ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ОРФОЕПІЯ ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВЧОЇ НАУКИ

1. Орфоепія як розділ науки про мову. Предмет орфоепії.

2. Порушення правил літературної вимови. Типи вимовних помилок.

3. Норми вимови голосних.

4. Вимова приголосних та сполучень приголосних.

1. Орфоепія (від гр. орфос – правильний і епос – мова) – це 1) система загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм; 2) розділ науки про мову, що вивчає норми літературної вимови.

Вперше термін „орфоепія” в українській лінгвістиці вжив український мовознавець Петро Горецький (1888 – 1972) у праці „Про правовимову або ортоепію літературної мови” (1929).

Предмет орфоепії трактують по-різному. Одні кажуть, що це сукупність правил вимови окремих звуків і їх сполучень, інші вважають предметом орфоепії також норми наголошення, інші – також інтонування висловлень. Н. Тоцька вважає, що орфоепія охоплює всі елементи звукового оформлення усного мовлення, і наводить такі аргументи.

Наголос є надзвичайно важливою стороною оформлення усного мовлення. Особливо великий вплив наголосу на вокалізм кожної мови. Звуки в ненаголошених позиціях змінюють свою якість у зв’язку з позицією у слові щодо наголосу. Наявність побічного наголосу впливає на вимову складу, посилюючи його голосний звук і наближаючи його до наголошеного голосного (вùкористóвуватùметè). Тому відривати наголос від звукового складу неможливо.

Крім наголосу, з орфоепією тісно пов’язані складоподіл і будова складу. Наприклад, саме такий поділ на склади, як каз-ка, дуж-ка, біг-ти, може забезпечити правильну вимову з дзвінкими приголосними, а віднесення цих дзвінких приголосних до наступного складу (ка-зка, ду-жка, бі-гти) неминуче призводить до різних асиміляційних змін, які порушують фонетичну систему української літературної мови. Правильна вимова африкатів як злитих суцільних звуків у словах на зразок ходжу, кукурудза можлива тільки за умови правильного складоподілу.

Інтонація як засіб вираження комунікативної та емоційної природи мови з урахуванням її комунікативних особливостей також характеризує звукову систему мови.

Таким чином, орфоепія – система норм літературної мови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування; розділ мовознавства, що вивчає норми літературної вимови.

2. Відхилення від орфоепічних норм трапляються досить часто.

Порушення правил вимови спричинене такими явищами:

1) вплив правопису на вимову, коли мовці намагаються копіювати написання слів, що призводить до штучної або «буквеної» вимови;

2) вплив на вимову діалектного оточення;

3) вплив на вимову близькоспорідненої мови;

4) відсутність до 90-их рр. ХХ ст. (унаслідок вилучення у 30-х рр. ХХ ст.) у правописі літери ґ.

На основі другого і третього джерел відхилень від літературної норми виникають два типи вимовних помилок: фонетичні і фонематичні вимовні помилки.

Фонологічні вимовні помилки проявляються у змішуванні фонем, коли якась одна фонема літературної мови заступається цілком іншою фонемою. Вони спотворюють правильну вимову і призводять до неправильного розуміння слів, а іноді – до утворення нового слова. Наприклад, при оглушенні кінцевих приголосних: грип – гриб, ніж – ніш, при оглушенні дзвінких у середині слова: казка – каска, везти – вести, дужка – душка. Ще приклади: голосувати – галасувати, поради – паради, воли – вали.

Фонетичні вимовні помилки полягають у тому, що відповідна фонема української літературної мови залишається, але під впливом діалекту чи іншої мови має деякі відмінності в артикуляції як основного вияву, так і позиційних чи комбінаторних її варіантів. Ці помилки спотворюють вимову, але не завжди змінюють значення слова. Прикладом фонетичних помилок може бути вимова м’яких [д´], [т´] як злегка африкатизованих: [т´^ц´íсто], [д´^дˆз´áте^ил]; вимова шиплячих замість свистячих і навпаки: [уш’акиĭ], [скарпéтки].

Фонологічні помилки виправити значно легше, бо мовці скоро їх усвідомлюють і неправильно вжиту фонему просто заміняють іншою. Фонетичні помилки, пов’язані з видозмінами фонеми на базі діалекту або іншої мови, як правило, не усвідомлюються мовцями, тому для їх усунення потрібні тривалі тренування.

