ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Українська культура як історичний феномен – загальна характеристика.

Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво іпольську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема навізантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. У тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх , на яких так багата Україна.

3.Предмет і завдання курсу *Історія української культури* , його місце в системі дисциплін вищих навчальних закладів України.

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.Культура, від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток.Культуру поділяють на матеріальну і духовну:Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства. Історія культури вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Предметом вивчення вузівського курсу історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у полікультурному світі, поділяючи і шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-культурного середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти особливості національної культури.

4.Культурно – еволюційні процеси на території України в доісторичні часи.

Майже вся епоха кам'яного періоду характеризується привласнюючим способом життя людини. А це означає, що в кам'яний період людина займалася переважно збиранням, жила в безпосередньому контакті з природою і існувала за рахунок того, що давала природа.
За часів пізньої доби мезоліту в людських спільнотах з'являються перші ознаки змін в привласнюючому господарюванні .З'являються перші ознаки землеробства, людина починає приручати диких звірів., В епоху неоліту (приблизно 7-6 тисячоліття до н.е.) відбувається повний перехід людини до відтворюючого господарства; від збирання, мисливства, рибальства людина, протягом цих тисячі років, переходить до землеробства і тваринництва. В цей же період людина переходить до побудови постійних і більш міцних жител. Зрештою неолітична революція в цілому означала перехід людини до сільського побуту.

Відбувається концентрація людських спільнот в досить великих поселеннях. У зв'язку з цим відбуваються зміни в соціальному устрої, соціальній структурі суспільства. Людські спільноти об'єднуються в нову соціальну спільність – племена.

Осідлий спосіб життя призводить до значного природного приросту суспільств і в зв'язку з цим мають місце великі (для тих часів) переміщення землеробів і скотарів на нові місця з метою освоєння нових земель і пасовиськ. Набирають поширення міжплемінні господарські зв'язки. Обмін продуктами харчування доповнюється виробами домашнього вжитку, гончарними виробами. Внаслідок неолітичної революції новим явищем обмінів стає розгалужена мережа багатоступеневого обміну (обмін заради нового обміну: обмін одного продукту на продукт-посередник з метою подальшого його обміну на потрібний продукт).Неолітична революція одержує подальший розвиток в часи бронзового віку. Поглиблюється спеціалізація виробництва. Бронзова доба поглиблює спеціалізацію появленням таких галузей як видобування руди, виплавка бронзи, виготовлення різних предметів і знарядь і бронзи та інших металів, причому помітно визначається спеціалізація по регіонах. Розширюється предметна структура обміну, предметами обміну стають метали (бронза, мідь, золото), готові вироби з цих металів, гончарство доповнюється виготовленням фаянсових виробів.
-перші ознаки суспільного поділу праці. Поглиблення спеціалізації приводить до того, що окремі племена займаються окремими видами діяльності, і обмін між ними відбувається за ознаками спеціалізації.

-високого рівня досягають такі сфери господарювання як хліборобство, тваринництво, ремесло, прядіння і ткацтво, завершується формування техніки обробки каменю, виникають перші спроби обробки металів.

Залізна доба на території України пов'язана з цілим рядом культур, характер для того часу (12-8 століття до н.е.), зокрема кіммерійська культура, скіфсько-сармато-антична культура а також ранньослов'янські культури.

Для всіх цих культур були характерними відносно висока продуктивність сільського господарства, орне землеробство (причому з використанням металевих знарядь праці), свійське тваринництво (особливістю було те, що воно характеризувалося стійловим утриманням тварин), високим рівнем ремесла, поглибленим суспільним поділом праці. золото, срібло – гроші). Поява загального еквіваленту на рубежі доісторичних і стародавніх часів означала зміну в характері обміну. За таких умов можна говорити про появу перших ознак торгівлі.

5.Язичництво :питання його розквіту і занепаду в українській традиційній культурі.

Одним з найвпливовіших факторів формування української культури була язичницька релігійна система, яка панувала більш ніж півтора століття. Для неї був притаманний тотемізм, фетишизм, анімізм. Оскільки язичництво є натуралістичною релігійною системою, важливу роль відігравало і географічне розміщення та наявність природних ресурсів. Для слов’янського язичництва характерне домінування аграрних культів, що зумовлено особливостями господарювання.

Язичництво (з давньоруської мови «народ», або поганство від лат. paganus — «селянин; язичник») — будь-яка політеїстичнарелігія, пантеїстичні, а також генотеїстичні вірування, світоглядні системи з погляду монотеїстичних релігій (наприклад,християнства, ісламу). У сучасній науці слово "поганство" є лайливим по відношенню до не монотеїстичних релігій.^[1

Розглядаючи язичництво як явище, можна виділити такі ознаки:-Язичництво — це спосіб життя, а не лише релігія.

