ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

СЛОВНИК КЛЮЧОВИХ ПОНЯТЬ КУРСУ

Артикуляція –робота органів мовлення (язика, губ, м’якого піднебіння, голосових зв’язок, нижньої щелепи) у процесі мовотворення; вони дають основу

для вироблення дикції, зумовлюють виразність вимови.

Висловлювання –мовленнєва одиниця, характеризована комунікативною спрямованістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Висловлювання, як актуалізована одиниця комунікації, обов’язково має свій інтонаційний малюнок. Висловлювання – об’єкт прагматичного синтаксису,предметом якого є комплекс проблем, пов’язаних із мовцем і адресатом, їх скоординованістю у процесі комунікації (чітка та прихована мета висловлювання, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

Висота тону– якість звука, що зумовлена чистотою коливання голосових зв’язок за одиницю часу. Одиницею висоти в герц (Гц), який дорівнює одному коливанню в секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, Тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20000 Гц.

Голос– звуковий потік, зумовлений дрижанням голосових зв’язок (у гортані) унаслідок проходження струменя видихуваного повітря, дієвий компонент звукового мовлення, результат складної фізіологічної та психічної діяльності людського організму; стимулюється інтелектом мовця, його емоціями, волею.

Державна мова– закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Дикція– чітка, виразна вимова звуків, звукокомплексів, складів, слів. Дикція передбачає артикуляційну точність, внормованість артикуляційної бази, добре активізує процес спілкування, дає змогу зосередитися на змісті, уникнути двозначного розуміння. Дикційна нормативність – важливий компонент культури мови.

Діалог –це обмін висловлюваннями-репліками між адресантом і адресатом.

Емфатичний наголос –виділення важливої за значенням частини висловлення (групи слів, слова і навіть частини слова) з метою передачі емоційного стану мовця. Найчастіше виявляється своєрідною мелодикою, подовженням наголошеного (іноді ненаголошеного) звука.

Енклітика– слово без наголосу, яке стоїть після слова з наголосом, утворюючи з ним акцентну єдність: нá ніч, межú очі, нагорóджений був.

Звук –членороздільний елемент мовлення, утворений за допомогою мовних органів, відрізок мовного потоку, що утворюється за одну артикуляцію.

Інтенсивність мовлення –сила вимови звуків, слів, мовних тактів, що залежить від амплітуди коливання голосових зв’язок і пов’язана з особливостями мовного дихання, підсиленням чи послабленням видиху (густоти потоку видихової енергії).

Інтонація –ритмічно-мелодійна особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи звуків, які слугують для передачі змістових і емоційних відмінностей висловлювань. Інтонацію творять: а) підвищення і зниження голосу, б) паузи, в) наголоси (логічні, психологічні, емоційні, ритмічні).

Культура мови– мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування та кодифікації.

Культура мовлення– це лінгводидактична наука, яка вивчає стан і статус норм сучасної літературної мови в конкретну епоху та рівень лінгвістичної компетенції сучасних мовців, соціальний і особистісний аспекти їх культуромовної поведінки.

Літературна мова– це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Літературна мова –оброблена та зразкова форма мови етнічного колективу, найдосконаліший різновид загальнонародної мови, сформований на традиції писемної мови й уживаний на цілій мовній території та в основних сферах суспільного життя, а саме: у науці, літературі, мистецтві, у навчальних закладах, у державній адміністрації, армії, спорті та ін.

Логічний наголос– важливий складник інтонації. Він використовується свідомо для виділення певного слова, яке адресант вважає найважливішим; логічний наголос впливає на сенс повідомлення.

Мелодика мовлення –основний компонент іннтонації. Мелодика організовує фразу, розмежовуючи її на синтагми та ритмічні групи, одночасно пов’язуючи її частини, і розрізняє комунікативні типи висловлювання (запитання, спонукання, розповідь, оклик) і виділяє найважливіший уривок висловлювання; слугує для вираження емоції, модальних відтінків, іронії підтексту. При лінгвістичному аналізі мелодики враховують мелодичні діапазони, інтервали, ступінь підвищення та пониження тону.