У „СУЛМ” за редакцією І.Білодіда вимовні помилки класифікують за Л. Щербою і ділять на фонематичні (те саме, що фонологічні) і акцентні (те саме, що фонетичні), оскільки порушення вимовної норми смислової сторони мови начебто не сприймає, а сприймається слухачем як „акцент”. В акцентних помилках слід розрізняти два випадки: 1) до літературної мови з діалекту або з іншої мови переноситься звучання, відоме й літературній мові, але лише в певній позиції (позиційний варіант фонеми): [т´^ц´] в літературній мові виступає тільки після [с´]: вість, стіна; коли цей звук переноситься й на інші позиції, це сприймається як порушення орфоепічної норми; 2) до літературної вимови з діалекту або з іншої мови переноситься певне звучання або звуковий відтінок, якого немає в жодній позиції фонетичної системи літературної мови.

3. 1. Голосні звуки української мови є звуками повного творення. Вони вимовляються повнозвучно не тільки під наголосом, а й у ненаголошеній позиції. Чіткій вимові голосних сприяє в багатьох випадках наявність, крім головного наголосу, ще й побічних наголосів у самому слові.

2. Звук [а] в усіх позиціях вимовляється чітко, ясно, ніколи не скорочується й не приглушується, не переходить у звуки [е], [і], [и] (як у діалектах: шєпка, жєба).

3. Голосний [о] вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить у звук [а] (на відміну від рос. мови, якій притаманне «акання»).

Ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] звучить з наближенням до [у]: к[о^у]жух, м[о^у]тузка, п[о^у]лумисок, ч[о^у]му.

Не виявляє нахилу до [у] звук [о] в таких випадках:

1) коли є сполучним голосним у складних словах: [однокурсник];

2) за нечисленними винятками, у словах іншомовного походження: [бордур], [монтуйу];

3) у префіксах до-, о-, об-, про-, роз-: [добути], [здобуток], [одужати], [обслуга], [пробути], [роздумати];

4) у низці суфіксів: [красоту], [рвонути], [трусонути].

Перед складом з наголошеним [і] нахил [о] до [у] менш виразний: г[о^у]лівка, п[о^у]ріг, т[о^у]бі. Малопомітний нахил [о] до [у] перед наголошеним складом з [і] в орфоепічному словнику Погрібного не позначається.

4. Звук [у] вимовляється чітко в усіх позиціях. Ненаголошений [у] після голосного перед приголосним може ослаблюватися до нескладотворчого: аудиторія.

5. Голосний [і] вимовляється чітко як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки.

У деяких словах наголошене початковий [і] наближається у вимові до [и]: іноді, інколи, інший, інде, інкуди, однак вплив правопису, що принципово визнає на початку цих слів лише і, позначається нерідко й на вимові цих слів, унаслідок чого вони набувають звучання, ближчого до [і], тобто [і^и], або й звичайного [і].

6. Голосний [е] чітко, виразно вимовляється під наголосом. Виразно звучить [е] і в побічнонаголошених складах: теплотехніка, передвечірній. Не втрачає своєї якості звук [е] також в окремих ненаголошених позиціях, а саме:

а) на початку слова після паузи: [екватор], [екран], [епоха];

б) коли є закінченням слова (зокрема в ненаголошених закінченнях називного відмінка іменників, прикметників, порядкових числівників, займенників, дієприкметників середнього роду; в особових закінченнях дієслів; у закінченнях непрямих відмінків іменників: [море], [поле], [гарне], [шите], [перше], [кожне], [пише], [кличе], [виїде],[серцем], [морем].

в) коли виступає сполучним звуком у складному слові, перший компонент якого має побічний наголос: болезаспокійливий.

В інших ненаголошених позиціях [е] наближається у вимові до [и]. Перед наголошеним складом з [і], [и], [у] це наближення більше, тобто вимовляємо [и^е]: в[и^е]діть, в[и^е]ди, в[и^е]ду, а перед складом з [о], [а], [е] – менше: в[е^и]ло, в[е^и]ла, в[е^и]де.

У низці випадків ненаголошене [е] і перед наголошеними [і], [и], [у] вимовляється без значного нахилу до [и], тобто як [е^и], а не як [и^е],зокрема в префіксах без-, пре-: б[е^и]звихідний, пр[е^и]мудрий, у заперечній частці-префіксі не-: н[е^и]дійсний, перед [р] у межах складу: п[е^и]р-лина, після голосного в словах іншомовного походження: по[е^и]тичний; тоді, коли виступає в ролі сполучного звука в складних словах: вол[е^и]любний.