-У язичництві Божественне — іманентне, присутнє у всіх речах світу, є частиною твореного ним світу і підкоряється його законам. На противагу цьому, в монотеїстичних релігіях Бог — це трансцендентна особистість, що може бути присутній у твореному ним світі, але не тотожний йому і не залежить від його законів.-Культ героїзму (священний героїзм) — геройський вчинок представляється як вищий чин, часто прирівнюваний до діянь богів/бога.-Язичництво є внутрішньоорієнтованим — переживання божественного відбувається передусім усередині конкретної людини, тоді як більшість семітських релігій — зовнішньоорієнтовані (цінується передусім зовнішній вияв вірувань та релігійних переживань, як от ходіння в храм, жвава участь у ритуалах тощо).-На Русі (у Києві) язичництво було поширене до насадження християнства. Найвідомішимируськими богами були: Перун (бог грому), Хорс та Дажбог (боги сонця), Мокош (богиня прядіння), Велес (або Волос) (покровитель худоби), Сварог (бог-коваль), Сварожич (бог-вогонь), Ярило (бог родючести та плодючести) та інші.-У 988 році князь Володимир хрестив Русь, зробивши язичництво поза законом. Але язичницькі волхви ще протягом двох з половиною століть піднімали повстання на околицях держави. У дальших від столиць князівств місцевостях язичництво зберігало провідну роль ще у 13 столітті (Галичина, Волинь).Деякі язичницькі культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякі трансформувалися у християнські обряди з елементами язичництва (так зване «двоєвір'я»та синтез релігій: коломийки, веснянки, колядки, щедрівки, корогоди, свято Івана Купала, масляна, оскільки церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі

6.Матеріальні й духовні цінності населення Київської Русі. Основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні йорне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальствоі бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка йобробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями. Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, Згодом зародилися товарно-грошові відносини..Відбувалося швидке зростання міст. Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.Родова община називалася «мир» або «вервь» (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). Діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону «Руської правди» (ХІ—ХІІ століття) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам.Релігійні вірування .Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів ідухів.Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — богвогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інші .У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд іДір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988—990 рр.

7. «Слово о законе и благодати» митрополита Иллариона.Первое дошедшее до нас произведение оригинальной русской литературы — «Слово о законе и благодати» Илариона, написанное между 1037 и 1050 гг. О самом Иларионе известно только, что он был по происхождению русский, рано стал монахом и священником. По настоянию князя Ярослава Мудрого Собор русских епископов поставил в 1051 г. Иллариона митрополитом. Ранее эту высшую церковную должность в Киевской Руси занимали только греки. Произведение Илариона состоит из трех частей, на содержание которых указывает его полное название: «О законе, данном Моисеем, и благодати, и истине, данных Иисусом Христом… похвала кагану нашему Владимиру, который крестил нас, и молитва к Богу от всей нашей земли». (каган- верховный правитель, царь). В поэтических и очень образных сопоставлениях Иларион пытается разъяснить основные христианские догматы, особенно догмат об умонепостигаемом единстве Божественной и человеческой природы во Христе. Иларион выстраивает ряд из17 событий Его земной жизни. Иларион считал, что в такой форме истинность одного из основных догматов христианства будет более доступна древним русичам, чем в абстрактной, чисто богословской форме. Тем более, что все эти эпизоды из земной жизни Иисуса Христа верующие могли видеть на стенах храмов. Иларион восторженно описывает преимущества христианской веры перед языческими обрядами. «Мы уже не идоло служители, — с гордостью пишет он, — а христиане, уповающие на вечную блаженную жизнь; мы уже не строим капищ, а воздвигаем храмы». После кровавых языческих жертвоприношений христианство было воспринято на Руси как «истинно свет» знания, как «свет разума», как путь к спасению и к вечной жизни. Восхваляя Владимира за Крещение Руси, Иларион оценивает это событие как «великое и дивное». Под «законом» Иларион понимает Моисеево законодательство, изложенное в Ветхом Завете. На смену древнееврейскому закону пришла «благодать», под которой понимают духовные ценности, содержащиеся в христианской вере и, прежде всего, олицетворение этих ценностей — сам Иисус Христос. Закон был лишь тенью Истины, первой ступенью к ней, благодать — сама Истина. Иларион является автором и ряда других дошедших до нас сочинений. Особой точностью и ясностью изложения богословских вопросов отличается его «Исповедание веры».

9.Культурне життя Русі – України в ХІІІ – першій половині ХVІ Напередодні монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо раховувати й дрібні, то біля 30-ти. 1237—1240 рр. Монголо татарський погром. У 40-х роках XIII століття для більшості князівств Русі почалася іноземна навала. За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодногоміста. У ряді виробництвспостерігалося падіння або забуття складної техніки. Зв'язок міста з селом, який зароджувався, широка торгівля великих міст з периферією були знищені. Відбувся відрив Русі від світових торговельних шляхів. Татари вільнили православне духовенство від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння. Литовське правління, що постало на українських землях з другої половиниXIV століття, кардинально не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики «нічого не змінювати і нічого не вводити» якнайкраще відповідав інтересам підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло інтенсивним зв'язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву культуру. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і наук. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну. Набули більшого розвитку філософські та політичні погляди. З поступовим розвитком в XIV — XV століть торгівлі, відновленням дипломатичних зв'язків, відродженням паломництва відбувалося розширення географічного кругозору людей. «Слово про погибель Руської землі». З середини XV століття в європейському книговиданні настають радикальні зміни, пов'язані з виникненням книгодрукарства. Друкування книг 1491 р. у Кракові, у 1517—1519 рр в Празі, У Римі 7 лютого 1483 р Львівська друкарня 1460р. У другій половині XIII століття починається будівництво кам'яних замків у Луцьку, Кременці, Хотині.. З кінця XIV століття на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення війни і розвиток військової техніки. У XV столітті архітектура все частіше повертається до київських традицій. Будуються дерев'яні храми: церква Святого Духа в Петеліче, собор Благовіщення у Ковелі.

