ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Заняття, суспііьний устрій, побут та звичаї.

ТЕМА: Утворення і розвиток ранньофеодальної

Держави Київська Русь.

Мета лекції:

навчальна: простежити походження та розселення слов’ян, їх заняття суспільний устрій, побут та звичаї, концепції походження держави Київська Русь та її назви, визначити хронологічні рамки періодів зародження та розвитку, географічне положення держави на карті.

виховна: сприяти формуванню наукового світогляду та громадянської позиції студента.

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ:

Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і пройшли тривачий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов 'яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано.

На основі письмових археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел вже протягом багатьох сторічч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов'ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та ін. теорій. І хоча питання про прабатьківщину слов’ян залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов'янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов'ян та напрямки його розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов'янства.

Період Київської Русі - один із доленосних в історії України, адже саме в цей час відбулись кардинальні зміни у суспільному житті східних слов’ян (становлення власної давньоруської державності, остаточне хрещення, двохсотрічне монголо-татарське іго та ін.), які на багато сторіч визначили динаміку та напрям розвитку українських земель.

ПЛАН

Походження та розселення слов'ян.

Заняття, суспільний устрій, побут і звичаї.

Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу.

3.1. Концепції походження держави Київська Русь та її назви;

3.2.Передумови виникнення Київської Русі;

Етапи розвитку Давньоруської держави.

СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ

ЗНАТИ: наукові концепції, походження та розселення слов’ян, відомості про рід їх занять, суспільний устрій, побут, звичаї, вірування, відомості про свій край в даний історичний період.

ВМІТИ: обгрунтувати наукові концепції, формулювати свої оціночні судження, висновки, визначати історичне значення слов’янської культури.

Київська Русь

ЗНАТИ: наукові концепції походження держави Київська Русь, хронологічні раліки періодів зародження та розвитку, мати відомості про перших князів, господарство, державний лад, внутрішню та зовнішню політику, відомості про свій край. Географічне положення держави на карті.

ВМІТИ: самостійно обгрунтувати наукові концепції, оцінювати їх, визначати принципи і умови розвитку державотворчого процесу, його особливості. Вміти підготувати повідомлення про наш край в даний період. Визначати місце Київської Русі в історичній долі людства.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Бойко О.Л - Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр «Академія», 1999. Ст. 25-45.

2. Борисенко В. Й. Курс української історії: з найдавніших часів до XX ст. 2-е вид.: Навч. посібник. - К.: Либідь. 1998. Лекція 2-3.

3. Історія України: Курс лекцій:У 2 кн. - Віб найдавніших часів до

кінця XX ст. Мельник Л.Г., Гуржвій О.І., Демченко М.В. та ін.- К.. Либідь, 1991, Лекція 2-3.

4. Субтельний Орест. Україна: історія пер. англ. Ю.І.Шевчука: Вст. сл. С. В. Кульчицького. - К. Либідь. 1991-1993.

5. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Ред. Я.Грицюк, О.Романів. Львів, Вид-во Наукового товариства імені Т.Шевченка у Львові. 1992. Ст. 10-26.

6. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків. Довідник з історії України. - К. Україна.1993. Ст. 5-11.

Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільноти. Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов'яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з'ясовано.

На основі письмових археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов'ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та ін. теорій. І хоча питання про прабатьківщину слов'ян залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов'янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов'ян та напрямки його розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов'янства.

В історичній науці однією із центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає можливість з'ясувати територію зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян - ключ для розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив літописець Нестор. У своїй «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. От тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, - от того, де сіли, на котрому місці». Фактично цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII - ХУ ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому^- стали відомі російські історики XIX ст. С.Соловйов. М.Погодін. В.Ключсвський.

У добу середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська, або азійська теорія, викладена на сторінках Баварської хроніки (ІХ ст). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, врешті-решт осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідки з часом вони розселились на північ і захід.