На вимову ненаголошеного [е] впливає також сусідство м’яких приголосних, які звужують його вимову. Цей вплив найвідчутніший при обобічному сусідстві таких приголосних, особливо [й]. Після [й] перед дальшим м’яким приголосним голосний [е] вимовляється як [и^і] або [е^і].

7. Голосний [и] чітко, виразно вимовляється під наголосом.

Виразно чується звук [и] також:

а) у побічнонаголошених складах: широкорядна, миролюбний;

б) у ненаголошеній позиції перед [ĭ], що стоїть у кінці слова або перед наголошеним складом з [и]: жвавий, вилий, прийти, кийки;

в) у ненаголошеному закритому складі закінчення слова (відмінкового чи особового): добрих, битих, перших, кожних, добрим, битим, першим, кожним, носиш, носить, носим;

г) у відкритому складі інфінітивного суфікса -ти.

Без помітного нахилу до [е] чується ненаголошене [и] у формі 2-ої особи однини наказового способу дієслів І дієвідміни: вийди, витри, випхни.

Щодо відкритого кінцевого складу, то думки мовознавців розходяться. Так, Погрібний вважає, що ненаголошений голосний [и] кінцевого відкритого складу звучить з незначним наближенням до [е]. Цього малопомітного нахилу словник не фіксує.

В інших ненаголошених позиціях [и] вимовляється з помітним наближенням до [е], зокрема й те [и], що стоїть у відкритому складі особового закінчення дієслова: [носи^емо], [си^еди^емо].

З найбільшим нахилом до [е] звучить [и] перед наголошеним складом з [е]: [же^иве], сидите [си^еде^ите]. Проте [и] в ролі сполучного звука в складних словах, де першим компонентом є числівник, перед складом з наголошеним [е] вимовляється з незначним наближенням до [е]: [пйати^еден:ий].

Перед наголошеними складами з [о], [у], [и], [і] звук [и] виступає з невеликим нахилом до [е]: ж[и^е]ло, ж[и^е]ву, ж[и^е]ви, ж[и^е]віть.

4. 1. Дзвінкі приголосні у кінці слова і в кінці складу перед глухим приголосним вимовляються дзвінко. Оглушення дзвінких у кінці слів і в кінці складів перед глухими з переходом їх у глухі – рідкісне і нетипове для СУЛМ явище, так само як не властиве воно південно-східному і північному наріччям УМ.

Тільки в словах вогкий, легкий, кігті, нігті, дьогтю звук [г] оглушується.

2. Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється звуком [ф]: [барв].

Навпаки, в кінці слова після голосного, в середині слова після голосного перед приголосним та на початку слова перед приголосним набуває більшої звучності і переходить у нескладотворчий [у].

3. Префікс з-, як і прийменник, перед глухими приголосними переходить у с-: зцілити [с'ц'ілити], з хати [схати].

4. Префікси і прийменники роз, без перед глухими приголосними у швидкому темпі вимовляються як рос, бес.

Кінцеві приголосні [д], [б] у префіксах і прийменниках від- (від), над- (над), перед- (перед), під- (під), об- (об) найбільше з усіх приголосних здатні зберігати дзвінкість у позиції перед наступними глухими, хоча в цій позиції вони можуть більшою або меншою мірою знеголошуватися і сприйматися на слух як глухі при швидкому темпі мовлення.

Кінцевий приголосний [ж] у префіксі і прийменнику між- (між) та частці аж зберігає дзвінку вимову послідовніше і більшою мірою, ніж [з] у подібній позиції: мі[жф]ракційний, мі[жт]ими, а[жп]оки.

5. Глухі приголосні перед дзвінкими шумними в середині слів вимовляються як відповідні дзвінкі. Також у тісних сполученнях: ось де, хоч би, а як же, якби.

Але поза цими групами – на межі слів, незважаючи на загальний нахил до подзвінчення кінцевих глухих приголосних перед наступними дзвінкими, маємо певні хитання у вимові залежно від щільності поєднання слів між собою, від темпу й старанності мови. Поряд з рідшою вимовою швидко й недбало вимовлених слів (ніз-болить, наж-брат, ріґ-зароком) можна частіше ці самі сполучення з ослабленими відповідними дзвінкими або навіть з цілком глухими.

