закони і звичаї війни"[23]. Однак, розглядаючи чималий внесок у розвиток науки права, застосовуваного у збройних конфліктах, який зробили радянські юристи, він відзначає спорідненість їх поглядів з позиціями російських юристів, які зробили вирішальний внесок у наукове обґрунтування законів і звичаїв війни. При цьому, звичайно, необхідно підкреслити, як це робить Денисов В.Н. і ряд інших фахівців, що зміна термінів пов'язана із забороною війни як засобу політики[24]. Ця тенденція чітко вирізняється при аналізі найбільш відомих курсів міжнародного права.

Незважаючи на широке визнання нової галузі міжнародного права, у доктрині існують різні точки зору стосовно об'єкта правового регулювання цієї галузі і її структури. Можна виділити два основні підходи до зазначеної проблеми. Перший полягає у тому, що міжнародне гуманітарне право регулює відносини держав з приводу захисту прав людини ц мирний час і у збройних конфліктах. Другий передбачає, що міжнародне гуманітарне право є частиною права збройних конфліктів.

Є приклади детальнішої градації. Так Блищенко І.П. вважає, що міжнародне гуманітарне право складається з трьох частин, кожна з яких має свій предмет (об'єкт) правового регулювання. На його думку, це "1) міжнародні юридичні стандарти, що регулюють права і свободи людини у мирний час; 2) міжнародні юридичні стандарти, що регулюють основні права і свободи людини у збройних конфліктах; 3) юридичні стандарти, що обмежують гонку озброєнь, забороняють чи обмежують деякі типи озброєнь і сприяють роззброєнню". Таке розуміння об'єкта правового регулювання міжнародного гуманітарного права переважно відповідає реальності міжнародних відносин.

Міждержавні відносини з приводу захисту прав людини і основних свобод у мирний час і в ході збройних конфліктів мають свою загальну специфіку – вони є відносинами держав на предмет додержання прав і свобод фізичних осіб, які перебувають під їх юрисдикцією.

Щодо третьої групи, то тут і міждержавні відносини стосуються іншої галузі – обмеження гонки озброєнь і повної або часткової заборони окремий видів зброї. Іншими словами, ці міждержавні відносини є об'єктом права міжнародної безпеки і не можуть входити до об'єкта правового регулювання міжнародного гуманітарного права. На користь цієї точки зору говорить та обставина, що під час обговорення питань захисту прав людини в ході збройних конфліктів усі держави – учасниці Дипломатичної конференції з вироблення додаткових протоколів до Женевських конвенцій (1949) про захист жертв війни погодилися з тим, що йдеться про гуманітарне право у збройних конфліктах. Тому конференція й дістала назву "Дипломатична конференція з підтвердження і розвитку міжнародного гуманітарного права, що застосовується у період збройних конфліктів". Вважаємо, що точніше визначив об’єкт правового регулювання міжнародного гуманітарного права Колосов Ю.М. Він зазначає, що міжнародне гуманітарне право – це "сукупність усіх норм і принципів міжнародного права, які зобов'язують держави додержуватись встановлених стандартів у відносинах між державою та особистістю як у звичайних умовах, так і в особливих ситуаціях"[25]. Підсумовуючи, можна зробити такі висновки.

1. Міжнародне гуманітарне право виступає як самостійна галузь сучасного міжнародного права.

2. Міжнародне гуманітарне право володіє усіма необхідними, з погляду доктрини, системотворчими чинниками.

3. Спеціальним об'єктом правового регулювання міжнародного гуманітарного права є міждержавні відносини, які за будь-яких обставин забезпечують права людини й основні свободи усім фізичним особам, що перебувають під їх юрисдикцією.

4. Спеціальним принципом міжнародного гуманітарного права є принцип рівності всіх, незалежно від статі, мови, кольору шкіри, раси, походження або будь-яких інших ознак. Цей принцип закріплено у п. 3 ст. 1 Статуту ООН, у Загальній декларації прав людини (1948), Міжнародних пактах про права людини (1966) та інших документах.

5. Міжнародне гуманітарне право складається зі спеціальних інститутів захисту прав людини у мирний час, включаючи захист прав окремих категорій фізичних осіб, статусу іноземців, апатридів, біпатридів тощо, та захисту прав людини у збройних конфліктах.

6. Світове співтовариство виявило глибокий інтерес до міжнародно-правового врегулювання міждержавних відносин у гуманітарній сфері, про що свідчить кодифікація і прогресивний розвиток цієї галузі міжнародного права у значній кількості універсальних і регіональних багатосторонніх конвенцій міжнародного гуманітарного права.

Джерела міжнародного гуманітарного права. Виходячи з даного вище визначення міжнародного гуманітарного права, розглянемо його джерела: "право Женеви", "право Гааги", міжнародні документи про захист прав людини.

