 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Образ МАРІЇ «Марія» улас самчук
Головною героїнею є українська селянка Марія. Автор дає її характеристику через вислови інших персонажів та через її вчинки. Так, Мартин, в якою малою дівчинкою Марія наймитувала характеризує її як працьовиту дівчину: «А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить – горить в руках». Гнат характеризує Марію як правдиву людину. Сусідка Марії, Гапка, описує героїню так: «Молодиця, як тур… І грім її не візьме…» Словом, Марія уособлює типові риси українського народу – працьовитість, витривалість, чесніть та цілеспрямованість. Це підтверджує те, що Марія стала образом усієї України в творі, з усіма її чеснотами та вадами. Характер Марії міняється з плином часу, так як міняються загальнонаціональні процеси під натиском більшовиків, що призводить врешті решт до смерті героїні у злиднях та самотності, та смерті українського духу. Автор уже на початку роману зауважує: "Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч п'ятдесят вісім днів". Як кажуть у народі: щасливі часу не помічають. Улас Самчук же наголошує, що Марія прожила не 71 рік, а вимірює життя героїні днями. Справді, щастя обминало дівчинку. Рано загубила батька і матір. У спогадах маленької залишилося лише відчуття голоду. Нелегко було. Марія з самого малечку — оптимістка. Вона уже в дев'ять років пішла у найми до Максима Заруби. Мабуть, все-таки та Свята Марія охороняла дитину, бо до дівчини у родині Заруби ставились майже як до своєї рідної. Марія навчилася усе робити, бо Максим був справжнім господарем, а не визискувачем та шкуродером. Сам працював на землі і дітей своїх до цього привчав: "...та що Марії праця? Жне, в'яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить". Дійшовши пори, дівчина стала першою красунею в селі. Усі б хотіли мати її за жінку, бо роботяща була, лагідна, емоційна. Тому і припала вона до серця наймиту Корнію та багатому сироті-каліці Гнату. З Корніем Марію єднало взаємне кохання, аз Гнатом — сирітство. Як не залицявся Гнат до Марії, чим би він не намагався привернути її увагу до себе: чи хусткою, чи намистом, чи цукерками, яких ніхто ще не бачив у селі, — Марія постійно відштовхувала його, проганяла. Вона обрала Корнія і дала йому обіцянку чекати, коли його забрали до війська на сім років. Доля повернулася для Марії таким чином, що вона все ж таки стала дружиною Гната, хоч і не любила його. Уже після весілля Гнат поводиться з Марією, як із малою дитиною: книжки їй читає, до роботи не пускає, піклується: "Може, хоч те? Може, се? Чи не потребуєш на нову спідницю?.. Скільки не поїде до міста, ніколи без гостинця не вернеться". Здавалося, що треба було бідній сироті? Але не відтануло серце жінки, ще більше віяло від неї холодом. А після того, як усі діти, народжені від Гната, померли, вона і зовсім зажадала піти від нього. Вона кинула виклик тогочасним традиціям і моралі: заміжня жінка не могла розірвати шлюб і завести іншу сім'ю. Марія розуміла, що таке життя з нелюбом і смерть її дітей — це кара за те, що не дочекалась свого коханого. Ось тому вона зважилась на безумний крок. У цей час повертається у відпустку Корній, і Марія заплела косу і почала дівувати. Люди на селі засуджували вчинок Марії, лише тільки Гнат захищав її, сам при цьому тяжко страждаючи. Але Марія повернулась на деякий час до Гната. І це повернення, і народження доньки Надії було блискавичним щастям у брудній воді Маріїної долі. Дитина вмерла, Гнат потрапив до лікарні, а в цей час повернувся Корній, і Марія кинула чоловіка назавжди. Робить це вона холоднокровно, жорстоко: вона не відвідує хворого Гната у лікарні, хоч той думає, що Марії ніколи, бо весна, багато роботи; пускає в хату Корнія, бо від його хати майже нічого не залишилось за часи його відсутності. Марія робить усе це лише за наказом свого серця. Сама ж багато страждає. З одного боку — осуд села, з іншого — Корній знущається з неї, лає її матірною лайкою, а жінка мовчить, бо розуміє, що то її кара. Та й після того, як Марія перейшла до Корнія, жити їй стало не легше, це було справжнє пекло: знущання сварливої свекрухи, яка вважає Марію повією, сутички із сестрою Корнія. І весь час Гнат готовий прийняти свою колишню дружину назад. Вражає його душа: "Чого ти пішла, Маріє? Може, сказав тобі за сім літ одне погане слово? Може, скривдив тебе одним недобрим вчинком?.. Діти наші... Чи ж я, Маріє, винен, що вони повмирали? Ні, я не винен. Любив їх, турбувався за них, болів їх смертю..." Можна тільки дивуватися силі Марії: Корній не хоче, щоб вона народжувала йому дитину. Вона витримує його побої, знущання. Любов'ю, працею здолала Марія звички черствого Корнія, привчила його до землі, допомогла йому повірити у себе, у шанс жити в достатку, навчила його радіти народженню стебла: народженню власної дитини. З душі чоловіка зникає сміття. Родина стає заможною, люди на селі починають поважати Марію та Корнія. І саме у цей час доля знову посилає Марії випробування: забирають на російсько-японську війну Корнія. Але жінка не опускає руки, вона сама ростить трьох дітей, веде господарство. Навіть тоді, коли стало ясно, що Корній не повернеться, вона не погоджується на пропозицію Гната усиновити дітей. Палкі пристрасті Кухарчука перетворюються на помсту. Він наважився підпалити хату Марії саме у Великдень. Марія точно знає, що це робота Гната, але не видає його. Тому що була порядною селянкою, вірила в Бога, у моральні принципи. Вона усе життя чекала розплати за всі скоєні нею вчинки, тому сприймала це як кару. Чи не вперше доля повернулася до Марії по-доброму: повернувся з фронту Корній, цілий і неушкоджений, народжується ще одна дитина, піднімається з попелу господарство. Марія щаслива. Вона кохана жінка, любляча матір. Бути матір'ю — найбільше щастя для Марії. Не випадково автор наділив її іменем Святої Діви Марії — мучениці, матері-страждальниці. Марія Самчука теж страждає. Виростивши чотирьох дітей, вона втрачає їх на очах. Старшого Демка забрали на війну, з якої він не повернувся, а мати отримала двічі звістку про його загибель. Максим виявився невдячним сином. Пов'язавши своє життя з більшовиками, він став жорстоким, вигнав батьків і сестру з дому, на брата Лавріна доніс. Сам Максим бешкетував по селі, жив у розкоші, а в цей час його рідні помирали від голоду. Повною мірою страждає жінка-мати, коли зі слів сусідів дізнається, що Корній, побачивши збожеволілу доньку, пішов до Максима і вбив його; додому він не повернувся, і Марія залишилась помирати сама. "Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока. Тільки сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало Н сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася..." Марія Самчука втілює в собі велику силу до життя, силу любові, волі. її характер, національна самобутність підказують, що ця жінка — уособлення самої України, багатостраждальної, але нескореної і невмирущої.
Інша індивідуальність розкривається в образі Марусі. Письменник спочатку змальовує портрет Кайдашихи, а потім докладно розкриває її внутрішній світ, поведінку, вчинки. Не все в образі Кайдашихи було негативним. У своїх повістях письменник підкреслює роль жінки-господині, оскільки жінка-мати має особливе значення в ментальності українців. Дослідник відзначив роль жінки в українській родині, роль матері-піклувальниці й виховательки та її великий вплив від колиски до зрілого віку на процес формування характеру людини. Вона була працьовитою,,вміла майстерно куховарити, любила улещувати панів, водночас мова її була солодкою і манірною, але в розмові з людьми, біднішими за себе, Маруся виявляла себе зверхньо і неприховано зневажливо. «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила у дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарити і ще й тепер її брали до панів за куховарку на весілля, хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од них трохи панства. До природної звичайності української селянки у неї пристало щось дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска і вона лаялась і кричала на весь рот. Маруся була сердита.» Отже, вплив панів зробив Марусю егоїстичною, злою, лицемірною, заздрісною. Показуючи, як вона наслідує панів у ставленні до невісток, автор недарма вживає таке влучне порівняння: «Вона стояла над душею у Мотрі, наче осавула на панщині, а сама не бралась і за холодну воду»: Перехід від лицемірства, улесливості до гиіву — також риса, яку Кайдащиха запозичила у панів: «Минув тиждень, Кайдашйха перестала звати Мотрю серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою». Це відбивається в її мові. Спочатку вона називає Мотрю «моя дитина», «моє серце», «моя доню». Пізніше, коли між ними почалися сварки, її мова вже інша: «Постривай же ти, суко. Скручу я голову твоєму півневі». Перед сусідами вона може знеславити свою невістку, перебільшуючи її провину, або просто вигадуючи щось від себе. Так на запитання куми чи роботяща її невістка Мотря, Кайдашйха відповіла: «Хліб їсти добре тямить». Це після того, як вся хатня робота була перекладена на плечі невістки. Усі сварки у сім'ї, всі колотнечі розпочинались через Кайдашиху. І під час сварок вона потрапляла водночас у смішне і сумне становище. Так, під час однієї «баталії» за горшки Мотря вибила свекрусі око. А читач не співчуває Марусі, бо сварка, що довела жінку до каліцтва, була розпочата нею ж. Селяни прозвали її видроокою. Цим письменник також надав рис чіткої окреслеиості персонажам. На образі цієї егоїстичної жінки показано, як морально занепадає людина в умовах дрібної власності, безпросвітної темряви і ворожнечі.
