ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Історія пісні «Червона рута»

За переказами, що досі існують у Карпатах, рута — жовта квітка, яка лише на декілька хвилин, у ніч на Івана Купала, стає червоною. Дівчина, яка її знайде й зірве, буде щаслива в коханні.

Пісню «Червона рута» в 1968 році написав дев'ятнадцятирічний студент Чернівецького медичного інституту Володимир Івасюк. Як же народився задум її написати?

У великій батьковій бібліотеці юний Володя, тоді ще старшокласник, натрапив на видану 1906 року збірку коломийок, упорядковану Володимиром Гнатюком. В одній із них він прочитав про чарівне зілля — червону руту.

Для юного музиканта цей образ став зворушливою знахідкою, справжнім одкровенням. У пошуках історії про цю квітку він багато мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розкриття таємниці, і згодом знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а ще записав легенду про загадкове чар-зілля.

На обласному телебаченні Івасюк мав добрих друзів, яким повідомив про дві нові пісні. їх прем'єра відбулася в програмі «Камертон доброго настрою». І ось настало свято Володиної музики та поезії — торжество його творчої роботи. «Червона рута» стала піснею року в Радянському Союзі на конкурсі «Пісня-71».

169 слів За В. Бровком

2. Юрій Кульчицький

Мало хто в Україні знає про Юрія Кульчицького, хоча цей українець відкрив Європі запашний східний напій — каву.

Родом він з української шляхетської родини Кульчицьких- Шелестовичів із Самбірщини. Замолоду пішов на Січ. Під час одного з походів Юрій Кульчицький потрапив у полон, де досконало вивчив турецьку мову та звичаї. Саме там він відкрив для себе неповторний смак та аромат кави. Пізніше Кульчицький служив в австрійській дипломатичній місії. Він відіграв важливу

роль у легендарній Віденській битві, яка, до речі, зупинила турецький наступ на Європу.

Крім будинку й медалі, рятівник отримав від міської влади Відня триста мішків кави. Зерна кави залишили в обозі турки, щоправда, австрійці вважали їх кормом для верблюдів. Однак тварини каву їсти не захотіли.

Підприємливий українець не розгубився й відкрив кав'ярню. Віденцям кава припала до смаку. Кульчицький, одягнувши турецький одяг, частував своїх гостей, пом'якшуючи смак кави медом, цукром, а згодом — молоком і вершками.

Нині одна з віденських вулиць названа на честь героя-каво- вара, на ній же українцеві встановлено погруддя.

3. Піонер на ниві електроніки

Утілення ідеї дальнобачення — спільне колективне дітище багатьох учених і радіоентузіастів різних країн. Та вперше у світі створити повністю електронну систему передавання на відстань рухомого зображення і, крім того, навіть здійснити його практичну трансляцію пощастило лише Борисові Грабовському — сину поета Павла Грабовського.

1924 року він винайшов пристрій, що став основою передавальної телевізійної трубки. Учений змусив промінь рухатися поверхнею надчутливої металевої пластинки, на яку проектувалося зображення. Незабаром наш земляк і його друзі отримали вітчизняний, а потім — міжнародний патент на винахід.

Минув час, і шістдесятирічний учений, на превеликий подив, читає в книжці Уїлсона, яка, можливо, потрапила йому до рук випадково, про те, що винахід, зроблений ним раніше, немовбито здійснили американці! Обурений несправедливістю, він розпочинає боротьбу, захищаючи не лише особисту славу, а й пріоритет вітчизняної науки та техніки.

Крапку в суперечках про авторство винаходу телебачення поставила ЮНЕСКО — Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури: вона юридично визнала першість за Борисом Грабовським. Як бачимо, сина видатного українського поета-революціонера по праву вважають одним із піонерів на ниві електроніки.

164 слова О. Авраменко

4. Українському радіо — 90 років!

Історія Українського радіо — це дивовижна епоха: сотні журналістів-корифеїв, тисячі радіопрограм, мільйони листів і телеграм від слухачів і незліченна кількість сказаних і почутих слів.

А знаєте, з якого слова й коли все почалося? Увечері шістнадцятого листопада 1924 року з гучномовців, установлених у центрі Харкова, пролунало: «Алло! Говорить Харків! Працює перша в Україні радіотелефонна станція!» Харків'яни, затамувавши подих, слухали, як звучить по радіо концерт.

У літопис Українського радіо вписано чимало незабутніх сторінок. Позивні «Реве та стогне Дніпр широкий» не зникали з ефіру в роки Другої світової війни. Українські письменники, а саме: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Максим Рильський — з фронту передавали аудіозвернення, які підтримували бойовий дух народу. А по війні чимало українських родин, розпорошених по всіх усюдах, возз'єднувалися завдяки радіо.

Понад вісімдесят годин щодоби — такі обсяги мовлення Національної радіокомпанії України сьогодні, у дні її дев'яносторіччя. І зараз, у ці хвилини, коли ви разом із багатомільйонною українською родиною синхронно, слово за словом пишете радіодиктант, пам'ятайте: це відбувається завдяки нашим спільним зусиллям!

157 слів А. Акуленко

5. Марко Вовчок

Маючи намір вивчити українську мову, російський класик Іван Тургенєв звернувся до Тараса Шевченка, аби той порекомендував, прозу якого українського письменника варто читати як зразок літературної мови. Поет відповів: «Читайте Марка Вовчка, бо він один знає нашу мову». Цей факт дуже красномовний.

Шістнадцятирічна дівчина Марія Вілінська, красуня, розумниця, дочка російського дворянина, живе в Орлі в рідної тітки. Батька давно немає серед живих, а тітка турбується про Марію краще, аніж рідна мати.

Якби дівчині хтось сказав, що через сім років вона стане знаменитою українською письменницею та ще й підписуватиме свої твори псевдонімом Марко Вовчок, вона, мабуть, тільки б розсміялася. Адже для цього треба хоча б знати українську мову!

У 1851 році Марія виходить заміж за українського етнографа Опанаса Марковича та їде в Україну. Вона досконало вивчає українську мову, а вже через шість років створює «Народні оповідання», що принесли їй славу в Росії та Європі. Твори Марка Вовчка перекладають чеською, польською, болгарською, французькою, німецькою, данською мовами, а французька редакція повісті «Маруся» стала класичним твором французької дитячої літератури, витримавши майже двадцять видань.

6. Унікальність козацтва

Після розпаду Київської Русі мешканці сіл і хуторів виявилися беззахисними перед набігами кочовиків. Щоб уберегти від них свою землю, на Запорозьку Січ з'їхалися відважні авантюристи й створили козацькі загони. Ці загони були братством на зразок дружин вікінгів, еллінського спартанського товариства або європейського лицарського ордену. Недарма козаки називали себе лицарями й залишили нащадкам приклади служіння ідеалам шляхетності, свободи, віри й людської гідності.

Українське козацтво — це світовий феномен. У нього немає європейських аналогів: у Європі не існувало межі з Диким Полем, а відносини з ворогом будувалися на засадах військового мистецтва. У європейських війнах нечасто виникали ситуації, коли різні вороги сунули з різних боків, для козаків же таке було звичним. Тому вони змушені були вигадувати правила ведення бою, уражаючи ворога несподіваними ходами, вступати в союзи то з одним супротивником, то з іншим.

Козаки здобули багато перемог. Але головна — це перемога над кочовиками. Степові варвари, які господарювали в Євразії тисячі років, з появою запорозьких козаків зникли зі світової історії. Запорожці здолали хаос не порядком, не мечем, а насамперед силою духу.

166 слів За О. Страмним

7. Славний гетьман Сагайдачний

Уклонився низенько Павло кошовому отаманові й славній старшині січовій і вийшов із паланки, як у тумані. Перед очима все стояв образ величного, з довгою бородою й вусами лицаря із зсунутими над переніссям соболевими бровами, а під ними — гострими, як свердла, мудрими, допитливими очима, що зазирали — хотів ти того чи ні — у самісіньку душу. Не визначався постаттю (були гам постаті й далеко показніші), а саме тим своїм проникливим мудрим поглядом. Немовби той погляд промовляв: не блуди словами, бо я бачу наскрізь усю твою душу, бо я все знав, знаю й буду знати, — отже, від мене й не намагайся сховатися!