На іконопис Галицько-Волинського князівства кінця XIII — XIV століть вплинула київська школа.У XIV столітті посилюються народні мотиви. Так, у сюжетах композицій «Різдва Христова» і «Успіння Богородиці» вже були побутові і пейзажні елементи. Вони присутні в розписі стінКирилівської церкви у Києві (XIV століття), Онуфріївської церкви в селі Лаврові (XV століття), вірменського собору у Львові (XIV — XV століття).На другу половину XIII — XV століття припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів — народних лицедіїв, співаків, музикантів, танцюристів.

У другій половині XIII — XV ст. українські землі переживали певне призупинення розвитку окремих ланок культури, пов'язане з наслідками монголо-татарського нашестя і втратою Києвом значення політичного, торговельного і культурного центру України-Русі. Головним осередком розвитку української культури в цей час стає Галицько-Волинське князівство, менш розорене, яке перебувало у більш сприятливому геополітичному становищі. У культурі XIII — XV ст. помітним стає західноєвропейський вплив.. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи.

10. Вплив Візантії на формування архетипу української психокультури. Річ у тім, що архетипи візантійської психокультури і риси візантійського психотипу певним чином тотожні архетипам української психокультури та рисам її психотипу.
Візантійський психотип можна визначити як фрустраційно-стресогенний, "де фрустраційність виявлялася в гіпертрофованій ортодоксальності та екзекутивно-жіночому началі психокультури". Екзекутивність визначається як комплекс таких ознак: поміркованість у дії, реальна перевага споживання над творенням; рефлексивне мислення, уява і враження як основний інструмент пізнання дійсності; соціальна привабливість; незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному та вольовому союзникові. А також ефективність, перевага репродуктивних та збережувальних форм над творчими та продуктивними. Візантинізм як психокультурне продовження грецьких традицій базувався на архетипі замкненого, циклічного відтворюваного космосу, у якому все, що буде, уже колись було, а отже, домінує жіноче начало.
Перетворення тут немає, є лише відтворення. Якщо екзекутивне мислення уникає проблемності та поліконцептуальності, інновацій і вчинків, то екзекутивна воля уникає спрямованості в майбутнє. Ряд дослідників виходить з того, що візантійський психотип займає проміжне становище між орієнтальним (східним) та окцидентальним (західним), це - суперечливий синтез, у якому, залежно від історичного періоду, домінують західні чи східні ментальні впливи.
Зазначимо, що подібної долі зазнав і український психотип. У зв'язку з певною спорідненістю з візантійським психотипом, нашими теренами та духовним життям органічно було сприйняте православне християнство, в якому і до сьогодні помітний синтез релігійних обрядів з давніми дохристиянськими традиціями та святами. Отже, результатом взаємовпливу культур інших народів на території нашої країни став особливий спосіб світобачення, який закарбувався у світогляді, світовідчутті, психології, звичаях і традиціях українського народу - тобто у психічному складі. Психічний склад української нації є результатом інтеграції елементів орієнтально-екзекутивної культури Сходу й окцидентально-інтенціональної культури Заходу. Ці елементи органічно переплелися між собою і з'єдналися з автентичною культурою українців і дали неповторний сплав матеріального і духовного прояву. Дослідники психічного складу української нації відзначають такі його характерні риси, як любов до землі, природи, людей; повага до старших, батьків; працелюбність. Не бракує українцям і доблесті, хоробрості, героїзму і відваги, як виразу їхніх національних почуттів, про що свідчать численні повісті, думи.
Сердечність, м'якість, ніжність чоловіка поєднуються з активністю, незалежністю, самостійністю та рішучістю жінки. Психічний склад українця зінтегрував у собі низку протилежних якостей - споглядальне світовідчуття, смиренність, моральне самовдосконалення, пристрасне бажання змін на краще, прагнення до пізнання, дії, перебудови, героїзму. Ця низка протилежних якостей і характеристик являє собою елементи орієнтально-екзекутивної і окцидентально-інтенціональної культур, а також, якщо говорити стосовно психології особистості - прояв фемінності (екзекутивності-жіночності) і маскулінності (інтенціональності-чоловічості), а їхня інтеграція - прояв андрогінності.
З викладеного вище напрошується висновок - українські жінки та чоловіки вміють інтегрувати у свідомості та гармонізувати як маскулінні, так і фемінні якості. Проте, ми не завжди усвідомлюємо цю здібність, бо як і всяку здібність її треба формувати. У свідомості українця є задатки, є всі позитивні передумови формування зрілої, гармонійно сформованої особистості, яка передусім є продуктом належного виховання, самовиховання і усвідомлення себе особистістю. Сьогодні, певно у зв'язку з історичними чинниками, простежується феномен превалювання фемінного над маскулінним у розвитку особистості українця, тобто превалювання орієнтально-екзекутивного елементу психотипу. Оскільки українському психологічному складу більше притаманна психологічно розвинена творча землеробська свідомість, яка пов'язана з вшануванням землі та любові до неї, то в психологічному складі українського етносу превалює жіноче начало, як це зазначає ряд дослідників. І наслідком цього є: індивідуалізм, екзекутивність, інтровертованість, емоційно-естетична домінанта і толерантність.
Фемінність української культури тлумачиться як домінуюча орієнтація чоловіків і жінок на пошанування ними поступливої, дружньої поведінки і перевага соціальних цінностей над его-цінностями. Що являє собою український індивідуалізм? Сучасні дослідники вважають, що український індивідуалізм не є активним (предметним), а є чуттєво-споглядальним, інтроспективним. Він не є механізмом індивідуації, боротьби за подолання перешкод, навпаки - це індивідуалізм самозамкненості та ізольованості, де активність виявляється лише в екстремальних умовах. І тому українському індивідуалізму не притаманна постійна інтенціональна складова (життєствердження через індивідуацію), вона є ситуативною. Наступною, так би мовити, властивістю в психологічному складі українців є екзекутивність. Взагалі екзекутивна психокультура корелює з репродуктивно-відтворювальним началом.