6. Сполучення літер дж вимовляється як один звук. На межі префікса і кореня правописне дж вимовляється як два звуки.

7. Сполучення літер дз звучить як один приголосний. У словах з префіксом, що кінчається на [д], у позиції перед [з] (підземний, підзвітний) правописне дз вимовляється роздільно, як окремі звуки.

8. Шиплячі в українській літературній мові тверді. Напівпом'якшені вони в позиції перед [і]. Подовжені шиплячі частіше вимовляються також напівпом'якшено: клоччя, піддашшя, збіжжя, хоча Горпинич зазначає, що довгі шиплячі можуть вимовлятися і твердо, і пом’якшено, але перевагу треба віддавати пом’якшеній вимові.

Пом'якшена вимова шиплячих в інших випадках не відповідає літературній нормі.

9. Приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед м'якими цієї ж групи вимовляються м'яко. При цьому приголосні [д], [т], [н] пом’якшуються послідовно, а всі інші – факультативно, однак з перевагою м’якого варіанту.

Свистячі можуть пом'якшуватися і перед напівпом'якшеми губними.

Зубні в кінці префікса перед м'якими зубними звичайно не пом'якшуються: бездіяльний, підлізти, роздягати, розсіяти, але [роз':авити].

Пом'якшуються тільки префіксальний [д] перед [д´], [т´], [н´]: відділити, надтісувати, піднімати, також [дз], [с] перед [с´], [ц´]: відціля, зцідити, зсікти та префікс с- перед [т´]: стісувати, стягувати.

Загалом в асиміляції приголосних за м’якістю багато випадків факультативної вимови слів не тільки в загальному мовленні, а й в індивідуальному: та сама особа в різний час те саме слово вимовляє з асимілятивним м’якшенням приголосного або без нього, що у більшості випадків допускається нормами літературної вимови.

10. Подовжені приголосні, що розвинулися в давньоукраїнській мові внаслідок уподібнення звука [j] попереднім м'яким приголосним: знання, рілля, тінню, ллю, а також подвоєні (здвоєні) в результаті збігу: оббити, законний вимовляються як один довгий звук.

Так само вимовляються і не закріплені орфографією подовжені приголосні, що постають унаслідок асиміляції: вітчизна, болітце, винісши, зжувати, берешся, беріться.

11. Багато груп приголосних зазнають у вимові асимілятивних змін.

Унаслідок регресивного уподібнювання відбуваються такі зміни в звукосполученнях:

с + ш = [ш:]: вирісши;

з + ш в середині слова: [жш]: вивізши;

на початку слова [ш:] зшити;

з + ж = [ж:]: зжовкнути; безжалісний;

з + ч в середині слова [жч]: безчесний;

на початку слова – [шч]: зчистити;

з + дж = [ждж]: з джерела;

ш + с' = [с':]: милуєшся;

ж + с' = [з'с']: зважся;

ч + с' = [ц'с']: не морочся;

ш + ц' = [с'ц']: на дошці;

ж + ц' = [з'ц']: на смужці;

ч +ц' = [ц':]: у хусточці.

д + с = [дзс]: відступ;

д + ц = [дзц]: відцуратися;

д + ш = [джш]: відшліфувати;

д+ч = [джч]: відчинити;

д + ж = [джж]: відживати;

д + з = [дзз]: відзвук;

т + с = [ц]: братство;

т+ц = [ц:]: коритце;

т + ш у нормальному темпі мовлення =[чш]: багатшати, у жвавому мовленні – [ч:];

т+ч = [ч:]: квітчати.

12. При вимові відбувається також спрощення в групах приголосних:

нт + ськ = [н'с'к]: студентський;

ст + ськ у звичайному темпі = [с'к]: туристський, у повільнішому – [с':к];

нт + ст = [нст]: агентство;

ст + ц' = [с'ц']: артистці [артйс'ц'і], у старанній вимові – [с'ц':];

ст+ч = [шч]: невістчин;

ст + д = [зд]: шістдесят;

ст + с = [с:]: шістсот.

13. Сполучення чн у деяких народно-побутових словах вимовляється як шн: сонячний день, ячні крупи, смачна яєчня, пшеничний хліб, молочна каша.