ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Міфологія як історично перша форма світогляду

Якщо узагальнити результати різноманітних філософсько-культурологічних досліджень можна дати наступні визначення. Саме слово “міф” перекладається з давньогрецької мови як “оповідь”, “сказання”, “легенда” і т.п. Зазвичай міфами називають оповіді про створення і занепад світу, про богів, духів та повʼязаних з ними героях, походження людини та суспільства, про першопредків, які існували на початку часів та прямо чи опосередковано брали участь у створенні світу, про виникнення елементів культури, норм, цінностей та традицій.

Проте, не будь-яка оповідь вважається міфом. З поміж усіх сказань, легенд, оповідей міф характеризується такими ознаками як дифузність, образність, сакралізований час та нормотворчість, синкретичність.

Дифузність - це ознака міфологічного мислення, яка полягає у нечіткому розрізненні субʼєктивного і обʼєктивного, реального та ідеального, свідомого та позасвідомого, індивідуального та колективного, речі та її атрибуту, одиничного та множинного, початку і принципу, просторових та часових відношень, генезису та сутності (тобто, у міфі причинно-наслідкові звʼязки замінюються прецедентом).

Образність є такою ознакою, зміст якої полягає у тому, що міфологічне мислення переважно оперує чуттєвими образами та символами. Символічний образ у міфі, ототожнюючи форму і зміст, репрезентує ту реальність, яка моделюється.

Міфологічне мислення оперує особливим сакралізованим часом, який є “першопочатковим”, “раннім”, “часом до всякого часу”, тобто таким, що існував до початку історичного відліку. Міфічний час репрезентує сферу першопричин всіх наступних змін та зразків всіх наступних дій і виконує важливу функцію створення моделі, прикладу, зразку, яка відображається у нормотворчій властивості міфу визначати зразки та норми поведінки, що виражаються у ритуальній практиці та повсякденному житті.

І, нарешті, синкретичність є однією з найцікавіших ознак міфу, зміст якої полягає у тому, що в структурі міфу у “знятому”, “зародковому” вигляді переплетені елементи мистецтва, релігії, філософії та науки, розвиток яких і зараз протікає з усвідомленим (а, інколи, неусвідомленим) використанням елементів міфологічного світогляду.

На основі вищевикладеного можна стверджувати, що міф є не просто оповіддю, але й фундаментальною категорією мислення первісної людини, зміст якої відображає особливий спосіб відчуття, розуміння та предметного перетворення світу. Саме тому систему вищеописаних ознак-принципів, на основі яких здійснюється відчуття, розуміння та перетворення світу називають міфологічним світоглядом.

У найпростішому вигляді міфологію можна визначити як систематизовану сукупність міфів певного етносу, народу, нації тощо. Також термін “міфологія” використовується для позначення галузі наукових досліджень міфів та міфологічної свідомості.

Але враховуючи світоглядний зміст міфу міфологію можна визначити як історичну першу форму суспільної свідомості, тип світогляду, що представлений специфічною системою принципів відчуття, розуміння та відношення до світу, яка характеризується дифузністю, образно-символічним способом репрезентації дійсності, сакральністю часу, нормативністю та синкретичністю.

Проблема виникнення мови

будь-які відносини між окремими людьми та їхніми групами – економічні, суспільні, політичні, релігійні – обов’язково мають форму певної інформації. Біологічні групи людей (раси) підтримують свою відносну морфологічну стабільність насамперед переданням генетичної інформації всередині групи. Існування етнічних груп зумовлене схожим механізмом, але форма передавання інформації – культурна. Особливо важливими для людей є мовні комунікації у формі наслідування, які вимагають тісного контакту в просторі й часі.

Окрім цієї інформації в синхронному плані (або горизонтальному), існує ще інформація в діахронному (вертикальному) плані. Це вся культурна традиція народу, його спадщина, що передається з покоління в покоління в мовній (усній або письмово-літературній), а також матеріальній і поведінковій культурі. Наявність безперервних діахронних інформаційних зв’язків між поколіннями етносу зумовлює його спадкоємність і стабільність у часі, тяглість етнічної традиції.

Визначальні параметри етносу і нації лежать у різних планах, оскільки для існування етносу основною є діахронна (вертикальна) інформація, а для нації важливіша синхронна (горизонтальна). З її втратою національна єдність губиться досить швидко, тоді як етнічна може зберігатися тривалий час.

Для розуміння етносу важливе значення мають запропоновані Ю. В. Бромлєєм додаткові терміни «етнікос» та «етносоціальний організм»[2]. Коли йдеться про народ (етнос), мається на увазі етнікос. Саме етнікос, коріння свого існування мав у діахронній інформації, в наявності своєрідної етнічної пам’яті, комплексу етнічних традицій. Тобто етнос зберігає певний набір умовних знаків, і використання, навіть спорадичне, цих знаків служить засобом самоідентифікації, демонстрації своєї належності до певного етносу. Інша річ – етносоціальний організм, одним із видів якого є нація. Для її існування важливі не стільки діахронні, скільки синхронні зв’язки, не стільки пам’ять і традиція, скільки повсякденна діяльність і спілкування, розв’язання повсякденних загальних завдань, координація діяльності для їх вирішення. Таким чином, українці Канади безумовно є часткою українського народу (етнікосу), але не можуть бути складовою частиною української нації. І річ не в територіальній єдності чи відособленості, а в збереженні або у втраті інформаційного спілкування.