У повісті «Облога Буші» М. Старицький також майстерно виписує образ Антося Корецького — коханого Орисі. За походженням магнат, він виріс, виховався в козацькій родині Завісних на традиціях народної етики і моралі. І хоча волею обставин Корецький потрапляє до свого природного середовища (успадковує родовий замок, дізнається про свій спадок і щляхетсякі привілеї), світоглядні незгоди з мораллю та глибокі почуття до Орисі, з якою виховувався в одній родині, і повертають його на бік оборонців фортеці. Н. Левчик зазначає таку особливість: «З формуванням Корецького як особистості тісно пов’язані питання джерел здорової народної моралі й етики, шляхів пробудження й виховання національної і громадянської самосвідомості, вибір життєвої позиції». Антось Корецький риси характеру: вірний присязі, мужній і рішучий, справедливий і чесний, романтик, здатний до самопожертви, шляхетний і вдячний, спроможний на сильні почуття. Магнат Чарпецький, його дядько по матері, лукаво переконує нащадка вельможного роду Корецьких «прийти до стерна уряду» і преконати «туманніючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування», «не видирати від оборонців своєї країни їх права», «не знущатися над їх святою вірою». У спілкування з родовитою шляхтою з’ясовується омана. Одурений у своїх найщиріших помислах і почуваннях Антось, на щастя, зустрічає вдруге ту, з котрою готовий розділити і любов, і смерть. Усвідомлення козацької правоти, любов до Орисі диктують йому лицарський вибір — чесну смерть за ідеали, в яких його виховали, за вірй, яку прийняв усім серцем. Характеристика Антося, його риси характеру: романтик; здатний до самопожертви; мужній; рішучий; спроможний на сильні почуття; шляхетній, вдячний; вірний присязі; справедливий, чесний. Цей образ найбільш динамічний й рельєфний у повісті: Антось не лише не погоджується із позицією нападників, а і розмірковує, як бі закликати магнатів відмовитися від замірів поневолити Україну, як прихилити до мирного співжиття два сусідні народи. Проте мрії Антося виявилися недосяжними, тому його зазагибель бачиться символічною — як крах ілюзій щодо примирення двох народів. Антось не лише наскрізь видумана особа, але й і історично неможлива.
Центральним образом «Лісової пісні» є образ Мавки. Народжена багатою фантазією українського народу, виношена в думках і серці протягом багатьох років геніальною українською поетесою, лісова красуня Мавка здобула безсмертя. Адже вона втілює ідеали гармонійної людини, вічного людського хисту, краси, несе людству оте Лесине, «що не вмирає». На відміну від більшості людей, Мавка перебуває в повній гармонії з природою, для неї робота — не повинність невільника, раба, наймита перед своїм хазяїном, не лише засіб існування, а потреба душі, розумне, осмислене діяння, нероздільне з красою. Тому, коли Мавка «глядить корів, то більш дають набілу», нивка, яку вона обробляла, родить гарно, як ніколи до того, ліс, дарами якого бережно, розумно вона користується, відкриває перед нею свої скарби, Прекрасними і дивними здаються їй люди, порівняно з лісовими істотами: лише люди «так ніжно… кохаються», «вміють творити щось вічне і величне», лише людина може прожити життя, залишивши по собі красу. Невмирущий вогонь Мавчиного кохання сильніший за смерть, Вона не може вмерти, бо «ніяка сила в світі» не дасть їй «бажання забуття». Дитя незайманої, первісної природи, втілення неземної краси і чистоти, Мавка, однак, не протиставлена всьому «людському». Вічний круговорот і оновлення природи символізують вічність людських змагань за осягнення того, що несе у своєму серці Мавка, і вселяють надію у перемогу прийдешньої весни. Мавка — це ідеал людини, ідеал чистоти, незайманості, первісної краси, духовної рівноваги. Мавка, на мою думку, — символ вірного кохання, поезії, символ прекрасної мрії. Ця дівчина ідеально чиста, щедра, незрадлива. Здається, всю силу почуття, весь свій поетичний дар віддала Леся Українка лісовій міфологічній істоті — Мавці. І сталося чудо — Мавка ожила, одухотворилась. Вона стає ніби уособленням людяності і волелюбності. Сила Мавки в невмирущому її коханні, вся глибинна суть образу Мавки в її ж словах: …Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає… Образ Мавки виступає центральною фігурою «Лісової пісні». В ньому Леся Українка втілила провідну силу драматичного конфлікту п’єси, а значить, і її основну ідею. З Мавкою тісно пов’язан весь розвиток сюжету драми. Боротьба Мавки за людину, за справжнє людське щастя, виступає тут композиційним стержнем, що об’єднує і цементує дію. Леся Українка наділяє свою героїню багатьма рисами характеру, малює цей образ у динаміці дій, у розвитку. У початкових сценах першого акту І Мавка постає перед читачем юною лісовою дівчиною з багатою душею і чутливим серцем, сповненим любові і надії. Проте вже і тоді виразно проступають такі індивідуальні властиві їй риси характеру, як волелюбність, незалежність думки, ніжна любов до людей. Не байдужістю до волі, а палкою вірою “в те, що воля не може пропасти, керується вона у своїх вчинках. Для Мавки воля така ж неодмінна умова життя, як існування явищ природи. Зневіра у невмирущості волі, в її розумінні, рівнозначна зневірі у вічність і неодмінність явищ природи:
Ну як таки, щоб воля — та пропала? Се так колись і вітер пропаде?
