ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

МАЛЕНЬКА КІМНАТКА НА ГОРИЩІ.

СТАРИЙ ТОМ І НЕНСІ

У невеличкій кімнатці на горищі Ненсі наводила порядок. Вона енергійно шкребла і мила підлогу, особливу увагу звертаючи на кутки. Це була справді титанічна праця. Але Ненсі вкладала стільки сил у роботу швидше для того, щоб приховати свої почуття, ніж через прагнення позбутися бруду. Ненсі дратувала безсердечність і погорда її господині. Незважаючи на зовнішню покору і повагу до міс Поллі, у своїх думках про неї Ненсі була далеко не святою.

- Якби – я – могла – докопатися – до закуточків – її – душі, - бурмотіла вона під ніс, супроводжуючи кожне слово енергійним поштовхом швабри. – Я б їх почистила б не гірше цих, ото вже почистила б. Це ж треба було додуматися – поселити бідну дитину в такій кімнаті, де влітку дихнути не можна від спеки, а взимку не завадило б поставити піч. І це при тому, що в цьому великому будинку безліч порожніх кімнат, де ніхто не живе. “Нікому непотрібна дитина”, звичайно. Ох ти, Боже, – Ненсі з такою силою викрутила ганчірку, що ледь не звихнула собі пальці. – Як на мене, то це не дитина, а хтось інший тут зайвий на цьому світі.

Деякий час вона працювала мовчки. Коли роботу було завершено, вона ще раз із сумом кинула оком на убогу кімнатку.

- Що ж, у крайньому разі, я зі своєю роботою впоралася бездоганно. Бруду тут більше немає. Правда, нічого іншого тут теж немає, - зітхнула вона. – Бідна маленька душа. Це ж треба було, не знайти кращого місця, щоб поселити самотню дитину.

В запалі Ненсі вийшла з кімнати, голосно грюкнувши дверима. “Ой,” – стишено вигукнула вона, пригадавши суворе обличчя міс Поллі. Але наступної миті вона зловтішно подумала: “Ну і нехай. Так навіть і краще. Мені байдуже. Я сподіваюся, вона почула цей грюкіт. Так їй і треба”.

Того ж вечора Ненсі вибрала вільну хвилинку і розшукала старого Тома, який багато років працював у Гаррінтонів садівником.

- Містере Том, - змовницьки почала вона, озирнувшись, чи ніхто за нею не стежить. – А ви знаєте, що до нас приїжджає маленька дівчинка і вона буде жити з міс Поллі?

- Що? - перепитав старий. З натугою випрямляючи спину.

- Маленька дівчинка. Вона буде жити у міс Поллі.

- Кинь свої жарти, - з недовірою хмикнув Том. – Ти іще скажи, що завтра сонце буде сідати на сході.

- І зовсім не жарти, - образилася Ненсі. – Міс Поллі сама мені про це сказала. Це – її небога, і їй одинадцять років.

Старий Том від здивування рота роззявив.

-Так, це неймовірно, та все може бути, - бурмотів собі під ніс. І раптом його побляклі очі засвітилися дивовижним теплом і ніжністю. – Звичайно ж, це цілком можливо. Це може бути донечка міс Дженні. Більше ж нікому. Інші ж дві сестри так і не одружилися. Звичайно ж, це буде донечка міс Дженні. Слава тобі, Господи. Невже мої очі справді побачать її?

- А хто така міс Дженні? – поцікавилася Ненсі.

- О, це був справжнісінький ангел. Але для старих господаря та господині вона була лише старшою дочкою. Їй було лише двадцять, коли вона одружилася і поїхала далеко-далеко. Як виявилося – назавжди, царство їй небесне. Я чув, що всі її діти повмирали, крім оцієї, останньої. Напевне, оце ж бо вона і приїде.

- Їй одинадцять років, - нагадала Ненсі.

- Так, це цілком можливо – кивнув головою Том.

- І вона буде жити в кімнатці на горищі. Уявляєте собі. Сорому в неї немає, - обурено вигукнула Ненсі, кинувши презирливий погляд у бік будинку господарів.

Том спохмурнів. Але наступної миті іронічна посмішка з’явилася на його вустах.

- І все ж таки я не можу уявити, як міс Поллі буде жити тут з дитиною.

- А я не можу уявити, як дитина буде жити тут із міс Поллі, - відрізала Ненсі.

Том засміявся.

- Я підозрюю, що ти недолюблюєш міс Поллі, - поцікавився він.

- А її взагалі хоч хтось може любити? – презирливо кинула Ненсі.

- Я бачу, ти нічого не знаєш про велике кохання міс Поллі, - повільно промовив він.

Ненсі була вражена:

- Велике кохання? Міс Поллі? Ви нічого не плутаєте?

- Важко повірити? – кивнув головою Том. – І все ж, у неї був коханий. Власне, чому – був. Він і зараз живе у нашому місті.

- І хто ж він?

- А цього я тобі не можу сказати. Це не моя таємниця.

Старий випростався на повен зріст і кинув погляд на господарський будинок. Від усієї його постаті віяло гідністю старого слуги, який багато років вірою і правдою слугував родині.

- І все ж це неймовірно: вона – і велике коханя, - не вгавала Ненсі.

Старий Том похитав головою.

- Якби ти знала міс Поллі так, як знаю її я, ти б не дивувалася, - промовив він. – Колись вона була справжнісінькою красунею. Та й зараз вона була б набагато привабливішою, якби перестала гладко зачісувати волосся та одягатися у такі строгі сукні.

Ненсі не могла отямитися від здивування:

- Красуня! Міс Поллі!

- Так. Побачила б ти її, якби вона розпустила свої коси, як колись, одягла б капелюшок з квітами та сукню з мереживом. Вона ж іще зовсім не стара.

- Не стара, - пхикнула Ненсі. – Тоді вона дуже вдало прикидається старою, ось що я вам скажу.

- Знаю, - зітхнув Том. – Це почалося з того часу, як вона посварилася зі своїм коханим. Звідтоді вона стала сухою і гострою, наче наїлася колючок та чортополоху.

- Це точно, - підхопила Ненсі. – Я ніколи не можу їй догодити, хоч би як старалася. Знаєте, містере Том, я б жодного дня не лишалася в неї, якби не треба було допомагати родині. Але, бачить Бог, одного дня я не стримаюся і скажу їй усе, що про неї думаю, навіть, якщо мені після цього доведеться попрощатися зі своїм місцем. Їй Богу, скажу.

Старий Том скрушно похитав головою.

- Я тебе розумію. Я все це прекрасно знаю. Так вчинити найлегше. Але, повір мені, дитино, це не найкращий вихід. Не найкращий.

І старий Том знову схилився біля квітів.

- Ненсі, - почувся різкий оклик міс Поллі.

- Так, мем, - буркнула під ніс Ненсі і поквапилася до будинку.

ПРИЇЗД ПОЛІАННИ

Через деякий час із маленького містечка на далекому Заході прийшла телеграма, у якій повідомлялося, що Поліанна приїде наступного дня, 25 червня, о 4 годині дня. Прочитавши телеграму, міс Поллі нахмурилася і піднялася в кімнату на горищі. З тим же суворим виглядом вона прискіпливо обдивилася кімнату.

В кімнаті стояло маленьке, акуратно застелене, ліжко, два жорстких стільці, вмивальник, шафа без дзеркала і невеличкий столик. Штор на вікнах не було, і голі стіни без картин були не надто привітними. Сонце пекло цілий день, і кімнатка розпалилася, наче пічка. Спека посилювалася іще й через те, що на вікнах не було захисних сіток від комах, тому вікна були щільно закритими. І все ж, одна муха якось пробралася до кімнати, і тепер вона вперто билася об скло, намагаючись вирватися на волю.

Міс Поллі забила муху і викинула її у вікно, піднявши раму. Потім вона знову щільно причинила віконницю, поправила стілець і з замисленим виглядом вийшла з кімнати.

За кілька хвилин вона зупинилася біля дверей кухні.

- Ненсі, - суворо сказала міс Поллі, - Я щойно знайшла муху в кімнаті міс Поліанни. Певне, хтось відкривав вікна. Я замовила сітки від комах, але допоки їх не привезуть, я хочу, щоб ти прослідкувала, щоб вікна були закритими. Моя небога приїде завтра о четвертій годині. Я хочу, щоб ти її зустріла на станції. Тімоті приготує відкритий візок, і ти поїдеш разом з ним. У телеграмі написано: “Світле волосся, бавовняна сукенка в червону клітинку й солом’яний капелюшок”. Це все, що мені відомо. Але я сподіваюся, що цього буде достатньо, щоб ти впізнала її.

- Так, мем. А... А – ви?

Міс Поллі помітила, як Ненсі запнулася, тому спохмурніла і різко відповіла:

- Ні, я не поїду. Як на мене, в цьому немає жодної необхідності. Це все, - вона повернулася і вийшла з кухні. На цьому її місія з облаштування комфорту своєї небоги, Поліанни, була успішно завершена.