«Так оце він, той необачний Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку, — крутилися Павлові в голові слова славної пісні про завзятого гетьмана запорозького. — Але то, мабуть, тільки в жарт складено пісню, бо на необачного він анітрохи не скидається, — навпаки, швидше на дуже обачного, та ще й мудрого, та ще й із сильною, залізною рукою. Як гляне, то аж мороз поза шкірою».

160 слів За С. Черкасенком

8. Самовілля

Здатності домовитися з кочовиком, чужоземним загарбником, власним князем або колоніальним правителем недостатньо, аби бути господарем свого життя. Потрібно ще щось. І це щось — незалежна вдача, гордість, самовілля. Без цих рис українець би просто не вижив. А якби вижив, то втратив би своє я, розчинився б у більш сильному й агресивному оточенні.

Ці якості рятують його й зараз: він, як і раніше, нікому не дозволяє себе приручити, зробити покірним. Зброя залишилася та сама: непослідовність, багатовекторність і, не в останню чергу, дуля в кишені для ворога.

Самовілля українців — річ непохитна. Хіба можна уявити, як козак глибокодумно вимовляє: «Пан приїде — нас розсудить»?

Виступаючи в сенаті, Петро Перший казав так: «Малоросійський народ дуже розумний і дуже лукавий: він, як бджола любодільна, дає російській державі й кращий мед розухмовий, і кращий віск для свічі російської освіти, але в нього є жало». Що ж, маємо те, що маємо. І жало це — власна воля та непокора. Згадаймо, як, потрапивши в польський чи турецький полон, козаки відмовлялися приймати католицизм або іслам і навіть перед мученицькою смертю насміхалися з ворогів.

9. У похід

На Січі кипіло, як у казані: братчики, готуючись до походу, латалися, запасалися кожен усякими потрібними в поході дрібницями, чистили й гострили зброю тощо.

Не у звичаю було в Сагайдачного зволікати: як тільки все до найменшої дрібниці було готове, гетьман розподілив товариство по чайках, залишивши в Січі тільки невелику, із кількасот козаків, залогу для господарювання й охорони. Перед походом січовий панотець відправив молебень і посвятив чайки.

Ще тільки почало на світ благословлятися, як Сагайдачний уже піднявся на свою чайку й звелів розпустити вітрила. У ту ж хвилю з башти січової гримнув постріл із гармати. Сполохане птаство хмарою злинуло з околишніх лісів і плавнів у повітря й сповнило його страшним криком і гамом. На січовій дзвіниці задзвонили дзвони. Гетьман зняв шапку й перехрестився, промовивши: «З Богом рушаймо!» — махнув булавою. Заскрипіли весла, залопотіли вітрила — і чайки одна за одною легко посунули Чортомликом у Дніпро.

Сонце, зійшовши в легенькій прозорій млі, вітало запорозьких лицарів уже геть-геть від лугу Базавлуку. Швидко, як стріли, линули чайки за Дніпровими хвилями в море.

10. Як ставали козаками

У козаки приймали чоловіків різного віку, походження, рівня фізичної підготовки. Єдина умова — прийняти православ'я, якщо новачок був іншої віри. Кожного, хто прибував на Січ, зараховували до так званих молодиків. Йому відводили місце в одному з козацьких куренів.

Випробувальний період тривав від трьох до семи років залежно від того, наскільки легко молодикові давалося військове ремесло. Новачки були слугами, джурами-зброєносцями й помічниками при козацькій старшині.

Закінчивши вишкіл, кожний проходив обрядовий іспит на звання козака: треба було подолати на човні всі дніпровські пороги проти течії, перейти по перекинутій колоді між скелями Дніпра. Інший спосіб випробування записав 1889 року на Кате- ринославщині (нинішня Дніпропетровщина) фольклорист Яків Новицький: «У нас приймали в Січ так: піймають дикого лошака й велять сідати без сідла, без уздечки, лицем до хвоста. Хто, проскочивши степ, вернеться здоровим, той і козак!» Та тільки взявши участь у морському поході, чоловіки вважалися справжніми козаками.

Повноправними запорожцями ставали після складання присяги на вірність січовому товариству. Нове прізвисько, як-от: Кривоніс, Шкода, Крутихвіст, Малюта — кожному давали за зовнішнім виглядом або рисами характеру.

165 слів За О. Чебанюк

11. Прекрасне навколо нас

Учень день у день ходив похмурий, сумний, і вчитель якось попросив його знайти в кімнаті якомога більше коричневих предметів. Озирнувшись навкруги, той зауважив чимало темно- й світло-коричневого: карниз для фіранок, меблі, скатертину на столі, рами картин і багато всілякого дріб'язку. «А тепер заплющ очі! — сказав учитель. — І назви мені, будь ласка, блакитні речі, які ти бачив». — «Як? — здивувався учень. — Я не помітив нічого блакитного, адже шукав коричневе!»

Розплющивши очі, він побачив ніжно-блакитні фіранки, і світильник із голубим абажуром, і такого самого кольору вазу, орнамент на килимі, палітурки книжок, картатий плед на дивані, теки на полицях... Він спочатку розгубився, а потім розсердився: навіщо було змушувати запам'ятовувати коричневі предмети, а питати про блакитні?

Виявляється, сприйняття світу залежить від внутрішньої настанови: фокусуючи увагу на чомусь неприємному, негативному, можеш не помітити, скільки прекрасного відбувається довкола, сприймаєш усе песимістично. Завжди й у всьому шукати тільки гарне — набагато вигідніша позиція: коли здатен бачити красу, життя світлішає, наповнюється прекрасним, а в душі з'являється сила долати нещастя й розчарування.

12. Чудотворна ікона

Ще в дитинстві Григорій Квітка-Основ'яненко осліп через травму ока. Якось він поїхав із матір'ю в Куряж поклонитися відомій на всю Слобожанщину іконі Озернянської Богоматері, про яку йшла слава як про чудотворну.

Того пам'ятного дня в церкві Гриць несподівано відчув, що з очей спадає поволока. Спочатку замиготіли мінливі зеленувато- бурі плями, потім пішли колами рожеві й жовтаві хвилі — і враз у голубому тумані загойдалися людські постаті й ошатне вбрання церкви. Туман поволі розвіявся, погляд ковзнув по оздобленій золотом іконі.

Грицеві стало моторошно: а рантом це видиво зникне й знову все поглине темрява? Він боязко сіпнув матір за рукав і прошепотів:

— Мамо, хто це?

— Де, сину? Про кого ти?

Хлопчик показав рукою на ікону.

— Пресвята Богородиця... А ти що, бачиш? — сплеснула вона руками, аж озирнулися передні.

Синові карі, чисті й допитливі, як і раніше, очі були осяяні якимось вогнем, вони були вже не смутні, не мертві, а живі, грайливі. Мати впала на коліна й у нестямі простягла руки до ікони: «Воістину чудотворна! Зглянулася на наше безталання...»

163 слова За І. Ілленком

13. Бути людиною

Як дивно: людина здобула величезний досвід і може порозумітися з цілим Усесвітом, а її ніхто не бажає слухати! А вона допомогла б уникнути багатьох помилок. Розповіла б про найкращі миті свого життя, зовсім не пов'язані з успіхом, кар'єрою чи роботою, про почуття наближення до інших істот чи краєвидів, почуття жаху перед скороминущістю життя чи природною стихією, яка надходить раптово, про лихо, яке, мов лакмусовий папірець, визначає присутність людяності в кожному з нас.

Найпевнішим історичним джерелом є свідчення простих людей, їхні почуття здатні вистояти перед найпривабливішою брехнею й пронести вогник правди в найтемніші закутки сфальшованої історії. Одна війна, один голокост, одна пошесть дають уявлення про всі минулі чи майбутні лиха, запобігаючи викривленню правди. Єдине, чого ми можемо не допустити, — здичавіння власного серця, пам'ятаючи, що найсправедливіший суд — суд нашого сумління.

Любов'ю, правдою, добром зміцнюй моральний інстинкт — неприйняття кривди, зради, безчестя навіть перед горою золота чи націленим у тебе дулом пістолета. Людині треба не фанатизм святих і героїв, не вогонь, який обпікає, а світло багаття, що гріє душу щодня.

