ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Тема 1. Основні засади регулювання відносин у сфері господарювання: проблеми правового забезпечення та галузевої належності

План

1. Становлення господарського права як галузі права. Точки зору щодо місця господарського права в правовій системі України. Проблеми визначення предмету правового регулювання.

2. Предмет господарсько-правового регулювання

3. Проблеми визначення та розмежування господарських правовідносин.

4. Метод правового регулювання, принципи та інші системоутворюючі елементи господарського права

5.Господарське право як система законодавства та інших джерел права

6. Наука господарського права

Поділ правової системи на галузі права обумовлене практичною та теоретичною необхідністю. У практичному плані такий поділ забезпечує диференціацію основних законодавчих актів і спеціалізацію практикуючих юристів. У теоретичному плані такий поділ дозволяє визначити інтереси основних правових шкіл, позначити рамки наукових концепцій і розмежувати напрями теоретичних досліджень у галузі права.
Фундаментальною галуззю права є конституційне (державне) право, яке більшістю правознавців виділяється в якості визначальної та пріоритетної галузі для всіх інших норм права.
Критерії, якими обгрунтовується самостійність інших галузей права, зокрема господарського, як правило, є дискусійними. Причина цього полягає в неоднозначності розуміння таких загальнотеоретичних категорій як предмет і метод правового регулювання. Не випадково традиційні галузі права (наприклад, цивільне та адміністративне право) до цих пір знаходяться у стадії конкретизації їх предмету та методу правового регулювання.
Господарське право, як і інші галузі права, має свої специфічні предмет і метод правового регулювання, що знаходять закріплення на законодавчому рівні (перш за все, в Господарському кодексі України).
Динаміка осмислення господарського права як самостійної і повноправної галузі права зумовлюється, в першу чергу, тим, що це відносно молода галузь права, яка виділяється з початку XIX ст.
Основними ідейно-історичними засадами господарського права, що виділили його в самостійну галузь права, є спеціалізація, інструментальність, ціленаправленість та універсальність.
Говорячи про спеціалізацію та інструментальність господарського права, потрібно пам’ятати про те, що виникнення господарсько-правових норм відбулося завдяки: 1) виділенню права торгового (комерційного) з права цивільного; 2) нарощуванню публічно-правовими нормами торгових (комерційних) відносин.
Торгове (комерційне) право виділилося з цивільного права, що базується на Зводі законів Юстиніана (529 – 534 рр.), в результаті того, що останнє виявилося не здатним повністю забезпечити регулювання торгових (комерційних) відносин, що бурхливо розвивалися. Виникла необхідність наділити останні динамічнішими, професійно направленими і багатоетапними правилами, ніж ортодоксальні цивільно-правові постулати.
Своєрідність торгового (комерційного) права в порівнянні з цивільним правом є не випадковою. Економічні інтереси вимагають уніфікованих заходів правової дії, які відповідають рівню розвитку продуктивних сил на конкретний момент історії. Ці інтереси часто не вписуються в наукові догми, національні традиції і правила, вироблені багато сторіч тому. Як результат, з’являється особливе регулювання, викладене первинно в торгових звичаях, а вже потім – в актах торгового (комерційного) законодавства.
Крім того, приватноправове регулювання поодинці виявилося не здатним забезпечити належне регулювання господарських відносин. Економіка потребує публічно-правових обмежень, які покликані забезпечити стабільність і порядок в господарській сфері. У цьому зацікавлені, перш за все, самі суб’єкти господарювання.
Пояснимо на прикладі. На початку 90-х років була здійснена лібералізація зовнішньоекономічних операцій. Фінансова криза, яка відбулася після цього, змусила державу запровадити істотні обмеження в цій сфері. Зокрема, Законом України «Про порядок розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.1994 р. була запроваджена відповідальність суб’єктів господарювання за неприйняття заходів з витребування валютної виручки від нерезидентів у строк, який спочатку складав 90 днів, а з 01.01.2008 р. складає 180 днів з моменту здійснення експортно-імпортної операції.