Ненсі так сердито натиснула на праску, якою прасувала рушники для посуду, начебто сама була розпеченим залізом.

- “Світле волосся, сукня в червону клітинку, солом’яний капелюшок” – це все, що вона знає. Звичайно! Та я б уже крізь землю провалилася б від сорому, якби я так зустрічала свою єдину небогу, яка їхала б до мене через увесь континент, - не могла заспокоїтися Ненсі, виміщаючи свій гнів на прасці.

Другого дня, рівно за двадцять хвилин до четвертої Тімоті та Ненсі виїхали у відкритому візку зустрічати очікувану гостю. Тімоті був сином старого Тома, і в містечку часто казали, що коли старий Том – права рука міс Поллі, то Тімоті – її ліва рука.

Тімоті був хлопчиною доброї вдачі, та й з виду теж досить симпатичний. Звідтоді, як Ненсі влаштувалася на роботу до будинку, вони швидко здружилися і полюбляли обговорювати останні новини. Але сьогодні Ненсі була надзвичайно зосередженою і сповненою хвилювання від особливої місії, що випала на її долю. Вона всю дорогу до станції мовчала, чим дуже здивувала Тімоті, який уперше бачив її такою.

Приїхавши на станцію, Ненсі одразу побігла на платформу чекати прибуття потяга. Подумки вона раз по раз повторювала: “Світле волосся, сукенка в червону клітинку, солом’яний капелюшок”. Вона озирала перон, намагаючись собі уявити, якою ж виявиться міс Поліанна.

- Я сподіваюся, що для її ж користі, вона виявиться спокійною і слухняною дівчинкою, і не стане без потреби впускати ножі на підлогу чи грюкати дверима, - звернулася вона до Тімоті, який у ту мить підійшов до неї.

- Я просто не знаю, що ми будемо робити, якщо це виявиться навпаки, - розсміявся Тімоті. - Можеш уявити собі картину: міс Поллі – і непосидюще дівчисько під одним дахом. О Боже! Здається, потяг прибуває. Чуєш свисток?

- Ой, Тімоті, я все ж таки думаю, що це була велика підлість з боку міс Поллі – послати мене одну зустрічати дівчинку, - прошепотіла Ненсі, намагаючись побороти хвилювання, що раптом охопило її. Вона кинулася шукати місце, звідки б їй краще було видно пасажирів, що виходили з потяга.

За кілька хвилин Ненсі побачила її – худорляву дівчинку в сукенці в червону клітинку і з двома грубенькими косичками, схожими на льон, що визирали з-під солом’яного капелюшка. Дівчинка схилилася біля своїх речей. Її миле обличчя, рясно всипане веснянками, було зосереджене, а очі вишукували когось у натовпі.

Ненсі одразу впізнала в ній небогу міс Поллі, однак деякий час не наважувалася підійти до неї, чекаючи, доки спаде заціпеніння. Дівчинка стояла майже поруч, і, зрештою, Ненсі зважилася:

- Ви – міс Поліанна? – встигла запитати вона, тому що наступної миті опинилася у тісних обіймах двох ручок у картатих рукавах.

- О, я так рада, рада, рада бачити вас! - задзвенів біля її вуха захоплений дитячий голос. – Звичайно ж, я – Поліанна, і я так рада, що ви приїхали мене зустріти! Я так цього чекала, я так на це сподівалася!

- Ви – сподівалися на це? – ошелешено перепитала Ненсі, гублячись у здогадках, звідки Поліанна могла довідатися про її існування та ще й хотіти, щоб саме вона зустрічала дівчинку. – Ви сподівалися, що я вас зустріну? - перепитала вона, намагаючись втримати капелюшок, що сповзав у неї з голови.

- Звичайно, я мріяла про це всю дорогу. Я весь час намагалася уявити собі, як ви виглядаєте, - щебетала дівчинка, пританцьовуючи навшпиньки і обдивляючись розгублену Ненсі з ніг до голови. – І ось тепер я знаю, яка ви є, і це прекрасно, що ви – саме така.

Ненсі полегшено зітхнула, коли до них підійшов Тімоті. Слова Поліанни зовсім збили її з пантелику.

- Познайомтеся, це – Тімоті, - швиденько сказала вона, щоб приховати своє хвилювання. – У вас є іще речі?

- Так, звичайно, - поважно кивнула Поліанна. - У мене є новенька валізка. Її мені купила Жіноча допомога. Звичайно, їм більше хотілося мати червоний килимок для церкви, але вони купили мені валізку. А ви не знаєте, скільки коштує червоний килимок для церкви? Я гадаю, що за ті гроші, що пішли на валізку, можна було б купити килимок на половину вівтаря. А ви як гадаєте? Ледве не забула: тут у мене є один важливий папірець. Містер Грей сказав мені, що це чек, я його повинна віддати вам, а ви отримаєте по ньому мою валізку. Містер Грей – це чоловік місіс Грей. Вони – родичі дружини пастора Кара. Вони такі славні. Я їхала разом з ними від самого Далекого Заходу. А ось і він – завершила дівчинка, розшукавши папірець у своїй сумочці, яку тримала в руках.

Ненсі перевела подих. Вона інстинктивно відчула, що хтось повинен це зробити після такої довгої тиради. Вона кинула погляд на Тімоті. Але той, наче нічого не сталося, стояв збоку, чемно опустивши очі й ховаючи усмішку.

Врешті речі Поліанни були надійно закріплені позаду візка, а сама вона зручно вмостилася попереду між Тімоті та Ненсі. Доки тривало це приготування, дівчинка безперестанку сипала запитаннями та коментарями. Ненсі спочатку пробувала відповідати, але потім приголомшено змовкла під шквалом слів Поліанни.

- А там, куди ми поїдемо, гарно? А це далеко? Мені так хотілося б, щоб це було далеко! Я так люблю подорожувати! – не вгавала Поліанна, щойно візок рушив з місця. – Хоча, якщо це не дуже далеко, я теж не буду надто засмучуватися, адже я так хочу швидше побачити, куди ми приїдемо. Яка чудова вулиця! Я знаю, ваш будинок теж стоїть у мальовничому місці. Татко мені розповідав... -

При згадці про татка у Поліанни стисло горло і вона запнулася. Ненсі стурбовано глянула на неї і помітила, як маленьке підборіддя затремтіло, а очі дівчинки наповнилися слізьми. Однак, наступної миті Поліанна опанувала себе, гордо підняла голову і продовжила:

- Татко багато мені розповідав про ваш будинок. Він усе-усе пам’ятав. А ще – я повинна пояснити вам, чому я приїхала не в чорній сукні, а в червону клітинку. Мені про це нагадувала місіс Грей. Вона сказала, що для вас це може здатися дивним. Але я вам усе поясню. Річ у тім, що серед останніх місіонерських пожертв просто не виявилося чорної сукні. Був лише чорний оксамитовий капот однієї дами, однак дружина пастора Кара зауважила, що він мені зовсім не личить, до того ж оксамит був протертий на ліктях та в інших місцях. Частина Жіночої допомоги була готова купити мені чорну сукню та капелюшок, однак інша частина наполягала на тому, що червоний килимок для церкви необхідніший. Це – для східців, щоб вони не рипіли під ногами. Зрештою, місіс Уайт сказала, що це, можливо, й краще, що вони не купили мені чорного вбрання, бо їй дуже не подобаються діти в чорному. Ні, не подумайте, взагалі то вона любить дітей, просто їй не подобаються діти в чорному вбранні.

Поліанна перевела подих, і Ненсі встигла розгублено вставити:

- Звичайно, я згодна, що колір вбрання не має великого значення...

- Справді? О, я так рада, що ви теж так думаєте, - кивнула Поліанна, знову втамувавши клубок у горлі. – Адже коли ти в чорному, набагато важче радіти.

- Радіти?!! – оторопіло перепитала Ненсі.

- Так, адже татко пішов на небо і зараз він там разом з мамою та моїми братиками й сестричками, які стали янголятками. Він мені про все розповідав і говорив, що я повинна радіти. Але, ви знаєте, іноді це так важко навіть у сукенці в червону клітинку, тому що... Тому що він мені дуже потрібен тут. У мами та братиків і сестричок там є Бог і ангели, а в мене тут нікого не лишилося крім Жіночої допомоги. Але тепер я спокійна, бо у мене є ви, тітонько Поллі. Якби ви знали, як я рада, що ви у мене є!

Співчуття, з яким Ненсі слухала розмірковування маленької нещасної дитини, раптом обернулося справжнім жахом.

- Поліанно, люба моя, ви глибоко помиляєтеся, - відчайдушно заперечила вона. – Я не ваша тітонька Поллі. Я – всього-на-всього Ненсі.

- Ви – не тітонька Поллі? – розгублено прошепотіла дівчинка.

- Ні, я лише Ненсі. Я й гадки не мала, що ви можете прийняти мене за свою тітоньку Поллі. Ми – зовсім не схожі, ані трішечки.