11.Роль братств та братських шкіл в українській культурі.Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Вони створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Витрати братств покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського братства важливим джерелом прибутків була друкарня. Братства дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі, захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. З кінця 16 – початку 17 ст. братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, братства виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Одночасно братства розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академіюПершу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.), Вінниці, Кам’янці-Подільському, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська.. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика,

12.Реформація та Контрреформація в Європі та їхній вплив на культуру українства. Реформа́ція- християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.Відомі:Мартін Лютер, Жан Кальвін та УльріхЦвінглі. Реформація викликала відповідну реакційну політику з боку Католицької Церкви, яка отримала назву Контрреформація.На Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у 15 ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса , через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в 16 ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Реф.рухи особливо сильно почали проникати на Україну після Люблінської унії 1569, проте вони не охопили усього обширу українських земель і всіх прошарків населення. Реф. певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких загрожена католицьким наступом, особливо після Берестейської унії 1596, «руська» віра набрала ознак національної ідентичності. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.Церковна культура: з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову такі твори, як «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), Євангеліє В. Тяпинського у кін. 16 ст., Пересопницьке Євангеліє (1556—61), базовані переважно на протестантських текстах. Ці переклади вживано не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («Тріодіон», 1664). Ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні церковно-слов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизмили наука всім православним христіяном...», 1585) та двомовні паралельні публікації окремих творів, — українсько-білоруською і польською мовами.Освіта: визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-білоруська молодь (напр., соцініянські й аріанські школи на Волині).Соц-політич.сфера: також зростанням національної свідомості й політичної активності козаччини, яка, переймаючи у першій половині 17 ст. провід українсько-національного життям, ставила щораз більший опір польському пануванню в Україні й активно підтримувала православну церкву проти наступу католицизму. Шукаючи союзників проти Польщі, козаччина, у своїй зовнішній політиці, почала орієнтуватися також на допомогу протестантських держав (Швеція, Трансільванія, Бранденбурґ).Перехід української шляхти до протестантизму не мав масового характеру. Українські шляхтичі прагнули розширення своєї влади й обирали католицизм. Протестантизм в українських землях не знайшов підтримки, а вплив Реформації виявивлявся у застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви.Успішна боротьба католицької церкви (особливо ордену єзуїтів) і польського уряду проти протестантизму й неґативне ставлення православної церкви до «люторів», , позбавили Реформацію певної соціальної бази, а перемога української національної визвольної революції у середині 17 ст. відкривала в Україні шлях іншим культурно-політичним течіям та впливам (бароко).