Милозвучність(евфонія) –характерна риса українського усного мовлення. Досягається через збалансоване вживання звуків – голосних/приголосних, дзвінких/глухих, м’яких/твердих; текст не повинен бути перевантажений словами, у яких є збіг важких для вимови чи неприємних для слуху звуків, а також словами, однаковими звукокомплексами.

Мова– основна характерна ознака і символ нації. Мова – це продукт людини (створена людиною), який постійно розвивається й удосконалюється її носіями. Основна функція мови – бути засобом спілкування, засобом збереження і передачі інформації в часі та просторі. Мова є спільною для всіх її носіїв, вона живе тільки у мовленні. Тобто мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження і передачі думок, почуттів, волевиявлень.

Мовлення– це конкретне говоріння, що відбувається в часі й має звукову (зокрема і внутрішнє проговорювання) чи писемну форму. Мова реалізує свою комунікативну та інші функції лише через мовлення, під яким розуміють і сам процес говоріння (мовленнєва діяльність), і його результати (мовленнєві твори). Мовлення активне і динамічне, суб’єктивне, є виявом вільної творчої діяльності індивіда, відображає його компетенцію.

Мовна норма– це сукупність найбільш традиційних реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених у процесі спільної комунікації.

Норми надають мові характеру впорядкованості та загальної обов’язковості.

Мовна освіта– процес і результат навчально-пізнавальної діяльності, спрямованої на засвоєння мови з метою комунікації, на мовленнєвий, розумовий естетичний розвиток особистості. Мовна освіта пропагує вивчення не лише рідної мови, а й інших мов. Вона тісно пов’язана з мовним вихованням.

Мовна ситуація– це притаманний суспільству спосіб задоволення мовнихпотреб за допомогою однієї або кількох мов.

Мовне виховання– формування естетичної сприйнятливості до цінностей світової культури й осмислення серед них місця культури свого народу. Мовне виховання розпочинається з родини і триває все життя.

Мовленнєва поведінка– використання мови учасниками спілкування в конкретній ситуації відповідно до їхніх рівнів комунікативної та мовленнєвої компетенцій.

Мовні помилки– відхилення від чинної мовної норми, санкціонованої у середовищі, що визнане як культурне, у середовищі, де плекають гарну літературну мову, дбають про функціонування естетично досконалих текстів. Причини мовних помилок: необізнаність із всеукраїнською мовною нормою, недостатнє піклування про нормативність власного мовлення, інертність, байдужість у ставленні до проблем культури рідної мови.

Мовний етикет– це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості зорієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частини культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом.

Мовленнєвий етикет– реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження. Мовленнєвий етикет – поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає ізсистеми словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність.

Модуляція– перехід від однієї тональності до іншої (в музиці); зміна тональності, а також зміна сили, висоти і тембру голосу. Як зауважує Леонардо да Вінчі, – модуляція – це напрекрасніша з усіх чарівних рис красномовства музика мовлення.

Монолог– це мовлення однієї людини, якому властиві значні за розміромвідрізки тексту зі змістовною та структурною завершеністю.

Наголос(акцент) – фонетичне явище, за допомогою якого виділяємо відповідний склад з-посеред інших складів у слові чи певний компонент у реченні. Характер наголосу, його місце, сила пов’язані з ритмом та мелодикою мовлення. Виділення частин слова, певного слова чи вислову може бути за допомогою: зміцнення артикуляційної сили голосу; піднесення висоти тону; сповільненої вимови слова чи фрази та ін.

Національна мова- це мова певного народу в усіх її виявах: літературна

мова, діалекти, територіальні й соціальні жаргони, просторіччя.

Норма літературної мови– це сукупність мовних засобів, що відповідають

системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування в

певний період розвитку мови і суспільства. Мовними нормами повинні володіти всі носії української мови. Вони є єдині та загальнообов’язкові. Мовні норми встановлюються суспільно мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами.