Тімоті тихенько підсміювався, збоку прислухаючись до цієї розмови. Однак Ненсі була настільки схвильована, що зовсім не помічала веселих бісиків у його очах. Їй було не до жартів.

- Але – хто ж тоді ви? – оговтавшись, запитала Поліанна. – Ви зовсім не схожі на Жіночу допомогу.

Тімоті не зміг утриматися від сміху.

- Я – Ненсі, служниця мис Поллі. Я виконую усю домашню роботу за винятком прання та прасування великих речей. Цим у нас займається місіс Дерджин.

- А сама тітонька Поллі – вона існує? – стурбовано допитувалася Поліанна.

- О, в цьому ти можеш не сумніватися, - запевнив її Тімоті.

Поліанна полегшено зітхнула.

- Зрештою, це навіть на краще, - урочисто виголосила вона після хвилинного мовчання. – Я маю на увазі, що я рада, що тітонька Поллі не приїхала мене зустрічати. Адже це означає, що зустріч із нею іще чекає мене попереду. А крім того, у мене тепер є ви.

Ненсі почервоніла. Тімоті весело підморгнув їй.

- Як на мене, то це найвишуканіший комплімент, який я коли-небудь чув, - промовив він. – Ненсі, мені здається, ти повинна подякувати нашій юній леді.

Але Ненсі була заглиблена у свої думки.

- Я... Я думаю... Думаю про міс Поллі, - промовила вона.

Поліанна замріяно зітхнула.

- Я – теж думаю про неї. Мені так цікаво, яка вона – тітонька Поллі? Ви ж знаєте, вона – моя єдина тітонька, я довгий час навіть не підозрювала про її існування, доки татко мені не розповів про неї. Він мені розповідав, що тітонька Поллі живе у прекрасному величезному будинку, що стоїть на самісінькому вершечку пагорба.

- Так, це правда. Зрештою, ти сама можеш переконатися у цьому, - сказала Ненсі. – Бачиш, отам попереду, видніється великий білий будинок із зеленими віконницями.

- Ой, який він чудовий! – захопленню Поліанни не було меж. – А як багато дерев росте навколо, і яка тут чудова трава. Я ще ніколи не бачила одразу стільки зелені. Ненсі, а тітонька Поллі – багата?

- Так, міс.

- О, як це чудово! Вона напевне дуже щаслива, що має багато грошей. А я ніколи не зустрічала дуже багатих людей. Хіба що Уайти – вони у нас були найбагатшими. У них були килими у кожній кімнаті і вони щонеділі ласували морозивом. А тітонька Поллі теж щонеділі ласує морозивом.

Ненсі похитала головою. Вона спробувала уявити, як міс Поллі ласує морозивом, і її губи затремтіли від сміху. Вона лукаво зиркнула на Тімоті.

- Ні, мені здається, тітонька Поллі зовсім не любить морозива. В крайньому разі, я ніколи не бачила морозива у неї на столі.

Обличчя Поліанни витяглося від здивування:

- Не любить морозива? Як шкода! Я ще ніколи не зустрічала людей, які не любили б морозива. Хоча, зрештою, я повинна бути щаслива з цього. Адже мені тепер нема чого боятися, що у мене болітиме живіт. А то я одного разу так наїлася морозива у місіс Уайт, що у мене розболівся живіт. А килими у тітоньки Поллі є?

- Так, у неї багато килимів.

- У кожній кімнаті?

- Так, майже у кожній кімнаті, - відповіла Ненсі, і раптом запнулася. Вона пригадала маленьку кімнатку на горищі, де не було жодного килима.

- О, я така рада, - захоплено вигукнула Поліанна. – Мені так подобаються килими. У нас ніколи не було справжніх килимів. Правда, ні - було два, але зовсім маленьких. Вони виявилися в одній із місіонерських пожертв. А один з них був геть заляпаний чорнилом. А іще у місіс Уайт на стінах висіло багато чудових картин. На них були зображені троянди, і маленькі дівчатка, що молилися на колінах, і котик, і овечки, і лев. Не разом, звичайно. Це в Біблії сказано, що настане час, коли і лев, і ягнята житимуть разом у мирі і злагоді. Але на картинах місіс Уайт вони були поки що окремо. А у вас є такі чудові картини?

- Я... Я не знаю, - зніяковіло відповіла Ненсі.

- А я дуже люблю картини. У нас вдома їх ніколи не було. Вони не часто трапляються у місіонерських пожертвах. Одного разу татко знайшов дві картини. Так кращу з них він одразу продав, щоб купити мені взуття. А друга була настільки старою, що вона розсипалася на шматочки, щойно ми її повісили на стінку. Скло тріснуло – і все. Я тоді так плакала. Але тепер я навіть рада, що у мене не було цих чудових речей. Адже я тепер зможу тішитися ними у тітоньки Поллі. Я не встигла до них звикнути, і тепер це буде для мене так, начебто я знайшла у місіонерській пожертві новісінькі кісники, тоді як до цього там траплялися лише зовсім вицвілі. Господи, дивіться, який прекрасний будинок, - аж підскочила вона, щойно візок звернув із широкої дороги.

Коли Тімоті уже відв’язував валізку Поліанни, Ненсі вилучила момент і гарячково прошепотіла йому на вухо:

- Не здумай мені навіть заїкнутися коли-небудь, що ти звільняєшся звідси, містере Тімоті Дерджин. Ти просто не смієш кинути мене саму.

- Звільнятися? Дзузьки, - розреготався юнак. – Тепер мене звідси і калачем не виманиш. Я відчуваю, що навколо цієї дівчинки така катавасія закрутиться, що тут буде веселіше, як у кіно.

- Жартуй, жартуй, - обурилася Ненсі. – Як на мене, то я повинна зробити усе, що в моїх силах, для цієї благословенної дитини. Особливо тепер, коли їй доведеться жити під одним дахом зі своєю тітонькою. Я відчуваю, що їй у цьому домі потрібна буде надійна опора. І я стану їй такою опорою, Тімоті, бачить Бог, я стану, - поклялася Ненсі.

Вона повернулася до Поліанни, взяла за руку і розгонистими кроками попрямувала з нею до будинку.

МАЛЕНЬКА КІМНАТКА НА ГОРИЩІ.

Міс Поллі Гаррінґтон навіть не піднялася з крісла назустріч своїй небозі. Щоправда, вона відірвала очі від книжки, коли Ненсі та Поліанна з’явилися на порозі вітальні. Вона простягла дівчинці руку з таким виглядом, начебто кожен її довгий доглянутий палець був уособленням почуття обов’язку.

- Вітаю тебе, Поліанно. Я..- більше вона нічого не встигла сказати. Поліанна стрімко перелетіла через кімнату і за мить опинилася на твердих колінах шокованої міс Поллі.

- О, тітонько Поллі, тітонько Поллі! Якби ви знали, як я вдячна вам за те, що ви дозволили мені жити у вас, - схлипувала вона. – Якби ви знали, як це чудово, що у мене тепер є ви, і Ненсі, і усі-усі! Адже ще зовсім недавно у мене була тільки Жіноча допомога!

- Я дуже рада, хоча й не маю честі бути знайомою з цією Жіночою допомогою, - холодно відповіла міс Поллі, намагаючись звільнитися від міцних обіймів Поліанни. Вона перевела погляд на Ненсі, що тупцювала біля порогу, і спохмурніла:

- Ненсі, ти можеш бути вільною. Поліанно, зроби таку ласку, піднімися і поводь себе, як це личить дівчинці з гарними манерами. Я досі не встигла тебе роздивитися як слід.

Поліанна швиденько скочила на ноги і розсміялася трішки збентежено.

- О, звичайно, ви ж мене ніколи не бачили. Але, правду сказати, нічого особливого в мені немає, хіба що ці трикляті веснянки. Ой, я ж зовсім забула, що маю пояснити вам, чому я приїхала у сукенці в червону клітинку, і розповісти про чорний оксамитовий капот із білими латками на ліктях. Я уже розповідала Ненсі, що татко мені казав...

- Мене зовсім не цікавить, що там говорив тобі твій татко, - різко обірвала її міс Поллі. – я сподіваюся, у тебе є речі?

- Так, звичайно, тітонько Поллі. Жіноча допомога купила мені в дорогу чудову валізку. Правда, моїх речей там не так багато. Серед останніх місіонерських пожертв майже не було вбрання для таких маленьких дівчаток, як я. Але я привезла з собою усі таткові книжки. Місіс Уайт вважала, що я повинна їх зберегти в пам’ять про татка. Розумієте, мій татко...

- Поліанно, - знову різко обірвала її міс Поллі. – Я хочу, щоб ти засвоїла одну річ: доки ти перебуватимеш у цьому домі, я не хочу чути жодного слова про твого татка. Ти мене зрозуміла?

У Поліанни перехопило подих.

- Чому, тітонько Поллі? Ви ж не хочете сказати...- вона запнулася, і тітка поспішила перевести розмову на інше.