14. Як у казці

Якось у Японії одна зі столичних газет розмістила оголошення: «Продаються батьки: батько сімдесяти років, мати шістдесяти п'яти років. Ціна — один мільйон єн». Скільки галасу наробило це оголошення! Його обговорювали вдома й на вулицях, немов сенсацію. Люди співчували стареньким, сварили безсовісних дітей, дивувалися, обурювалися. А молоді чоловік і жінка, батьки яких нещодавно загинули в автокатастрофі, вирішили викупити старих й оточити їх своєю любов'ю.

Узявши гроші, молодята прийшли за вказаною адресою й побачили розкішну віллу, яка потопала у квітах. Вони вирішили, що в оголошення вкралася помилка, однак усе-таки наважилися подзвонити. Літньому чоловікові, що відчинив хвіртку, вони розповіли про намір викупити стареньку пару. І просили вибачення, що потривожили господарів, бо, мабуть, помилилися адресою. Схвильований добродій пояснив, що ніякої помилки немає: за допомогою оголошення вони з дружиною, бездітні, але багаті, сподівалися знайти хороших людей, у спадок яким хотіли залишити все нажите майно.

Справді, усе відбулося так, як у добрій казці: хороші діти знайшли хороших батьків, а заразом і винагороду за свої добрі й чуйні серця.

15. Що ти являєш собою сьогодні

Картину «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі уявляв собі як зіткнення добра і зла. Добро мало постати в образі Ісуса, а зло — в образі зрадника Іуди. Для втілення задуманого потрібні були натурники, у рисах яких протиставлялося б прекрасне й мерзенне.

Одного разу, слухаючи виступ церковного хору, художник звернув увагу на досконалі, божественні риси юного співака і, запросивши хориста до своєї майстерні, зробив з нього кілька етюдів, на основі яких написав образ Христа. Та ще довго не вдавалося завершити фреску: не було натурника для Іуди.

Якось Леонардо побачив у стічній канаві волоцюгу. Ще досить молодий, але передчасно постарілий, брудний і обірваний, безпробудно п'яний, він, здавалось, уособлював усе найгірше. Часу на етюди вже не залишалося, і п'яничку довелося привести прямо в собор. Ледве підвели його на ноги — художник хапливо почав працювати.

А коли він закінчив роботу, жебрак, трохи протверезівши й роздивившись картину, злякано закричав:

—Я вже бачив цю картину раніше!

— Коли? — здивувався Леонардо.

— Три роки тому. Тоді, коли я співав у хорі, якийсь художник написав з мене Христа.

165 слів 3 журналу

16, Радіти чиємусь успіхові

Як я переконався, у біді досить багато хто з приятелів щиро тобі співчуває й готовий допомогти, так би мовити, щиро розділити з тобою прикрість. Але коли ти досягаєш чогось, маєш успіх, як мало тих, хто справді щиро порадіє разом із тобою твоєму досягненню.

Я перестав розповідати про успіхи своїх творів за кордоном, бо завжди вже на середині розмови навіть від своїх близьких колег-музикантів чув, ледь вони дослухували те, що я оповідав: «А я, до речі, зараз збираюся на гастролі в Австралію (чи ще куди-небудь)». І це було зовсім не до речі й не до теми, а лише доводило, що моя оповідь неприємна коіїезі, і я замовкав, а згодом і взагалі припинив оповідати про сеюї успіхи.

От хіба що Олегові, з яким, на щастя, зрештою налагодилися стосунки: ми обоє пробачили все один одному. Але головне не втратилося, і йому я розповідаю все відверто й щиро. Та ще, певно, Ромкові. Цьому обережніше, але також майже все можна говорити. Він не позаздрить — поцінує.

160 слів За Ю. Покальчуком

17. Помста

Одного разу пастух образив якогось чоловіка, а той затаїв на нього злість і заповзявся помститися. Він знав, що кривдник пасе тварин у віддаленій місцині, де майже ніхто не ходить, і вирішив скористатися цим. Чоловік надумав вирити глибоку яму, щоб пастух упав у неї, і пізно вночі крадькома почав її копати.

Коли раз у раз викидав з ями землю, у роз ятреній уяві поставали картини помсти: можливо, його кривдник потрапить у пастку й щось зламає собі або навіть помре в ній, не змігши видряпатися нагору, а може, у яму впаде його корова, вівця або принаймні коза. Копав він довго й завзято, і мрії про помсту тішили його, а тим часом яма ставала дедалі глибшою.

166 слів

Почало світати — і копач опам'ятався, здивувавшись і злякавшись водночас: яма виявилася настільки глибокою, що й сам він уже був не в змозі вилізти з неї. Тож перш ніж навіть подумки рити яму іншому, згадай: для того щоб викопати її, тобі самому доведеться в неї потрапити, бо першим у ній опиняється той, хто її копає.

За С. Шепель

18. Мости

З усього, що людина в життєвому пориві зводить і будує, немає нічого кращого й ціннішого над мости. Вони важливіші за будинки, святіші за храми, бо спільні. Призначені рівно для всіх, корисні, поставлені завжди обдумано, на місці, де перехрещується найбільше людських потреб, вони триваліші за інші споруди й не служать нічому злому або підступному.

Потьмянілі від часу великі кам'яні мости — свідки зниклих епох, коли по-іншому жилося, думалося й будувалося. Легкі металеві мости, натягнуті від берега до берега, наче струни, що бринять і співають під кожною машиною, немовби чекають ще своєї довершеності, а краса їх ліній повністю відкриється тільки очам наших онуків. Дерев'яні мости витанцьовують і дзвенять зчовганими брусами, як дощечки ксилофона. Зовсім маленькі місточки в горах — одна груба деревина або дві збиті докупи колоди, перекинуті через гірський потік, якого інакше не перейдеш.

Усі ті мости й місточки однакові за своєю суттю: вони виказують місце, де людина наткнулася на перешкоду й не зупинилася перед нею, а подолала її, як знала, виходячи з власного розуміння, смаку й навколишніх умов.

166 слів За /. Андричем

19. Не за всяку ціну

Кіногрупа закінчувала зйомки документального фільму про тваринний світ степів. Залишився лише один-однісінький незня- тий кадр, у якому, відповідно до сценарію, мав вибухнути автомобіль.

Степ, суха трава, вітер. Чого зволікаємо, зрозуміло кожному. Вогонь міг наробити великої біди, за кілька секунд розніс би полум'я на сотні метрів. Знімати не можна. Чекаємо півдня. Дозволу на зйомки немає. Нарешті сторона, що приймала: «Та будь-що-будь! Знімайте! Може, обійдеться». Усі — до режисера: «Знімаємо?» — «Ні».

Дехто не зміг приховати роздратування. А я відчув повагу до нього.

І тут вітер ущух, усе завмерло, вибілена сонцем трава стала нерухомо. Довгождана команда — і враз підпалили автомобіль, закінчили зйомку.

А тоді здійнявся не просто вітер — буря. Я був упевнений: якби тоді режисер легковажно віддав наказ знімати, буря б розпочалася без зволікань.

Розговорившись дорогою з режисером, я почув від нього приблизно таке. Твоє призначення, твій талант, твоя сила належать не тобі, ти провідник між Господом і тим, що повинен зробити. Якщо порушуватимеш правила, переходитимеш межі (завжди відчуваєш, які саме), то одного разу можеш прокинутися безсилим і безталанним. Тому роби своє, але не будь-якою ціною. І матимеш підтримку.

174 слова За Г. Вдовиченко

20. Поєдинок

їх було тільки двоє: у чистому полі — красуня Валя, військовий фельдшер 71-го полку, і в небі — фашистський пілот.

Фашист розбомбив вокзал, школу, нафтобазу й тепер переслідував дівчину в полі. Валя бігла шляхом, злякано озираючись на ворожий літак, а той наздоганяв її, накривав чорною тінню, строчив із кулеметів. Страх ганяв її по всьому полю вздовж і впоперек, доки й не впала вона, безсила, у пшеницю. Та фашистові того було замало. Він скажено атакував її, з кожним колом спускаючись

усе нижче.

Раптом дівчина підвелась і пішла навпростець до свого полку. Ворог кружляв над нею, пікірував, оскалювався всіма кулеметами зразу: видно, хотів, щоб вона знову тікала, падала, корчилася, плазувала. Але Валя вже перемогла в собі страх. Вона ладна була вмерти, але не тікати, не коритись. І німецький ас, певно, зрозумів: маленька беззахисна дівчина його не боялася. Оскаженілий, він повів літак у піке, випустив сотні куль. Одна з них влучила Валі в плече — і дівчина затисла рану рукою. І тут же почула страшенний вибух: льотчик не встиг вивести машину з піке й урізався в землю.

