 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Праця Юркевича «Серце та його значення в духовному житті людини». 12
Памфіл Юркевич (1827—1874) — український філософ і педагог. Народився на Полтавщині (Золотоніський повіт, тепер Черкаська область) в родині священика. Після Полтавської семінарії вступив до Київської духовної академії. Тут пройшов шлях викладача, магістра, професора. У 1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри. Потім — декан істори-ко-філологічного факультету. Його учнями були, зокрема, відомий російський філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський. У праці "Серце..." (1860)(повна назва: "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого") П. Юркевич розвиває християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності. Не в розумі, мисленні, а в житті серця — переживаннях, почуттях і реакціях — виражається індивідуальність особистості. Вихідною думкою П. Юркевича є його посилання на священні книги: "...серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містилище всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками". Далі П. Юркевич конкретизує це твердження, посилаючись при цьому на аргументи, взяті зі "Священного Писання". Він виділяє такі основні, на його думку, функції серця: — серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил людини; — серце є осереддям душевного і духовного життя людини; — серце є містилищем всіх пізнавальних дій душі; — оскільки слово є вираженням думки, то й воно виходить із серця; — серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей; — серце є осереддям морального життя людини. Ці положення П. Юркевич підтверджує численними посиланнями на священні книги, а потім висловлює свої доведення. Якщо серце людини поєднує в собі всі тілесні сили, є їх "скарбником і носієм", то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. За П. Юркевичем, "...діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не саму лише голову або головний мозок з нервами, що до нього йдуть, але простирається значно далі й глибше всередину тілесного організму". І далі: "Тілесним органом душі може бути ні що інше, як людське тіло. Тому, позаяк серце поєднує в собі всі сили цього тіла, воно і є щонайглибшим органом життя душевного". Серце є джерелом рішучості людини в певних випадках, різноманітних намірів і бажань, воно — місце волі та бажань людини. Серце є також центром морального життя, в ньому "поєднуються всі моральні стани людини". Воно є "вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини". Серце є також центром релігійних переживань людини. П. Юркевич розглядає проблему пізнання. Знання, за П. Юркевичем, народжується внаслідок діяльності душі, пов'язане з духовно-моральним устремлінням. Знання може бути засвоєне лише проникаючи в серце. Серце є центром в усіх пізнавальних діях душі. Розум, "голова", керує, планує, диригує процесом пізнання, а серце — породжує. Будь-яке поняття входить у нашу душу як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі. "Дерево пізнання не є деревом життя", — говорить П. Юркевич. Не мислення формує сутність людини, а життя її серця, безпосередні та глибокі переживання, які походять від серця. Якщо розум — це світло, то духовне життя виникає навіть раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум — вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання лише тоді стануть корисними, коли знайдуть своє місце в серці. П. Юркевич прагне віднайти "гармонійне відношення між знанням і вірою", вважаючи, що саме вчення про серце відображає основи релігійної свідомості людства. Він ставить завдання пов'язати біблійне вчення про серце, згідно з яким серце є прихованим, але основним життям духу, з християнським началом моральності й таким чином виявити значення її для потреб практичної філософії Рене ДЕКАРТ МІРКУВАННЯ ПРО МЕТОД
"Міркування про метод" (1637) – один із найважливіших творів Р. Декарта, у якому стисло викладено принципи його філософії. Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6). У першій частині Р. Декарт, визначивши розум як "...здатність правильно судити і розрізняти істинне від хибного", стверджує, що ця здатність однаковою мірою властива всім людям на відміну від тварин, які її позбавлені. Той факт, що деякі люди досягають великих успіхів у пізнанні, пояснюється їх вмінням керувати власним розумом. "Здоровий глузд є річ... найбільш поширена у світі". Тому центральною проблемою науки і філософії, вважав Р. Декарт, є проблема методу, який потрібен для керування розумом та успішного просування у пізнанні природних закономірностей. При цьому формальну логіку Р. Декарт оцінював невисоко. Вона придатна, на його думку, лише для пояснення відомих істин, а не для відкриття нових. З усіх наук, які "є сукупністю заплутаних суперечливих відомостей", Р. Декарт надає перевагу математиці "за достовірність і очевидність її доказів". Математичні прийоми дослідження Р. Декарт спробував поширити на все достовірне знання: Р. Декарт формулює "головні правила методу". В основі першого правила лежать принципи очевидності, "ясності й виразності" в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях. Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати. Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного). Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і випадіння логічних ланок. По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й очевидного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати безперервність ланцюга умовиводів. Для забезпечення виконання цих правил необхідна інтуїція, за допомогою якої схоплюються початкові факти дослідження, і дедукція, яка дає змогу отримувати наслідки з них. Зі свого наукового методу Р. Декарт виводить правила моралі: 1) підкорятися законам і звичаям своєї країни, притримуючись невідступно релігії, тобто бути законослухняним; 2) залишатися найбільш твердим і рішучим в реалізації прийнятих рішень. Один раз прийнявши якусь думку, хоча б і сумнівну, слід дотримуватися її, немовби вона цілком правильна; 3) завжди прагнути перемагати скоріше себе, змінювати свої бажання, а не порядок світу. Слід змиритися з думкою, що в повній нашій владі перебувають тільки наші думки, і що після того), як ми зробили все можливе, те, що нам не вдалося, треба розглядати як щось абсолютно неможливе. "Нарешті, на завершення цієї моралі, – говорить Р. Декарт, – я зробив огляд різних занять людей в цьому житті, щоб постаратися вибрати краще з них". Р. Декарт визначає основи метафізики, формулює відомий вислів: "Я мислю, отже я існую". З цього приводу говорить: "Я звернув увагу на те, що в той час, коли я схилявся до думки про ілюзорність всього на світі, було необхідно, щоб я сам, таким чином міркуючий, дійсно існував". Говорячи про сутність людини, Р. Декарт стверджує, що нею є душа, що мислить. "Я – субстанція, вся сутність або природа якої полягає в мисленні..." І далі: "Моє Я, або душа... абсолютно відмінна від тіла... і якщо б його зовсім не було, вона не перестала 6 бути тим, чим вона є". Наша душа безсмертна. Чітко проявляється раціоналізм Декарта: "...спимо ми чи бадьоримося, ми повинні довірятися в судженнях наших тільки очевидності нашого розуму". Р. Декарт наводить приклади. Сонце бачимо дуже чітко, але воно не такої величини, як бачимо. Можна уявити левову голову на тілі кози, але це не означає, що існують на світі химери. У п'ятій частині свого твору Р. Декарт накреслив схему послідовного осягнення природних явищ – "великої книги світу". При цьому вважав, що правила механіки є універсальними "правилами природи". Підкреслює також характерні риси людського інтелекту: користування словами, знаками й універсальність людського розуму. На завершення Р. Декарт підкреслює практичну спрямованість нової наукової методології, вищою користю якої є сприяння тому, щоб "...зробитися господарями і володарями природи". Для цього потрібно також здоров'я, турбота про благо інших, найважливішими мають бути турботи не про сучасне, а про майбутнє, потрібна також свобода діяльності. У передмові до праці "До критики політичної економії" (1859) К. Маркс формулює сутність матеріалістичного розуміння історії. "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні необхідні, незалежні від їх волі відносини – виробничі, які відповідають певному ступеневі розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому зводиться юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному етапі свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають в суперечність з існуючими виробничими відносинами, або – що є тільки їх юридичним виразом – з відносинами власності, в межах яких вони до цих пір розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються на їх кайдани. Тоді наступає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи більш чи менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому, необхідно завжди відрізняти матеріальний... переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських – тобто від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його вирішення. Як про окрему людину не можна судити, виходячи з її власних думок про себе, так само не можна судити про подібну епоху перевороту з її свідомості... Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона створює достатній простір, і нові, більш високі виробничі відносини ніколи не з'являються раніше, ніж визріють матеріальні умови їх існування в надрах старого суспільства. Тому людство ставить перед собою завжди тільки такі задачі, які воно здатне розв'язати, тому що при ближчому розгляді завжди виявляється, що сама задача виникає лише тоді, коли матеріальні умови її розв'язання вже є в дійсності або, в крайньому разі, перебувають в процесі становлення... Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною формою суспільного процесу виробництва..., але продуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуазного суспільства, створюють разом з тим матеріальні умови для примирення цього антагонізму. Тому буржуазною суспільною формацією завершується передісторія людського суспільства". «Метафи́зика»— известнейший сборник сочинений Аристотеля и первая основополагающая работа одноимённого раздела философии. Состоит из 14 книг, собранных из различных работ Андроником Родосским, в которых описывается учение о первоначалах, которые и составляют предмет мудрости. Эти 14 книг принято обозначать заглавными буквами греческого алфавита. Исключением является 2-я книга, которая обозначается строчной альфой. Аристотель насчитывает четыре первоначала, или высшие причины бытия: форма (сущность, суть бытия) («Что это есть?»), материя («Из чего?»), цель («Ради чего?») и перводвижитель («Откуда начало движения?»). Он также проводит различие между возможностью и действительностью. Последние книги Метафизики посвящены критике эйдосов как отдельно существующих от вещей сущностей. Книга 1 книгу Аристотель начинает с утверждения, что все люди от природы стремятся к знанию. Источником же знания является чувство и память, которые в совокупности образуют опыт (ἐμπειρία). На опыте воздвигается умение — знание общего. Однако практические умения — это еще не высшее знание (ἐπιστήμη), каковым является только знание самоценное — мудрость (σοφία) — знание причин и начал. Аристотель говорит, что обычно мудрыми называли тех, кто много знает, однако все знать нельзя, но можно знать причины всего. Как раз философы с самого начала интересовались причинами: как происхождения Вселенной, так и того, что хорошо. Такое знание он называет божественным. Далее, в 3 главе 1 книги, Аристотель перечисляет четыре причины всего
Аристотель критикует своих предшественников за особый акцент на материальной причине: на воде (Фалес), воздухе (Анаксимен), огне (Гераклит) или всех элементах сразу (Эмпедокл). К началам движения он относил ум, дружбу и вражду. Далее Аристотель рассматривает учения пифагорейцев (5 гл.) и Платона (6 гл.). Книга Во 2 книге Аристотель определяет философию как знание об истине, причем истина оказывается целью знания. Книга В 3 книге Аристотель указывает на трудности познания причин: существуют ли сущности и где они пребывают? Он также критикует представление о богах, утверждая, что те, кто едят, не могут быть вечными. Книга 4 книга посвящена понятию сущность. Аристотель подчеркивает, что под этим словом могут пониматься тела, элементы или числа. Книга 5 книга посвящена началу движения. Аристотель говорит о том, что все причины суть начала. Здесь он также рассуждает об элементах, которые являются неделимыми составными частями; и о природе. Он сообщает, что сущностями могут быть названы и простые тела. Здесь раскрываются понятие возможности как начала движения. Книга В 6 книге Аристотель говорит о трех видах умозрительного знания: математика, философия и теология. Книга В 7 книге Аристотель продолжает разговор о сущности. Книга В 8 книге он переходит к разговору о началах. причинах и элементах сущностей. Аристотель подчеркивает, что наименее спорными считаются чувственновоспринимаемые сущности, которые имеют материю. Он замечает, что форма вещей может быть отделена от самих вещей только мыслью. Книга В 9 книге Аристотель разбирает отношения возможности и действительности (осуществленности). Возможности делятся в свою очередь на врожденные и приобретенные. Книга 10 книга начинается с рассмотрения вопроса о едином, которое бывает либо непрерывным, либо целым. Книга 11 книга начинается с рассмотрения мудрости как науки о началах. Аристотель противопоставляет единичные вещи общим понятиям и ставит под вопрос реальность последних. Он также рассматривает такие виды изменения как возникновение и уничтожение. В этой главе он перечисляет 7 категорий: сущность, качество, место, действие, страдание, отношение и количество. Книга 12 книга посвящена понятию первого двигателя, который есть неподвижной, бесконечной причиной, Богом или Умом (нусом), целью которого есть стремление к Благу и порядку в действительности. Здесь же он приводит свое знаменитое утверждение, что все изменяется из сущего в возможности в сущее в действительности. Причем все, что подвержено изменению, матеріально. Філософська спадщина Сковороди формувалася під впливом декількох чинників. Цими чинниками є, перш за все, любов до Біблії, знання грецької філософії, а також знайомство з різними філософськими системами. Його праці охоплюють самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Центром вчення мислителя було питання про людське щастя. Головним завданням людини Г.С. Сковорода вважав самопізнання людини заради її морального удосконалення. Філософію він усвідомлює як практичну систему життєвої орієнтації людини. У своїй праці «Дружня розмова про душевний світ» Г.С. Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя, загальні засади моральності, спосіб гармонічних відносин людини зі світом. Світогляд Г.С. Сковороди має чітко виражений релігійний характер.