13.Українське культурно-національне відродження другої половини XVI - першої половини XVII ст.. український народ був позбавлений власної державності. Українські землі перебували у складі кількох іноземних держав..Сприятливі умови склалися у Великому князівстві Литовському.,підтримувалися й відроджувалися разом з православною вірою та руською мовою, що визнавалися державними. Литовські можновладці перебрали й традиційний для Русі - України спосіб життя. Ситуація змінилася, коли українські землі потрапили під владу Польші. Маючи високорозвинену культуру, спрямовану на західноєвропейський католицький світ, Польське королівство домагалося підкорення українських земель задля збільшення території та збагачення. Відмінна культура українців перешкоджала загарбницьким планам корони. Тому ні про яку підтримку й заохочення культурного поступу українців за давніми традиціями не було й мови.Водночас через Польщу в Україну потрапляли ідеї Відродження,Реформації й Контрреформації, набувала поширення західноєвропейська система освіти. Не маючи власних вищих навчальних закладів, українці навчалися в європейських університетах, .прилучаючись там до, західноєвропейських наукових та мистецьких ідей, збагачуючи ними рідну культуру. Першою в Україні національною школою вищого рівня булаОстрозька Академія, заснована близько 1576—1580 рр. у маєтку князя Костянтина-Василя Острозького на Волині. Першим ректором академії був український шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. В Острозі викладалися «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Точна дата початку книгодрукування в Україні не відома. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий 1574 р. у Львові Іваном Федоровим. Найновіші дослідження свідчать, що перша українська друкарня ймовірно існувала у Львові ще за століття перед тим. 1574 р. у Львові у друкарні Федорова вийшов перший український друкований підручник «Буквар». Новий Завіт» (1580 р.) Острозьку Біблію (1581 р.). Герасим Смотрицький. «Ключ царства небесного» (1587 р.) Івана Вишенського. «Послание до всех обще в Лядской земли живущих». У другій половині XV ст. українські православні міщани — торговці й ремісники — створили першібратства, які обстоювали інтереси православної церкви. Спочатку братства надавали матеріальну допомогу храмам, підтримували дисципліну в церкві, опікувалися сиротами і старцями.Згодом вони почали впливати на обрання священиків, єпископів. Братства існували в кожному місті й містечку Галичини, Волині, Поділля, Київщини. Братства організовували друкарні, де видавали церковні книги, засновували школи, у яких навчання велося українською мовою. Особливо відомими були Успенське братство у Львові (1585 р.), Київське Богоявленське братство (1615 р.), У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської ЛавриПетро Могила заснував при лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською колегією. Основу навчання складали «сім вільних наук», які поділялися на «тривіум» (граматика, риторика, діалектика) і «квадріум» (арифметика, геометрія, астрономія, музика). У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила., запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.

15. Життя на Великому Кордоні: козацький побут.Великий Кордон зіграв головну роль в становленні українського козацтва. Сучасні історичні дослідження доводять величезну подібність між українськими козаками, та іншими подібними військово-корпоративними спільнотами, які існували одночасно з ними в Європі: хорватські граничари, угорські гайдуки і секеї, донські козаки, та деякі менші. Ці спільноти були подібні за причинами своєї появи, структурою, та долею — усіх їх було позбавлено самоврядування в XVIII ст., коли загроза з боку Оттоманської Порти зменшилась (і скрізь ці процеси пройшли не зовсім мирно). Звісно ж були і відмінності між ними, які пояснюються специфікою історичного розвитку кожної з цих спільнот, та народів, вихідцями з яких вони були. Для Європи ці суспільства були нетрадиційними, але лише вони могли ефективно виконувати роль авангарду християнства. Головна відмінність українського козацтва від споріднених спільнот полягала у тому, що Литва і Польща не змогли використати закладеного в ньому потенціалу в інтересах держави, на відміну від панівних верств Хорватії, Австрії, Угорщини та Московії, які вчасно усвідомили ефективність подібних спільнот і змогли належним чином забезпечити фінансування і організувати стосунки з ними. Разом з тим сторони по два боки кордону були не такими вже й антагоністичними, зокрема можна згадати численні союзи українських козаків з татарами та турками, а хорватські граничари неодноразово заявляли, що «готові швидше повернутись під владу турків, ніж підкоротися хорватським панам». За своїм суспільним становищем це переважно були привілейовані, проміжні між шляхтою і селянством суспільні верстви. Усвідомлюючи свою станову зверхність над селянами, і іноді ставали засобом придушення селянських виступів, хоча досить часто вони разом з селянами брали участь у повстаннях.