"Право Женеви". Історично так склалося, що майже всі конвенції, що містять норми, які захищають інтереси військових, що вибули зі строю, і некомбатантів, приймалися на конференціях, які відбувалися у Женеві.

Війна вдосконалювала свої форми з давніх-давен. Але в міру збільшення її руйнівної сили і людських жертв почастішали спроби пом'якшити страхіття війни і гуманізувати ці наслідки. Суспільство поступово усвідомило, що на війні згубними для військових були не тільки прямі ураження на полі бою, а й хвороби, смерть від ран і відсутності догляду, недостатня медична допомога. Наприклад, побачене А. Дюнаном поле бою після битви біля містечка Сольферіно у період франко-італо-австрійської війни (1859) вразило швейцарця. На кінець бою на нічному полі залишилося 6 тис. убитих і 36 тис. поранених, покинутих напризволяще. Згодом А. Дюнан написав книгу "Спогад про битву під Сольферіно". видану у 1862. Крім емоційного змалювання наслідків війни, книга А. Дюнана містила дві істотні пропозиції: створити товариства допомоги пораненим і скликати міжнародну конференцію держав для обговорення цього питання.

Слідом за Швейцарією з 1863 у ряді країн почали створюватися товариства допомоги пораненим. Такий суспільний рух набував міжнародного характеру і привів до створення Женевського (нині Міжнародного) комітету Червоного Хреста (ЖКЧХ).

У 1864 у Женеві було організовано міжнародну конференцію, в якій узяли участь представники 16 держав. Конференція, скликана у період з 8 по 22 серпня 1864 з ініціативи ЖКЧХ, завершилася прийняттям Женевської конвенції про поліпшення долі поранених на полі бою. Невелика за обсягом (усього 10 статей) конвенція містила надзвичайно важливі нововведення у міжнародне право. Серед них – поняття нейтральності: лікарі і медсестри не повинні визнаватися узятими полон; заохочувалися дії мирного населення, спрямовані на допомогу пораненим; гарантувався догляд за пораненими і хворими, незалежно від того, на чиєму боці вони воювали; знак Червоного Хреста на білому тлі мав означати, що там, де він встановлений, розташовані госпіталі та медперсонал, яким повинні бути надані захист і допомога. Принцип нейтральності поширювався також на військових капеланів, які виконували свої обов'язки в армії. Практично всі великі держави того періоду ратифікували Женевську конвенцію 1864 і з 1882 вона набула загального визнання, що сприяло утвердженню авторитету цього важливого міжнародного документа.

Гуманітарні ідеї були розвинуті далі в Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, прийнятій 23 червня (6 липня) 1906, а згодом підтвердженій Женевською конвенцією (з такою самою назвою) 27 липня 1929. Положення зазначених конвенцій втратили чинність, бо згодом були переглянуті в ході роботи Дипломатичної конференції, що тривала в Женеві з 21 квітня до 12 серпня 1949. Конференція прийняла чотири нові конвенції, з яких складається сучасне "право Женеви". Це:

1. Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (12.08.1949);

2. Женевська конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельній аварії, із складу збройних сил на морі (12.08.1949);

3. Женевська конвенція про ставлення до військовополонених (12.08.1949);

4. Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни (12.08.1949).

Іноді в літературі ці чотири Женевські конвенції об'єднують під однією назвою – Женевські конвенції про захист жертв війни. Ця назва може вживатися тільки як узагальнююче поняття, а не як офіційне найменування міжнародно-правових документів.

Друга половина XX ст. внесла істотні зміни в саме поняття війни. Дедалі частіше почали виникати так звані збройні конфлікти міжнародного і не міжнародного характеру. Однак це не змінювало суті і неминучості бідувань поранених, хворих, військовополонених і цивільного населення. З урахуванням зазначеної обставини чотири Женевські конвенції (12.08.1949) були доповнені двома протоколами, що їх було підписано у Швейцарії (08.06.1977):

– Додатковим протоколом, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І);

– Додатковим протоколом, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II).

Ґрунтуючись на гуманних принципах і нормах Женевських конвенцій про захист жертв війни (12.08.1949) і Додаткових протоколів до них (08.06.1977) країни Співдружності Незалежних Держав підписали (24.09.1993). Угоду про першочергові заходи для захисту жертв збройних конфліктів, що вступили в силу в листопаді 1994.

"Право Гааги". Іншим напрямом гуманізації воєнних, дій є міжнародне регулювання "права війни", прагнення визначити права та обов'язки сторін, що воюють під час проведення воєнних операцій, обмежити сторони, що воюють у виборі засобів і методів нанесення збитків супротивнику.

За своїм змістом "право Гааги" володіє більшою, ніж "право Женеви", сферою застосування, бо має на меті пом'якшити саме ті прикрості і обмежити те насильство, що пов'язані з перевищенням мети війни – придушенням опору живої сили противника. Як підкреслював Ж. Пікте, порівнюючи ці дві галузі гуманітарного права, "Гаазьке право, на відміну від Женевського, ґрунтується скоріше на розумі, ніж на почутті, на взаємній вигоді, а не на філантропії"[26].