- Зараз ми підемо подивимося кімнату, де ти буде мешкати. Я сподіваюся, твої речі уже там. Я наказала Тімоті віднести їх туди, щойно ви приїдете. Іди за мною, Поліанно.

Поліанна мовчки повернулася і слідом за тіткою покірно вийшла з кімнати. В її очах поблискували сльози, однак маленьке підборіддя було гордо підняте.

“Зрештою, це навіть на краще, що вона заборонила мені думати про татка, - намагалася запевнити себе Поліанна. – Так мені буде легше, якщо я не буду говорити про нього. Звичайно, вона теж так думала. Саме тому вона заборонила мені говорити про нього”. Переконавшись таким чином у “неперевершеності” своєї тітоньки, Поліанна змахнула сльози і палко подивилася на неї.

Заспокоївшись, Поліанна почала роздивлятися довкола. Вони піднімалися тепер по сходах на другий поверх. Перед очима Поліанни шурхотіла розкішна шовкова спідниця міс Поллі, але дівчинка встигла помітити крізь відчинені двері м’які килими та меблі, обшиті атласом, що світилися якимось особливим світлом. Ноги Поліанни потопали в дивовижному килимі, більше схожому на зелений мох, що росте на болоті. З обох боків на стінах висіли величезні картини в позолочених рамках, а сонячні промені, що пробивалися крізь марево мереживних фіранок, веселкою вигравали в очах дівчинки.

Поліанна не могла стримати свого захоплення.

- Ой, тітонько Поллі, тітонько Поллі, - вигукнула вона. – Який у вас прекрасний будинок! Ви напевне дуже щаслива, що ви така багата!

- Поліанно! – обурено вигукнула міс Поллі. Від несподіванки вона навіть зупинилася і повернулася до небоги. - Як тобі тільки могло спасти таке на думку.

- Але чому, тітонько Поллі? Хіба ви не раді, що ви багаті? – щиро здивувалася Поліанна.

- Звичайно ні, Поліанно! Я сподіваюся, що я іще не настільки низько впала у своїй гордині, щоб пишатися з того, що мені даровано Богом, - з почуттям власної гідності виголосила леді. – Звичайно, я не можу радіти зі свого багатства.

Міс Поллі повернулася і рушила через хол, прямуючи до дверей, що вели на горище. Тепер вона була ще більше переконана у правильності свого рішення поселити дівчинку якнайдалі від себе. Раніше головним аргументом для неї було бажання вберегти розкішні меблі від необережного поводження дитини. А тепер, коли міс Поллі виявила в Поліанни таку зацікавленість багатством, що, на переконання леді, було ще одним доказом поганої спадковості дівчинки, рішення про маленьку і вбогу кімнатку на горищі видалося їй напрочуд розумним і обґрунтованим. “Це повинно вберегти дівчинку від сріблолюбства у такому юному віці,” - задоволено думала міс Поллі.

Поліанна намагалася не відставати від тітоньки. Її великі блакитні очі, що так і сяяли захопленням, намагалися не оминути увагою жодної прекрасної речі у цьому неймовірно казковому будинку, який тепер буде її домом. Перед кожними дверима її сердечко завмирало в передчутті зустрічі з незвіданим. Поліанна намагалася уявити, якою ж буде її власна кімната. Вона була майже переконана, що це буде найкраща у світі кімната, повна килимів, хідників, картин та безлічі інших чудових речей, які тепер будуть її власними.

І ось нарешті тітонька Поллі зупинилася перед дверима. Але за ними виявилися іще одні сходи. Поліанна була розчарована: тут не було нічого цікавого. З обох боків виднілися голі убогі стіни, а вершечок сходів потопав у тьмяних сутінках. Дах по кутках спускався майже до підлоги, довкола громадилося безліч ящиків та скринь. Тут було так спекотно й душно, що Поліанні стало важко дихати й вона мимохіть підняла голову вгору. Вона побачила, як її тітонька відчинила двері праворуч.

- Це – твоя кімната, Поліанно. Я бачу, твоя валіза уже тут. Ключ у тебе?

Поліанна мовчки кивнула. Її очі були дещо переляканими.

Міс Поллі спохмурніла.

- Коли я тебе про щось запитую, Поліанно, то я хочу, щоб ти мені відповідала чітко й голосно, а не просто хитала головою.

- Так, тітонько Поллі, ключ у мене.

- Дякую. Так краще. Я сподіваюся, тут у тебе буде все, що тобі потрібно, - додала вона, задоволено оглянувши чисті рушники та глечик з водою. – Облаштовуйся. Я пришлю Ненсі допомогти тобі розпакувати речі. Вечеря рівно о шостій.

Сказавши це, міс Поллі вийшла з кімнати, і її спідниця зашурхотіла вниз по сходах.

Поліанна ще з хвилину простояла, дивлячись просто поперед себе. Потім вона перевела свої широко відкриті очі на порожні стіни, убогу підлогу, вікна без фіранок. Її погляд спинився на маленькій валізі, яка ще зовсім недавно стояла перед нею в її маленькій кімнаті в будинку на Далекому Заході. Сльози знову підкотилися до горла, і вона опустилася перед валізкою на коліна, сховавши обличчя в руках. У такій позі й застала її Ненсі, що з’явилася за кілька хвилин по тому на горищі.

- Бідне моє маленьке ягнятко, - розчулено прошепотіла вона, опускаючись на підлогу і пригортаючи дівчинку. – Я так і знала, що вона доведе вас до сліз.

Поліанна похитала головою.

- Ні, Ненсі, це я сама дуже погана і зла, страшенно зла, - схлипнула вона. – Я все ніяк не можу змиритися з тим, що мій татко Богу й ангелам потрібен більше, як мені.

- Та їм він зовсім непотрібен, - рішуче заявила Ненсі.

- Як ви можете так казати, - непідробний жах промайнув у очах Поліанни. Почувши подібне, вона навіть забула про свої сльози.

Ненсі знічено усміхнулася і енергійно потерла свої очі.

- Ну, я зовсім не це мала на увазі, - виправилася вона, а потім спохопилася. – Гаразд, беріть ключ, відкривайте свою валізку, діставайте сюди свої сукенки. Зараз ми їм хутенько дамо раду.

Поліанна, все ще схлипуючи, дістала ключ.

- Тут не так уже й багато речей, - виправдовувалася вона.

- Тоді ми швиденько впораємося з ними, - заспокоїла її Ненсі.

Обличчя Поліанни раптом осяяла усмішка.

- А й справді! Як я раніше про це не подумала! Я повинна радіти, що у мене так мало речей! – щасливо вигукнула вона.

Ненсі витріщила очі.

- Що ви сказали? А, так-так, звичайно, - більше Ненсі не спромоглася нічого вимовити, тому вона енергійно взялася за роботу. Її вправні руки швидко дістали з валізки книжки, полатану білизну і кілька убогих сукенок. Поліанна уже цілком заспокоїлася і, сяючи усмішкою, тепер літала по кімнаті, розвішуючи сукенки в шафі, складаючи книжки на столі та ховаючи білизну в шухляди.

- Ну ось, тепер це просто чудова кімната. Правда, Ненсі, - запитала вона, задоволено озираючись довкола.

Ненсі не відповіла. Вона зробила вигляд, що зосереджено щось шукає на дні валізки. Між тим, Поліанна зупинилася біля шафи і пильно подивилася на вбогу стіну, де повинно було б висіти дзеркало.

- Ні, я повинна бути щасливою, що тут немає дзеркала, - подумавши з хвилину, переконливо виголосила вона. – Адже, якщо тут немає дзеркала, я не бачитиму своїх веснянок, які мене так дратують.

У Ненсі вирвався незрозумілий вигук. Поліанна здивовано подивилася на неї, але служниця ще з більшим завзяттям почала порпатися у валізі. За хвилину Поліанна підійшла до вікна, і раптом аж заплескала в долоні від захоплення.

- О, Ненсі, як я раніше цього не помітила, - вигукнула вона. – Подивіться, який там краєвид! Які там дерева, які там будиночки! А ось там – чудовий шпиль церкви. І річка виблискує на сонці, наче срібло. О, Ненсі, це ж щастя, що у мене така чудова власна кімната!

На превелике здивування Поліанни, Ненсі раптом залилася слізьми. Поліанна кинулася до неї.

- Що сталося, Ненсі? Чому ви плачете? – допитувалася вона. І раптом жахлива здогадка спала їй на думку. – Може... Може це була ваша кімната?

- Моя кімната? – оторопіло перепитала Ненсі, похапцем витираючи сльози. – Ні, ви справді таки маленьке янголятко, що спустилося до нас із небес. І якщо деякі люди іще не наїлися підлоти... О, земле моя! Це ж дзвінок для мене. Міс Поллі кличе мене, - завершивши таким чином свою зворушливу промову, Ненсі підхопилася на ноги, кинулася з кімнати і за мить погуркотіла сходами вниз.