Отже основними ознаками етносу виступають: єдність походження, етнічна територія, етнічна культура, мова, етнічна назва і самоназва, етнічна самосвідомість.

Умовою поступового формування етносів була щільність інформації як у синхронному, так і в діахронному плані. Комунікації у первісних колективах засновані на взаєморозумінні усної мови для всіх їхніх членів. Тісне спілкування людей підтримує це взаєморозуміння, не дає діалектам перерости в окремі мови. Саме порушення спілкування внаслідок розселення нових землеробських і скотарських спільнот зумовило виокремлення й самостійний розвиток колись пов’язаних між собою за походженням, мовою та культурою праетносів. За відсутності письма синхронні інформаційні зв’язки були щільнішими в межах локальних виробничих груп, землеробських селищ, а загальноплемінна й міжплемінна інформація передавалася вряди-годи. Лише з появою класового суспільства й пов’язаних із ним великих поселень, поглиблення поділу праці, збільшення щільності населення, а також виникнення писемності зросла й інтенсивність комунікацій. Саме в цей період формуються стародавні народності. Процес етногенезу на цьому не зупиняється, він триває протягом усієї первісної, а також давньої і ранньосередньовічної історії, але інтенсивність його зменшується. Нові етноси виникали з наявних шляхом їх розщеплення, диференціації, або шляхом асиміляції (інтеграції). В результаті двостороннього балансу цих процесів сформувалися мовні сім’ї народів, а отже і сучасні етноси, генеалогічна класифікація яких на сьогодні виглядає наступним чином.

1) Індоєвропейська сім'я мов – найбільша з усіх мовних сімей. У ній понад десять гілок:

- Індоарійська – до неї входять мови: гіндустані, бенгалі, пенджабі та ін.

- Іранська об'єднує більш як двадцять мов: перську, афганську, таджицьку, осетинську, курдську та ін.; до іран­ських належать і мертві мови – давньоперська, пехлеві, скіфська та ін.

- Летто-литовська (балтійська) – об'єднує мови ли­товську, латиську, латгальську (на сході Литви) і мертву прусську. Вчені вказують на спорідненість балтійських і сло­в'янських мов.

- Слов'янська з трьома підгрупами – східнослов'ян­ською, західнослов'янською, південнослов'янською.

- Германська об'єднує такі поширені мови, як англійська, німецька, голландська, шведська, норвезька, данська, ісландська та ін.

- Романська об'єднує п'ятнадцять мов: іспанську, порту­гальську, французьку, італійську, румунську, молдовську (дуже близька до румунської) та ін. До романської гілки належала й мертва латинська мова, яка справила великий вплив на розвиток усіх романських мов.

До індоєвропейських належать також кельтські мови (ірландська, шотландська, бретонська та ін.), сучасна грецька й давньогрецька, албанська, вірменська, хетські і тахарехські (відомі тільки з пам’яток писемності) мови.

2) Фінно-угорська (уральська) сім’я мов поділяється на дві гілки:

- Угорська об’єднує мови: угорську (мадярську), мансійську (вогульську) і хантийську (остяцьку).

- Фінська об’єднує мови: фінську (суомі), естонську, карельську, комі-зирянську, комі-пермяцьку, удмуртську, марійську, мордовську та ін.

3) Тюркська (алтайська) сім’я мов об’єднує понад тридцять мов: турецьку, узбецьку (в Узбекистані й Афганістані), азербайджанську (в Азербайджані й Ірані), татарську, туркменську, башкирську, казахську, киргизьку, чуваську, алтайську (ойротську) та ін.

4) Семіто-хамітська (афразійська) сім’я мов. Єдності думок про розгалуження цієї сім’ї на гілки поки що немає. Проте можна говорити про вичленування семітської, берберської, кушитської і чадської. Найпоширенішою сучасною мовою семітської гілки є арабська, якою розмовляють жителі всіх арабських країн.

5) Кавказька сім’я мов різноманітна, ступінь спорідненості неоднаковий і не досить вивчений. Основні гілки:

- Картвельська (іберійська) об’єднує грузинську, що має давню писемність і літературну форму, занську (мегрело-чанську) і сванську мови.

- Абхазо-адигейська об’єднує кабардино-черкеську, адигейську, абхазьку й абарзинську мови.

- Нахсько-дагестанська – об’єднує аварську, лезгинську, лакську, даргинську, чеченську, інгуську та інші мови. Не всі мови Кавказу мають писемність.

6) Китайсько-тибетська сім’я мов посідає друге місце за кількістю людей, що розмовляють ними. Ця сім’я об’єднує дві гілки мов – китайську, або хань, і дунганську, або хуей, та тибето-бірманські (бірманську, тибетську).

7) Австронезійська сім’я мов налічує понад 150 мов, що поділяються на чотири великі гілки – індонезійську, полінезійську, меланезійську й мікронезійську. Австронезійська сім’я (індонезійська, яванська, сунданська, мальгаська, гавайська, фіджі та ін.) посідає третє місце за кількістю людей, що розмовляють нею. Це населення численних островів і півостровів Південно-Східної Азії.

8) Папуаська сім’я мов об’єднує мови, якими розмовляє населення Нової Гвінеї, Соломонових островів. Вони генеалогічно неоднотипні, тобто говорити про сім’ю мов папуа можна лише умовно.

Крім названих, відомі інші, менш розгалужені сім’ї мов – чукотсько-камчатська, дравидійська, тайська, ескімосо-алеугська та ін.