Аналіз найважливіших багатосторонніх універсальних конвенцій у цій галузі, прийнятих до Першої світової війни, дає змогу виділити основні напрями співробітництва держав. Передусім слід відзначити, що ніяких спроб закріпити у міжнародно-правових нормах власне заборону війни не було. Як точно сформулював у своїй відомій праці "Міжнародне право в систематичному викладі" Ф. Ліст, "часто обговорювана думка про вічний мир залишилася утопією"[27].

У доктрині міжнародного права напередодні Гаазьких мирних конференцій були визначені такі основні напрями міжнародного співробітництва держав у царині регулювання збройних конфліктів, як:

– досягнення якомога повнішої кодифікації права війни;

– розвиток процедур мирного розв'язання спорів.

Саме перший напрям відкрив шлях міжнародно-правовим нормам, які обмежували застосування засобів ведення воєнних дій проти окремих категорій осіб, зокрема тим, що визначали правовий режим поранених, хворих військовополонених, цивільного населення, громадян нейтральних держав, іноземців тощо. В цьому розділі законів і звичаїв війни відбилися принципи гуманізму, які були висунені російськими представниками і відображені в ініціативах Росії.

Саме в російському науковому світі ґрунтовно опрацьовувалися міжнародно-правові гуманітарні питання, що дістали підтримку юристів-міжнародників на Заході. Зокрема, наполегливе прагнення відомого харківського юриста Каченовського Д.І. до кодифікації права війни було підтримано англійською науковою громадськістю, перед якою він виступив з відповідною доповіддю. Відомі події Кримської війни, де зневажалися норми людяності, спонукали російську наукову громадськість, у тому числі відомого хірурга Пирогова М.І., виступити за гуманізацію норм ведення війни, а також значною мірою сприяли тому, що Росія в XIX ст. стала піонером у прийнятті важливих актів у галузі кодифікації законів і звичаїв війни, які визначили подальший розвиток цієї галузі міжнародного права.

До честі Росії XIX ст. вона стала відправною точкою руху за гуманізацію "права війни". Цар Олександр ІІ, що увійшов у історію скасуванням кріпосного права, став ініціатором скликання у Санкт-Петербурзі міжнародної конференції з метою "пом'якшити, наскільки це можливо, бідування, що заподіюються війною". Безпосередньою причиною, що спонукала Олександра ІІ до такої ініціативи, став військово-технічний винахід, а саме: створення нового виду зброї – розривних куль та застосування їх. Міжнародна військова комісія, що зібралася в Росії, підготувала Декларацію про заборону використання вибухових і запалювальних куль, укладену в Санкт-Петербурзі 29 листопада (11 грудня) 1868.

Як зазначав відомий російський юрист-міжнародник Кожевников Ф.І., з-поміж ініціаторів скликання конференції був також російський військовий міністр Мілютін Д.А., який у своєму зверненні до державного канцлера від 4 травня 1868 вказував, що застосування розривних куль е "суто варварським засобом, який не може бути виправданий ніякими бойовими вимогами"[28]. Цю ініціативу Росії визнали інші учасники конференції, і до Петербурзької декларації (1868) було включено таке положення: "Взявши до уваги, що успіхи цивілізації повинні мати наслідком зменшення у міру можливості нещасть війни, що єдина законна мета, до якої прагнуть держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога; що для досягнення цієї мети достатньо вивести з лав якнайбільшу кількість людей; що використання такої зброї, яка після поранення людини без користі збільшує її страждання або ж призводить до неминучої смерті, слід визнавати таким, що не відповідає згаданій меті, що використання такої зброї суперечило б законам людяності". У цій декларації закріплено принцип необхідності визначення "технічних меж, у яких потреби війни повинні зупинитися перед вимогами людяності". Тому держави – учасниці Петербурзької міжнародної конференції погодилися з тим, як зазначено у прийнятій декларації, щоб "відмовитися взаємно від використання як сухопутними, так і морськими військами снарядів, які, маючи вагу менше 400 г, мають властивість вибухати або ударні чи запалювальні властивості".

Таким чином, з ініціативи Росії в закони і звичаї війни, в їх понятійно-міжнародно-правовий обіг було включено такі два принципи, за якими:

– воєнні потреби повинні узгоджуватися з вимогами гуманності;

– воюючі сторони не мають необмеженого права у виборі засобів завдання шкоди противнику.

Слід підкреслити, що це був основний, у тому числі і для науки міжнародного права, підсумок Петербурзької декларації (1868).