Зоставшись одна, Поліанна повернулася до своєї “картини”, як вона уже встигла охрестити прекрасні краєвиди за вікном. За деякий час вона торкнулася віконниці і спробувала її відчинити. Вона відчувала, що не в силі витримати неймовірну спеку, що панувала в кімнаті. На її здивування, віконниця легко піддалася і піднялася вгору. Наступної хвилини вікно було широко відчинене, і Поліанна висунулася зовні, спрагло вдихаючи свіже м’яке повітря.

Щаслива своїм відкриттям, вона підбігла до другого вікна, і за мить воно теж піддалося наполегливості рук дівчинки. Величезна муха пролетіла біля носа Поліанни і голосно загула по кімнаті. За нею залетіла іще одна, потім – іще. Але Поліанна не звертала на це жодної уваги. Вона зробила іще одне несподіване відкриття: просто під вікном росло величезне дерево з розлогими гілками. Поліанні здалося, що воно простягає до неї руки і запрошує до себе. Раптом дівчинка щасливо засміялася:

- Я сподіваюся, що мені це вдасться, - пирснула вона. За мить вона уже стояла на виступі вікна. Звідси вона легко дотяглася до найближчих гілок дерева, а тоді, наче мавпочка перебираючись із гілки на гілку, швиденько спустилася до самого долу. Правда, нижні гілки були все таки досить високо, і Поліанна трохи завагалася. Але вона була не з тих, хто відступає на півдорозі. Міцно вчепившись за нижню гілку, вона погойдалася, а тоді розтисла руки і м'яко приземлилася на траву. Хутко піднявшись і обтрусивши сукенку, Поліанна роззирнулася довкола.

Вона була біля задньої стіни великого будинку. Перед нею лежав садок, у якому, зігнувшись, працював старий чоловік. За садом вузенька стежечка збігала через широкі поля до крутого пагорба, на самісінькому вершечку якого виднілася самотня сосна - наче охороняла спокій величезної скелі. Для Поліанни в ту мить здалося, що єдине місце у світі, де їй хочеться бути – це вершечок цієї великої таємничої скелі.

Поліанна непомітно проскочила повз садівника, оминула акуратні рядочки зелені та квітів, і ось уже стежинка через широке поле вивела її до підніжжя пагорба. Повагавшись хвильку, Поліанна подерлася вгору. Звичайно, вона передбачала, що дорога до вершечка скелі може виявитися довгою. Але ж, коли вона дивилася на скелю з вікна своєї кімнати, усе здавалося набагато ближчим. Та й, не вертатися ж їй назад з півдороги!

Через 15 хвилин після втечі Поліанни, величезний годинник у вітальні родини Гаррінґтонів пробив шосту годину. Разом із останнім ударом годинника Ненсі задзвонила у дзвіночок, сповіщаючи про вечерю.

Промайнула хвилина, дві, три... Міс Поллі незадоволено звела брови, нетерпляче постукуючи ногою. Ще за хвилину вона підвелася, нетерпляче пройшлася по кімнаті. Підійшла до сходів, що вели на горище і зазирнула вгору. Ще деякий час вона прислухувалася, чи не долинають звідти якісь звуки, потім рішуче повернулася і стрімко зайшла до їдальні.

- Ненсі, - суворо покликала вона і, як тільки служниця з’явилася на порозі, продовжила. – Моя небога запізнюється. Ні, кликати її не потрібно, - рішуче зупинила вона, помітивши, як Ненсі зібралася було кинутися до дверей. – Я її чітко попередила, коли у нас вечеря. А тепер нехай сама на себе нарікає. Коли вона повернеться, нагодуєш її на кухні хлібом і молоком. Сподіваюся, це навчить її пунктуальності. Ти все зрозуміла?

- Так, мем.

На щастя, міс Поллі не звернула увагу на вираз обличчя Ненсі.

Після вечері, вибравши хвильку, Ненсі прокралася на горище і зупинилася перед дверима до маленької кімнатки.

- Хліб і молоко, аякже, і це лише через те, що бідне маленьке ягнятко сплакалося і заснуло, - люто бурмотіла вона сама до себе, тихенько прочиняючи двері до кімнати. Але наступної миті вона дико зарепетувала:

- Де ти? Де ти заховалася?! Де ж ти поділася?!!

Задихаючись від жаху, вона відчинила шафу, залізла під ліжко, навіть зазирнула в маленьку дорожню валізку та підняла глечик з водою. Поліанни ніде не було. Ненсі, готуючи себе до найгіршого, злетіла вниз і кинулася в сад до старого Тома.

- Містере Том, містере Том, нашої благословенної дитини більше немає, - кричала вона. – Вона повернулася на небеса, звідки і прийшла до нас. Бідне маленьке ягнятко. А вона... Вона мені наказала нагодувати її хлібом з молоком на кухні – її, яка, певне зараз вечеряє на небі з янголятами, я вам це гарантую, їй богу.

Старий випростався.

- Пішла? На небеса? – лукаво перепитав він, пильно вдивляючись в небо, що багряніло в променях вечорового сонця. Потім він повільно перевів погляд на схвильовану Ненсі, уважно подивився на неї, а потім знову задивився вдалину, ховаючи посмішку.

- Що ж, Ненсі, якщо вона вирішила втекти у нічне небо, то, здається, їй це ще може вдатися, - з удаваною серйозністю прорік він, вказуючи своїм зігнутим пальцем на тоненьку фігурку на вершечку височенної скелі, що різко вимальовувалася на фоні призахідного сонця. Вона була такою тендітною і беззахисною, що, здавалося, її ось-ось знесе звідти подихом вітру.

- Ну, якщо вона вирішила втекти на небо таким чином, то тільки не сьогодні, - рішуче заявила Ненсі і кинулася до стежинки, що вела через відкрите поле. – А якщо господиня питатиметься, передайте їй, що я не забула помити посуд. Просто я вирішила прогулятися. Так їй і передайте, - на бігу через плече гукнула вона старому Тому.

ГРА

- Заради всіх святих, міс Поліанно, як же ви мене налякали, - Ненсі аж захекалася, доки добралася до вершечка скелі.

- Налякала? – здивовано повернулася до неї дівчинка. – Ой, пробачте, будь-ласка, я про це зовсім не подумала. Але ви не повинні турбуватися про мене. Зі мною таке часто буває. Татко і Жіноча допомога теж раніше хвилювалися, коли я забредала десь далеко. Але я завжди поверталася, і вони заспокоїлися й перестали хвилюватися.

- Але я ніяк не збагну, як ви вибралися із кімнати? – Ненсі, підхопивши малу під руку і поквапилася донизу. – Ніхто не бачив, як ви виходили з будинку, ніхто. Не могли ж ви, як пташка, злетіти з даху в небеса?

- Саме так, з даху, - щасливо розсміялася Поліанна. – Тільки я не летіла в небеса як пташка, а спустилася вниз. Я спустилася додолу по стовбуру дерева.

Ненсі остовпіла.

- Що ви зробили?

- Я вилізла у вікно і спустилася додолу. Знаєте, там під вікном моєї кімнати росте таке величезне розкішне дерево.

- О, зорі мої небесні, - сплеснула руками Ненсі і заквапилася знову. – Цікаво знати, що скаже ваша тітонька, коли дізнається про це.

- Вам справді цікаво? Тоді я усе розповім їй, коли ми повернемося додому, - бадьоро пообіцяла Поліанна.

- Дякую, - від несподіванки Ненсі не знайшлася на більше, але потім спохопилася. - Ні, ні, тільки не це! Заради Бога, Поліанно, не кажіть їй нічого.

- Чому? Ви гадаєте, вона буде дуже хвилюватися? – занепокоїлася Поліанна.

- Ні. Тобто – так. Але... Насправді, мені зовсім не цікаво знати, що скаже про ваші витівки міс Поллі, їй Богу. – Ненсі почувалася ніяково. Вона сама ледве стримувалася, щоб не нагримати на дівчинку. Але вона твердо вирішила стати на захист малої в цьому домі, тому швиденько перевела розмову на інше: - І взагалі, нам треба поспішати, адже на мене іще чекає гора брудного посуду.

- Я допоможу вам його помити, - охоче пообіцяла Поліанна.

- Та ні, міс Поліанно, я вже якось сама впораюся, - розчулилася Ненсі.

З хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Поліанна міцно трималася за руку своєї старшої подруги.

- А мені здається, я повинна радіти з того, що так перелякала вас. Адже інакше ви нізащо не пішли б мене шукати. І зараз ми ось так не йшли б разом, - прошепотіла дівчинка, міцніше пригортаючись до Ненсі.

- Бідне моє маленьке ягнятко. Ви ж, певне, зголодніли. Але, боюся, що зможу запропонувати вам лише хліб з молоком, та й то разом зі мною на кухні. Ваша тітонька дуже розгнівалася, коли ви вчасно не спустилася до вечері.

- Але я ж не могла спуститися. Мене не було в будинку!

- Так, але вона ж про це не знала, - пояснила Ненсі, ледве стримуючись, щоб не розсміятися, - Так що вибачайте вже мене за хліб з молоком, але це не моя вина.