Публічно-правове регулювання, яке в останні два століття притаманне актам торгового (комерційного) законодавства, виникло як необхідність забезпечити умови вільної конкуренції, запобігти зловживанням приватними правами, стимулювати задоволення соціальних потреб, створити валютну і цінову стабільність в економіці, а також сформувати систему контролю та обліку у сфері господарювання.
Таким чином, господарське право, що успадкувало норми торгового (комерційного) права, виступило новим якісним ступенем у регулюванні економічної діяльності. Така якість виникла завдяки не тільки особливій спеціалізації приватноправових (цивільно-правових) норм стосовно умов професійної господарської діяльності, але й у зв’язку з наповненням актів господарського законодавства публічно-правовими нормами. Поєднання приватноправового і публічно-правового регулювання економічних відносин робить господарське право новим інструментальним утворенням. Рівноважний стан такого утворення досягається завдяки підпорядкуванню господарсько-правових норм єдиній меті – побудові ефективної соціально направленої економіки згідно з приписами ст. 13 Конституцій України.
Останнє означає, що на противагу цивільному праву, де на перше місце поставлена ідея забезпечення суб’єктивного майнового права, в господарському праві основоположною є ідея соціально-економічного розвитку суспільства.
Мова не йде про ігнорування інтересів конкретного економічного суб’єкта на користь інтересам суспільства. Економічний розвиток країни, а разом з ним і виконання соціальних програм не можна забезпечити без достатньої міри економічної свободи, підприємницької ініціативи, самостійності в прийнятті рішень підприємцями тощо. Проте, права останніх не повинні існувати на шкоду правам та інтересам інших економічних суб’єктів і суспільства в цілому. Тому приватні і публічні інтереси повинні бути урівноважені, а праві норми – слугувати сукупним соціальним та економічним інтересам.
Завдяки подібному ціленаправленому підходу виникає наближення господарського права до реальної соціально-економічної необхідності, правові норми орієнтуються на вирішення соціально-економічних проблем сучасності.
Крім того, господарське право є кроком вперед у порівнянні з торговим (комерційним) правом через свою універсальність: інститути господарського права призначені для регулювання як комерційної (підприємницької), так і некомерційної господарської діяльності.
Противники галузевої самостійності господарського права стверджують, що господарське право складається з механічно поєднаних норм адміністративного і цивільного права. Такий підхід не враховує фундаментальні уявлення про галузевий поділ права та законодавчі реалії.
Якщо встати на позицію ототожнення цивільного права зі всім приватним правом, а адміністративного права – зі всім публічним правом, то потрібно відмовити у праві на існування таким загальновизнаним галузям права як земельне, трудове, фінансове, екологічне, аграрне тощо. Адже ці утворення також складаються з приватних і публічних норм. Подібне спрощення не тільки позбавлене практичного змісту – неможливо розділити приватне і публічне в конкретному акті земельного, фінансового, трудового або господарського законодавства, але й робить неможливими цілісні наукові дослідження таких актів у цілях їх усебічного вдосконалення.
Вірність галузевого виділення господарського права підтверджують досягнення вітчизняної науки господарського права. У її активі не тільки розробка Господарського кодексу України, але й науково-прикладні вирішення завдань гармонізації приватних і публічних інтересів у сфері господарювання, розробка комплексних заходів з оздоровлення економіки, пропозиції щодо вдосконалення господарського законодавства в цілях протидії тінізації економіки тощо.
2. Предмет господарсько-правового регулювання