У наступні роки кінця XIX – початку XX ст. знову ж таки з ініціативи і за активної участі Росії названі норми і принципи були розвинуті у низці конвенцій. Так, у Брюсселі в 1874 з ініціативи або як тоді зазвичай говорили, на запрошення російського уряду було скликано міждержавну конференцію з метою вироблення кодифікації законів і звичаїв війни. На жаль, через розбіжності у позиціях насамперед Росії та Англії, а також інших учасників конференції, проект конвенції з кодифікації законів і звичаїв війни не був прийнятий. Було лише опубліковано необов'язкову для суб'єктів міжнародного права Брюссельську декларацію, що відображала позиції Росії. Автором цього документа в основному був російський юрист-міжнародник Мартенс Ф.Ф. (1845—1909)[29].

Брюссельська декларація посіла значне місце в історії міжнародного права переважно тому, що стала тією правовою основою, на якій у подальшому і були складені документи двох мирних конференцій у Гаазі в 1899 і 1907 рр., відомих як Гаазькі конференції миру.

18.05.1899 в Гаазі з ініціативи російського імператора відкрилася перша мирна конференція, у якій брали участь 26 держав – практично всі незалежні на той час країни. У документах, прийнятих цією конференцією значною мірою закріпилися позиції Росії завдяки тому, що у підготовці і проведенні цього форуму важливу роль відіграв російський юрист-міжнародник Ф. Ф. Мартенс.

Враховуючи зазначені вище організаційні заслуги Росії у підготовці конференції, її головуючим було обрано голову російської делегації Стааля Г.Г., а не представника країни проведення конференції, як це передбачає дипломатичний протокол.

Згідно з планом Мартенса Ф.Ф. на конференції було створено три комісії:

(1) з обмеження озброєнь; (2) із законів і звичаїв війни; (3) з мирного врегулювання спорів. Друга з названих комісій прийняла понад 60 статей Брюссельської декларації (1874). У такому ж вигляді і на пленарному засіданні було прийнято остаточний текст Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни, що означало міжнародне визнання позиції Росії з цих питань.

Особливо слід виділити прийняття першою Гаазькою конференцією миру як преамбули до цієї конвенції так званого "застереження Мартенса", визнаного наукою міжнародного права. У ньому передбачалося, що "населення і воюючі залишаються під охороною і дією засад міжнародного права, оскільки вони випливають із встановлених між освідченими народами звичаїв і законів людяності та вимог спільної свідомості".

Третя комісія підготувала до прийняття Конвенцію мирне розв'язання міжнародних зіткнень. Прикметне так що з 56 статей конвенції 40 прийнято за редакцією, запропонованою Росією. Щодо важливих і прозірливих, тим білі із сьогоднішніх міжнародно-правових позицій і оцінок, позицій Росії досягти забезпечення "дійсного і міцного і насамперед покласти край прогресуючому розвитку озброєнь", то ці пропозиції свого часу відобразилися тілі у спільній заяві, що не мала обов'язкової сили. Разом з тим Мартенс Ф.Ф. пропонував прийняти заяву держав-учасниць про те, що вони "зобов'язуються у майбутньому не застосовувати збройної сили для захисту своїх прав і законних інтересів, не використавши перед тим добрих послуг і посередництва чи третейського розгляду", а також обговорити заходи щодо заморожування озброєнь. Таким чином, хоч пропозиції Мартенса Ф.Ф. не стали офіційною позицією Росії, у них уже проглядає доктринальна розробка основних аспектів принципу незастосування сили, закріпленого пізніше у Статуті ООН.

Перша Гаазька конференція миру (1899) в історії міжнародного права має етапне значення саме тому, що вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння[30]. Підсумком конференції було писання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції:

– про мирне розв'язання спорів;

– про закони і звичаї сухопутної війни;

– про застосування Женевської конвенції про поранених і хворих (1864) до морської війни.

Крім того, було прийнято три декларації, що стосувалися обмеження воєнних дій. Кардинальне ж розв'язання проблеми роззброєння відкладалося до кращих часів, хоч такий намір і висловлювався організаторами конференції.

У зв'язку з тим, що перша Гаазька конференція миру (1899) не досягла багатьох цілей, на ній, крім конвенцій і декларацій, було прийнято шість положень, які стосувалися майбутнього обговорення питання:

– про перегляд Женевської конвенції;

– про права та обов'язки нейтральних держав;

– про угоду між державами з приводу введення нових типів калібрів морської зброї і морських гармат;

– про обмеження сухопутних і морських збройних сил і військового бюджету;

– про недоторканність приватної власності в морській війні;

– про бомбардування портів, міст і населених пунктів військово-морськими силами.

Чимало з цих питань обговорювалися на наступних міжнародних форумах, гуманітарна спрямованість яких проглядалась дедалі чіткіше, стаючи характерною прикметою часу.

Для продовження кодифікації і розвитку законів і звичаїв війни (цього разу з ініціативи США), започаткованої урядом Росії, в Гаазі в 1906-1907 рр. було скликано другу мирну конференцію. Вона була ще більш представницька, про що свідчила участь 44 держав. Програма російського уряду, зокрема, містила ідею переглянути три Гаазькі конвенції (1899), а також кодифікацію права морської війни.