До кінця ХУШ ст. усі варіанти вирішення проблеми етногенезу слов'ян, як правило, грунтувались на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка у творах античних і ранньосередньовічних авторів. У результаті пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці... Однак усі ці гіпотези не були науково обгрунтовані.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочався на початку XIX ст. Вчені починають помітно розширювати базу своїх досліджень, використовують письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян У просторових координатах вони знаходилися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л Нідерле «Слов'ян старожитності» (1902 р.) започаткувала вісло-дніпровську теорію походження слов'ян. Відовідно до неї ще у II тис. до н.е. існувала балтослов'янська спільність. Саме в результаті її розпаду в ході розселення і з'явилися слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель - Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії у різний час були М.Фасмер. Н.Шахматов. В.Петров та ін.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обгрунтована польськими вченими Ю.Косташевським. Я.Чекановським. Т.Лер-Сплавинським у 30-40-х рр. XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена в період пізньої бронзи та раннього заліза, що локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою і Одером.

У 50-60-х рр. виникає дніпро-одерська теорія (В.Гензель. П.Третьяков. М.Артамонов. Б.Рибаков), яка органічно увібрала в себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Логіка цієї теорії така: на рубежі III-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалась на ряд етнокультурних і мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і привів до появи протослов'ян як самостійної етнічної спільності. Цей якісний стрибок прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На думку київських вчених, формування слов'янського етносу – це досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. На початковому етапі до рубежу ІІІ-ІІ ст. до н.е. він розгортається головним чином у межиріччі між Віслою і Одером, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культри ІІ -І ст. до н.е. починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Одером.

Вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси ІІ-VІІ ст. У ході великого переселення народів було інтегровано чимало етнічних утворень, які в подальшому лягли в основу багатьох сучасних народів. Україна не виняток у цьому процесі. Вони прямі етно-культурні спадкоємці склавінів і частково антів.

Українці ведуть свій родовід від слов'янського кореня. Перші згадки про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Госевдо-Кесарій, Іоан Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів: Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551 р.) і Прокопя Кесарійського «Історія війн» (550-554 рр.). Саме «Гетика» і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньословянської спільноти, якій відповідала зарубиненька культура. Йордан сповіщає, що у VІ столітті існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни, або склавіни (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на мовну та етнічну єдність цих слов'янських груп.

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичт арену десь на початку І тис. н.е. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (ІІ-УІІ ст.). Одним з початкових імпульсів цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, що зосередилися між Дністром і Дунаєм, - вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їх союзників, смерті у 451 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається.

Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної загрози, не закривають шляху для міграції, слов'яни в V ст. могутнім потоком рушили у візантійські землі. Починаючи з 527 р. походи на Константинополь антів і склавінів разом з іншими варварськими народами стають регулярними. Нестримне нашестя привело до того, що вже в 557 р. слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VІІ ст. вони захопили Далмацію та Істрію. Наприкінці VІІ ст. ними був захоплений майже весь Балканський півострів; також вони проникли до Малої Азії.

Більшість сучасних вчених, які займаються проблемою етногенезу слов'ян, вважають, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавінів.

Так хто ж?? анти чи склавіни є пращурами сучасних українців?

Відомий вітчизняний історик М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про тс. що етнонім «анти» - своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» у перекладі означає «край», «кінець» Отже, анти - жителі пограниччя. окраїни, тобто українці. Але. на жаль, лінгвістика не може дати відповіді на всі питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти, які проникли на Балкани Верхній Дніпро. Донець та Дон врешті-решт зазнали поразки від нової хвилі варварів, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568-635 рр.) призвели до розпаду антського союзу Фактично, починаючи з 602 р.. анти в історичних джерелах не згадуються. Разом і тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у УІ-ІХ ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни».

За даними сучасної археології, утворення праукраїнського етносу бачиться так: у V -VII ст. носії пеньківської культури - анти та празької - склавши вирушили у південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавіни ж не пішли так далеко їх нащадки утворили між Дніпром. Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, в основі яких була культура Луки-Райковецької (сьогодні відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавіни) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців. які і були безпосередніми пращурами українців.

Розселення слов'ян було зумовлене історично об'єктивними й досить прозаїчними процесами у їхньому середовищі, що особливо активізувалися з У-У І ст. У надрах загальнослов'янської етнокультурної спільності наростав розклад первіснообщинного ладу, викликаний еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Демографічний вибух, викликаний соціально-економічним розвитком і поліпшенням умов життя, також призвів до розселення: слов'янам стало тісно на"? землях прабатьківщини.

