ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Хліборобська тема у веснянках, її соціальні мотиви, зв’язок із ліричними піснями. Веснянки про кохання

Веснянки - хорові пісні на честь приходу весни. В різних місцевостях України ці пісні називаються ще гаївками, яголойками, ягілками. На Поділлі поширені назви: веснянки й маївки. Веснянки тісно пов'язані з календарем сільськогосподарських робіт і родинним побутом трудівників.
Веснянки співаються з ранньої весни і до завершення сівби – аж до русального тижня (до зелених свят). Цей різновид побутує на лівобережжі, в Подніпров'ї, у Поліссі. Веснянки обіймають різнотипні групи молодіжних ігор та пісень, в тому числі й такі, що співаються без руху. Веснянки в основному – це дівочі пісні. Хлопці ж були тільки слухачами та втручались у дівочий спів жартівливими репліками, на які дівчата відповідали дотепними веснянками. Відділяє весняні пісні про кохання від аналогічних за тематикою ліричних пісень те, що в них менше соціальних мотивів, а більше оспівуються епізоди перших зустрічей закоханих. Пробудження природи органічно в'язалось із пробудженням інтимних почуттів молоді. Це в певній мірі відтиснуло соціальні теми на другий план. Веснянки насичені пісенною символікою, закохані часто виступали в образах голуба, зіроньки, сокола, зозулі тощо. Досить часто натрапляємо на образ верби – символу зустрічі і побачень молоді; калини – символу вроди, дівоцтва і кохання; рути – символу дівоцтва і суворості звичаїв; барвінку – символу шлюбу тощо.

58. Виявіть основні мотиви лірики передвесільногно циклу. Проілюструйте прикладами.

До передвесільного циклу належать обряди, пов'язані з досягненням згоді; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини.
Шлюбу або весіллю передувало тривале знайомство молодих людей: вуличні гуляння, вечорниці, досвітки. Співжиття до шлюбу заборонялося. У Центральній Україні по вечорницях залишалися ночувати в хаті «на полу» усі учасники цього дійства. Але! Хлопці та дівчата нічого собі не дозволяли такого, що дозволяють у наші часи. Повага до дівочої честі становила характерну рису українського сімейного побуту (ех...). Найкращим часом для весіль була осінь: з 15 серпня до 14 листопада (у нас на блозі вже писалося про бажані дніодруження). За законами народної етики починати весілля серед тижня вважлося непристойною справою, тому їх найчастіше проводили на вихідні або на свята, з приходом календарного свята Покрови.
От як оспівується передвесільний обряд в українській народній пісні:
Покровонько, Покровонько,
Покрий мені голвоньку,
Щоб я жінкою була,
Щоб мені весело жилось
З чоловіком молоденьким,
З дитятком весельньким
Сватання (сватанки, змовини, брання рушників, рушники, згодини, слово). Починалося сватання, коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М'ясниці та від Паски до Трійці). Зі старостами до дівчини йшов парубок, на Поділлі — ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат або сестра.
Досить складний обряд сватання вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: "Покохавши літо чи два... парубок до дівчиного батька й матері носив старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку".
Оскільки наша країна велика, то і звичаїв у неї теж багато. І в кожному регіоні вони різні, нехай традиції схожі, але відмінності в регіонах спостерігаються. От на Закарпаті на сватанні дівчини сват розхвалював наречену такими словами: «Вона не жовтокоса, не чорноока, але така, як красна квітка, як золотий вінок, як коштовний камінь, як зоря на небі, як роса на сонці».

59. М. Максимович. Жанрово-тематичний спектр народної словесності у праці "Дні та місяці українського селянина"

У праці "Дні та місяці українського селянина" дослідник не лише фіксує календарні свята та обряди, а й презентує широкий жанрово-тематичний спектр народної словесності. Крім календарних пісень, що супроводжують обряд, автор подає тексти і ліричних пісень, і соціально-побутових. У розвідці чільне місце відводиться й епічним жанрам (казці, легенді), є у ній і записи замовлянь, афоризмів, прислів'їв тощо. Близько двох десятків складає добірка народних ігор-танців, уміщених у "Днях і місяцях...", які автор уперше класифікує.