Серед названих рис характеру Мавки письменниця виділяє одну провідну, визначальну рису. Це — волелюбність. Все життя героїні в драмі від першого діалога з Лісовиком, де тема волі постала вперше, до останніх слів живої Мавки в п’ятій сцені третього акту («Вільна я, вільна!…»), сказаних за хвилину до її закляття, — пройняте духом волелюбності, боротьбою за утвердження права людини на вільний вияв свого почуття, боротьбою за свою любов, за своє і Лукашеве щастя. Мавку чарує в людині її духовна краса і велич, що проявляються перш за все у мистецькій творчості; захоплює постійна трудова заклопотаність, яка робить дії, вчинки людини значимими, а саме життя — змістовним; її вабить властива цільним натурам сталість почуттів, послідовність у коханні, довічна вірність у подружжі та інші глибоко моральні принципи.
Ви — як птахи: клопочитесь, будуєте кубельця, щоб потім кинути,-—
каже вона Лукашеві. А довідавшись від нього, що люди паруються «навік», схвильовано говорить: «Се так, як голуби… » Зустріч з Лукащем, а потім розквітле кохання до нього збудили в душі Мавки найкращі, найблагородніші поривання. Вона покохала з усією силою свого «не скупого», багатого дарами серця. Полум’я любові, яке охопило всю її істоту в пам’ятну весняну ніч, не згасло навіть після її смерті. Вона пронесла той вогонь крізь усі тяжкі випробування життя: мужньо і стійко перенесла зневагу і презирство Лукашевої матері, муки до кінця нерозділеної любові, нарешті, ув’язнення в твердині «тьми й спокою», куди завело її відступництво коханого, і знову повернулася до життя, щоб подати руку допомоги Лукашеві у його найтяжчу хвилину. У цій тривалій боротьбі Мавка пройшла довгий і складний шлях. В її мові з’являється незвичайне для неї «мушу», Але в ім’я чого йшла героїня на компроміс: під впливом властивої її натурі неодмінної «жертвеності» чи свідомо, керуючись іншими благородними спонуканнями? Відповідь на це питання знаходимо в словах самої Мавки , Пояснюючи Русалці Польовій причину, що змушує її коритися іншим, діяти наперекір велінню серця, вона говорить:
Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рік ще буйніше запишає, а в мене щастя як тепер зов’яне, то вже не встане!
Сказано це за кілька хвилин після того, як у розмові з Лукашем вона знайпіла підтвердження своїх догадок про розхолодження почуттів юнака, що пояснюється сильним впливом на нього оточення, Мавка не схилилася перед силою обставин, не звикла до образ. Якщо в розмові з матір’ю вона стримується, вислуховує дорікання і не відповідає на образу, розуміючи, що не може змінити поглядів старої жінки, то в розмові з Лукашем вона рішуче відкидає забобонні погляди на відносини юнака і дівчини, що, мовляв, останній” «не годиться» першій говорити про своє кохання. Мавка боронить своє і Лукашеве щастя, переходячи від стриманості до рішучого наступу, від прохання до вимоги, від хвилинного розпачу до раптового вибуху.”
Ні! я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те. що не вмирає.
Безсмертним, невмирущим у її серці був огонь палкої любові і пристрасної віри в можливість людського щастя, у неодмінну перемогу волелюбних принципів. Мавка відзначається пристрасною любов’ю до життя у всіх його проявах. «Не руш! Не ріж! Не убивай!» — з такими словами звернулася Мавка до Лукаша під час їх першої зустрічі в лісі. Вона ніби прийшла в світ, щоб стримувати інших від негідних вчинків, навчати цінити і поважати життя. Мавка захищає від сокири Лукаша молоде деревце, подаючи натомість «чималу суху деревину», захищає на якусь мить шматочок ще не завмерлого в своїй достиглості жита. Природа в її сприйманні — то безліч живих істот, здатних говорити, виявляти свої почуття, бути вірними або зрадливими; їхні стосунки між собою Мавка часто переносить у площину людських взаємовідносин. «Німого в лісі в нас нема нічого», — каже вона Лукашеві, навчаючи його розуміти особливу мову природи. Але Мавка любить не просто собі життя, а повноту життя, що далеко зиходить за рамки природи. Захоплюючись ніжністю берези, вона говорить, що та занадто смутна, бліда, журлива. Такими ж неприємними для неї були шорсткість вільхи, постійний незрозумілий страх осики, задирливість дикої рожі, хизування вродою калини, підкреслена гордовитість клена тощо. Краса характеру Мавки особливо проявляється у її боротьбі за Лукаша, за цвіт його душі, проти впливу на нього власницької моралі. В тій боротьбі ми невідступно на стороні Мавки, бо бачимо в ній не тільки глибоку моральність позиції героїні, а й благородство мети, в ім’я якої вона ведеться. В ході боротьби гартувався характер Мавки, збагачувався її духовний світ, змінювалась вона сама. Життєрадісна Мавка, якою знаємо її з першого акту, поступово втрачає веселість; натомість приходить зосередженість, сумовитість, стриманість, яка часом проривається протестом-вибухом. Якщо на початку драми поетеса відзначає, що Мавка при розмові з Лукашем все посміхається, то вже в другому акті вона «емутно дивиться в очі Лукашеві», коли той замахується на молоденьке деревце, «смутно-закохано дивиться на нього», просячи заграти або пригорнути. І тут же спалахує гнівом, коли бачить, що її коханий Лукаш у якійсь мірі поділяє обивательські принципи своєї матері. Важливою характеристикою Мавки є її портрет. У народній міфології мавки зображаються в звичайній людській подобі, у зеленому вбранні і навіть із зеленуватими очима. Лукаш, що, певно, з розповіді дядька Лева добре знав, як має виглядати лісова дівчина, спочатку запитав: «А чом же в тебе очі не зелені?», але, придивившись, побачив у них всі кольори пишнобарвної природи:
Та ні, тепер зелені… а були, як небо, сині… О! тепер вже сиві, як тая хмара… Ні, здається чорні, чи, може, карі… ти таки дивна!