- Вибачити? За що? Я ж повинна радіти!

- Радіти? З чого ж тут радіти?

- Ну, по-перше, я дуже люблю хліб із молоком, а по-друге, мені страшенно подобається ваша компанія і я із задоволенням повечеряю з вами. Тому я не бачу жодних проблем, щоб порадіти з цього.

- А мені здається, що ви взагалі не бачите жодних проблем, щоб порадіти з будь-чого, - не лишилася в боргу приголомшена Ненсі, пригадавши, як Поліанна намагалася полюбити свою вбогу кімнатку на горищі.

Поліанна тихо розсміялася.

- В цьому і полягає суть нашої гри.

- Гри?

- Так, гри. Гри у те, щоб завжди вміти знайти щось таке, з чого можна порадіти.

- Заради всіх святих, про що ви говорите? З вами все гаразд?

- Ні, це справді гра така. Мене навчив гратися у неї мій татко. І це чудова гра, - переконувала Поліанна. – Ми завжди з татком гралися в неї, ще звідтоді, як я була зовсім маленькою. А потім я розповіла про неї Жіночій допомозі, і вони теж почали гратися в неї. Щоправда, не всі...

- І що ж це за гра така? Мені, правда, не надто часто випадає гратися, і все ж, розкажіть-но докладніше, - зацікавилася Ненсі.

Поліанна знову щасливо засміялася, але потім стишено зітхнула. В сутінках її засмучене обличчя було майже прозорим.

- Все почалося з того, що одного разу разом з місіонерськими пожертвами мені надіслали милиці.

- Що? Милиці?

- Так. Розумієте, я дуже хотіла ляльку, і татко написав лист туди, де збираються пожертви, із проханням надіслати мені ляльку. Але, коли надійшла чергова місіонерська пожертва, ляльки там не виявилося. Натомість там були тільки маленькі милиці. І ці милиці надіслали мені, пояснивши, що коли-небудь вони можуть мені згодитися. З цього, власне, все і почалося.

- Щось я поки що не розумію, в чому суть гри і яке відношення до вашої радості мають милиці.

- Пряме. Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна порадіти, не має значення, що саме, - терпляче пояснювала Поліанна. – Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.

- Побий мене грім, та чому ж тут можна радіти, коли ти мрієш про ляльку, а тобі натомість присилають милиці!

Поліанна аж заплескала в долоні.

- У цьому ж і вся справа! – вигукнула вона. – Можна, ще й як можна! Я, правда, сама спочатку думала так, як ви, - чесно зізналася вона, - Але татко мені усе пояснив.

- Тоді, будьте ласкаві, поясніть і ви мені, а то я щось нічого не второпаю, - на мить Ненсі здалося, що дівчинка з неї глузує. Але Поліанна говорила дуже щиро:

- Усе дуже просто. Татко сказав мені, що я повинна радіти з того, що ці милиці – вони мені не потрібні. Розумієте – не-пот-рі-бні, - тріумфально завершила вона. –Бачите, як усе просто виходить, коли вмієш грати в цю гру.

- Дурниці якісь, - пробурмотіла спантеличена Ненсі і стурбовано подивилася на дівчинку.

- І ніякі не дурниці. Насправді, це – чудова гра, - із запалом підтвердила Поліанна. – Я з того часу завжди граю в неї. І, чим складніше стоїть завдання, тим цікавішою стає гра. Правда, іноді в неї буває дуже важко гратися. Особливо, коли твій татко відходить на небеса, і в тебе не лишається в житті нікого, крім Жіночої допомоги.

- Або коли тебе поселяють у затхлій маленькій кімнатці на горищі, в той час, як у будинку повно вільних кімнат, - роздратовано докинула Ненсі.

Поліанна уважно подивилася на неї.

- Це було складно лише на початку, - погодилася вона, – коли я почувалася дуже самотньою. Тоді мені було справді важко гратися. Але я придивилася уважніше і побачила навколо безліч прекрасних речей. Я щаслива від того, що у мене немає дзеркала, і я не бачитиму своїх веснянок, яких, якщо чесно, я терпіти не можу. А які чудові краєвиди відкриваються з мого вікна! Тепер, коли я це знаю, я можу бути щасливою. Розумієте, Ненсі, коли шукаєш приємні речі, на все інше просто не звертаєш уваги. Це так само, як із лялькою, про яку я так мріяла.

У Ненсі до горла підкотився клубок, і вона лише мугикнула щось у відповідь.

- Зазвичай, на це не доводиться витрачати багато часу, - пояснювала далі Поліанна. – А іноді це взагалі виходить якось саме по собі. Я ж уже давно у неї граюся. Ні, справді, це чудова гра. Я з татком, - її голосок затремтів, - ми так її любили. А зараз, коли татка не стало... Мені зараз трошки важче гратися в цю гру, тому що немає з ким. А самій гратися непросто.

Поліанна на мить замислилася, а потім підвела очі на Ненсі:

- А, може, тітонька Поллі захоче зі мною гратися?

- Зорі мої небесні, вона? – пробурмотіла під ніс Ненсі, але вголос промовила: - Послухайте, міс Поліанно, що я вам скажу. Звичайно, я не великий мастак гратися у всілякі ігри і я не надто добре зрозуміла що й до чого. Але я буду гратися з вами в цю гру. Так, з вами буду гратися я.

- Ой, Ненсі, - зраділа Поліанна і кинулася їй на шию. - Ви не жартуєте? Це буде просто чудово. Я переконана, що у вас усе вийде.

- Можливо, - відповіла Ненсі, хоча в її голосі відчувалася невпевненість. – Правда, ви не повинні покладатися лише на мене. Я ще ніколи не гралася в такі ігри. Але я зроблю все, що в моїх силах, щоб навчитися. Вам буде з ким гратися, повірте мені, - завершила Ненсі, коли вони переступили поріг кухні.

Після того, як Поліанна з величезним апетитом впоралася із хлібом та молоком, Поліанна загадала їй піти у вітальню до тітоньки. Міс Поллі саме читала книжку. Побачивши небогу, вона холодно підвела на неї очі.

- Ти повечеряла, Поліанно?

- Так, тітонько Поллі.

- Мені дуже прикро, Поліанно, що мені довелося у перший же день змушувати тебе вечеряти на кухні хлібом із молоком.

- Що ви, тітонько Поллі, мені було дуже приємно. Я люблю хліб із молоком. І Ненсі мені дуже подобається. Тому ви зовсім не повинні перейматися такими дрібницями.

Від несподіванки міс Поллі навіть спробувала підвестися із крісла. Вона вражено подивилася на дівчинку, а потім промовила:

- Час лягати спати, Поліанно. У тебе сьогодні був важкий день. Завтра ми повинні скласти твій розпорядок, а також передивитися твій гардероб і вирішити, що можна залишити, а що тобі необхідно придбати. Ненсі дасть тобі свічку. Будь обережна, коли нестимеш її. Сніданок – о пів на восьму. Сподіваюся, цього разу ти будеш вчасно. Добраніч.

Поліанна підійшла до міс Поллі і ніжно обняла її, як найдорожчу людину.

- Якби ви знали, як мені у вас чудово! – розчулено прошепотіла вона. – Я знаю, що ми житимемо з вами в любові і злагоді. Я знала про це ще тоді, коли їхала сюди. На добраніч, тітонько Поллі.

І Поліанна швиденько вибігла з кімнати.

- Помилуй, Господи, мою душу, - упівголоса промовила міс Поллі, коли дівчинка вийшла. – Що за незвичайна дитина?

Міс Поллі напружено намагалася зібрати до купи свої думки:

- Вона рада, що я її покарала, і просить “щоб я не переймалася такими дрібницями”. Вона сподівається жити зі мною ”в любові і злагоді”, помилуй, Господи, мою душу, - знову вигукнула вона, повертаючись до покинутої книжки.

А чверть години по тому у маленькій кімнатці на горищі самотня дівчинка лежала на ліжку, уткнувшись обличчям у подушку, і здригалася від безгучних ридань.

- Я знаю, татку, що тобі добре, що ти зараз серед ангелів. Але, якби ти знав, як мені важко зараз грати у нашу гру. Дуже важко, - шепотіла вона крізь сльози. - Мені здається, навіть ти не зміг би допомогти мені знайти, чому тут порадіти, коли ти лишаєшся зовсім одна в темноті й намагаєшся заснути у маленькій кімнаті. Якби поряд була Ненсі, чи тітонька Поллі, чи хоч хтось із Жіночої допомоги, мені було б набагато легше.

А внизу на кухні Ненсі в цей час поспішала впоратися зі своєю роботою.

- Якщо мені доведеться грати у цю дурнувату гру, коли треба радіти, що тобі присилають милиці, коли ти так мрієш про ляльку, - бурмотіла вона, енергійно шуруючи глечик з-під молока, - я гратимуся в неї по-своєму. Я стану надійною опорою бідній дитині. Так, я буду гратися з нею, не сумнівайтеся. Будемо разом шукати, з чого можна порадіти.