Значну роль у розселенні слов'ян відіграли й зовнішньополітичні фактори У ІІ-ІУ ст. внаслідок просування на південь германських племен, зокрема готів, цілісність слов'янської території була порушена, що сприяло виособленню слов'ян. поділу їх на східних і західних. На схилі У ст.. завдяки падінню протодержави гуннів. слов'яни змогли просунутися на південь, до Дунаю, до Північно-Західного Причорномор'я, що призвело до виділення їх південної групи.

Заняття, суспііьний устрій, побут та звичаї.

Починаючи з перших століть н.е. і до виникнення Київської Русі матеріальна культура східних слов'ян пройшла ряд етапів у своєму розвитку. Але протягом усього І тис. у ній зберігалися спільні риси. Слов'янські поселення (площею, як правило. 1-2.5 га) розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок та інших водоймищ. Люди проживали у напівземлянках або землянках із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з У ст. - шчкою-кам'янкою на долівці. Поховальний обряд - трупоспалення в урні або в ямці. Кераміка ліпна, зрідка оздоблена врізними узорами. Лише частина слов'янського населення, що входила до складу чєрняхівської культури, до кінця У ст. користувалася високоякісним гончарним посудом провінціальноримських зразків. У другій половині І тис. слов'яни вже самі почали виготовляти гончарний посуд та прикрашати його пишним. хвилястим орнаментом.

Із знарядь праці відомі наральники, плугові чересла, серпи, коси, струги, долота, свердла, різці від токарного верстата, ножі. шила, кістяні проколки тощо, із предметів побуту і прикрас - застібки (фібули), пряжки, кістяні гребені (нерідко з багато орнаментованою спинкою), намиста, різноманітні підвіски, кільця, браслети і тлн.

Основним заняттям східних слов'ян були землеробство та скотарство. В перших віках н.е. вживалося дерев'яне рало, але вже тоді з'являються і залізні наральники, які в удосконаленому вигляді дійшли до давньоруського часу В 1У ст. слов'янське населення чєрняхівської культури використовувало плуг з череслом Урожай збирали серпами та косами, зерно мололи на жорнах, хоча в першій половині І тис. вжитку ще були й зернотерки. Основні культурні злаки - просо, ячмінь, декілька сортів пшениці, жито. овес, бобові, ріпа та ін.

У слов'ян існували різні види ремесел (ливарне, залізообробне, косторізне, гончарне і т.д.), які. починаючи з УІ-УII ст.. концентруються в городищах. Найдавнішими такими економічними і політичними центрами у згаданий час були Зимнівське городище поблизу Володимира-Волинського. а в Подніпров'ї - Київ.

Соціальні структури розвивалися в напрямі від первісної общини в перших століттях н.е. до сусідської общини. Очевидно, в період великого розселення слов'ян та їхніх походів на Візантію значно розвинулися суспільні інститути, притаманні стадії воєнної демократії.

Кількісне зростання міст як економічних і політичних центрів, якісний прогрес ріноманітних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали участь воїни з усіх слов'янських земель. - усе це сприяло створенню східнослов'янської держави -Київської Русі.

ВИСНОВОК.

Письмові джерела І тис. фіксують слов 'ян на порубі лелеі Лісу і Лісостепу в межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують і нові археологічні матеріали, які засвідчують спадкоємність матеріальних пам 'яток у вказаному регіоні, а також- дані лінгвістики, зокрема гідронімії. За археологічними матеріалами, починаючи з середини І тис. слов 'яни поділяються на східних і західних . Тоді ж формується і південна група слов 'ян.

У першій половині І тис. південні райони Східної Європи, крім слов 'ян. населяли пізні скіфи, сармати. готи, фракійці, котрі в ІУ-У ст. або відійшли на південь та південний Захід, або ж були асимільовані слов ямським населенням.

У процесі поступального соціально-економічного розвитку - від первісної общини до великих племінних союзів (княжінь/ і зародження феодальних відносин -східні слов 'яті досяглії своєї державності.

3. Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу.