Очі, кажуть, дзеркало людської душі. Мінливий вираз «великих темних очей» Мавки — зовнішній вияв глибини і складності її внутрішнього світу. Важливою деталлю портрета героїні є її коси. Вільна, як сама природа, що її зростила, Мавка ходить у лісі з розпущеними косами, перевитими ніжним цвітом. Ось уперше з’являється Мавка у третій сцені першого акту — «в яснозеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами». Заквітчана, з розпущеними косами виходить вона з лісу і на початку другого акту. Коса в сприйманні народу, давно стала символом дівочої вроди та волі. Намагаючись прищепити Мавці свої поняття краси, мати змушує її «зачесатись чепурненько», змінити одяг. І ось Мавка переодягнена: «на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з наби-ванки і полиняла хвартушина з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови». Кожна деталь цього портрета — зайве підтвердження тяжкого стану героїні. Особливо яскраво виражене психологічне забарвлення мають деталі портрета Мавки, коли вона зазнає горя. Лукаш пішов з Килиною, а Мавка «тихою, наче втомленою походою іде до озера, сідає на похилену вербу, скло-няє голову на руки і тихо плаче», «довгі чорні коси упали до землі». Усе в цьому описі виражає сум: і тиха, наче втомлена хода, і похилена верба з плакучим віттям, яка своїм виглядом нагадує Мавку, і довгі чорні коси, що непомітно для дівчини зсунулися з голови і впали до землі. Мавка терпіла і страждала, але і в тому стражданні проявилася її сила. Вона знемагала і падала, але ніколи не зрікалася того, що становило суть її життя. Мавка свідомо і впевнено йшла на жертву, сповнена непереможної віри в можливість і неодмінність людського щастя в майбутньому. її трагічна доля не надає творові сумовитого, безнадійного звучання. Життя — безсмертне, життя — безконечний нестримний рух і зміна, і в тому переможному поступі воно неминуче йде назустріч щастю — така суть образу героїні. Створюючи образ Мавки, Леся Українка мала на меті не лише воскресити чарівну міфологічну постать народних переказів і повір’їв, але й прагнула втілити в ньому свої заповітні мрії, думки і почуття. Мавка — це волелюбна мрія народу, вічно жива і непереможна, філософське узагальнення всього прекрасного. Велич Мавки — в боротьбі за людину, за її душу; чарівність Мавки — це краса високих моральних якостей і душевного світу.
Образ Килини є символом ненажерливості, непримиренності, насильства й ненависті, це людина, в якої немає нічого святого
Образ Килини у творі Лісова пісня втілює людську бездуховність, егоїзм та лукавість. Він контрастує з образом Мавки і є близьким до образу матері Лукаша. Хоч спочатку ми спостерігаємо Килину працьовитою господаркою, але у третій частині показано її конфлікт з мамою Лукаша за її неробство. Килина підступна жінка, тому що знаючи про кохання Лукаша і Мавки все ж таки зваблює молодика, чим завдає сильних страждань Мавці. Килина в житті цінує лише матеріальні цінності (у неї дороге вбрання і худоба - «корова турського заводу»), а душа її не здатна до справжніх почуттів. Образ Килини у творі Лісова пісня втілює людську бездуховність, егоїзм та лукавість. Він контрастує з образом Мавки і є близьким до образу матері Лукаша. Хоч спочатку ми спостерігаємо Килину працьовитою господаркою, але у третій частині показано її конфлікт з мамою Лукаша за її неробство. Килина підступна жінка, тому що знаючи про кохання Лукаша і Мавки все ж таки зваблює молодика, чим завдає сильних страждань Мавці. Килина в житті цінує лише матеріальні цінності (у неї дороге вбрання і худоба - «корова турського заводу»), а душа її не здатна до справжніх почуттів. Образ Калини — це постать насамперед трагічна. І трагізм цей полягає в тому: що їй не дано більше, ніж іншим, як, наприклад, дядькові Леву чи Лукашеві. Зрештою, вона така, як і більшість із нас, а тому, насправді, викликає не осуд, а співчуття як людина, у якої через певні внутрішні (і зовнішні) причини не склалося щасливе життя Калина — це молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій, пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішною. Образ Килини «Лісова пісня» є символом ненажерливості, непримиренності, насильства й ненависті, це людина, в якої немає нічого святого
Лукаш — зовсім молодий хлопець («в очах ще має щось дитяче», — читаємо в ремарці), він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан. Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша: Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму. Вони явилися Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав їх під стріхою хати, під впливом матері й Килини.