16.Військове мистецтво козаків. Козацький міф в українській культурі .У світову скарбницю військової майстерності внесли свою вагому частку Остафій Дашкевич, котрий вперше дав у руки воїнам вогнепальну зброю; Самійло Кішка, що придумав і побудував "чайки"; Дмитро Вишневецький, який почав робити надзвичайно легкі й міцні "чайки" з волових шкур і першим здійснив "морський десант"; Іван Богун — він винайшов "кобзанку" і "вогненні колеса"; Богдан Хмельницький — батько мобільної артилерії, що поставив гармати наколеса.При зимовій обороні Умані під керівництвом Івана Богуна за його командою городяни збудували "кобзанку".Вони до тих пір обливали земляний вал навкруг фортеці водою, поки він не вкрився товстим шаром льоду, і фортеця стала неприступною.Сильний жах охопив армію Чернецького, як побачила "вогненні колеса",воїни кричали: "Це божа кара!" і тікали світ за очі. Це "страхіття" тежвинайшов Іван Богун. Звичайне колесо обмотували ганчір’ям, обливали смолою, підпалювали і пускали котитись із кріпосної стіни. З великого переляку армія Чернецького біглаз-під Умані, не розбираючи дороги. Вони вважали, що то дійсно кара Божа падає на них за їхні гріхи.За часів середньовіччя воювали, як правило, тільки вдень, козаки ж для успіху застосовували і нічну атаку.Уміло використовували вони також звичаї турок і татар. Козакизнали, що під час намазу, тобто молитви, правовірний мусульманин, що б там не було, не мав права відволікатися, бо він спілкувався з Аллахом і знаходився під його охороною. Скориставшись цим, козаки у битві під Хотином перебили п’ять тисяч турків.Козаки вперше у світі поставили артилерію на колеса.Робилося це просто: гільза настромлялася на вістря списа, порох підпалювався і спис кидався якомога далі в бік противника. Уже перших кілька залпів "ракет" нагнали такого жаху на ворогів, що тим годі було й думати про опір. До того ж "ракети" вибухали стільки разів, скільки було в них мішечків пороху. "Пекельна зброя" зробила свою справу: завойовники втекли світ заочі.Торпеди теж винайшли козаки. Колоду видовблювали з двох боків(одна заглибина для заряду, інша для пороху) і підпалювали порох... По воді колода пливла із шипінням і димом прямо на турецьку галеру, а стикнувшись із нею, вибухала, пробивала дірку у борту і всередині спалахувала пожежа. В часи Запоріжжя Великий Луг був укритий пралісом. Із тої деревини козаки будували великі однощоглові веслові човни. На подив професійних мореплавців вони перетинали Чорне море, з’являлись в Малій Азії, козаки руйнували ворожі міста, визволяли бранців і повертались додому, на Січ.Ці вузькі, довгі, легкі в русі човни називалися "чайки", мабуть тому, що були обшиті просмоленими снопиками очерету і зовні нагадували птахів, котрі, склавши крила, погойдувалися на хвилях.. До речі, винайшов і першим побудував "чайки" гетьман Самійло Кішка, ще до свого полону. Попри великий розмір "чайки" відзначалися надзвичайною маневреністю,ходили і на веслах (15–20 пар), і під вітрилами. Відсутність надбудови робила їх настільки легкими, що в разі потреби команда на руках переносила човен куди завгодно."Чайка" мала ще одну перевагу над морським кораблем — коли виникала потреба хутко змінити напрям руху, вона не розверталась. Підводний човен теж винайшли козаки. Зовні його корпус обшивали шкірою, накривали герметичною палубою і завдяки додатковій вазізанурювали під воду. На палубі вертикально ставили шахту, в середині якої перебував козак. Він оглядав горизонт і вів човен. Шахта водночас служила і для проникнення повітря всередину човна. Під водою човни рухалися за допомогою весел, герметичність бортів у місцях отворів для весел забезпечували шкіряні манжети. Такі дані наводить письменник Віктор Савченко у статті "Чи мали козаки Чорноморський флот?"

17.Козацьке бароко як самобутнє культурне явище українців.Період другої половини 17 — 18 століття Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми. В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста та Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний. ^[2]Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким», бо саме, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.^[3]«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого-деревяна.Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне - небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського "Всенародне торжество").

18.Вплив української культури ранньомодерного часу на розвиток культурних процесів у Росії. Стефан Яворський. Феофан Прокопович. З появою на Україні бароко , впливом візантійської, більш розвиненої культури, а також виникненням сприятливих для духовного розвитку умов, рівень українського мистецтва почав стрімко підніматися вгору. Період XVI-XVII століття можна сміливо назвати впливом розвиненої української культури на дещо відсталу російську.Наступним етапом після іконописного і світського живопису стали – портрети, які виконані прийомами іконописної техніки. Це призвело до зростання популярності замовлення власних портретів та створення картинних галерей. Ця тенденція розповсюдилася і серед багатих російських поміщиків та графів. Однією з причин впливу українського живопису на російське мистецтво був виїзд талановитих художників до Петербургу в Академію мистецтв. Таким чином Левицький , Боровиковський, Лосенко переносили особливості української школи до Росії.У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі і хорового і оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджала до Москви чи Петербургу. Наприклад, більшість хористів царської капели були вихідцями з України. Видатні композитори, такі як Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель залишали межі своєї Батьківщини. К.Розумовський зібрав 2.300 творів оперно-симфонічної та камерно-інструментальної музики. Отже, піднесена у своєму розвитку українська культура в XVI-XVII столітті впливала і вступала в конфлікт з російським мистецтвом. Але вплив полягав не лише у появі шкіл, академій та колегіумів, які створювали структуру знань, а й в тому, що багато талановитих українських діячів мистецтва виїжджали до Москви та Петербургу.Стефан Яворський – українець, випускник Києво-Могилянської Академії, богослов, філософ, поет. Став митрополитом Рязанським і Муромським, президентом Синоду Православної російської церкви, протектором Слов'яно-греко-латинської академії, яку став перетворювати у дусі«латинських навчань» за українським зразком.Феофан Прокопович-- український богослов, поет, математик, філософ, ректор Київської академії, архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. 1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент». 1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.