Вступ. Період Київської Русі - один із доленосних в історії України, адже саме в цей час відбулись кардинальні зміни у суспільному житті східних слов ян (становлення власної давньоруської державності. остаточне хрещення, двохсотрічне монголо-татарське іго та ін.), які на багато сторіч визначили динаміку та напрям розвитку українських земель.

Історію Київської Русі умовно можна поділити на три етапи:

I етап. Виникнення і становлення Даньоруської держави (перша половина
IX - кінець X ст.). Зародження державності. Перші спроби християнізації.
Боротьба київських князів із місцевою родоплемінною верхівкою за консолідацію
держави. Суттєве розширення кордонів держави. Встановлення контролю над
шляхом «із варяг у греки». Формування феодальих виробничих відносин.

II етап. Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець X - середина XI ст.).
Завершення процесу об'єднання східнослов 'янських племен навколо Києва.

Зміцнення державності під впливом державних реформ (воєнної, адміністративної, релігійної). Поява кодифікованого права («Руська правда»).

ІІІ етап. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI - середина XIII ст.). Напади кочівників. Міжусобні війни. Посилення відцентрових тенденцій. Ослаблення держави.

У 1240 р. монголо-татари штурмом оволоділи Києвом, що засвідчило остаточний розпад Київської Русі.

3.1. Концепції походження держави Київська Русь та її назви.

Паросток державності, з якого виросло могутнє дерево Давньоруської держави, не був до нас завезений із-за моря варягами і не пересаджений сусідами-хозарами. Він виріс на місцевому грунті задовго до IX ст. у результаті складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

До питання про походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому у «Повісті минулих літ». Воно є одним з найзаплутаніших у вітчизняній і світовій історіографії. Це пояснюється вузькістю джерельної бази, суперечливістю і неоднозначністю фактичного матеріалу, хибними методологічними підходами, політичною заангажованістю та ідеологічними симпатіями істориків, що неодноразово ставало на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти відповідь на це питання були здійснені ще середньовічними хроністами, які почали штучно пов'язувати ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи - скіфами, кельтами, сарматами. аланами. У середині ХУІІІ ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г.Байєр та Г.Міллер обгрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М.Ломоносов. Характерно, що майже одразу полеміка потрапила у русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які. абсолютизуючи «варязький фактор», заперечували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», який був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

Слід зазначити, що на початковому етапі цієї багатовікової диску сії в основі поглядів як норманістів. так і антинорманістів лежали хибні методологічні підвалини - виникнення держави розглядалось, по-першс. як кульмінаційний одномоментний акт по-друге, як безпосередній результат діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які знаходились в центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: «Звідки походить назва «Русь» ? До якого етносу слід відносити літописних варягів ? Хто були перші руські князі '.'».

У 20-х рр. XX ст. на основі численних історичних, арехо.тогічни.х та мовних джерел науковці світу віддали перевагу «варязькому фактору» становленні державності русів. Однак це не поставило карпку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу своїми власними силами. Дискусія спалахнула з новою силою. Які ж аргументи висували протидіючі сторони?

Норманісти 1. Русь отримала свою назву від Руотси. як у середині XI сг. фіни називали шведів. 2. Більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з Візантією (911. 994 рр.). мають скандинавське походження - Карл. Інегельд. Фарлоф. Веремуд та ін. 3. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950 р.) наводить як слов'янські, гак і руські назви дніпровських порогів. Характерно, що більшість руських назв мають давньонорманське походження. 4. Ісламські географи та мандрівники ІХ-Хст. Завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

Антинорманісти. І. Назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось. Руса. Роставиця у Центральній Україні. 2. Жодного племені чи народу під назвою руси не було відомо у Скандинавії, і про нього не згадує жодне давньонорманське джерело, включаючи саги. 3. Один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840-880 рр.) чітко називає русів слов'янським племенем. 4 Археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи переконливо свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького фактора». Як бачимо, кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця. що сприяло поглибленню дискусії. Але чимдалі відчувалась гостра потреба нових підходів та рішень. Пояснення процесу виникнення державності як результату тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт. різнобічно обгрунтовані останнім часом твердження істориків та археологів про те. що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці дедалі частіше об'єктивніше і зваженішс підходять до оцінки ролі «варязького фактора» у політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного з західних дослідників Г.Штоктя: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише одним елементом серед багатьох, однією історичною силою серед багатьох. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О.Пріцак. запропонував взагалі відмовитись від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка - спадкоємницею роду Кия. який заснув Київ у УПІ ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки Розкопки стародавнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов'янськ\ самобутність його матеріальної культури. Речі хозарської, так званої салтово-маяцької. культури спостерігаються надзвичайно рідко і становлять лише якусь частину відсотка від загальної кількості знахідок.