У “Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті” Філософ утверджує високу мораль народу, заперечує міщанську суєту і панське неробство. Осмислюючи, в цьому суть щастя, Сковорода переповідає народні притчі, байки, легенди і в цей спосіб близько стає до народного розуміння таких понять, як «премудрість», «добродійність» і «доброчесність», «щастя». Наприклад, дії святих апостолів, притча про безногого та сліпого мандрівників, відома ще з античності, байка про діда з бабою із середньовічної повчальної літератури, який був поширений у фольклорі як анекдот, але Сковорода опрацював його по-своєму. Його ідеал найвищих якостей –людини з високою гідністю, яка не плазує перед тим, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати “про тіло і душу” і буде щасливою. -Бажаєш бути щасливим?...Для цього не треба їздити за моря, колінкувати перед сильними світу сього, щастя завжди і всюди з тобою, його тільки треба пізнати. Наше найбільше бажання — бути щасливими. Милосердна природа всім без винятку відкрила шлях до щастя. Людина народжена для щастя, вона повинна бути щасливою — розмірковує Сковорода в "Розмові п'яти подорожніх". -....Не можемо віднайти щастя., тому що не знаємо, в чому воно полягає.... Тому кожен має цей шлях. Все народжується на добрий кінець. А добрий кінець — оце і є щастя... - ....Любі друзі, високі посади, веселе місто, всілякі гриська та розваги і всі ваші витівки безсилі потішити духа і тим вигнати нудьгу, що зволоділа вами.
Досягти загального щастя, підкреслює філософ, можна тільки завдяки працьовитості. Кожна людина повинна працювати, але працювати відповідно до своїх природних здібностей. Поняття спорідненої праці у сковородинському тексті означає, що людина покликана жити не за ніщими пристрастями і штучно створеними правилами та приписами, а за велінням власного серця, що є джерелом духовності і внутрішньої свободи кожної людини як „мікрокосму”.
Чому в наш час люди женуться за щастям і не можуть його знайти. Тому що, щастя усередині нас, «зовнішня» і «внутрішня» людина повинні досягнути гармонійної єдності. Примусьте людину робити те, до чого несхильна її природа, — і ця людина буде нещаслива. Багато хто з людей, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло або модне, або прибуткове, але цим вони тільки ошукують себе. Бо душу звеселяє лише споріднена праця. Коли від людини відібрати її — тоді їй смертельна мука. Ця мука позбавляє людину здоров'я, забирає бадьорість. Людина не знаходить собі місця, втрачає спокій. Для неї там лише добро, де її нема і коли її нема. Така людина жити не може і вмерти не хоче. Коли хто потрапив у рів чи прірву водяну, повинен думати не про важкоту, а про звільнення. Коли ставиш дім, будуй його для обох частин свого єства — душі і тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і про серце. Дві хлібини, два будинки і дві одежі, два роди всього є, всього є по двоє, через що є дві людини в людині одній, два батька — небесний і земний і два світи — першородний і тимчасовий, і дві натури: божественна і тілесна в усьому-на-всьому.. Тут використовуеться основа вчення Сковороди - концепція трьох світів: Макрокосма (Всесвіт) Мікрокосма (людина) Світ символів (Біблія, Міфологія). Всі світи складаються з двох натур: Зовнішньої (матеріальної) Внутрішньої (духовної).
Сковорода вважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдаровання у «сродній» праці і дістає насолоду від цього, можна втілити в життя за допомогою освіти,самопізнання. Звідси проголошення самопізнання універсальним засобом перебудови світу. Щастя ж доступне всім і кожному,бо нікого природа не обділила. Варто лише відвернути увагу від згуби «плотських» жадань та інтересів і пізнати в собі «справжню людину», щоб знайти своє покликання і щастя в «сродній» праці, яка зробить “нужное нетрудным, а трудное не нужным». Коли помислити, то в усіх людських затій, скільки їх там тисяч не буває, є один кінець — радість серця. Початок справі - знаття, звідки йде бажання, від бажання - пошук, потім отримуємо результат, ось і задоволеність, тобто те, що отримуємо і що для людини благо. Премудростісенс у тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя,
У «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» автор доходить висновку, що щастя людини — в ній самій, у тому, щоб упізнати свій власний внутрішній світ, здружитися з собою, бути добрим до всіх, любити людей. Щаслива людина, доводить письменник, яка здатна любити і яку люблять. Бо людина без любові — мертва. Щастя, за Сковородою, і в любові до природи, бо пізнаючи природу і себе в ній, людина зазнає радості від сприйняття прекрасного. Не може бути щастя без любові до рідної землі, до рідного краю. Воно тут, а не за морями. Отже, з вищесказаного можна зробити висновок, що питання про людське щастя було і буде актуальнимще багато століть . Людина - «коваль свого щастя» , творець власної долі. Справді, я погоджуюся з ним, що щастя - це і любов; це і воля; це і праця, яка тобі до душі, а значить, приносить користь усьому суспільству; це і самопізнання та самовдосконалення; це і душевний спокій. Якщо у людини все це є, до чого лине її душа - така людина, дійсно, щаслива!
12 |