19.Українська культура середини – другої половини XVIII розвиток української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики Росії та Польщі. Тяжкі часи настали для академії після 1709 p.; кількість учнів зменшилась більш, ніж у 10 разів У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні верстви суспільства. Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу. Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. У цей час з'являються козацькі літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни українського народу. Перший систематизований підручник з історії під назвою "Синопсис» Видавались книжки С Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.Так, німець за походженням Йоган Готфрід Шедель (1680—1752), який тривалий час працював у Росії, під час перебування в 1731— 1752 pp. у Києві створив такі шедеври українського бароко, як дзвіниця Софійського собору, , надав барокових форм будинку митрополита у Софійському монастирі. В 1731—1/44 pp. Шедель звів славетну Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка на той час була найвищою спорудою не тільки в Україні, а й на теренах Російської імперії.З середини XVIII ст. будівництво в Україні послаблюється. На зміну українському бароко з'являються монументальні будови в стилі рококо з деякими перехідними формами до класицизму та будівлі у стилі російського бароко (Андріївська церква та Маріїнський палац архітектора Б. Растреллі). В стилі європейського бароко зведено собор св. Юра у Львові і ратушу в Бучачі, Успенський собор в Почаєві.У другій половині XVIII ст. із скасуванням самоврядування в Україні українські митці переїхали до Петербурга, де намагались створити «все-імперський» мистецький центр. Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, поєднавши українське мистецтво остаточно із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони розпочали новий період розвитку російського мистецтва, порвавши із закостенілими на той час шаблонами візантійсько-московського іконопису та виводячи російське мистецтво на широкі світові шляхи. Реалістами класичної школи були В. Тропінін (1776-1857) на Поділлі, М. Теренський (1723-1790) у Перемишлі, Л..До середини XVIII ст. в Україні з'явилось близько ЗО драматичних творів — шкільних драм, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п'єси різдв'яних і великодних циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. До них належить драма Ю. Кониського (1717—1795) «Воскресение мертвых» (поставлена в Києво-Могилянській академії в 1747 р.), в якій різко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодішнє судочинство. Історичній темі присвячені драми: «Володимир» (1705) Ф. Прокопови-ча і «Милість божія» (1728) невідомого автора.В українському музичному мистецтві XVIII ст., з одного боку, зберігалась тенденція розвою традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого — українська музика набувала класичних форм. У першій половині XVIII ст. центром музичної культури була Київська академія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів.Львові.З глуховської школи вийшли три найвидатніших композитори: М. Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель, які мали неперевершені заслуги в царині церковної музики на рівні тогочасних західноєвропейських композиторів. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в Італії (Березовський і Бортнянський), а після продовжили свою кар'єру в Петербурзі.

20. Троїцький собор у Новомосковську, колишньому запорозькому місті Самарь (Новоселиці), центру Самарської паланки. Споруджений у 1772—81 народним майстром Якимом Погребняком із дерева без жодного залізного цвяха. Конструктивно і композиційно. Архітектура собору проста і велична. Особистість її полягає в тому, що собор має 9 куполів замість 5-ти традиційних. Краси надають 9 чотириярусних бані, поставлених по три в ряд. Тому собор ніби складеться з трьох поставлених в ряд церков. В соборі було 3 престоли: головний – Святої Трійці та два бічних. Вражала урочистість і легкість будівлі: будівничому так вдалося майстерно скласти і скріпити між собою колоди. Витвір мистецтва становив і іконостас собору. Козацький собор цікавий ще однією деталлю: він побудований без єдиного цвяха на прохання замовників,які вважали, що не можна вбивати цвях у храм Спасителя – Ісуса Христа, який був розіп’ятий на хресті саме за допомогою цвяхів. Більше 50 років простояло творіння Якима Погрібняка, перш ніж виникло питання про ремонт козацької споруди. В 1830 році розпочались роботи, які тривали п ять років. Під будівлю було підведено цегляний фундамент, а бані,які були зеленого кольору, покрили позолотою. Собор було знову освячено і в ньому відновилися служби. Щоправда,під час ремонту зірвався з самої верхівки майстер і загинув. Це був косметичний ремонт. Бані собору продовжували хилитися всередину, бо в самих стінах зіпсувалося немало колон. Пам’ ятник запорозького мистецтва потребував корін ної реставрації. І ось на початку 80 років на торгах було доручено майстру Кажинкову зробити реставрацію собору. Однак Кажинков почав шахраювати: він не викидав згнилі від часу колоди,а замазував їх. Шахрайство було розкрите міським головою, горе-майстру було вказано на двері. На нових торгах за цю справу взявся майстер свого діла - Олексій Пахучий. З великою шаною віднісся він до цієї роботи. За його плечима на той час було багато відремонтованих та складених заново церков у козацьких краях. Після «реставрації» Кожинкова собор вдалося відновити тільки завдяки фото, яке зберіг протоієрей Іовникій Вахнін. В 1888р. відбудову було закінчено, а на пам‘ятній дошці, присвяченій цій події,по праву разом з іменем першого будівничого - Якима Погрібняка, крім членів відбудовчого комітету, було згадано ім ‘я реставратора – чудового майстра – Олексія Пахучого. Ось вже більше двох століть у центрі міста Новомосковська величніє собор, який стоїть на спеціальному обліку в ЮНЕСКО як культурна та історична пам’ятка всього людства, ця краса належить усьому світу. Ново московський Свято – Троїцький собор впевнено несе у своє третє століття естафету вогню козацьких сердець та православної віри, яка немеркнуче сяє у віках.