171 слово За М. Мащенком

21. Баламути

Три разки жовтуватих від часу намистин, загорнуті в руду панчоху, перейшли мені в спадок від бабусі. У нас, на півдні Вінниччини, таке намисто називали баламутами — перекручене від слова «перламутр». Бабуся в ньому виходила заміж, а до неї — її мама. Тримала баламути у великій скрині на самому дні, під горою домотканих скатертин, рушників і сорочок. Бабуся діставала їх дуже рідко, але коли це ставалося, завжди пускалася в спомини. Розповідала, що до неї часто приходили дівчата брати баламути на своє весілля. Тоді особливих статків не було, тому такі позички були звичні.

Намисто свідчило про статус його власниці: чим більше разків на шиї, тим багатшого вона роду. Найдорожчим було червоне із середземноморських натуральних коралів. Одна низка могла коштувати як добра корова. Найдешевшими були пацьорки — з дрібних скляних або дерев'яних намистин. Баламути йшли десь посередині між коралями та пацьорками.

Бабуся казала, що розділить баламути й дасть по одному разку в сім'ю кожного з трьох синів, бо дочок у неї не було. А недавно потай віддала все мені. Може, тому, що я найбільше любила слухати про її молодість?

22. Добра людина

Юхим завжди щось доглядав: то телят, то коней, то жеребців, то бугаїв. Скільки пам'ятав себе, завжди хотілося йому проникнути в темні душі тварин, ще малим плакав, бачачи вбиту пташку або безжальні собачі гони за нещасним зайчиком. Удома в Юхима, уже коли й прийшов фронту (а він був шанованим батьком багатодітного сімейства), завжди підгодовувалося то жовтодзьобе кібченя, що випало з гнізда під час бурі, то однокрилий лелечка, що не зміг полетіти у вирій, то їжачок, якого передчасно хтось пробудив од зимової сплячки.

Коли Юхим ішов селом, його завжди супроводжували бездомні пси або здичавілі нічийні коти. Він залюбки присідав посеред вулиці, починав розпитувати покудланого собаку, хто він і звідки, і той дивився на цього доброго чоловіка розумними сумними очима й мовби хотів сказати, що немає на світі нічого, чого б він не зробив для Юхима. Любив Юхим бесідувати й з котами, дивитися, як неблимно втуплюються вони йому в очі, як уважливо розставляють свої вуса й похитують, мов небаченими якимись антенами, сторч поставленими хвостами. Любив усяку живу душу.

165 слів За П. Загребельним

23. Вічне залишається вічним

Пересічний афінянин античного світу, сидячи в амфітеатрі, бурхливо реагував на найменшу похибку актора чи музиканта, коли ставили ту чи іншу драму.

Античну людину, наприклад Діогена, наш сучасник найбільше подивував би своєю залежністю від безлічі речей. «Усе роблю для того, аби речі слугували мені, а не я — речам», — зізнавався колись Горацій. Живучи в наш час, він навряд чи відстояв би свою незалежність. Ще в Есхіла один із героїв відмовився від щита, де було зображено різні страховиська для залякування супротивника: «Хочу бути мужнім, а не вдавати із себе такого».

Сучасній людині нелегко провести межу між отим «бути» і «вдавати»: імідж — одне з найпоширеніших нині понять. Горацій, опинившись серед нас, знову ж таки подивувався б, як часто віддаємо перевагу побаченому над почутим. А втім, вічні теми: життя і смерть, добро і зло, правда і кривда, багатство й убозтво, любов і ненависть — спонукали б до цікавої бесіди. І ті дві людини, нинішня й антична, однаково б подивувалися: скільки часу спливло, а вічне залишається вічним. Наче й справді нічого нового не з'явилося під сонцем.

169 слів За Д. Клочко

24. Києво-Могилянська академія

Киево-Могилянську академію засновано в 1632 році. Вона стала осередком освіти й культури не тільки в Україні, адже її вплив поширювався на всі слов'янські землі впродовж століття. Випускники цього вищого навчального закладу — Феофан Про- копович, Григорій Сковорода, Інокентій Гізель — стали відомими церковними й політичними діячами, ученими, письменниками. Певний час у Києво-Могилянській академії навчався Михайло Ло- моносов.

Упродовж багатьох років академія була єдиним вогнищем просвітництва й культури в Україні, Росії, значною мірою і в Білорусі та в південних слов'янських країнах, вона мала статус європейського навчального закладу. Гуманітарну освіту тут здобували, вивчаючи поетику, риторику, грецьку й латинську мови.

Саме риторика була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне практичне застосування: студенти створювали ораторські промови, були бажаними учасниками багатьох урочистих громадських і церковних подій. До наших днів дійшли описи ста вісімдесяти трьох підручників, левову частку яких написано саме в Києво-Могилянській академії. У риториці розвивався бароковий стиль, якому був притаманний пошук вибагливих пишномовних форм, символів, урочистих протиставлень і несподіваних персоніфікацій. Студенти також вивчали твори римських і грецьких класиків риторики.

У наші дні Києво-Могилянська академія розвивається, відроджуючи давні традиції.

169 слів За О. Когут

25. Іван Пулюй

Важко знайти в історії науки, техніки й культури особистість, яка могла б зрівнятися з Іваном Пулюєм багатогранністю зацікавлень і найвищим рівнем досягнень у кожному напрямі діяльності. Він постає перед нами як фізик, електротехнік, перекладач і громадсько-політичний діяч.

Спадщина Пулюя вражає. Він віртуозний конструктор і експериментатор, вдумливий новатор у намаганні пояснити спостережувані явища на основі законів природи та принципів пізнання. Це чудовий педагог, який не йде второваними шляхами, а шукає власних. Він і блискучий популяризатор, що зумів поєднати у своїх лекціях і статтях наукову строгість із прекрасним стилем. Найважливіші досягнення Пулюя в галузі фізики стосуються катодних і Х-променів.

Окремо треба сказати про плідну діяльність Івана ГІулюя, спрямовану на національне відродження України. Тут і переклади релігійної літератури, зокрема Біблії, і боротьба за створення українського університету у Львові, і заснування фонду підтримки українського студентства у Відні. Про роль, яку відігравало в житті Івана Пулюя служіння національній ідеї, свідчать його слова: «Електротехніка близька й дорога моєму серцю, але ще ближчі й дорожчі — наша мова, література, доля нашого народу».

164 слова За Р. Гайдою

26. Сергій Корольов

Розвиток ракетної та космічної техніки й початок космічної ери в історії людства світ пов'язує з ім'ям академіка Сергія Ко- рольова. Його сприймають як представника російської науки, але мало хто знає, що цей славетний учений — українець.

Сергій Корольов народився в Житомирі, навчався в Одесі, Києві, Москві. Переїхавши до столиці Радянського Союзу, працював на наукових посадах. У цей час він розробив низку оригінальних конструкцій. Особисті контакти з Костянтином Ціолковським, вивчення його праць із ракетної техніки та теорії міжпланетних сполучень сприяли початку фундаментальних досліджень молодого вченого в цій галузі. Загалом Сергій Корольов розробив багато проектів керованих ракет, ракетопланів, геофізичних ракет, ракет-носіїв. Протягом багатьох років він спрямовував роботу провідних конструкторських колективів на розв'язання важливих завдань у ракетній і космічній техніці.

Сергій Корольов — найвидатніший конструктор ракетно-космічних систем, які забезпечили дослідження космічного простору. Саме він створив перший штучний супутник Землі, який започаткував розвиток космічної ери, а також космічний корабель, на якому Юрій Гагарін уперше реалізував сміливу мрію людства — політ за межі атмосфери, а Олексій Леонов здійснив перший вихід у відкритий космічний простір.

165 слів За В. Горбуновим

27. Палац Кирила Розумовського в Батурині

До видатних пам'яток палацово-паркової архітектури України належить родовий маєток Кирила Розумовського в селі Батурині, що на Чернігівщині.