3.2. Передумови виникнення Київської Русі.

Становлення державності у східних слов'ян відбувалось протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їх суспільства. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають головним чином місцеве походження і з'явились задовго до утворення Давньоруської держави.

Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи -результат взаємодії різноманітних факторів і чинників у всіх сферах не тільки тогочасного суспільного життя, а й сивої давнини.

Соціально-економічна сфера.Система господарства східних слов'ян базувалась головним чином на землеробстві, допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. У УП-ІХ ст. удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш. мотиг. ручних жорен. Збільшується асортимент вирощуваних злаків -починають активно культивуватись пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярових та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Варто підкреслити, що удосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни у соціальній сфері. Різко знизилася потреба спільного обробітку землі. Саме тому земля, в першу чергу орні ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. В результаті поступово розпадаються родові патріархальні зв'язки і відбувається перехід до сусідської територіальної общини. Крім того, у якісні зміни у розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родово-общинного ладу, формування феодальної системи Військова то. племінна знать починає концентрувати у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому грунті поглиблюється класова диференціація - землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У ІУ-УІІ ст. у східнослов'янських племен швидкими темпами розвиваються ремесла - залізообробне. ювелірнне. косторізне, гончарне та ін. Важливо, що в цей час найбільш розвинутими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що головним чином і визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежали розвиток землеробства та військова справа. Металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (близько 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції стає значно вищою.

Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і в середині общин, що вело до активізації торгівлі та виникнення і зростання кількості постійних поселень, де відбувався міжобщинний обмін. - «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у УШ-Х ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо живими бути торговельні зв'язки з Великою Моравією. Болгарією. Хозарією. Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з другого - надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів. До того ж саме торгівля ніби «зшивала» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Політична сфера.Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен - дулібів. бужан. волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у УІІІ-ІХ ст. набирає силу процес об'єднання племен та їх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення -племенні княжіння та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в УІІІ-ІХ ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом). Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська. а можливо. Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка у дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджуєгься численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які у 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого у Інгельгейм.

Глибокі зміни у суспільному житті, що відбулись у середині І тис. не., сприяли становленню державних структур у східних слов'ян:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення розмірів об'єднаних територій. постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль різного роду народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше - спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності, посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом спіла своєрі іним самостійним органом публічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Державовторчому процесу активно сприяли і зовнішні фактор підштов-хуюча і активізуюча політичне життя східнослов'янського суспільства рол «варязького елемента»; постійна загроза з боку Хозарського каганату.

3.3. Етапи розвитку Київської Русі.

Київська Русь, пройшовши у своєму розвитку кілька етапів, залиш ил: помітний слід у світовій історії, зробила свій внесок у державотворчу традиції-народів Східної Європи. Змістом першого етапу (перша половина IX - кінець X ст. було утворення і становлення Давньоруської держави, активне розширення кордонів формування системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з Візантією Хозарським каганатом. печенігами. На другому етапі (кінець X - середина XI ст. відбувається піднесення Київської Русі, завершується формування її території проводяться важливі державні реформи, в основу державотворчої діяльност закладається руський кодекс правових норм, активізуються міжнародні контакти Суть третього етапу (кінець XI - середина XIII ст.) полягала у втраті єдності, посиленні центробіжних тенденцій у Давньоруській державі, що знайшли свій вияв у політичній роздрібненості.