Як і будь-яка інша правова галузь, господарське право має свій предмет правового регулювання – коло відносин, регулювання яких покликане реалізувати норми цієї галузі права. Таким предметом є господарські відносини і господарська діяльність.
Уявлення про зміст господарських відносин і господарської діяльності завжди були дискусійними, але вони залежали від економічних (виробничих) відносин, що склалися в суспільстві, і ролі держави в їх здійсненні. І це не випадково, оскільки норми господарського права не можуть існувати у відриві від фактично економічного устрою, що склався. Тому зміст господарсько-правового регулювання дзеркально відображає підходи держави до регулювання економіки.
У період планово-розподільного господарства СРСР господарське право регулювало відносини з керівництва господарством і відносини, що виникають при здійсненні господарської діяльності.
У середині 80-х років у період перебудови вітчизняна концепція господарського права пов’язувала предмет господарсько-правового регулювання з процесом виробництва і реалізації продукції, виробництва робіт і надання послуг, а також забезпечення цього процесу необхідними ресурсами (перш за все, матеріальними і фінансовими).
На початку 90-х років, у зв’язку з новими віяннями у вітчизняній науці, предмет господарсько-правового регулювання нерідко невиправдано звужувався до рівня підприємницьких відносин. Некомерційна господарська діяльність випадала з сфери правового регулювання, що відривало правові норми від реальної економічної ситуації.
Період розробки та ухвалення ГК України вніс остаточні корективи до розуміння предмету господарського права. Це не випадково, оскільки кодифікація дозволяє усунути застарілі норми, додає системність законодавчим нормам, виробляє єдині принципи і предмет регулювання, групує та удосконалює норми стосовно сучасних реалій і практичної необхідності. Аналогічні прийоми застосовуються для наукового обгрунтування самостійності галузі права. Тому кодифікування є якщо не головним, то одним із перших орієнтирів поділу сучасних галузей права.
Предмет господарсько-правового регулювання потрібно визначати, виходячи із ст. 1 ГК України. Під ним потрібно розуміти господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Таким чином, можна говорити про дві складові предмету господарського права:
1) функціональний. Він припускає виділення відносин, що мають спрямованість на процес організації та здійснення господарської діяльності;
2) суб’єктний. Він припускає виділення суб’єктного складу відносин – суб’єктів господарювання та учасників відносин у сфері господарювання.
Функціональний аспект предмету господарсько-правового регулювання розкривається в ст. 3 ГК України, згідно з якою господарська діяльність визначена як діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, направлена на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Термін «суспільне виробництво», що вживається в ст. 3 ГК України, не можна тлумачити вузько в значенні виробничої діяльності, що виключає торгівлю, зв’язок, перевезення, громадське харчування тощо. Суспільне виробництво є терміном узагальнювальним, рівнозначним політекономічному терміну «виробничі відносини», що припускає створення певного матеріального продукту: товарів, робіт та послуг. Даний термін служить протиставленням поняттю невиробничого споживання, що припускає споживання благ населенням для задоволення життєвих потреб. Останнє позначає сферу, де панують норми цивільного права.
Суспільний характер господарської діяльності знаходить вираз також у тому, що це не разовий акт або одноразова дія, а багатоетапна, складна діяльність, здійснювана систематично, професійно, у вигляді промислу. Особливе соціальне значення, специфіка та складність господарських відносин об’єктивно вимагають особливого правового регулювання.
Важливо враховувати, що господарська діяльність має яскраво виражений економічний характер. Вона може здійснюватися з метою отримання прибутку (комерційна господарська діяльність – підприємництво), а може і не переслідувати такої мети (некомерційна господарська діяльність). Проте, у будь-якому випадку їй властива вартісна оцінка та інші економічні характеристики.
3. Проблеми визначення та розмежування господарських правовідносин.