Згадаймо, ким була ця людина. Кирило Розумовський був останнім усенародно обраним гетьманом України, розумним і удачливим царедворцем єлизаветинської доби, президентом Імператорської академії наук, ясновельможним графом. Після відставки через надмірні вимоги щодо автономії України та скасування гетьманства Катериною Другою, яка, до речі, зійшла на престол не без його допомоги, Розумовський ще тридцять років прожив у Петербурзі та під Москвою. Потім зі своєю родиною повернувся в Україну, до Батурина, де давно мріяв збудувати університет і куди сподівався перенести українську столицю.

169 слів

З усього комплексу батуринської садиби до наших днів зберігся тільки палац, розташований над долиною річки Сейм. Простий і виразний, він домінує в місцевості, чудово сприймається з далеких відстаней, нагадує одну з венеціанських вілл, ніби перенесену з Італії на українську землю. Об'ємно-просторова композиція палацу така, що він однаково сприймається з усіх боків. Зовнішній вигляд споруди вражає чіткістю та вишуканістю форм. Проте, як кажуть, краще один раз побачити, аніж кілька разів почути, — тож обов'язково відвідайте Бату- рин.

За О. Седаком

28. Агатангел Кримський

Серед учених, які належать світу, дуже яскравою особистістю є видатний мовознавець Агатангел Кримський. На запитання, якими мовами він володіє, жартував зазвичай, що легше перелічити ті, котрими не володіє.

У роки навчання в Кримського сформувався стійкий професійний інтерес до мовознавства. Від природи наділений унікальними здібностями до мов, Агатангел із легкістю вивчив основні давні й нові мови.

Одержавши атестат про середню освіту, він вирушає до Москви. Здобувши філологічну освіту в Інституті сходознавства, Кримський вступає до Московського університету, де продовжує спеціалізуватися в галузі історії літератури й культури мусульманських народів.

Молодий учений видає принципово нову для української поезії збірку «Пальмове гілля», навіяну екзотикою Близького Сходу.

На початку двадцятого століття Агатангел Кримський уже мав великий науковий авторитет. Багато праць ученого перекладено основними європейськими мовами.

У час революції виїхав до Києва, де заснував Українську академію наук.

У роки сталінських репресій учений потрапив до списку неблагонадійних, а отже, на нього чекав арешт і табір у Росії, де Кримський через рік помер.

Усесвітньо відомого вченого, який знав майже шістдесят мов, реабілітують лише в 1960 році.

167 слів За Л. Семакою

29. Спасибі вам, дельфіни!

Рибалки вдивлялися в море, але дельфінів, що зазвичай тут супроводжували судна, не було. «Радисте, умикай магнітофон! — гукнули з палуби. — Дельфіни люблять музику». Залунала мелодія — усмішки заясніли на обличчях.

Попереду — Сангарська протока. По обидва боки горбасті береги Японії, а під водою причаїлися підступні скелі. Скрізь чатує небезпека. Капітан пильно слідкує за приладами, що вимальовують морське дно, сам прокладає курс. «Ідуть просто на нас!»' — раптом почулося крізь мелодію пісні.

Розтинаючи водяне дзеркало, два дельфіни мчали нам назустріч. Потім зупинилися й стали вистрибувати з води. А перед носом судна розвернулися й повели нас у протоку. І що за диво?! Дельфіни пливли саме тим глибоководним курсом, який був визначений капітаном для траулера. Манячи за собою, вони, певно, прагнули допомогти нам вдало пройти складну частину шляху.

Півдня дельфіни пливли попереду, граючись у пронизаній сонцем воді. Вони то виринали на поверхню, то знову пірнали, то, вирвавшись уперед, зупинялися й чекали нас. Коли ж небезпечний шлях був уже за кормою, дельфіни кругом обійшли судно й повернули назад. Рибалки кричали їм услід: «Спасибі вам, дельфіни! До побачення!»

169 слів За М. Яненком

ЗО. Собака Пірат

Проживав у нас довго собака Пірат. Це був великий на зріст, немолодий уже, поважний і серйозний пес із двома волохатими хвостами та двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобі.

Якось одного разу, загубившись у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пірат щез. Пожаліли ми його, та на тому й скінчилось. Аж ось у неділю, тижнів через п'ять, якраз після обіду, коли ми сиділи всі коло хати, лузаючи насіння, дивимось — біжить Пірат, зморений, худючий. Уздрівши здалека весь наш рід і хату, він упав додолу й повз до нас кроків, може, сто на животі, перекидаючись на спину й голосно плачучи від повноти щастя.

— Це я, ваш Пірат, упізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, який я щасливий, як тяжко було мені без вас!

Він так зворушив нас слізьми, що навіть батько, який ненавидів одвертість почуттів, і той мало не сплакнув. Отаке буває на світі! Простий собака, а так може збентежити чоловіка.

31. Вірність лелек

На даху однієї німецької школи лелеки змостили гніздо. Згодом у ньому з'явилися лелеченята. Якось маленьке пташеня випало з гнізда й лежало нерухомо: воно дуже забилося. Потерпілого знайшов учитель і взяв його в хату, годував, піклувався про нього, аж доки воно видужало. Потім чоловік відніс його на луку. Старі лелеки знайшли своє дитя й почали годувати. Коли в малого лелеки виросли й зміцніли крила, так що він зміг літати, батьки забрали його в гніздо. Щодня, як учитель виходив на луку пройтися, молодий лелека прилітав до нього й ходив поруч. Це було таке диво, що люди навіть приходили дивитися, як учитель із лелекою проходжується, а діти юрбою бігали навколо них. Птах нікого не боявся: з ним був приятель і оборонець.

Розповідають, що в Брюсселі один ткач знайшов малого лелеку, що випав із гнізда, і взяв до себе. Він панькався з ним, як із малою дитиною, бо жив собі сам-один, і лелека став йому за дитину. Уже лелека виріс, а добродія свого, старого ткача, не залишав. Вони дуже приятелювали.

32. Такі різні вовки

Вовки з вольєрів не здатні на вільний нестримний політ. Вони можуть лише мріяти про безкінечний простір, приречено тупцюючи за огорожею. А відчини клітку, розчахни дверцята, випусти їх на волю — і сірі, лякливо переступивши поріг, притискатимуться до ґрат, розгублено бігатимуть уздовж місця свого ув'язнення. Звір у неволі та звір на свободі — немовби представники різних сімей. У неволі у вовків змінюється склад крові. Вони стають цілком іншими створіннями. Зірватись у вільний політ може лише вільний вовк. Той, що виріс у клітці, на це не здатний.

Існує відоме мисливське правило (не без винятків, щоправда): вовк, потрапивши в пастку, відгризає собі лапу, аби видертися на свободу. Інстинкт виживання вмикає невідомі механізми, діє як анестезія, спрямовуючи всі можливості для досягнення мети.

Ті, хто працював із вовками, ув'язненими в загонах і клітках, не можуть покластися на результати своїх досліджень: вовки на свободі та в неволі начебто належать не лише до іншого сімейства, а й до іншого роду живих створінь. Ось чому особливості поведінки окремих вовків не завжди поширюються на увесь рід і висновки дослідників щодо поведінки цих хижаків бувають прямо протилежні.

175 слів За Г. Вдовиченко

33. Як тварини спілкуються?

Ніхто з вас, певне, і не підозрював, що тварини можуть спілкуватися. Вони контактують між собою за допомогою запахів, рухів тіла, голосу. Отже, у них є не один, а три способи розуміти одне одного. Звуки можуть відтворювати не тільки звірі, птахи та комахи, а й амфібії, риби — мешканці морських глибин.

З народження кожна тварина володіє певною кількістю звуків. За їх допомогою тварини вітаються, повідомляють про знайдену поживу, сигналізують про тривогу, гнів, переляк, задоволення. Звуки тварин дуже виразні. Змалку звірі вчаться розпізнавати безпечні й небезпечні звуки і, крім того, визначати, які з них належать своїм, а які — чужим. Наприклад, птахи спілкуються між собою за допомогою крил, демонструючи своє строкате пір'я, але найбільше контактують, видаючи звуки. Підраховано, що голоси й пісні птахів мають майже чотириста відтінків.

Більшість тварин розуміє звуки не тільки свого, а й інших видів. Наприклад, стрекіт сороки знають усі мешканці лісу, вовки розуміють каркання ворони, олені — гавкіт собаки. Шпак, сорока, ворона, сойка, дрізд, снігур здатні наслідувати звуки інших тварин, а деякі птахи можуть відтворювати навіть окремі слова. їх називають пересмішниками.