ДО ПИТАННЯ ПРО ОБОВ’ЯЗОК

Наступного дня Поліанна прокинулася біля сьомої години. Це був перший її день після приїзду в Гаррінґтон-хол. Вікна кімнати виходили на південь і на захід, і сонячні промені ще не зазирали до кімнати. Але з вікна було добре видно світанкове марево блакитного неба і Поліанна зрозуміла, що день обіцяв бути прекрасним.

У маленькій кімнаті тепер було набагато прохолодніше, ніж напередодні. Поліанна з насолодою вдихнула свіже м’яке повітря. За вікном весело щебетали птахи і Поліанна підлетіла до вікна поговорити з ними. Визирнувши з вікна, вона побачила свою тітоньку, яка схилилася біля трояндових кущів і про щось розмовляла зі старим згорбленим чоловіком.

Поліанна шви день вбралася і стрімголов кинулася по сходах на вулицю. Вона так поспішала до низу, що обоє дверей на горищі залишилися широко відчиненими. Поліанна швидко злетіла по сходах, перетнула вітальню і вискочила на вулицю, голосно грюкнувши дверима на вулицю, обтягнутими сіткою від комах. Вона обігнула будинок і опинилася в саду.

Тітонька Полі саме пояснювала щось старому садівнику, коли Поліанна, не тямлячи себе від захоплення, кинулася їй на шию.

- Ой, тітонько Поллі, тітонько Поллі, якби ви знали, як я рада, що живу на цьому світі!

- Поліанно, - рішуче запротестувала леді, випроставшись настільки, наскільки дозволяла вага дівчинки, що досі висіла в неї на шиї. – Ти завжди так вітаєшся зранку?

Поліанна відпустила руки і стала перед тітонькою, переминаючись з ноги на ногу.

- Звичайно, ні, тітонько Поллі, однак, коли я дуже люблю кого-небудь, я не можу стриматися. Я визирнула з вікна, побачила вас і подумала, що ви ж не хтось там з Жіночої допомоги, а моя справжня рідна тітонька Поллі. Ви така добра, і я вас так люблю, тому я кинулася вниз, щоб обійняти вас.

Старий садівник, що збоку спостерігав цю картину, раптом відвернувся. Міс Поллі спробувала нахмурити брови, але цього разу їй це вдалося гірше.

- Поліанно, ти... Я... Томасе, ти все зрозумів, що я сказала тобі про троянди? – промовила вона і, повернувшись, швидко пішла геть.

- А ви завжди працювали у цьому садку, містере...? – поцікавилася Поліанна, і запнулася, не знаючи, як звернутися до чоловіка.

Старий повернувся, його губи тремтіли, а очі туманилися, наче від сліз.

- Так, міс. Називайте мене старий Том, я садівник, - допоміг він. Старий з ніжністю подивився на дівчинку і його тремтяча рука несміливо простяглася до маленької русявої голівки. – Ви дуже схожі на свою маму, маленька міс. Я знав її ще з тих пір, коли вона була зовсім маленька, ще менша від вас. Я вже тоді працював тут садівником.

Поліанна задихнулася від хвилювання.

- Ви тут працювали? І ви знали мою маму звідтоді, коли вона була маленьким янголом, і ще не була на небесах? Ой, розкажіть мені, будь-ласка, про неї.

Поліанна раптом опустилася перед старим на землю просто посеред стежинки.

Але в цю мить від будинку залунав дзвінок. За хвилину із дверей вилетіла Ненсі і кинулася до Поліанни.

- Міс Поліанно, дзвіночок зранку означає час сніданку.

Розпашіла, вона підбігла до Поліанни, підвела її з землі і потягла до будинку, пояснюючи на ходу:

- В інший час дзвіночок сповіщає про обід і вечерю. Але завжди він означає одне: де б ви не були, ви повинні облишити усі справи і мерщій бігти до столу. Якщо ви цього не усвідомите, нам щоразу доведеться шукати когось мудрого, хто порадив би нам, з чого можна порадіти, - з останніми словами вона проштовхнула Поліанну в двері, неначе схарапуджена квочка неслухняне курча.

Перші п’ять хвилин сніданку пройшли в абсолютній тиші. Раптом міс Поллі помітила дві мухи, що спокійнісінько кружляли над столом.

- Ненсі, звідкіля тут з’явилися мухи? – суворо запитала вона.

- Не знаю, мем. У мене на кухні немає жодної.

Ненсі була настільки схвильована напередодні, що зовсім не звернула уваги на підняті віконниці в кімнаті Поліанни.

- Напевне, це мої мухи, - люб’язно пояснила Поліанна. – Сьогодні вранці у мене в кімнаті нагорі їх було страх як багато.

Ненсі прожогом вискочила з кімнати, прихопивши з собою і тацю з гарячими пиріжками, які вона якраз збиралася подавати до столу.

- Твої мухи? – витріщилася на небогу міс Поллі. – Що ти маєш на увазі? Звідкіля вони з’явилися?

- А вони залетіли через вікна та двері. Я сама бачила, як вони залітали, - наче нічого не сталося, продовжувала Поліанна.

- Ти сама це бачила? Тобто, ти хочеш сказати, що ти підняла вікна, хоча на них іще немає захисних сіток від комах?

- Ви праві, Тітонько Поллі, на них справді немає ніяких сіток.

Ненсі знову зайшла до кімнати, тримаючи в руках тацю з пиріжками. Її обличчя було напруженим і червоним від хвилювання.

- Ненсі, - сухо наказала їй господиня. – Можеш нарешті поставити пиріжки на стіл. А тепер піднімися в кімнату міс Поліанни і позачиняй усі вікна та двері. Коли впораєшся зі своїми ранковими обов’язками, візьми мухобійку і пройдися по всіх кімнатах. І прослідкуй, будь-ласка, щоб у домі не лишилося жодної мухи.

Поліанно, - повернулася вона до своєї небоги. – Я замовила захисні сітки від комах на твої вікна. Це – мій обов’язок, і я про нього завжди пам’ятаю. А ось ти, на мою думку, геть забула про свій обов’язок.

- Мій обов’язок? – Поліанна від здивування широко відкрила очі.

- Звичайно. Я розумію, що зараз дещо спекотно, але я вважаю, що твій обов’язок – тримати свої вікна зачиненими, доки не привезуть захисні сітки. Мухи, Поліанно, не лише брудні і набридливі створіння, вони надзвичайно небезпечні для здоров’я. Після сніданку я дам тобі повчальну брошурку про це, щоб ти прочитала.

- Прочитала? Ой, дякую, тітонько Поллі. Я так люблю читати.

Міс Поллі голосно увібрала повітря і міцно стисла губи. Поліанна, подивившись на її скам’яніле обличчя, знітилася.

- Звичайно, мені прикро, що я забула про свій обов’язок, тітонько Поллі, - несміливо вибачилася вона. – Я більше не буду піднімати вікна.

Міс Поллі не відповіла. Вона взагалі не зронила більше жодного слова до кінця сніданку. Коли ж усі встали з-за столу, вона підійшла до книжкової шафи у вітальні, дістала звідти тоненьку брошурку і повернулася до небоги.

- Ось ця стаття, про яку я тобі говорила, Поліанно. Я попрошу тебе повернутися у свою кімнату і прочитати її. Я піднімуся за півгодини, і ми подивимося твої речі.

Поліанна з величезним інтересом розглядала збільшену в кілька разів голову мухи, що прикрашала обкладинку книжки.

- Дякую, тітонько Поллі, ви надзвичайно люб’язні, - радісно вигукнула вона і вискочила з кімнати, грюкнувши за собою дверима.

Міс Поллі спохмурніла. З хвилинку вона вагалася, тоді велично перетнула кімнату і відчинила двері в коридор. Але Поліанна уже зникла з поля зору тітоньки. Чути було тільки тупотіння дитячих ніжок по сходах, що вели на горище.

За півгодини міс Поллі з виразом загостреного почуття обов’язку в кожній рисочці її обличчя, піднялася на горище. Коли вона відчинила двері Поліанни, дівчинка зустріла її новим вибухом непідробного захоплення.

- Ой, тітонько Поллі, як я вам вдячна, що ви дали мені почитати цю книжечку. Я ніколи в житті не читала нічого більш цікавого і захоплюючого. Я і не думала, що мухи на своїх лапках переносять стільки всього, і...

- Досить, - велично зупинила її міс Поллі. – Поліанно, принеси мені увесь свій одяг, я хочу його подивитися. Все, що тобі не підходить, ми відішлемо Салліванам.

З величезною неохотою Поліанна відклала книжечку і підійшла до шафи.

- Я боюся, що ви подумаєте, що це найгірше, що було у Жіночої допомоги. Адже навіть вони сказали, їм соромно, - сумно зітхнула дівчинка. - Але у двох-трьох останніх місіонерських пожертвах був одяг лише для хлопчиків та старших людей, тому... А ви коли-небудь отримували місіонерські пожертви, тітонько Поллі?