Ст. 3 ГК України визначає, що сферу господарських відносин складають господарсько-виробничі, організаційно-господарські і внутрішньо- господарські відносини. Першу групу вказаних відносин традиційно відносять до горизонтальних відносин, а другу та третю – до вертикальних відносин.
Господарсько-виробничі відносини виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Наприклад, такі відносини виникають при взаємодії постачальника та покупця за договором постачання продукції. Тут не виникає підлеглості суб’єктів один одному, вони діють як рівні та незалежні контрагенти. Інша ситуація спостерігається в організаційно-господарських і внутрішньогосподарчих відносинах.

Організаційно-господарські відносини складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Такі відносини є проявом публічного та іншого владного інтересу у сфері господарювання. Вони складаються між органами господарського контролю (наприклад, Антимонопольний комітет, органи ліцензування, органи стандартизації та ін.) і підприємцями, між органами державного управління та державними підприємствами, між дочірніми підприємствами та основним підприємством (холдинговою компанією), між господарським об’єднанням і підприємствами, що входять до його складу тощо.

Організаційні відносини виникають:

- при реєстрації та ліквідації (реорганізації) суб’єктів господарювання, внесенні змін в їх установчі документи;
- при видачі ліцензій, патентів, дозволів на розміщення об’єктів торгівлі тощо;
- при формуванні державного замовлення;

- при реалізації функцій державного контролю за сферою господарювання;
- при виконанні програм соціально-економічного розвитку;

- при забезпеченні вільної економічної конкуренції;

- при захисті прав споживачів;

- при забезпеченні якості продукції і безпеки виробництва;

- при відновленні платоспроможності суб’єктів підприємництва або визнанні їх банкрутами;

- при наданні дотацій і пільг суб’єктам господарювання;

- при забезпеченні розрахунково-касової дисципліни;

- в інших випадках, обумовлених необхідністю державного втручання в економічні відносини.

Внутрішньогосподарські відносини виникають між структурними підрозділами суб’єкта господарювання – юридичної особи, а також між самим таким суб’єктом і його структурними підрозділами (цехами, відділами, філіями, представництвами тощо). Наприклад, такі відносини виникають з приводу перерозподілу матеріальних цінностей між виробничими ділянками, при взаємодії між органами управління підприємства, при складанні зведеного балансу звітності юридичної особи та її філій і так далі. Враховуючи, що філії та представництва не володіють статусом юридичної особи, як правило, внутрішньогосподарські відносини регулюються не законодавством, а внутрішніми (локальними) актами юридичної особи. Проте, застосування законодавства для регулювання внутрішньогосподарських відносин не виключається. Наприклад, норми Податкового кодексу регламентують взаємодію між відокремленими підрозділами юридичних осіб з приводу податкової звітності.
Відносини, що складають предмет господарського права, можуть бути диференційовані з погляду їх цілеспрямованості. У цьому розумінні потрібно виділяти комерційну та некомерційну господарську діяльність.

Господарська комерційна діяльність (підприємництво) складає основу предмету господарсько-правового регулювання, оскільки переважна більшість норм господарського права присвячена регулюванню комерційних відносин.
Підприємництво є самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, здійснюваною суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку (ст. 42 ГК України). Найважливіша ознака підприємництва – спрямованість діяльності на отримання прибутку – дозволяє називати його господарською комерційною діяльністю.
Загальна правова характеристика підприємництва передбачена в гл. 4 ГК України. Серед найбільш важливих напрямів правового регулювання підприємництва доцільно виділити:

- встановлення принципів підприємницької діяльності (ст.ст. 43 – 46 ГК України): свобода вибору видів діяльності, не заборонених законом, здійснення діяльності в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, за вибором підприємця; самостійність у виборі програми діяльності, контрагентів та інших умов господарювання в рамках, не обмежених законом; вільне наймання працівників; комерційний розрахунок і власний комерційний ризик; вільне розпорядження прибутком, що залишився після сплати податків; самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності тощо;
- закріплення окремих осіб і видів діяльності, для яких (або у сфері яких) підприємництво заборонене або обмежене (ст. 43 ГК України). Не допускається підприємництво таких категорій громадян, як військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, безпеки, внутрішніх справ, нотаріату, а також громадян, яким рішенням суду заборонено займатися підприємництвом, і деяких інших (Закони України «Про прокуратуру», «Про судоустрій та статус суддів», «Про нотаріат» тощо). Види діяльності, підприємництво в яких забороняється або обмежується, встановлюються виключно законом (ч. 4 ст. 12 і ч. 3 ст. 43 ГК України). Наприклад, згідно із Законом України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» в Україні заборонений обіг героїну, опію, кокаїну та деяких інших речовин. Деякі види діяльності можуть здійснюватися тільки державними і деякими іншими підприємствами. Так, виключно державні підприємства можуть займатися виготовленням і реалізацією боєприпасів та здійснювати охорону об’єктів державного значення, проводити і запускати ракетоносії тощо;
- нормування порядку створення, державної реєстрації, реорганізації та припинення діяльності суб’єктів підприємництва (ст. ст. 45, 51, 58 – 61 ГК України, Закон «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003 р. тощо);