34. Віщунка погоди

Казали, що погодою в нас на сінокосі щось років із півтораста завідувала ворона. Вона возсідала коло нашого куреня на високій сокорині й звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, бачила всіх пташок у нашому лісі, усе чула і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному, ясному небі.

Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила, хто чим дихає й чого хоче. Раз батько, розсердившись за дощ, що вона накаркала, попросив мисливця Гихона Бобиря застрелити її. І що ви думаєте? Не встиг ще батько закрити рота, як вона знялася зі своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоча Тихон категорично відмовився стріляти в не дозволену Божими законами птицю, вона повернулася з дуба тільки ввечері й накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно.

Тут читач може сказати, що така ворона нетипова й що дощ міг погноїти сіно й без її каркання. Так, можливо. Однак я описую тільки те, що було колись на Десні...

35. Лелеки

Я пригадую, з яким особливим нетерпінням чекав, коли прилетять лелеки до нашого села. І була якась особлива радість зустрічі з цими птахами: вони всідалися на старій клуні і, закинувши голову до неба, розсипалися клекотом. Разом із ними приходила весна, земля прокидалася й виповнювалася знову безліччю істот: жаби кумкали, жайворонки вимірювали піснями височінь неба, бджоли стрімко проносилися над головою, а джмелі особливо довірливо щось проказували до розцвіченої синенької кропивки. Який багатий світ! Спориш зворушливо зеленів дрібнесенькими листочками, червонясті язички кінського щавлю ловили тепле проміння, а на оболоні, залитій водою, походжали на певній відстані один від одного, поважно переставляючи ноги, лелеки.

Мені кортіло підійти ближче й погладити їх по чорно-білих перах, доторкнутися до червоного дзьоба, до лискучих шкіряних чобітків. Але це заборонено: ані торкатися, ані вилазити до гнізда, ані пускати по них із рогатки камінчики. Свята птиця, яка за кривди може помстити ся, кинувши на солом'яний дах жарину, діставши її з нічного неба. Лелеки повернулися з вирію, країни далекої, незнаної, яка невідомо де. Але дуже-дуже далеко, за краєм землі.

36. Солов'їні співи

Тільки весна, тільки верби розпустилися — уже й тьохнуло. Десь з Африки чи, може, з Цейлону, здолавши безмірні відстані, летять сіренькі співаки до наших міст і сіл, щоб на ціле літо зробити осідок і вивести потомство. Прилітають солові' не всі відразу. Напровесні, надвечір, чуємо, як пробують голоси лише поодинокі солісти. Це прилетів господар, вона з'явиться пізніше. Як справжній лицар і глава сім'ї, він огляне свої володіння й, переконавшись, що все на місці, приготує гніздечко. Потім уже прибуває вона, пані солов'їха.

Верба з віттям — то її планета. Там панують її співи й любов. Спершу звідти долинає несміливий голосок, потім ураз заллється вільно, голосисто, а далі вся балка повниться, шаліє солов'ями. Звідусіль на всі лади змагаються, хто кого перевершить. Ось коли буде щебету, ляскання, тьохкання! Нічні поети наших левад і садів, як самовіддано віддаватимуться вони своїй творчості! П'янітиме ніч від солов'їного шалу, п'янітиме все, не знаючи сну, завмиратиме солодко не одна душа.

А наприкінці весни підуть вечірні концерти: то солов'їне подружжя навчатиме співу вже своїх малих.

37. До рідного дому

У приблудної кішки на фермі народилися кошенята. Згодом одне з них оселилося в нашому домі. Мурка виявилася дуже жвавою. Коли на всій вулиці не залишилося, здається, жодної миші, вона взялася за пацюків. Однак цим, на жаль, кішка не обмежилася. Наступним об'єктом полювань стали сусідські голуби. Породисті, дорогі, вони зникали один за одним. Хто б таке стерпів? Вирок було проголошено: вивезти шкодницю. Виконати його зголосився скривджений сусід. Раннього весняного ранку кішку посадили в сумку — і через мить на подвір'ї залишилася лише синя хмаринка від двигуна мотоцикла.

Минуло півроку. Перший сніжок притрусив примерзлу землю. Якось серед ночі почувся пронизливий плач. Батько, узявши ліхтарика, вибіг на вулицю — нікого не було, потім нахилився, присвітив. Зіщулившись від холоду, змучена й худа, плакала від щастя наша Мурка. Вона, здолавши сорокакілометрову відстань, витерпівши і голод, і холод, повернулася в найдорожче місце на землі — додому.

Як же змогло маленьке беззахисне створіння знайти домівку? Неймовірно. Але хіба ми, люди, пройшовши сто доріг, завершивши тисячу справ, не прагнемо до отчого порога, до калини, що росте на розі хати?

38. Де живе Піросмані

Я хотіла побачити в Тбілісі будинок, де жив художник Ніко Піросмані в останні свої дні, але не змогла розшукати його.

Навпроти мене у вітрині крамнички стояла виставлена для огляду й на продаж репродукція однієї з картин Піросмані: олень дивився на світ і на людей незглибимо сумним поглядом, ніби докоряв за щось і вибачав усе. Так само дивились з інших картин Ніко жінки й діти. На зворотному боці оправленої в стандартну тонку металеву рамку картини тримався маленький квадратик паперу, на якому було вказано ціну репродукції, виготовленої в якійсь артілі.

А чом би й не так? Хіба не малював Ніко вивіски, звичайнісінькі вивіски для духанщиків за вино й хліб? І хто знає, у чому більше сенсу: у тому, що картини Піросмані виставляють у світової слави музеях, чи коли в якомусь домі на стіні висітиме ця репродукція, а мале дитя, ледь усвідомивши себе, побачить і сприйме її як частку Всесвіту? Сприйме, зустрівшись із поглядом оленя.

Ніко міг жити і там, і тут, і он там. Яка різниця? Він жив усюди.

39. Театральне мистецтво

Кожен із нас хоча б раз у житті відвідував театр. Чи знаєте ви, як він виник і яку роль відігравав у житті людей різних країн та епох?

У стародавні часи мисливець, чатуючи в лісовій гущині на здобич, одягав на себе шкуру тварини, копіював її рухи й імітував звуки, які вона видавала, щоб наблизитися до неї. Він ніби ставав актором, але не для розваги, а для успіху полювання. У цьому копіюванні можна побачити перші паростки майбутніх театральних вистав — відтворення життя в певному образі й діях, подібних до реальних.

Театр став таким, яким ми його знаємо нині, зовсім недавно. Він пройшов довгий і складний шлях розвитку. Століттями накопичувався досвід акторської майстерності, удосконалювалася театральна техніка, утворювалися нові види театрального мистецтва.

Театрові неодноразово пророкували загибель, проте він щоразу вистоював, витримуючи конкуренцію з кінематографом, телебаченням і навіть із комп'ютером. Це мистецтво, долаючи кордони й мовні бар'єри, являє світові нові відкриття, дарує глядачам насолоду та справжнє свято.

151 слово За Л. Климовою

40. Київський «Портрет інфанти Маргарити»

Творчість усесвітньо відомого іспанського художника Дієго Веласкеса належить до вершин світового мистецтва. Більшість його робіт зберігається в Мадриді, у музеї Прадо. Однак багато картин митця є в Лондоні, Парижі, Римі, Санкт-Петербурзі й Києві.

Однією з улюблених моделей королівського художника Веласкеса була інфанта Маргарита. Портрети з її зображенням митець писав із задоволенням, уникаючи обов'язків зображувати пристаркуватого короля та його пихату дружину. Це був час, коли художник цілком віддавався радості творчості, немовби проникав у ясний світ дитячої душі.

«Портрет інфанти Маргарити» — перлина колекції Київського музею мистецтв Богдана й Варвари Ханенків. За своєю колористикою й композицією він безпосередньо пов'язаний із великим портретом Маргарити з музею Прадо. У ньому є задум, якому підпорядковані й композиція, і розміри, і спеціально зшита за модою для дорослих сукня. Глядача вражає споруда з волосся, стрічок, пір'їн і дорогих прикрас на голові дівчинки. В око впадає контраст між дитячістю личка, тендітністю фігурки Маргарити та її неймовірно пишним убранням дорослої панни.

Картину з інфантою Ханенки придбали в 1912 році в Берліні. Нині кожен, завітавши до Києва, може помилуватися нею.