Проте підсумки роботи другої мирної конференції були виражені в кодифікації і розвитку лише законів і звичаїв війни, знову практично не зачепивши питань роззброєння. У результаті Гаазька конференція миру (1907) прийняла 13 конвенцій, одну декларацію і Заключний акт. Іншими словами, в Гаазі було прийнято звід визнаних світовою спільнотою того періоду міжнародно-правових норм, які закріплювали закони і звичаї війни. Вказані конвенції відомі в літературі під своїми номерами:

– про мирне розв'язання міжнародних зіткнень;

– стосовно обмеження випадків звернення до сили для стягнення боргів, що випливають з договорів;

– про початок воєнних дій;

– про закони і звичаї сухопутної війни;

– про права та обов'язки нейтральних держав і осіб у сухопутній війні;

– щодо становища торговельних суден противника під час або на початку воєнних дій;

– стосовно переобладнання торговельних суден на військові;

– щодо встановлення автоматичних контактних підводних мін;

– про бомбардування під час війни за допомогою морських сил;

– про застосування до морської війни засад Женево конвенції 1864;

– щодо деяких обмежень у користуванні правом захоплення у морській війні;

– про заснування міжнародного призового суду;

– про права та обов'язки нейтральних держав у війні.

Було також прийнято Декларацію стосовно заборони скидання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль в Заключному акті Гаазька конференція прийняла Декларацію на користь обов'язкового суду, відновила прийняту у 1899 постанову про обмеження воєнних тягарів і зазначила необхідність скликання третьої конференції миру.

Аналізуючи прийняті другою Гаазькою конференцією документи, слід підкреслити, що 1, 4 і 10 конвенції (відповідно до зазначеної вище нумерації) тільки уточнюють конвенції, прийняті у 1899. При цьому складалася делікатна міжнародно-правова ситуація, за якої у разі відмови держави – учасниці конференції від ратифікації 1, 4 і 10 конвенцій щодо цієї держави продовжували діяти конвенції 1899. Основні ж норми першої Гаазької конференції миру були створені у відповідних конвенціях 1907.

Як відомо, скликанню запланованої третьої Гаазької конференції миру завадила Перша світова війна, що втягла і свій руйнівний вир практично всі країни Європи. Основні ідеї "права Гааги" були розвинуті у багатьох наступних міжнародно-правових актах, що мають на меті забезпечити гуманізацію воєнних дій. До них можна віднести Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів, підписаний у Женеві 17.06.1925[31].

Після створення ООН Генеральна Асамблея не раз обговорювала всі дії, що суперечать принципам і цілям Женевського протоколу. Бажання сприяти поглибленню довіри між народами, а також здійсненню цілей і принципів Статуту ООН привело міжнародну громадськість до прийняття Конвенції про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення, підписаної в трьох примірниках у Москві, Лондоні й Вашингтоні 10 квітня 1972.

Істотним внеском у розвиток міжнародного гуманітарного права стала розроблена під егідою ООН Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають не вибіркову дію, прийнята 10 квітня 1981, а також три Протоколи до неї.

Своєрідним наполегливим нагадуванням Генеральної Асамблеї ООН про відданість ідеям Женевського протоколу (17.06.1925) стало прийняття Конвенції про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення, підписаної на конференції в Парижі (13.01.1993).

Міжнародні документи про захист прав людини. Міжнародних документів про захист прав людини чимало. Вони сягають корінням ідей гуманістів періоду Французької буржуазної революції (1789), яка справила "величезний вплив на весь хід світової історії"[32]. Найістотніше, що вона залишила у спадок наступним поколінням, – це Декларація прав людини і громадянина (26.08.1789). Головне гасло тієї епохи – "Свобода, рівність, братерство" зберегло своє значення аж до нашого часу.

Однак тільки Загальна декларація прав людини, прийнята 10.12.1948 у рамках ООН, проголосила у сфері захисту прав людини саме те сучасне завдання, "до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожен орган суспільства... намагались шляхом просвітництва й освіти сприяти повазі до цих прав і свобод". У ст. 1 Загальної декларації зазначається, що "всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні ставитись одне до одного у дусі братерства". При цьому "кожна людина має право на соціальний і міжнародний лад, за якого права і свободи, викладені в цій декларації, можуть бути цілком здійсненні" (ст. 28).

Ідеї створення такого "міжнародного ладу" присвячені численні міжнародні документи про захист прав людини. Серед них слід назвати Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (обидва прийняті 16.12.1966). До останнього пакту підписано два Факультативні протоколи, що набрали чинності відповідно 23.03.1976 і 11.07.1991. Як заведено у міжнародно-правовій термінології. Загальна декларація прав людини і міжнародні пакти про права людини становлять Хартію прав людини – основу правозахисного руху.