Мавка, без сумніву, ідеалізований і сильний образ: на шляху до щастя їі нічого не може зупинити, лісова красуня намагається наблизити дійсність до мрії. Вона без жалю покинула заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби вони були такими мудрими, як дядько Лев. Він знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш. Таке ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша. Він не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходить із далекого села в ліс, а восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук обмежена Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.
Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу («умаіча квітками попідвіконню»), з нею прийшла до лісової господи прихильність природи й достаток («Як вона глядить корів, то більш дають набілу»). Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись». Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.
Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка спртнїмає природу як живу істоту. Мати настільки душевно згрубіта, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує про її чесноти .тише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою справжню натуру. Для скаліченої духовно й обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова турського заводу». Вона в житті так і не зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що не перемогла Мавки.
Філософською глибиною думки, красою поетичних образів «Лісова пісня» постала нарівні з такими творами світової класики, як «Сон літньої ночі» Шекспіра, «Пер Гюнт» Ібсена. Не випадково М. Рильський назвав цю драму-феєрію «діамантовим вінцем Українки».
Все найкраще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло— батькова надія і гордість. Образ цей письменниця розкриває на повен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною — цією душевно тонкою натурою, на долю якої випали болючі переживання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі — одна з найзворушливіших у повіст
Усі жіночі образи повісті «Україна в огні» трагедійні, а образ Христі Хуторної серед них — найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими. словами − «повія», «устілка», «офіцерська курва», «шмара», «сука», «гадюка», «виродок» і… «націоналістка». Коли її вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе».
Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» − на які мали б відповісти її судді, Христя з гідністю каже:
Я знаю, що не вийти мені звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний… Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами й стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?
Я не признала вас за свого суддю: я пам’ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам’ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія й стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуючи смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?
Так з підсудної Христя стала обвинувачувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.
Олеся і Христя−два основні компоненти образу України: перша − її поетична душа, а друга − її трагічна доля.
Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач. «Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя…» − тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від’їздом на примусові роботи в Німеччину.
Читаєш це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, і вчуваються тобі з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних «плачів» Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.
Жіночими персонажами образ України не завершено: він продовжений і в чоловічій лінії. Краса й ніжність України оспівана в образах дівчат і матерів.
Многогрішний - головний герой роману Багряного «Тигролови» , це відтворення образу непідкореної України. Григорій Многогрішний характеристика образу подана в цій статті. Образ Григорія Многогрішного із роману Івана Багряного «Тигролови» — один із найяскравіших образів у всій сучасній українській літературі.
Григорія наділено типовими рисами українського легендарного героя: непереможна фізична сила, підтримувана силою духу, любов до своєї землі і гнобленого люду, ненависть до ворога.
На початку роману Григорій Многогрішний — один із тисяч в’язнів, пригноблених, безправних, приречених, яких мчав до Колими поїзд-дракон — ешелон смерті. Він — каторжанин, нащадок першого каторжанина Сибіру, правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного. Його мучили, а потім присудили до 25 років каторги. І все тільки за те, що він любив свій нещасливий край і свій народ.
Для тоталітарної системи Григорій Многогрішний був, мабуть, дуже небезпечним, бо наглядали за ним особливо пильно. Сам начальник етапу на кожній зупинці перевіряв його присутність у вагоні. Але на кінцевій зупинці виявилося, що небезпечний арештант утік, на ходу стрибнув з поїзда, з надлюдським терпінням і надзвичайною волею приготувавшись до втечі.
«Стрибнув у саму смерть, але не здався. 99 шансів проти одного за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув».
Своїм стрибком майже у смерть із черева скаженого дракона, цим відчайдушним протестом він відживлює у в’язнів почуття людської гідності, надії і переконання — «ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи«. Став для них символом «непокірної і гордої молодості», символом «волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни».