Головними ознаками державності у середньовічному суспільстві були: влада, відчужена від народу: розміщення населення не за племінним, а за територіальним принципом; збір данини для утриманню! апарату влади, успадку вання влади князем Варто підкреслити, що на процес зародження, становлення та розвитку цих державоутворюючих елементів надзвичайно активно впливає (то сприяючи, то протидіючи) цілий ряд соціально-економічних, політичних, культурних та ін. факторів та тенденцій. Саме тому утворення держави не може бути одномоментним актом. Воно є тривалим процесом, який складається з певних фаз і стадій. Історію Київської Русі можна поділити на три етапи:

І етап виникнення і становлення (перша половина IX - кінець X ст). Цей етап пов'язаний з правлінням останніх представників династії давньоруських князів Діра (ймовірно ЗО - 50-х рр. IX ст.) та Аскольда (загинув близько 882 р.) . і початком князювання у Києві династії Рюриковичів - Олега (882-912 рр). Ігоря (912-945 рр.). Святослава (969-972 рр.) та регентством княгині Ольги (945-969 рр).

Основні тенденції та суспільні процеси:

1. Перша спроба хрещення Русі. У УІІІ-ХІ ст. на історичній сцені з'являється новий осередок східнослов'янської державності - Руська земля. Масштабність воєнних акцій та амплітуда його зовнішньополітичної активності вражаючі - від участі в 852-853 рр. у відбитті арабського наступу в Закавказзі до численних знаменитих походів на Ві ;антію. Під час одного з вдалих походів у 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні Однак на цей час ще не визріли умови для активного масового поширення християнства В результаті опір новій рслігЇ! не тільки низів, а й верхів став однією з причин усунення віл влади Аскольда та ного загибелі.

2. Об'єднання Новгородського і Київського князівств. Утворення Київської Русі.

Вбивство Аскольда і захоплення Олегом влади у Києві в 882 р. мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, фактичне об'єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, з іншого. -державний переворот, що став початком антихристиянської. язичеської реакції.

3. Активне розширення державних кордонів та централізація держави. В рамках
процесу державної консолідації в цей період можна чітко виділити два аспекти:
завоювання та поширення впливу Русі на нові території (наприклад. Олег
підкорив Києву землі древлян, сіверян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів,
фіно-уторські племена - чудь та мерю: Святослав - в'ятичів, ятвягів. хорватів, ясів (осетинів), косогів (черкесів); жорстока боротьба проти автономістських настроїв підкорених народів (придушення виступів древлян та уличів (Ігор), древлян (Ольга).

Політиці централізації сприяв ряд державних реформ. Княгиня Ольга впорядкувала збирання данини, розділивши князівства між своїми синами. Святослав поклав початок адміністративній реформі, в результаті якої Русь опинилась у володінні однієї князівської династії.

4. Формування системи васально-ієрархічних відносин. В цей період водночас з
невпинно зростаючою владою князя поступово зростає і роль верхівки княжної
дружини, яка. виділяючись у панівний прошарок, фактично складала основу
своєрідного адміністративного апарату, що збирав данину і займався
судочинством на місцях. З'являються нові форми феодальної експлуатації – поряд з продуктовою даниною дедалі більшого поширення набувають виробітки та грошова рента. Утворюються різні групи феодально залежних селян: смерди,
закупи, рядовичі. холопи, челядь.

5. Протистояння з Візантією. Кожен з руських князів цього періоду вважав за необхідне організувати декілька походів на Візантію (Аскольд - 860. 863. 866. 874; Олег - 907. 911: Ігор - 941. 944: Святослав - 969 - 971 рр). Навіть княгиня Ольга побувала у Константинополі в 955 р. Основні причини посилення Візантійського вектора у зовнішній політиці Русі: по-перше. Візантія була одним із основних торгових центрів, де збувалась зібрана з підкорених Києву землях данина, тош майже кожен похід мав на меті досягнення вигідних торгових у гол з Константинополем; по-друге. Візантія манила до себе як багата імперія, центр релігійного та культурного життя; по-третє, у боротьбі з сильнішим супротивником йшло власне самоствердження слов'янської державності на міжнародній арені

6. Наростання печенізької небешеки. Намагаючись сприяти об'єднанню східнослов'янських земель. Святослав у 965 і 968 рр. здійснив два переможні походи проти Хозарського каганату який здавна перекривав русичам торговельні шляхи та претендував на $емлі в'ятичів і сіверян. Однак ослаблення Хозарською каганату мало і негативні наслідки.: воно відкрило шлях на Русь кочовим народам зокрема печенігам