Багато наступних міжнародних документів про захист прав людини умовно поділяють на три основні групи, присвячені питанням:

– боротьби з масовими порушеннями прав людини, із чинами проти людяності;

– захисту прав окремих категорій індивідів;

– питанням правового статусу індивідів.

До першої групи слід віднести такі основні міжнародні документи, як:

– Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн осі, прийнятий відповідно до угоди, укладеної 08.08.1945 між СРСР, США, Англією і Францією;

– Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 3 (І) "Видача і покарання військових злочинців" від 13.02.1946;

– Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 09.12.1948;

– Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, підписана державами – членами Ради Європи 04.11.1950;

– Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, схвалена ГА ООН 21.12.1965;

– • Конвенція про неприйнятність терміну давності щодо військових злочинів і злочинів проти людства, прийнята ГА ООН 26.11.1968;

– Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнята ГА ООН 10.12.1984;

– Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини від 26.05.1995.

До другої групи належать:

– Конвенція про політичні права жінок, прийнята ГА ООН 20.12.1952;

– Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, прийнята ГА ООН 18.12.1979;

– Декларація прав дитини, проголошена ГА ООН 20.11.1959[33].

До третьої групи можна віднести такі основні міжнародні документи, як:

– Конвенція про громадянство одруженої жінки від 29.01.1957;

– Конвенція про скорочення без громадянства від 30.08.1961;

– Конвенція про статус апатридів від 28.09.1954;

– Конвенція про статус біженців від 28.07.1951;

– Протокол, що стосується статусу біженців, схвалений ЕКОСОР 18.11.1966;

– Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, прийнятий резолюцією 428 (V) ГА ООН від 14.12.1950;

– Декларація про територіальний притулок, прийнята ГА ООН 14.12.1967.

Перелічені джерела міжнародного гуманітарного права є основою для розвитку галузі на універсальному і регіональному рівнях, їхні норми імплементуються також через національні законодавства різних країн.

Принципи міжнародного гуманітарного права. Кожен з принципів міжнародного права посідає своє місце в системі міжнародного права. Фельдман Д.І. зазначав, що "для системної організації принципів характерною з-поміж інших ознак є ієрархічність побудови і функціонування відповідних ланок. Виступаючи водночас як узагальнено-інтегративні й індивідуально-диференційовані засади, принципи посідають залежно від призначення і цільової спрямованості своє місце в системі. Відповідно до загальносоціологічних і власне юридичних закономірностей міжнародного права його принципи поділяють на універсальні і локальної загальносистемні, включаючи основні принципи jus cogens, і галузеві (міжгалузеві) та ін."[34].

Лукашук І.І. також виділяє основні і галузеві принципи залежно від їх місця в системі міжнародно-правового регулювання. Він вважає, що "визначальне місце у всій системі міжнародно-правового регулювання посідають основні принципи міжнародного права, під якими розуміють об'єктивно обумовлені імперативні норми, які виражають головний зміст, завдання і характерні риси міжнародного права. ... Галузеві принципи закріплюють головний зміст галузі міжнародного права і відображають її характерні риси"[35].

Василенко В.А. переконливо довів значення спеціальних принципів: "Той чи інший нормативний комплекс становить інститут або галузь міжнародного права тільки у тому разі, якщо він має властивість системного цілого. Цю властивість будь-якому нормативному комплексу додають норми багатократної дії і така їхня особлива категорія, як норми-принципи"[36]. Таким чином, в основі міжнародного гуманітарного права – основні принципи сучасного права і їх конкретизації у спеціальних галузевих і спеціальних принципах інститутів цього права[37].

У монографії, присвяченій міжнародному гуманітарному праву, Блищенко І.П. виділяє такі спеціальні галузеві принципи: поважання і додержання основних прав і свобод людини; рівності і недискримінації в усіх формах і проявах; сприяння дружнім стосункам між націями; сприяння соціальному й економічному прогресові і поліпшенню рівня життя за більшої свободи; єдності прав і відповідних обов'язків; права народів і націй на самовизначення; гуманізму; обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення війни; захисту цивільного населення; захисту жертв війни; захисту цивільних об'єктів[38].

Арцибасов І.Н. заперечує наявність міжнародного гуманітарного права, а інститут міжнародного захисту прав людини у збройних конфліктах вважає галуззю міжнародного права – право збройних конфліктів. Цю позицію ми вже розглядали, тому зупинимося на галузевих принципах, запропонованих цим дослідником для права збройних конфліктів, маючи на увазі інститут захисту прав людини у збройних конфліктах. На його думку, такими спеціальними принципами є: принцип гуманізму; неприпустимості дискримінації; відповідальності за порушення норм і принципів права збройних конфліктів; обмеження воюючих у виборі засобів збройної боротьби; розмежування військових і цивільних об'єктів; принцип, що забороняє застосовувати недозволені засоби ведення збройної боротьби; принцип, що забороняє застосовувати деякі види зброї масового знищення; принцип, що забороняє застосовувати зброю, яка завдає надмірних страждань; принципи захисту законних прав комбатантів;принципи, що регулюють захист невід'ємних прав цивільних осіб[39].