Тяжким і небезпечним був шлях Григорія після втечі з ешелону смерті. Довгим, сповненим смертельних небезпек було блукання тайгою. Неймовірним зусиллям волі він долає відчай, зневіру, смертельну втому. І знаходить у собі сили кинутися на допомогу людині, яка кликала на Порятунок. Так Григорій познайомився з Наталкою та її родиною.
Потрапивши в Зелений Клин, Григорій відтанув душею, видужав фізично. Знайшов тут земляків, друзів, кохання. Міг би створити своє сімейне гніздечко і жити щасливо з дорогими і люблячими його людьми. Але не знаходить спокою, бо багато що і тут, на Далекому Сході, нагадує йому про знедолену Україну, синів і дочок якої розкидали по світах прислужники тоталітарної системи. Особливо сильно вразило його побачене і почуте в експресі «Владивосток—Москва». «Те, що він почав був забувати, — ціла ота трагедія його народу, — навалилось на нього всім тягарем… Уся його Вітчизна ось так — на колесах… розчавлена, розшматована… в корості, в бруді… розпачі! Голодна!.. Безвихідна!..» І Григорій почуває нестримний потяг повернутися в Україну, щоб продовжити боротьбу.
У тайзі Многогрішний зустрів свого колишнього мучителя — співробітника НКВС Медвина. Григорій убиває його — і це була справедлива помста. Григорій мстив не тільки за себе, за свою покалічену молодість, а й за скривджену Батьківщину.
Розуміючи, що його будуть шукати, і не бажаючи накликати біду на родину Сірків, Григорій вирішує покинути країну. До нього приєднується Наталка. Щоб потім таки повернутися… В Україну. «А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну«.
Григорій Многогрішний перемагає. Не тільки тому, що був фізично дужим, мужнім і наполегливим у досягненні мети, а й тому, що зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати. І вірити у неминучість перемоги добра і правди. Григорій разом з Наталкою переходять неміряні простори тайги, долають укриті снігами сопки, переправляються через Амур, перетинаючи кордон, і залишають позаду лемент газет про «велику озброєну до зубів банду ворогів народу». Разом вони вийшли на головну магістраль свого життя: «...вони спалили всі кораблі за собою та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях — шлях у життя. Шлях туди — десь на ту далеку… сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за ту далеку, за ту незнану Україну».
Григорій Многогрішний — це цілісна натура, яка відчуває повну єдність з нацією, її культурою й історією, але душею й вчинками противиться тому, що давно стало злою долею народу. Риси його характеру вчать нас не підкорятися сліпо залізній волі когось і покірно виконувати її накази. Навпаки, образ Григорія Многогрішного скріплює душу, вчить читача великій і мужній любові. Роман «Тигролови» і його головний герой, за словами Олени Теліги, виховує «сильних і твердих людей української нації».
Образ Наталки «Тигролови» — це уособлення добра, краси, злагоди. Вона - смілива, горда, мужня і рішуча, не боїться тайгових труднощів. Вона здатна пожертвувати своїм життям заради коханого. Наталка І. Багряного продовжує галерею жіночих образів, сильних і рішучих, здатних вершити великі справи.)
Але разом з тим Наталка ніжна й любляча донька, яка шанує предківські звичаї і тонко відчуває красу природи. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного.
Неприступна й насмішкувата, вона старанно приховувала своє кохання до Григорія. Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко — так, як підказує їй серце. Знаючи, що над коханим нависла смертельна небезпека і йому треба тікати, вона готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї «Сіркова кров»), щоб бути разом з коханим. Наталка — ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханим хоч на край світу.
Прощаючись з рідними, дівчина бере з брата слово, що він дбатиме про батьків, берегтиме їх і не покине після одруження. Радіючи з того, що їм пощастило вирватися з ворожого кола, вона говорить Григорію: «Ми підем… Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!» Разом з Григорієм вона готова була навіть на «героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну».