Органи мовлення– мовний апарат, органи людини, що беруть участь в утворенні звуків. Сюди входять мовленнєві центри мозку; системи, які координують дії всіх органів; голосові органи, резонатори; органи сприйняття мови – усної і писемної.

Партитура тексту– підготовлений за допомогою загальноприйнятих знаків запис тексту, призначеного для виголошення. Відзначають словесні наголоси, сильні логічні наголоси, піднесення й спади мелодії, паузи, подають зауваження про темп мовлення, продумано визначаючи загальний інтонаційний малюнок .

Пауза– перерва у мовному потоці, в артикуляції органів мовлення. У мовленні пауза пов’язана з мовно-комунікативними причинами: закінчення процесу мовлення або певного мовленнєвого відтінка (синтаксична пауза), потребою часу для обдумування, добирання належного слова, фрази (пауза хезитації), для увиразнення, виділення наступного тексту (емфатична пауза),

перерва у мовленні з психологічних причин (емотивна (психологічна) пауза).

Пауза може бути зумовлена і фізіологічною причиною – потребою зробити вдих (так звана люфт-пауза). За тривалістю здебільшого виділяють три види пауз: короткі, середні й довгі (при докладнішому аналізі – також найкоротші й найдовші).

Просодичні елементи –ритміко-інтонаційні елементи мовлення (мелодика, відносна сила вимови слів та їх частин, співвідношення відрізків мовлення за довготою, загальний темп мовлення, паузи, загальне темброве забарвлення тощо), які організовують мовлення, протиставляючи одні частини мовного потоку іншим.

Полілог –це розмова між декількома особами.

Письмове мовлення.Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо – це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо – це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка запису – накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило). Інший вид письмового мовлення – це читання (вголос і про себе). Процес читання – це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті.

Ритм –закономірне чергування в часі подібних явищ, впорядкований рух. Ритм набуває естетичного значення у художньому мовленні. Він може формуватися за рахунок довгих та коротких складів (античне віршування), за рахунок їх кількості (силабіка), за рахунок принципу наголошеності та ненаголошеності (силабо-тоніка), за рахунок наголосів у вірші (технічне віршування). Прозове мовлення пов’язане з ритмічною основою – вдиханням та видиханням, а також з паузами, які членують мовленнєвий потік на окремі

одиниці (такти). Мовні ритми – переривчасті й мінливі – залежать від послідовного чергування в мовленнєвому потоці голосних і приголосних, наголошених і ненаголошених, сильних і слабких складів. Ритм мовлення може бути розміреним, плавним або рвучким, гарячковим, нерівномірним.

Сила звуку –акустична ознака звука, що залежить від амплітуди коливання пружного тіла, чим більша амплітуда, тим сильніший звук.

Склад –найменша одиниця членування мовлення, що характеризується максимальною артикуляційною і акустичною єдністю звуків, які розташовані в порядку зростання м’язової напруженості й акустичної інтенсивності, має єдину вершину звучності (вона представлена переважно голосним звуком). Розрізняють склади відкриті (закінчуються на голосний: лі-си) й закриті (закінчується на приголосний: під-пис), прикриті (які починаються на приголосний: сон) і неприкритий (які починаються на голосний: ось).

Словесний наголос– наголос, який полягає у виділенні одного складу в

слові за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові, – посилення м’язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зміни висоти тону, збільшення тривалості звучання. Склад і голосний у складі, на який падає наголос, називається наголошеним.

Спілкувальний етикет– це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за

правилами, узвичаєними в певній мовній спільності. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність (Ви, мамо…; Ви, тату…).

Текст– це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов’язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

Писемне мовлення– мовлення, зафіксоване на папері. Воно є вторинним і зорієнтоване на зорове сприйняття мови.

Прокліктика– слово без наголосу, яке стоїть перед словом з наголосом і прилягає до нього: по дорóзі, мої синú.

Стиль– це 1) сукупність мовних засобів, що їх свідомо чи несвідомо добирає автор тексту (писемного чи усного) з огляду на їх придатність для реалізації мети висловлювання; 2) спосіб формулювання думки. Залежно від мети спілкування розрізняють стилі:

1) індивідуальний – сукупність мовних засобів, що характеризують

творчість одного письменника чи певний літературний твір, літературний напрям.