21.Початок модерного культурно-національного відродження України.Культурно-національне відродження в Україні було зумовлено цілою низкою причин. До соціальних причин належить перетворення козацької старшини на російське дворянство в Наддніпрянській Україні, протистояння польському, австрійсько-мадярському, румунському панівним елементам, Французька революція (1789-І793 рр.), яка породила ідеї вільнодумства, свободи, соціальної рівності. Масони. Декабристи. Рухи. Гурток українських автономістів ( Новг.-Сівер.) Малоросійське товариство. 1805р. відкриття Харківського університету. Діяльність"харківської трійці" - І.Срезневського, М.Костомарова, А.Метлинського, було започатковано кілька популярних видань: "Украйнский альманах" (1831), "Утренняя звезда" (1833), "Залорожская старина" (1833-1838). На зламі 30-40-х рр. у Харкові постав відданий ідеї відродження української мови та літератури гурток романтиків на чолі з М.Костомаровим, видавалися альманахи "Сніп" (1841) та "Молодик" (1843). Правобережжя – «українська школа» В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів трансформується в політичну організацію - Кирило-Мефодіївське братство- Костомаров, Білозерський, Гулак- обєднання словянських народів. Соціальна складова програми передбачала ліквідацію самодержавства, монархій, скасування станів, станових привілеїв, титулів, соціальної нерівності, кріпацтва, утвердження національної незалежності та республіканської форми правління. У березні 1847 р. товариство було викрито і члени його заарештовані. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу. У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін, Шевченко, І. Сошенко. К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов-укр. Побутовий жанр. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, пізніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка. Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. «Наталка Полтавка», «Москаль чарівник». Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838)

22.Українські романтики кінця XVIII – пешої половини XIX Творчість Л.Боровиковського як початок романтичної традиції в УкраїніПочинає харківську романтику Лев Боровиковський (1806 - 1889), що пройшов через харківський університет ще перед буйним розквітом романтики в студентських колах. Але як справжній романтик з'являється перед нами Боровиковський в інших віршах. Вже його переклади або переспіви відрізняються цілком від травестій Гулака-Артемовського. Стиль віршів Боровиковського цілком романтичний: поважна мова, навіть у гумористичних місцях, нахил до вживання народної пісні, помірковане звертання до здрібнілих слів, але лише властивих народній мові (матуся, тощо), уживання типових для народної поезії епітетів (ясний сокіл, сірії гуси, білі лебеді, широкі поля, чорная хмара, терен колючий, висока могила). Романтичні тенденції поезії А. МетлинськогоАмвросій Метлинський (псевд. Могила, 1814 - 1870), проф. Літературознавства в Харкові та Києві, за молодих років (до 1850 р.) поет, автор праць з філософії культури та літератури, в яких він поєднує філософію Гегеля з романтичними мотивами: завдання мистецтва - витворення ідеалу краси з окремих рис, розкиданих у світі; людина стоїть на межі «матеріального та духовного світів», слово є єдністю обох світів (матеріального - звуку та духовного - думки), тому воно впливає на обидві сторони людської природи; захоплюючи таким чином єство людини в цілому, поезія справляє таке сильне враження на людину та людство.Для поезії Метлинського характерний похмурий сумний колорит. Його улюблений краєвид - ніч, як і в Боровиковського, - але ніч з бурею, громом, блискавкою, пожежею.Національне відродження в галузі літератури пов'язане із творчістю І. П. Котляревського, автора поеми «Енеїда» — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою,українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Ф. Квітка-Основ'яненко Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Окремі його твори («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Сватання •на Гончарівці») є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах.
Разом з Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. П; Гребінка, Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, М. С. Шашкевич, Т. Г. Шевченко та ін.У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме .романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817—1885 рр.) — автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та ін.). Серед харківських поетів-романтиків найбільш обдарованим був А. Л. Метлинський (літ. псевд. Амвросій Могила, 1814—1870 рр.) — автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».
Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812—1848 рр.). Наслі- , дуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письменник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям — людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, захопленням її героїчною історією пройнята також поезія Є. П. Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843

23. Козацький міф в українській культурі.Характе́рник, химоро́дник, галдо́вник («галдувати» — чаклувати) або заморо́чник (вмів напускати «морок» — туман, сон)^[1] — назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який займався не лише ворожінням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та фізичною підготовкою, про що існує ряд історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів.

Історія.Перші згадки про власне козаків-характерників датуються XV століттям — про них писали руські та візантійські філософи. Пізніше польський історик Бартош Папроцький (*1540—†1614) лишив спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх з себе руками і кидали назад у ворогів. Ті, в кого потрапляли кулі, гинули на місці. Найвідомішим козаком-характерником називають козака Мамая — ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря і характерника в одній особі. Також, за переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і відомі полковники були характерниками. Серед них — Остап Дашкевич, Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник з них — Іван Сірко. За час свого отаманування — з 1659 по 1680 роки — Сірко брав участь у 55 битвах і скрізь виходив переможцем, не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів і виграних ним. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може перекинутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Український письменник Адріан Кащенко писав про нього: Існує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло із собою у походи і були переконані, що він і мертвий наводить страх на ворогів і допомагає їх перемагати^[3]</</sup>