Образ Пузиря «Хазяїн» 1. Особливості характеру: - ненаситна жадоба до збагачення, - несправедливість, жорстокість, - бездушність, некультурність, скупість. Пузир твердить, що він «йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору». Але здобувши «мільйони», хазяїн не зупиняється. Жадоба до наживи штовхає його на нові злочини, шахрайства, на ще більший визиск народу. Основна риса Пузиря — ненаситна жадоба до збагачення. Всі його інтереси підпорядковані єдиній меті — мати більші прибутки. Для чого потрібні ці прибутки, Пузир не задумується. «Шукаю, де б більше купить землі, бо скільки б чоловік її не мав — все бракує». Гонитва за наживою робить його безчесним, жорстоким, бездушним, деспотичним, некультурним, честолюбним, скупим, жадібним. Скупість і шахрайство Пузиря драматург майстерно передає і через його мову, яка насичена дієсловами у наказовій формі: взять, зробіть голод, настали зуби, шквар, загнуздать мужиків. Особливості мови Пузиря викривають типового ненажерливого багатія і шахрая: «кругла сума», «менше не візьму», «нужен дешевий робітник», «так буде, як я хочу», «мені без надобності», «це до мене не тичеться», «та всі крадуть». Жадоба до збагачення спонукає його до хитрощів і махінацій. Він не гребує і примітивними засобами наживи: годує робітників глевким хлібом, лає управителів, що вони платять робітникам не по 25, а по 35 копійок за день. Власник трьох економій і величезних отар овець торгується за кожну копійку, сам біжить проганяти гусей від пшениці, маючи десятки тисяч десятин землі, засіяних хлібом, йде на авантюру— переховує на своїх полях отари овець збанкрутілого поміщика. Девізом його життя стає — «Хазяйство або смерть!». Жорстокість і бездушність Пузиря проявляється не лише у взаєминах із селянами, а й у родинному побуті, зокрема в ставленні до рідної дочки. У багатьох ситуаціях Пузир виступає не тільки страшним, а й смішним. У фіналі п’єси драматург показує, як мільйонер стає жертвою власної скупості і ненаситності. Головний герой, Пузир, — хазяїн-мільйонер. Його образ — тип українського багатія-землевласника, що виринув на поверхню суспільного життя наприкінці дев'ятнадцятого століття. Колись Пузир був хазяїном «так собі», «з середнім достатком», але, побудувавши своє життя за принципом «аби барин, то все можна», досягнув високого становища. Сам Пузир твердив, що своє багатство він здобув ціною важкої, тривалої праці: «Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка...» Однак із збільшенням багатства не ослабнув, а ще більше посилився потяг до «стяжательства». Жадоба наживи не має меж. А його бездушна жорстокість проявляється у його родинному побуті, у його взаєминах із людьми. Щоправда, Пузир не позбавлений розуму, та розум цей діє тільки в сфері його власних інтересів. Пузир добре знає, що робітник там дешевий, «де землі нема, де нема за що рук зачепить, де бідність». Він сам створює цю бідність. Думки про допомогу обездоленим, як і все інше, що безпосередньо не стосується прибутків, йому видаються якимись химерними. Скориставшись з того, що під Херсоном через нестачу кормів голодні селяни спродують худобу, Пузир посилає туди своїх економів скуповувати за безцінь овець, сподіваючись на них згодом добре заробити. Черствим і жорстоким виступає Пузир і в стосунках зі своїми підлеглими. Через його бездушність кінчає самогубством чесний юнак Зозуля, на якого звели наклеп економи. Також хазяїн не зважає на почуття своєї дочки Соні: він не дає згоди на її шлюб з учителем Калиновичем, бо хоче мати зятем багатія Чоботенка. Чи має Пузир позитивні риси характеру? Я вважаю, що має. Він — хазяїн. Це ділова, добре обізнана у фінансових справах, працьовита людина. У нього є талант господаря, чого бракує нині багатьом нашим підприємцям. Але всім цим не можна виправдати хижацьку натуру Пузиря.
Образ Мокія Мокій виступає категорично проти зміни прізвища на російський лад, навпаки пропонує додати до нього втрачену частку Квач, бо це почесне та трудове прізвище. І всім цим він мало не зводить решту членів родини з розуму. Проти, Мокія не можна назвати позитивним героєм. Він смішний у тому, як спілкується з Улею, чим вона приваблює його. Він непривабливий у тому, як сперечається з батьком та дядьком Тарасом – він поводиться грубо та нестримано. Він настільки закоханий у мову, що помічає Улю лише через те, що вона також показує інтерес до неї. Син Мокій, «вдарений мовою», без п’яти хвилин комсомолець, у драмі виступає антиподом свого батька й мріє додати до «Мазайла» загублену половину «Квач». «Мазайло-Квач» звучить для Моки як музика. Він чужий націоналізму та далекий і від інтернаціонального пафосу комсомольців. Єдине, чим Мока захоплений — це багатством української мови. Мовні симпатії Куліша зробили постать Моки ніби позитивною й такою, що виражає авторські ідеї, а позитивний герой з Моки — ніякий. Мока дійсно має глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Його філологічні коментарі захоплюють і чарують. Уля каже: «...Він на тебе словами отими тощо... аж пахне». Але коли він говорить дівчині замість слів кохання: «Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати... Хотілось сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!» — то звучить смішним. У суперечці з батьком Мокій грубий, жорсткий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем! У криницю!».
|
і. Михайло був ззовні схожим на батька, перейняв від нього емоційну спокійність, любов до землі та худоби, працьовитість. Він був найчеснішим хлопцем на селі, багато матерів хотіли мати його за зятя. Михайло з дитинства допомагав батькові по господарству, а з шістнадцяти років вже був його правою рукою. Його дуже любила худоба, він ставився до неї лагідно, з розумінням. Але Михайло мав м"яке серце і не міг витримати ті знущання, що випали на нього в війську. Батьки часто приводили Михайла в приклад Саві.
Наталка Сірківна -— горда лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому бути першою. Мати говорить про неї: «їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… Звели їй до відьми в зуби полізти — полізе. їй би треба хлопцем родитись…»