- встановлення загальних гарантій прав підприємців: рівні права і рівні можливості для залучення та використання матеріально-технічних, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів; недоторканність майна і забезпечення захисту майнових прав підприємця; відшкодування збитків, заподіяних підприємцям державними органами внаслідок порушення майнових прав підприємця або залучення громадянина в робочий час до виконання державних або суспільних обов’язків тощо (ст. 47 ГК України);
- закріплення принципів державної підтримки підприємництва: створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва, зокрема шляхом надання земельних ділянок і державного майна в порядку, встановленому законом, підготовки кадрів, облаштування неосвоєних територій, сприяння малому підприємництву (ст. 48 ГК України);
- регламентація порядку притягнення підприємців до відповідальності (ст. 49 і розділ V ГК України);

- встановлення правил захисту економічної конкуренції, банкрутства, ціноутворення та законодавче закріплення інших умов здійснення підприємницької діяльності.

Некомерційна господарська діяльність складає другу частину предмету регулювання господарського права.

Некомерційна господарська діяльність – це самостійна систематична господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання, направлена на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети отримання прибутку. Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва заборонене законом (ст. 52 ГК України).
Наприклад, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, військові частини Збройних Сил України, політичні партії, громадські об’єднання та благодійні організації невправі займатися підприємницькою діяльністю (ч. 4 ст. 43, ч. 5 ст. 131 і ч. 2 ст. 414 ГК України, ст.1 Закону України «Про благодійність і благодійні організації» від 16.09.1997 р., ст. ст. 1, 21 і 24 Закону України «Про об’єднання громадян» від 16.06.1992 р.). У ряді випадків закон врегульовує комерційну діяльність таких суб’єктів опосередковано – шляхом отримання доходів від діяльності створених ними підприємств.
Потрібно враховувати, що на суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, розповсюджуються загальні вимоги про регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей неприбуткового характеру їх діяльності (ч. 1 ст. 54 ГК України). Проте, у будь-якому випадку суб’єкт некомерційної господарської діяльності зобов’язаний забезпечити належні умови праці найнятих робітників, оплату їх праці не нижче визначеного законом мінімального розміру та забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені законом (ч. 2 ст. 54 ГК України).
Подальша диференціація та взаємодія актів законодавства, пристосування їх змісту до практичних потреб роблять часто необгрунтованими дискусії про чітке відмежування одних відносин, врегульованих правом, від інших. Головним стає визначення найбільш важливих і системоутворюючих чинників тих відносин, які піддаються цілеспрямованій дії. Лише у цілісному вигляді такі відносини, зокрема господарські, можуть отримати адекватне та ефективне правове регулювання з боку держави.