З-поміж правників немає єдності думок щодо найменування, класифікації та змісту принципів міжнародного гуманітарного права і в західній доктрині. Лаутерпахт Г. вважав, що закони і звичаї війни розвиваються на основі трьох принципів: військової необхідності, гуманності і лицарства[40]. Австрійський учений Фердросс А. вважав, що право війни ґрунтується на таких принципах: дії сторін, що воюють, повинні спрямовуватися безпосередньо тільки проти комбатантів і військових об'єктів; заборона всіх засобів боротьби, що заподіюють надмірні страждання або шкоду; заборона засобів, що суперечать військовій честі[41]. Робертсон А. відзначає також принципи гуманітарного права: поліпшення долі поранених і хворих у сухопутній війні; поліпшення долі поранених, хворих і тих, які зазнали аварії корабля у морській війні; ставлення до військовополонених; регулювання зброї,яка може бути застосована у війні; захист цивільного населення.

Виходячи з критеріїв основних принципів міжнародного права і спеціальних галузевих, а також спеціальних принад інститутів, прийнятих у доктрині, можна відзначити, що до переліку принципів, запропонованих Блищенком І.П. включено основні принципи міжнародного права, які стосуються всіх галузей міжнародного права. Це принципи поважання прав людини й основних свобод та рівноправності і самовизначення народів і націй. Зазначені положення загальновизнані в доктрині і в 7-томному Курсі міжнародного права вони розглядаються як основні принципи сучасного міжнародного права[42]. Принцип рівності і недискримінації в усіх формах і проявах справді є галузевим принципом міжнародного гуманітарного права. Його дія поширюється на всі норми зазначеного права. Однак цей принцип закріплений у п. 3. ст. 1 Статуту ООН почав діяти тільки з 1945. Розвиток дружніх стосунків між націями, відповідно до п. 2 ст. 1 Статуту ООН, є метою діяльності ООН, а не принципом, і тісно пов'язаний з принципом рівноправності і самовизначення народів і націй.

Тому, вважаємо, зазначене положення не має нормативного змісту і не може бути визнане спеціальним принципом міжнародного гуманітарного права. Принципи сприяння соціальному й економічному прогресові та поліпшенню життя за більшої свободи і єдності прав і відповідних обов'язків склалися у зв'язку зі становленням інституту міжнародного захисту прав людини і можуть розвиватися в межах тільки цього інституту. Природно, що вони виступають спеціальними принципами інституту міжнародного захисту прав людини у мирний час. Щодо принципів гуманізму, обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведений війни, захисту цивільного населення, захисту жертв війни, захисту цивільних об'єктів, то вони виступають як спеціальні принципи інституту міжнародного захисту прав людини у збройних конфліктах. Вони є найбільш узагальнюючі нормами у зазначеному інституті і становлять його основу. Водночас вони конкретизують загальний принцип міжнародного права – принцип загального поважання прав і основних свобод людини для умов збройних конфліктів. Відзначимо, що зазначені принципи визнані й у вітчизняній, і в закордонній літературі, і їхній нормативний зміст чітко зафіксований у чинних конвенціях.

Арцибасов І.Н. називає спеціальні принципи інституту міжнародного захисту прав людини в збройних конфліктах:

– принцип гуманізму;

– неприпустимості дискримінації;

– обмеження воюючих у виборі засобів збройної боротьби;

– розмежування військових і цивільних об'єктів;

– захисту невід'ємних прав цивільних осіб.

Що стосується принципу відповідальності за порушення норм і принципів права збройних конфліктів, то він, на нашу думку, регулює відносини з приводу міжнародно-правової відповідальності і належить до загальносистемного інституту міжнародно-правової відповідальності. Запропоновані Арцибасовим І.Н. принципи, що забороняють застосовувати недозволені засоби ведення збройної боротьби, деякі види зброї масового знищення і зброї, що завдає надмірних страждань, належать до принципу обмеження воюючих у виборі засобів збройної боротьби, оскільки представляють норми, які конкретизують зазначений принцип.

Спеціальний принцип інституту має діяти стосовно усіх норм цього інституту. І якщо принцип обмеження воюючих у виборі засобів ведення збройної боротьби поширює свою дію на всі норми інституту, то наведені Арцибасовим І.Н. принципи, що забороняють застосування тих чи інших видів зброї, належать винятково до зброї масового знищення або інших видів зброї. Тобто вони конкретизують нормативний зміст принципу обмеження воюючих у виборі засобів ведення збройної боротьби.