Як зазначив О.Пипін у праці "История русской этнографии", "для Максимовича зміст малоросійських поезій – це живе історичне і побутове явище, єдине у своєму роді, тому що відображає спеціально окремий народ з його особливою долею і мораллю" [272;36]. Отже, таке різновекторне дослідження презентує авторський синтетичний підхід до визначення предметного поля фольклористики. Як представник наукового романтизму, перший ректор Київського університету визнавав теорію історичної зумовленості фольклорних явищ. Учений радить до кожного твору підходити індивідуально, виявляти науковий критицизм, послуговуючись здобутками інших гуманітарних дисциплін. Визнання М.Максимовичем естетичної функції фольклору, як правило, констатується на основі його аналізу поетики усної і писемної словесності, до якої він звертався, щоб показати "духовну велич народного генія". Він уперше порушив проблему висвітлення народної символіки як однієї з основних естетичних прикмет української пісні. Пізніше ця проблема набула свого розвитку у дослідженнях М. Костомарова та О.Потебні. У статті "Песнь о полку Игореве" М. Максимович зіставляє засоби образного вираження літературної пам’ятки з аналогічними художніми тропами та синтаксично-стилістичними фігурами українських народних пісень. Метафоризація в широкім сенсі цього слова, базована на прийомі "уподібнення", – це, на думку Максимовича, "головний спосіб вираження..., що складає справжню красу пісні, а не прикрасу" [215;540]. Отже, Максимович ставив питання про аналіз досягнення засобів поетичної краси народної словесності. Так, природу епітета науковець пояснює функціональністю та народними естетичними смаками: "Епітет виникає й існує від бажання позначити предмет найменуванням суттєвої, головної його ознаки і від народного розуміння та смаку" [215;555]. У праці "Начатки русской филологии" вчений визначає принцип, за яким розглядає категорію естетики у фольклорі: "Злиття звука і образу в слові я уподібнюю злиттю світла і тепла у вогні. І як вогонь світить і гріє одночасно, так слово здатне виражати тепло почуттів і світло думки..." [214;29]. Проте зазначений вислів доводить, що фольклор, як явище художньої творчості, не потребує наділення його окремою естетичною функцією. Втілена в різноманітних словесних формах краса сприймається як органічна властивість того, що має виняткову цінність для людини. Естетика поетичного слова випливає із самої потреби народу виражати в ньому реальне буття.

60. О. та Ф. Бодянські. Праця "Про народну поезію слов’янських племен", потрактування фольклорного тексту.

Першою вагомою науковою розвідкою була магістерська дисертація О. Бодянського „О народной поэзии славянских племен. Рассуждение на степень магистра философского факультета первого отделения, кандидата Московского университета Осипа Максимовича Бодянского”. У ній отримали розвиток його теоретичні судження щодо характеру слов’янської поезії. Кульмінацією магістерської дисертації був VII розділ, присвячений народній поезії українців. Успішно захистившись, він став одним з перших українських вчених, хто здобув науковий ступінь за дослідження у галузі слов’янознавства.
Праця вийшла 1837 року. Магістерська робота проникнена ідеями національної самобутності. Відстоюючи неповторність народу, Бодянський акцентував на потребі любові до національних першоджерел, за його словами «любов до свого рідного є справжнім ключом до істинної освіти, правильного самовдосконалення, джерела живого життя», у цьому й полягає самобутність народів. У своїй дисертації вчений звернув увагу на такі аспекти цієї теоретичної проблеми: 1) що впливає на формування національної специфіки та 2) де вона найяскравіше виявляється.
Осип Бодянський трактував фольклорний текст як "документ", що містить не індивідуалізовану оцінку історичних подій, а об’єктивну колективну оцінку. Пісні вчений розглядав як своєрідну "народну автобіографію". Національна "окремішність" народу, за О. Бодянським, визначається його релігією, філософією, правами, звичаями, історією та найґрунтовніше постає в словесності; остання генетично залежить від етнографічних реалій.