4. Метод правового регулювання, принципи та інші системоутворюючі елементи господарського права
Питання про метод господарського права є одним з самих дискусійних в науці господарського права. На сьогодні вченими обгрунтовано поєднання різних методів господарсько-правового регулювання.
При даному підході виділяються такі методи господарського права як метод обов’язкових розпоряджень (метод підпорядкування), метод узгодження (метод автономних рішень і метод координації) і метод рекомендацій. Виділення цих методів обгрунтоване тим, що горизонтальні та вертикальні господарські відносини вимагають багаторівневої правової дії.
Метод обов’язкових розпоряджень (підпорядкування) полягає в тому, що стороні, наділеній господарською компетенцією, надано право приймати обов’язкові для іншої сторони управлінські рішення, засновані на законі. Наприклад, такими правами відповідно до статуту наділяється засновник (власник) відносно створеного ним підприємства. Джерелом обов’язкових розпоряджень можуть бути індивідуальні та нормативні управлінські рішення.
Метод узгодження може бути розділений на метод автономних рішень і метод координації. При застосуванні методу автономних рішень суб’єкт господарювання наділяється правами за власною ініціативою здійснювати будь-які дії, які не суперечать законодавству. Механізми цього методу діють при встановленні в законодавстві видів діяльності, які потребують ліцензування, при закріпленні критеріїв порушень у сфері економічної конкуренції. Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін. Причому потрібно звернути увагу на те, що метод координації застосовується не тільки у горизонтальних відносинах (наприклад, при укладенні господарських договорів), але й у вертикальних господарських відносинах (наприклад, при здійсненні спільних дій податковими, митними органами і місцевими державними адміністраціями з реєстрації та контролю за переміщенням іноземних інвестицій).
Метод рекомендації передбачає видання компетентними органами певних пропозицій (рекомендацій), адресованих суб’єктам господарювання, щодо бажаної для суспільства та економіки поведінки таких суб’єктів. Мова йде про розробку програм соціально-економічного розвитку, примірних господарських договорів тощо.
Концептуально названі методи господарського права базуються на двох принципах:
1) загальнодозвільному («дозволено все, що не заборонене законом»), який діє в правовому регулюванні поведінки суб’єктів господарювання;
2) загальнозобов’язальному («дозволено тільки те, що наказане законом»), який стосується правової організації діяльності органів управління у сфері господарювання.
Сукупність методів (прийомів) регулювання, якими оперують господарсько-правові норми, володіє відмітною своєрідністю. Компонування цих методів (прийомів) здійснюється системно.
Господарське право має й інші системоутворюючі елементи. До їх числа відносяться: принципи регулювання господарських відносин, своєрідність понятійного інструментарію, власні заходи відповідальності і наявність систематизованого законодавства.
На підставі ст. 6 ГК України можна виділити такі принципи господарського права:
- забезпечення економічного різноманіття та рівного захисту державою всіх суб’єктів господарювання;
- свобода підприємницької діяльності в межах закону;
- вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;
- обмеження державного регулювання економічних процесів у рамках необхідності забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства та держави;
- захист національного товаровиробника;
- заборона незаконного втручання органів держави і місцевого самоврядування, їх посадових осіб в господарські відносини.
Особливість господарського права як галузі права в значній мірі визначається його джерелами.
Джерела господарського права – це зовнішня форма виразу правил поведінки у сфері господарювання, їх загальнообов’язковість і регулятивна дія.
До джерел господарського права України відносяться:
- господарське законодавство;
- нормативні договори;
- судова практика;
- ділові звичаї;
- юридична доктрина.
У своїй сукупності джерела господарського права визначають рамки юридично значущої поведінки суб’єктів господарювання.