У цьому розділі класифікації принципів міжнародного гуманітарного права, що належать до інституту захисту прав людини, ми підтримуємо точку зору Блищенка І.П., який вважає заборону конкретних видів зброї нормами, що входять до принципу обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення війни. Принцип захисту прав комбатантів, як видно з аналізу змісту, проведеного Арцибасовим І.Н., відноситься до режиму військового полону. Тому і входить до більш загального принципу захисту жертв війни. Тим паче, що не можна не брати до уваги захист поранених і хворих у сухопутній війні, а також поранених, хворих і потерпілих у корабельній аварії у морській війні.

Практично всі зарубіжні юристи вказують на наявність принципу гуманності, але по-різному тлумачать його зміст. Визначені Г. Лаутерпахтом принципи воєнної необхідності і лицарства потребують свого розвитку. Безсумнівно, сучасний рівень кодифікації інституту захисту прав людини у збройних конфліктах, закладений ще в XVIII ст., вимагав компромісу між воєнною необхідністю і вимогами гуманності, як це зафіксовано в Декларації Мартенса. Тому говорити просто про принцип воєнної необхідності неї можна, а слід пам'ятати, що діє принцип обмеженню воюючих у виборі засобів і методів ведення війни[43]. Принцип лицарства і запропонований А. Фердроссом принцип заборони засобів, які суперечать військовій честі, входять до принципу гуманізму, тобто відображають один з аспектів вияву людяності в негуманних умовах війни. Водночас А. Робертсон, базуючись на основах чинних конвенцій про захист прав людини у збройних конфліктах, пропонує під своїми назвами ті самі принципи, що й українські вчені та їхні колеги з країн СНД.

На підставі проведеного дослідження можна виділити такі спеціальні принципи інституту міжнародного захисту прав людини у збройних конфліктах, як:

(1) гуманності;

(2) обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення війни;

(3) захисту цивільного населення;

(4) захисту жертв війни;

(5) захисту цивільних об'єктів.

Нормативний зміст зазначених принципів сформувався під безпосереднім впливом пропозицій Росії.

У сучасному міжнародному праві принцип гуманності як спеціальний принцип інституту захисту прав людини у збройних конфліктах закріплений у багатьох універсальних багатосторонніх конвенціях. У першому Додатковому протоколі до Женевських конвенцій від 12.08.1949 щодо захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 10.06.1977 (п. 2 ст. 1) подано значення принципу гуманності:

"У випадках, не передбачених протоколом або міжнародними угодами, цивільні особи і комбатанти залишаються під захистом і дією принципів міжнародного права, що випливають із визнаних звичаїв, із принципів гуманності і з вимог суспільної свідомості" [50].

Тим самим цілком використано Декларацію Мартенса, яку за його наполяганням включено до Гаазьких конвенцій 1889 і 1907 рр.

Положення гуманності про те, що необхідно здійснювати правове регулювання збройної боротьби таким чином, щоб цей вплив слугував "справі людяності і узгоджувався з вимогами цивілізації, які розвиваються постійно", також включено до преамбули IV Гаазької конвенції (1907) з ініціативи Мартенса Ф.Ф. Це положення було сприйняте як вимоги гуманно поводитися з жертвами війни: військовополоненими (ст. 13 III Женевської конвенції 1949), цивільним населенням (ст. 13 IV Женевської конвенції 1949), пораненими і хворими (ст. 18 І й II Женевських конвенцій 1949).

Важливим є спеціальний принцип інституту захисту прав людини у збройних конфліктах, що передбачає обмеження воюючих у виборі засобів ведення збройної боротьби, введений у гуманітарне право Петербурзькою декларацією (1868).

У цьому документі було чітко визначено, що "єдина законна мета, яку повинні ставити держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога".

У Брюссельській декларації (1874) у ст. 12, запропонованій Росією, було відзначено, що "закони війни не визнають за воюючими сторонами необмеженої влади у виборі засобів заподіяння одна одній шкоди".

А в ст. XXII Положення про закони і звичаї сухопутної війни, доданого до IV Гаазької конвенції (1907), було закріплено, що "воюючі не користуються необмеженим правом у виборі засобів заподіяння шкоди ворогу". Відповідно у ст. 35 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій прямо зазначено, що "у разі збройного конфлікту право сторін, які перебувають у конфлікті, вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим", а також, що "забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення воєнних дій, здатні завдати надмірних страждань". У такий спосіб і цей принцип увійшов у міжнародне гуманітарне право під впливом позиції Росії і розробок її вчених.

І, нарешті, принцип розмежування військових і цивільних об'єктів, також закріплений у Петербурзькій конвенції (1868) як зазначена вище вимога "єдиної законної мети" війни, увійшов до Декларації Брюссельської конференції (1874), до II Гаазької конвенції (1889) і, що важливо, до IV і Гаазької конвенції (1907) теж на настійну вимогу Росії. Нині його цілком сприйнято у міжнародному гуманітарному праві – у ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу в Нюрнбергзі, IV Женевською конвенцією (1949) і низкою інших універсальних конвенцій.

Викладене вище переконливо свідчить, що тільки у своїй сукупності галузеві принципи мі