Міс Поллі глянула на дівчинку з таким гнівом і роздратуванням, що та поспішила виправитися:

- Ой, вибачте, тітонько Поллі, - почервоніла збентежена Поліанна, - я й забула, що ви багата, а багаті, а багаті люди не отримують місіонерських пожертв. Але, ви розумієте, я іноді забуваю про це у цій маленькій убогій кімнаті.

У міс Поллі навіть рот відкрився від обурення, але вона не знайшлася, що сказати. Поліанна не помітила, яке враження справили її слова на тітоньку, і спокійно продовжила:

- Я хочу сказати, що ніколи на можна передбачити, що ти отримаєш із місіонерської пожертви. Там можна знайти що завгодно, тільки не те, що тобі потрібно. Навіть, коли ти наперед знаєш, що потрібних тобі речей там не буде, все одно кожного разу знаходиш зовсім не те, що хочеш. Через це мені іноді так важко було грати у нашу гру з моїм татком, і..., - Поліанна затнулася, згадавши, що тітка заборонила їй говорити про батька. Вона кинулася до шафи і дістала звідти усе своє убоге вбрання.

- Вони зовсім негарні, - виправдовувалася Поліанна. – Взагалі-то, вони повинні були б бути чорними, але потрібно було іще купити червоний килимок для церкви. Ось це і все, що у мене є.

Міс Поллі кінчиками пальців перегорнула купу одягу і дійшла висновку, що, коли хтось і носитиме це дрантя, то тільки не її небога. Потім її увага перенеслася на полатану білизну у шухлядах шафи.

- Усе найкраще – на мені, - занепокоєно зізналася Поліанна. – Жіноча допомога купила мені один повний комплект. Місіс Джонс – голова жіночої допомоги – сказала, що вони зобов’язані придбати це для мене, навіть, якщо до кінця своїх днів їм доведеться ходити голими проходами, без килима. Але я переконана, що килим вони теж куплять. Розумієте, містера Уайта дуже дратує грюкіт каблуків по підлозі. Його дружина говорить, що у нього хворі нерви. Але у нього є гроші. Жіноча допомога запропонувала йому доплатити потрібну суму, щоб купити килим для церкви і зберегти свої нерви. На мою думку, він повинен радіти з того, що крім хворих нервів він має достатньо грошей. Ви згодні зі мною?

Міс Поллі не слухала її. Вона завершила ревізію білизни і рішуче повернулася до дівчинки.

- Ти ходила до школи, Поліанно?

- Так, тітонько Поллі. А окрім того тат... я хотіла сказати, що крім того я трошки навчалася вдома.

Міс Поллі спохмурніла.

- Чудово. Восени ти ходитимеш у місцеву школу. Містер Хол – директор школи – перевірить твій рівень знань і визначить, до якого класу тебе записати. А поки що ти щодня читатимеш мені уголос по півгодини.

- О, я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я із задоволенням почитаю про себе. Справді, тітонько Поллі. Я набагато більше люблю читати про себе, особливо, якщо у книжці великі літери.

- Я у цьому не сумніваюсь, - сухо зупинила її міс Поллі. – Ти навчалася музиці?

- Не багато. Я трішки вчилася грати на фортепіано. Але, якщо чесно, мені це не дуже подобається. Я більше люблю слухати, коли грають інші. Ось як міс Грей, яка грала у нашій церкві. Це вона вчила мене музиці. Але мені не хочеться більше цим займатися.

- Просто прекрасно, - підсумувала міс Поллі, зневажливо звівши брови. – І все ж я вважаю своїм обов’язком запросити до тебе гарного викладача і дати тобі принаймні елементарну музичну освіту. Ти шила?

- Так, мем, - зітхнула Поліанна. – Жіноча допомога намагалася мене цьому навчити. Але це було жахливо. Справа в тому, що місіс Джонс зовсім інакше тримала голку, коли робила петлі. А місіс Уайт вважала, що перед тим, як шити назад, треба навчитися підрублювати (чи навпаки, я уже не пам’ятаю). А місіс Гарріман вважала, що латки псують одяг і вчитися латати зовсім не потрібно.

- Гаразд, тепер у тебе не буде із цим проблем. Я вчитиму тебе шити особисто. Наскільки мені здається, готувати ти теж не вмієш?

Поліанна раптом голосно розсміялася:

- Вони кілька разів намагалися навчити мене цьому, але у них нічого не вийшло. Вони сперечалися навіть більше, ніж тоді, коли говорили про шиття. Ми спробували почати з випічки хліба, але кожна пропонувала свій рецепт і ні за що не хотіла поступитися. Зрештою, коли вони втомилися сперечатися, вони вирішили вчити мене по черзі – щодня до обіду і кожна на своїй кухні. Але я встигла навчитися лише готувати шоколадну помадку та фіговий пиріг. А потім усе скінчилося... – голос Поліанни обірвався.

- Шоколадна помадка і фіговий пиріг, чудово, - презирливо скривилася міс Поллі. – Але я сподіваюся, ми це швидко виправимо.

Вона на мить замислилася, а тоді повільно і урочисто виголосила:

- Віднині щоранку о дев’ятій годині ти будеш читати мені вголос протягом півгодини. До цього часу ти маєш навести лад у своїй кімнаті. У середу та суботу з опів на десяту до обіду ти вчитимешся у Ненсі готувати на кухні. В інші дні я вчитиму тебе шити. Після обіду в тебе будуть уроки музики. Я сьогодні ж домовлюся про це із викладачем, - рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.

- Але ж, тітонько Поллі. – злякано вигукнула Поліанна. – Ви ж зовсім не лишаєте мені часу, щоб жити!

- Жити? – ошелешено перепитала міс Поллі. – Що ти маєш на увазі? Хіба ти не живеш увесь час?

- Звичайно, ні. Я дихаю увесь час, займаюся різними справами, але це ще не означає, що я живу. Ось ви, коли спите, ви ж не перестаєте дихати, але ж ви не можете сказати, що ви в цей час живете. Для мене “жити” означає робити те, до чого прагне твоя душа: гратися на вулиці, читати книжки (звичайно ж про себе), вибиратися на вершечок пагорба, розмовляти з містером Томом у саду, з Ненсі, роздивлятися людей і будинки, і ще тисячі інших дивовижних речей на цих прекрасних вулицях, якими я проїжджала вчора. Ось що я називаю жити. А просто дихати – це ще не означає жити.

Міс Поллі роздратовано підняла голову.

- Поліанно, ти просто неймовірна дитина. Звичайно ж, ти матимеш достатньо вільного часу для ігор. Але, на мою думку, якщо я готова виконати свій обов’язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти теж повинна докласти своїх зусиль, щоб мої старання не були марними.

Поліанна була збентежена:

- Тітонько Поллі. Як ви могли подумати, що я можу бути такою невдячною до вас. Я ж вас так люблю. Ви ж не хтось там із Жіночої допомоги. Ви – моя рідна, найкраща у світі тітонька!

- Дуже добре. Я сподіваюся, ти не змусиш мене сумніватися у цьому, - промовила міс Поллі і повернулася до дверей.

Вона уже спустилася наполовину сходів, коли за спиною пролунав несміливий голос Поліанни:

- Тітонько Поллі. Але ви не сказали, які з моїх речей ви хочете... Хочете викинути геть.

Міс Поллі стомлено зітхнула, але це зітхання долетіло до Поліанни.

- Так, я забула тобі про це сказати. Тімоті сьогодні опів на другу відвезе нас до міста. Жодна із твоїх речей не варта того, щоб її носила моя небога. І я вважаю своїм обов’язком купити тобі все необхідне, щоб тобі не соромно було з’являтися на людях.

Цього разу не стримала зітхання Поліанна. Вона відчула, що майже ненавидить слово обов’язок.

- Але, тітонько Поллі, заради Бога, - благально промовила вона, - хіба немає іншої можливості бути щасливим, як тільки виконувати свої обов’язки?

- Що? – Міс Поллі ошелешено глянула вгору. – Не смій бути такою нахабою, - почервоніла вона від обурення й кинулася по сходах униз.

Поліанна повернулася до своєї маленької задушливої кімнатки і стомлено опустилася на один із розпечених стільців. Подальше існування уявлялося їй безперервним виконання свого обов’язку.

- Ну що я таке нахабне сказала? – прошепотіла вона. – Я просто запитала, чи можна жити так, щоб просто радіти, а не лише виконувати свій обов’язок.

Кілька хвилин Поліанна сиділа мовчки, сумно споглядаючи залишену на ліжку купу одягу. Тоді вона повільно піднялася і почала складати речі назад.

- Я справді не знаю, з чого тепер мені можна радіти, якщо навколо тебе суцільний обов’язок, - міркувала вона вголос. – Хоча... Я знаю: можна буде порадіти, коли цей обов’язок буде виконано, - від такої несподіваної думки Поліанна щасливо розсміялася.