Наприклад: стиль Лесі Українки, стиль повісті Уласа Самчука “Волинь”;

2) функціональний –стилістичний різновид сучасної української мови, для якого характерний добір мовних засобів, що придатні для певного типу висловлювання.

Суржик– своєрідний різновид народної мови, утворений на основі змішування елементів двох контактуючих між собою мов, в Україні найчастіше – української та російської. Він поширений здебільшого серед малоосвічених верств населення, людей, які не дбають про підвищення рівня своєї мовленнєвої культури. Основний чинник, який зумовлює його створення й поширення, – це недостатня увага державно-політичних структур до питань самого життя національної мови. Така політика переважно заздалегідь спланована і спрямована на звуження сфер функціонування мови та асиміляцію її носіїв.

Такт –основна одиниця ритмічно-інтонаційного членування речення, що вимовляється одним безперервним вимовним потоком і виділяються паузами.

Тембр –якісна ознака звука, забарвлення, якого надають йому обертони. Тембр залежить від джерела звучання, будови органів мовлення та величини резонаторних порожнин, психічного стану людини, експресивності мовлення. Темброві особливості дають змогу розрізняти на слух голоси людей, звучання різних інструментів тощо.

Темп– часова характеристика усного мовлення. У це поняття входять: 1) швидкість мовлення загалом, 2) час звучання окремих слів, 3) інтервали і довжина пауз. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий, однак не повинен бути механічним, випадковим. Він є семантично важливим елементом мовлення, засобом розрізнення мовцем важливої / неважливої інформації. Темп мовлення може уповільнюватися та пришвидшуватися навіть у межах одного речення. Уповільнюючи темп, мовці виділяють інформативно важливу частину фрази або слова; переважно вони вимовляються роздільно й чітко. Натомість вставні конструкції, містячи другорядну інформацію, вимовляються швидше, ніж усе речення.

Темпоритм– органічна взаємодія темпу мовлення з ритмом. Темпоритм у мовленні – один із найвпливовіших засобів вияву внутрішньої енергії думки, сили почуття, вольової наснаги. Зміст і сила переживань – основа темпоритму поведінки людини в різних ситуаціях. Внутрішній ритм плину біологічних і психологічних процесів організму й зовнішній темпоритм фізичної дії та темпоритм мови органічно скоординовані (хоч такий зв’язок зовнішньо може бути й контрастним).

Усне мовлення– це форма реалізації мови, яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, становить процес говоріння. Усне мовлення є первинним.

Фонаційне (мовне) дихання –дихання під час мовлення, коли до фізіологічної функції (вводити в організм кисень і забирати вуглекислий газ) приєднується голосова – відбувається голосоутворення. Фонаційне і фізіологічне дихання мають свої особливості. Фізіологічне дихання: людина дихає невимушено, автоматично; вдих за часом дорівнює видиху; елементами дихального процесу є вдих – пауза – вдих. Фонаційне дихання: людина свідомо регулює процес дихання; вдих короткий, швидкий, а видих повільний; елементами дихального процесу є: вдих – видих йде разом з говорінням – вдих. Час видиху довший, ніж час вдиху.

Фраза –основна одиниця мовлення, фонетично-синтаксична єдність, що має певну синтаксичну структуру, змістову закінченість, інтонаційну оформленість і відділяється від таких же одиниць паузами.

Фразовий наголос– наголос, за допомогою якого виділяються найважливіші за комунікативною метою комплекси.

Чистота мовиполягає у тому, щоб 1) вживати нормативні слова, їх форми, словосполучення, дотримуватися норм правильної літературної вимови (орфоепічних норм); 2) без потреби не вживати іноземних слів та висловів;

3) уникати варваризмів, які засмічують мову; 4) позбуватися діалектизмів, які доцільно вживати тільки у відповідних типах літературних творів і в певних життєвих ситуаціях (можна вживати діалектизми, які є назвами специфічних для певного регіону реалій); 5) не вживати жаргонних слів та висловів.