5. Господарське право як система законодавства та інших джерел права
Господарським законодавством прийнято називати сукупність нормативно-правових актів, направлених на регулювання господарської діяльності.
Господарське законодавство включає не тільки закони, але й підзаконні нормативно-правові акти у межах, що не суперечать законам. Так, згідно зі ст. 7 ГК України відношення у сфері господарювання регулюються Конституцією України, Господарським кодексом України, законами України, нормативно-правовими актами Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативно-правовими актами.
У цьому розумінні потрібно розрізняти поняття «акти законодавства» та «законодавчі акти». Перше поняття є ширшим і включає будь-які нормативно-правові акти у господарській сфері. Друге поняття є вужчим і передбачає тільки закони. Таке розмежування має практичну цінність. Наприклад, у ч. 4 ст. 10 ГК України джерела правового регулювання господарських відносин обмежуються законодавчими актами (тобто законами), а в ч. 3 ст. 175 ГК України правовідносини за участю громадян співвіднесені з більш широким поняттям акту законодавства. У ряді випадків обсяг поняття «законодавство» спеціально окреслений нормами права. Наприклад, в ст. 41 ГК України склад антимонопольно-конкурентного законодавства обмежений законами.
Серед законів у сфері господарського законодавства вищою юридичною силою володіє Конституція України. Ст. 5 ГК України у концентрованому вигляді відтворює конституційні основи правопорядку у сфері господарювання. Мова йде про відповідальність держави перед людиною; про проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою; про право власності українського народу на природні ресурси; про право громадянина користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону; про забезпечення державою захисту прав всіх суб’єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки; про право будь-якого володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю; про економічне різноманіття і право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом; про визнання в Україні принципу верховенства права та інші положення, закріплені в Конституції України (ст. ст. 3, 8, 13 – 15, 18, 36, 41 – 45 та ін.).
Наступними в ієрархії нормативно-правових актів виступають закони. Особливе місце тут відводиться Господарському кодексу України, який прийнятий 16.01.2003 р. і набув чинності з 01.01.2004 р.
Такий кодифікований акт є центром системи господарського законодавства, управляє цією системою шляхом встановлення загальних положень, принципів, понять і співвідношень інститутів, розмежування компетенції між органами управління, закріплення заходів відповідальності, визначення напрямів розвитку спеціального господарського законодавства тощо.
Водночас, регулювання господарських відносин неможливо здійснити за допомогою одного лише ГК України, оскільки господарське законодавство складає величезний масив юридичних норм. Обтяження ГК України зайвою деталізацією привело б до утиску головної ідеї ГК, закріпленої в його преамбулі, – встановити правові основи господарської діяльності.
Тому інші акти господарського законодавства покликані розвинути основні засади ГК України, конкретизувати його норми і принципи.
Основними актами господарського законодавства є:
- Закони України « Про господарські товариства » від 19.10.1991 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р., «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23.02.2006 р., «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р., «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р., «Про режим іноземного інвестування» від 19.05.1996 р., «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 р., «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001 р., «Про закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22.02.2000 р., «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців» від 15.05.2003 р., Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. тощо;
- Укази Президента України «Про введення єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва» від 22.01.2000 р., «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» від 12.06.1995 р.,