169 слів За І. Ковалем

41. Картина Вінсента Ван-Гога «Кущі»

Полум'яний його темперамент, геніальна сила творчої руки. Його фарби, наче буйна злива, падають на полотно, він не дотримується круглих чи квадратових мазків, фарби кружляють, стеляться з травою, вигинаються з доріжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у квітах, що подібні до сонць, і стримлять угору, ніби передаючи виростання стебла.

Картина «Кущі» висить у музеї на боковій стіні. Її освітлено збоку. Майже на все полотно розрісся зелений кущ, під кущем — трохи трави, за ним — синє спокійне море. Коли стоїш за п'ять кроків, тебе охоплює надзвичайна сила, з якою художник передає тремтіння куща й мерехтіння моря. Це листя коливається, росте, купається у своїх же зеленавих відблисках. За кущем тільки вгадати можна море, що непомітно посинює зелені фарби.

А праворуч куща око бачить синій парус моря. Передано безліч відтінків синього й зеленого. У захопленні підходиш ближче, щоб переконатися й побачити матеріал фарб, і раму, і підпис художника. Ніби в казці, зникає зелений колір. Бачиш виразно море, і кущ зникає, ніби встромила людина в нього голову, і близьке зелене листя куща забиває далека синь моря.

170 слів За Ю. Яновським

42. Імпровізація

Настя сіла за фортепіано, узяла гучний акорд, потім виразно залунала перша фраза романсу на слова Гейне «Я не гніваюсь» і раптом обірвалась. Ніжна, тиха, чиста мелодія почулася ніби здалеку, як світлий спомин із глибини душі. Іноді ця лагідна мелодія ставала подібною до заглушеного стогону, але потім лилася вона далі, як прозорий струмок, то співаючи, то розпливаючись, як сон. Прокидалися знову любі, давно забуті мрії, але враз вони стали жалісним плачем. Тихо, сумно звуки тужили, ридма ридали, але глухі акорди заглушували журливий стогін і стишувались, замовкали самі собою. Тоді звилася полум'яна, гучна мелодія, горда та буйна, сповнена болю й розпачу, що збудила всі струни.

Бушувала буря, крізь яку іноді звучала перша мелодія спомину, але вона була сумна та переривчаста й скоро поринула цілком у хвилях гордого розпачу. Усе потонуло в них: світлі мрії, жалісні плачі, сміливі пориви й трепетні сльози. Хвилі гуділи все дужче, усе неспокійніше й тривожніше, оглушуючи самих себе, котилися швидше й швидше, заливали все, розливалися ширше й помалу заспокоювались, гомоніли все тихше й нарешті заніміли. Востаннє пролунав гучний, як крик серця, стогін — і запанувала тиша.

43. Метал

Дзенькіт трамвайних і залізничних рейок, гудок електровоза й ціла гама заводських грюкотів і гуркотів — усе це тут, поруч.

І враз у звичний колообіг життя вкрадається інший ритм. Чужорідний, незвичний, спершу ніби сторонній, він якось непомітно вплітається в шарварок робочого будня й зливається з ним.

Спершу виводить рівну, тягучу мелодію синтезатор, електро- клавішний звук пронизує, але веде вповільнено, незакінчено, кожної миті чекаєш доповнення. Урешті вступає ударник, вибиваючи ритм усе швидше, ніби потяг набирає швидкість, тоді різко входить бас-гітара — і вже мелодія набирає сили. Аж ось виривається, випереджаючи всіх, гітара-соло. Напруження в ритмі вже таке, що ледь витримуєш до тієї наступної миті, коли розбиває його голос соліста, високий, хрипкуватий, пронизливий, такий несамовито впевнений і благальний водночас. Це якраз та остання мить, коли без голосу мелодія вже розпадеться, утратить себе, коли треба ламати, рвати, вибухати, злітати у вибухові, виплескуваги в надмірі щирості своє серце, почуття й душу іншим. Тим, хто слухає, хто хоче саме цього, хто саме цього чекає.

«Повірте нарешті!» — захлинається, аж плаче співак, на прізвисько Боб-метал, він же соло-гітарист, він же керівник ансамблю «Дракони».

172 слова За Ю. Покальчуком

44. Срібні вітрила

Зовсім потемніло, коли я вирішив прогулятися. Рушив, повільно пересуваючи ногами, простеленою між дерев стежкою туди, де хлюпотіла ріка. Саме тут я й побачив на небі срібні хмари.

Ніби вітрила неземних кораблів, вони розгорнули над землею тремтливі полотнища й горіли в небі білим вогнем. Я вражено спинився. Серед темряви срібні хмари видавалися дивоглядною з'явою. Ясніли в мороку так, як велетенські світляки, і таки були схожі на розгорнуті вітрила. Стояли незрушно над головою й спинилися, ніби готуючись до стрімкого натиску на крайнебо. Світла від них тут, на землі, не збільшувалося, але все небо грало голубуватим сяйвом.

Страх і занепокоєння, хвилювання й ураза — усе під цим світлом унеможливлювалося. Справжнім був тільки спокій, чарівна, незбагненна яснота, якою охоплено хмари. Навколо анінаймен- шого руху, анінайменшого шелесту, перестала скидатися навіть риба, анінайменшого вітру. Був тільки я, мій настрій і ці дивні вітрила хмар. Мені вже не здавалося, що вони кинуться на небокрай для безтямного завойовництва, я був упевнений у зворотному: вони стоять на припоні, і їх тримає земля, і їх покликано подивитися на землю й умиротворити її.

170 слів За В. Шевчуком

45. Як важко спіймати прекрасну мить!

Усі ці тижні лиман лежав байдужий і німий у скупих і голих глиняних берегах, думаючи свою осінню думу. Сіре водяне полотнище було ніби пришите до сірого неба дощами.

Сьогодні це був зовсім інший лиман: під несміливим роззир- каним сонцем унизу цвіло, горіло, займалося, тріпотіло бурштинове з малиновим, а далі червоно-срібне, срібно-бузкове, агатово-оран- жеве фантастичне видиво, диво, марево, сон! Далекі глиняні береги, береги ближні, повітря, і дядьки на возах, і скіфські баби — усе освітилося немислимим виграванням кольорів. Так, варто було квапитися, жити, пріти під оцими дощами, аби побачити таке свято землі, води, неба та сонця й устигнути зафільмувати його!

— Камеру у вертоліт, — сказав режисер оператору. — У темпі, поки не пізно.

Через півгодини вони були в повітрі. У відкритому задньому люку з кінокамерою на ватяному матрасі лежав оператор. Прив'язуватися йому було вже ніколи, і режисер тримав його за ноги. Так і полетіли на лиман.

Уже сонце сховалося за хмарами, і лиман погас. Довелося повернутися ні з чим. Здавалося, за цей час оператор аж ніби трохи постарів.

46. Напровесні

Сьогодні зрання знялася завірюха. З півночі, з-за Дніпра, набігли на місто густі хмари, вулицями промчали вітри, і ось за вікном хурделить несамовита метелиця. Вона рве й шарпає довге гілля самотнього дерева проти мого вікна, гуде в дротах, стогне десь у димарі. Ні, таки направду повернулася зима!

Уночі на вулицях було порожньо, легенький мороз пойняв каміння будинків, брук, і вони були лункі та якось особливо насторожені. У напруженій тиші я виразно чув свої чіткі кроки, але тиша, здавалося, була сповнена ще безліччю якихось незвичайних звуків, що їх не могло схопити моє вухо. Я подивився на клаптик нічного неба, що висів у перспективі між двома рядами кам'яниць, і враз відчув: почалася весна! Зорі світили вже по- весняному. Від їх мерехтливого, трохи вологого світла пахло весною. Не смійтесь: і зорі, і горизонт, і далечінь, і навіть саме життя — усе може пахнути! Отож цієї ночі зорі були запашні та юні. І немовби промовляли: «Не зважайте на марні потуги березневих завірюх. Те, що повинно жити, житиме!»

47. Над Дніпром

Ми виходимо на Козачу гору. Широко розпросторився ген унизу Дніпро — могутня ріка, що тече через усю нашу землю й усю нашу історію.

Вийшовши на Козачу гору, завжди пригадую урочисто піднесені Гоголеві слова: «Красен Дніпро в ясну погоду, коли вільно та рівно несе крізь ліси й гори повнії води свої». Але Дніпро видається мені завжди іншим, не гоголівським.