- рішення центральних та інших органів виконавчої влади: «Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)», затверджене наказом Міністерства економіки і з питань європейської інтеграції від 06.09.2001 р. № 201, «Положення про ведення касових операцій в національній валюті в Україні», затверджене постановою правління НБУ від 15.12.2004 р. № 637 та інші.
Під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося унаслідок його фактичного застосування протягом тривалого часу. Звичай стає правовим, обов’язковим, якщо він санкціонований нормативно-правовими актами або сприйнятий судовою практикою. У ст. 7 ГК України дається загальне легальне визначення звичаю. Під звичаєм розуміється правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є сталим у певній сфері цивільних відносин.
Про застосування звичаю в господарському праві свідчать спеціальні вказівки норм права. Наприклад, «торгові та інші чесні звичаї» (ст. 32 ГК України), «професійна етика» (ст. 38 ГК України), «умови, необхідні для договорів даного виду» (ст. 180 ГК України), «вимоги, які зазвичай пред’являються» (ст. 193 ГК України), «види забезпечення виконання зобов’язань, які зазвичай застосовуються в господарському (діловому) обороті» (ст. 199 ГК України), «звичайний рівень якості» (ст. 268 ГК України), «банківські звичаї» (ст. 344 ГК України) тощо.
Звичай застосовується в більшості країн субсидіарно, коли немає джерел права вищого порядку. ГК України не містить прямих вказівок із цього приводу. У той же час, виходячи зі змісту ст. ст. 5 і 7 цього Кодексу, а також керуючись правилом про субсидіарне застосування до регулювання господарських договорів норм ГК України (ч. 7 ст. 179 ГК України), можна зробити висновок про те, що звичай, який суперечить актам господарського законодавства або договору, в господарських відносинах застосовуватися не може (ч. 2 ст. 7 ГК України). Нерідко формалізований звичай стає в один ряд із законом. Так, у ст. 265 ГК України мовиться, що умови договорів постачання повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил тлумачення комерційних термінів «Інкотермс». Тим самим звичай наділяється силою нормативно-правового акту.
Нормативним договором є угода два або декількох суб’єктів (членів корпорації, корпорацій, держав і т. д.) які встановлюють права та обов’язки як загальні правила поведінки на майбутній (невизначений) час для невизначеного (неперсоніфікованого, окрім учасників укладення угоди) кола суб’єктів.
Нормативні договори можна умовно розділити на внутрішньодержавні та міждержавні. До внутрішньодержавних нормативних договорів відносяться договори приєднання, які грунтуються на волевиявленні економічно сильного суб’єкта господарювання, вираженому у формулярі або іншій стандартизованій формі, коли договір укладається шляхом приєднання іншої сторони до цих умов без можливості запропонувати свої умови. До таких договорів відносяться, наприклад, правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, договори на постачання енергоресурсів, договори перевезення, договори банківського рахунку тощо. Міждержавні нормативні договори займають особливе місце в системі джерел господарського права. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, стають частиною національного законодавства України.
Найбільш важливими для господарського права є такі міждержавні договори як:
- Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р.;
- Конвенція ООН 1980 р. про міжнародний договір купівлі-продажу;
- Женевська конвенція 1930 р., що встановлює Одноманітний закон про перевідний і простий вексель;
- Паризька конвенція 1965 р. про охорону промислової власності;
- Вашингтонська конвенція 1965 р. про врегулювання інвестиційних суперечок між державами та особами інших держав та інші.
Питання про судову практику як джерело господарського права є дискусійним. Пануюча доктрина не визнає судовий прецедент як джерело права. Водночас, на користь активної дії судових рішень на формування загальнообов’язкових правил поведінки, зокрема у сфері господарювання, свідчать наступні обставини:
1) рішення Конституційного суду усувають прогалини у праві. Норма, яка підлягає перевірці на конституційність Конституційним Судом України, є завжди конкретною нормою, але висновки суду мають, як правило, більш загальне значення та можуть бути поширені на аналогічні за юридичним змістом норми інших актів законодавства. У зв’язку з цим правові позиції, сформульовані Конституційним Судом України, можуть розглядатися як судові прецеденти, які заповнюють пропуски у законодавстві та формують судову практику, забезпечуючи її однаковість;
2) будучи учасником Європейської конвенції «Про захист прав і основних свобод людини», Україна погодилася із застосуванням процесуальних механізмів, прийнятих у діяльності судових органів, що забезпечують застосування конвенції. У свою чергу дані процесуальні механізми допускають використання прецедентів як джерела права.
3) законодавство України використовує оціночні поняття та інші неоднозначні категорії, які повинні тлумачитися судами загальної юрисдикції. До таких категорій відноситься, зокрема, «публічний порядок», «інтереси», «сумлінність» тощо. Зміст таких понять визначається не законодавцем при прийнятті відповідної норми, а правозастосовним органом при її застосуванні. Тому рішення судів, особливо вищих інстанцій, за визначенням оціночних понять стають невід’ємною частиною правил здійснення господарської діяльності;
4) більшість листів, рішень вищих судових інстанцій, роз’яснень Пленуму ВСУ і правових позицій ВСУ фактично є джерелом права при розгляді справ для всієї системи судових органів за принципом: аналогічні справи повинні вирішуватися аналогічно;
5) господарське процесуальне законодавство у ряді випадків прямо зобов’язує використовувати у процесуальній діяльності судові прецеденти. Так, у ст. 111-15 ГПК України в якості однієї з підстав перегляду Верховним Судом України у касаційному порядку ухвал Вищого Господарського Суду України вказується «виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного і того самого положення закону або іншого нормативно-правового акту в аналогічних справах».