Ми обережно сходимо краєм урвища до берега. Десь далеко на воді коливаються два вогники. Темної ночі вони надовго б увібрали в себе наші погляди, але не тепер. Бо світиться весь Дніпро. Іскриться під місяцем його золотий панцир, і тихо шарудить темно-зелена кирея.

Та ось місяць блідне й квапиться на захід. Над серединою Дніпра сходить світова зоря. Пишним феєрверком знялася вона над небосхилом, відбилась у Дніпрі й застигла над світами, як перший вісник переможного дня.

Згасли зорі, замість них десь за далекими борами займається велетенське полум'я, підіймається вище й вище й ось-ось підпалить небо. Схід багряніє, і починається ранкова музика світла й кольорів.

48. Грушка

Ходили ми до школи в сусіднє село за три кілометри. Навесні першими прокладали туди стежку через два поля, лісосмугу та ярок. На цій дорозі за незмінний орієнтир вірно слугує дика грушка. Вона мов спеціально виросла між полем і ярком невідомо коли. Коли ми виходимо з ріллі на теплу зелену вовну ярка, одразу прямуємо до цієї грушки. Під нею, у тіні, можна перепочити.

Хто сідає, хто лягає на нагрітий сонцем, аж гарячий горбочок, так, щоб не прим'яти перших фіалочок. Обтираємо долонями суху землю з підошов. А ще встигаємо босоніж обійти грушку, придивитися, як вибруньковуються із зав'язі рожеві суцвіття.

— О, рясно цвістиме! — скаже котрийсь із нас, наче й насправді чекатиме цього дикого врожаю. Хоча всі знають, що плоди на степових вітрах настоюються так густо, що ніхто їх не їсть, хай яким голодним із школи повертається: по-перше, вони тверді, мов морські камінці, а по-друге, такі терпкущі, що навіть щелепи потім не розведеш, як хоч раз укусиш! Зате пахучі! Страх!

Отож, трохи відпочивши під грушкою, узуваємо свої черевики, що вже встигли нагрітися, мов два коти на лагідному весняному сонці, і прямуємо до школи.

49. Таємниці краєвидів

Проїжджаємо рівниною. В очах мерехтять незліченні й безкраї борозни, що стають буро-зеленим морем, яке стрімко ллється до рівної лінії обрію. Ледве видно дахи сіл, потонулих у видолинках і в серпанку останньої зелені дерев; над ними де-не-де зводяться бані дзвіниць, але й вони губляться в сірому небі. Усе, на що подивишся, безформне, приземлене й скидається на довгий будень.

А насправді ця рівнина була ареною великих історичних подій і зіткнень від часу переселення народів аж до партизанських баз і жорстоких битв у недавній війні наших народів проти фашизму. її постійно й безжально в усіх напрямках толочили переселення, біженці й великі армії, тут назви хуторів, сіл і містечок часто означають місця, де вирували криваві битви й укладались історичні угоди. Та цей краєвид нічим не виказує своєї слави. Сумирна й непоказна рівнина родить, мовчить і вдає із себе нетямущу, але вона завжди готова бути нивою людської праці або людського спустошення.

Справді, краєвиди на якусь мить можуть увести в оману людську думку й почуття: зовні — одне, а по суті — інше.

50. На острові

Плавка лінія берега враз змінювалась іншим, кутастим мотивом у пейзажі, велика плита рожевого граніту невблаганно перетинала ліс, терасу, пісок, лагуну, утворюючи уступ. Зверху його покривав тонкий шар землі, порослої колючою травою й затіненої молодими пальмами. Для росту їм бракувало ґрунту; зіп'явшись на висоту, вони падали й засихали, хрест-навхрест перекриваючи плиту стовбурами, де можна було вигідно сидіти. Пальми, які ще стояли, утворювали зелену покрівлю; знизу на ній відбивалося тремтливе плетиво відблисків лагуни. Ральф видряпався на плиту, звернув увагу, як тут прохолодно, примружив око й переконався, що тіні на його тілі справді зелені. Тоді підійшов до краю плити й подивився у воду. Вона була прозора до самого дна, яскраво квітла тропічними водоростями та коралами. Подекуди зблискували зграйки дрібних сяйливих рибок.

За плитою були інші дива. Якась божественна сила — мабуть, тайфун або шторм, як гой, що кинув їх на цей острів, — розділила пісок посередині лагуни, і в березі утворився довгий, глибокий ставок, який закінчувався високим уступом рожевого граніту. «Фантастика!» — захоплено вигукнув хлопець. Та от що цікаво: тут усе було справжнє.

51. У Романовім садку

Коли в Романовім садку починає щось дозрівати, тоді ми почуваємо найбільшу спрагу, частіше навідуємося до колодязя, просто якоюсь силою тягне туди нашу ватагу. Відомо, що заборонений плід — найсолодший.

Тайновидець, він одразу ж розгадує наші думки. Підходить до дерева й довго розшукує між гіллям обернену до сонця гілку, кладе руку на неї й легесенько струшує. Гупнуло на землю. Перше гупнуло глухо й лежить, і важко очі від нього відвести. Це і є найулюбленіша в наших краях груша-скороспілка! Жовта, мов диня, від удару аж тріснула, соком-медом іскристим так і бризнуло з неї, на те іскріння відразу й бджола прилетіла. А тим часом гупнуло ще й ще. Ніхто з нас не сміє підійти й узяти. Лежать груші тут, там, ждуть, а в кожного з нас серце як не вискочить. Господар, нахилившись, сам бере, дає тобі, дає йому, нікого не забуде.

— Покуштуйте, хлопці, щоб не так надалі кортіло.

Ще вистачає нам повагом відійти від колодязя, а потім, не змовляючись, разом пускаємося щодуху, беззвучно сміючись на льоту.

Оце розговілись — і годі.

166 слів За О. Гончарем

52. Дерева — наші друзі

З дитинства не можу дивитися, як спилюють дерева. Скажете, сентименти? Можливо. Але нічого в цьому світі не буває так просто. Чи не тому нинішнє покоління таке слабке, що нехтує закони любові до дерев? Замість того, аби рубати дуби, сильній половині треба частіше бувати під цими деревами, набираючись снаги. Дуб — надзвичайно енергетичне дерево, яке постійно живить людину силою. Знали козаки, чого відпочивали під міцними дубами на славній Хортиці. І не лише на Хортиці!

Люблять дуби й на Косівщині, що в Івано-Франківській області. Тут кожен дубовий гай уважається святим місцем. Управління лісового господарства області навіть затвердило спеціальну програму «Діброва», мета якої — розширення дубових лісів на Прикарпатті. Загалом же лісники планують посадити півтори тисячі гектарів лісу.

Шумлять Карпатські ліси. Карпатам понад двадцять п'ять мільйонів років. Учені кажуть, що для таких гір це відносно молодий вік, бо впродовж усього часу вони не перестають рости. А ми? Невже ми такі розумні й так виросли, що в нас вистачає мудрості приходити до лісу із сокирою й не думати, що буде опісля?

165 слів За Я. Дичкою

53. Дбаймо про чисту мелодію мови

Безкраїй степовий ландшафт із нескінченним, загубленим у вічності обрієм, м'які хвилі золотавого колосся, прозорість тихих рік, гаряче, але не палюче сонце під синьою банею неба — усе це творило тутешніх людей — сентиментальних, вразливих, чуттєвих і мрійливих, хоча й дещо пасивних, плекало в них ліризм, глибоку емоційність і романтизм. Який сам українець, така і його мова: м'яка, неспішна, мелодійна, вона добре лягає на музику.

Ясна річ, ніхто не сплутає її з муркотінням французької, нявкотінням китайської, з чіткою німецькою, шиплячою польською, кострубатою угорською, з піднесено-урочистою латинською, холодною фінською або з російською. Хоча...

Чи дійсно українська мова така вже співуча? Справжня — поза будь-яким сумнівом. Але не та, яка звучить по телебаченню. Переважна більшість українських телеведучих, спортивних коментаторів, політиків, розмовляючи нібито українською, насправді говорять тією мовою, якою вони спілкуються в побуті, — російською, уживаючи українські слова, запаковані в російську вимову.

Тому іноземець може й не помітити різниці між телевізійною українською та російською мовами. А з якою ж мовою часто