 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Роль культурно-історичної школи
Єфремов Сергій Єфремов був віце президентом ВУАН. Почав свою діяльність в «Київській старині», а потім замість цього журналу виходила «Укр. хата». За завданням «Києвської старини» в 1903 році Єфремов їде до Львова писати літературний портрет І.Франка. Наслідком цього першого призду до Львова була розвідка «Пивец мужества и борьби» . Вже в 1913 році Єфремов перевидає цю роботу укр.мовою, але це не був просто переклад, а значно ширша стаття. Потім Є. пише літ. портрет «Іван Франко». Єфремов був прихильником соціологічної концепції літератури, він вважав, що основною проблемою дослідження літ.знавця є національна ідея і те, як вона проявляться в творах. З цією ідею він пише «Історію укр. письменства» (має назву «письменство», бо він не зараховував фольклор, а лише писану літературу). Для ції праці характрним є те, що Єфремов показує, як події зовнішнього життя відбились у творах літератури. Для Єфремова твір співвідноситься з реальною дійсністю. Соціологічний підхід до літератури також наявним у цій праці. Та Єфремов застосовує соціологічну теорію у досить прогресивному значенні. В 30-х роках ця ідея була досить звульгаризованою. Ідея класової боротьби була основною . Так, н-лад, Коряк, С.Щупак, Б.Якубський , Б. Коваленко оцінювали твір з позицій класової боротьби . Це призводило до того, що літ.знавство не розвивалось, а перетворилось у доноси і звинувачення у буржуазному націоналізмі. Єфремов же був антирадянщиком. «Історія укр письменства» витримала 4 перевидання: 1908, 1912, 1916, 1924 рр. Це був феномен на той час. В теоретичному плані ця праця стала каноном укр. літератури, тобто перелік імен, що є в ній, вже не випадали з переліку. Слабкою стороною було те, що Єфремов не виходив за межі схеми, за якою твори письменників, в яких не виявлялася ідея визволення укр народу, він не розглядав. «Іст укр письменства» мала 2 томи. Він до останнього дня удосконалював її. С.Єфремов був дуже добрим полемістом і така публіцистична манера аналізу характеризувала його історико-літераурний аналіз. Дехто з істориків вважаів, що Єфремов не розумів новітніх підходів ло історії літератури. Так, зокрема, Б.Лепкий писав у вступі до свого «Начерку історії укр-руської літератури», що найбільш вдалим він вважає в історії літератури принцип естетичного чуття (він цей принцип лише задекларував). Єфремов же каже, що задекларований Лепким принцип створення естетичної історії літератури далеко не вичерпує всіх тих завдань, що стоять перед історико-літературними дослідженнями. Естетичне чуття, відтворення в літературі лише естетичних явищ – це лише однобокий підхід до історико-літературного дослідження. Єфремов був звинуваченим у буржуазному націоналізмі і засуджений за участь у СВУ. Рік смерті точно невідомий.
Прокопович Курс поетики Т.Прокоповича набула широкої популярності. Курс у рукописному вигляді мав кілька примірників у рукописному вигляді, мабуть, зберігся вихованцями Академії. У 1786р. був надрукований у Могилеві Г. Кониським. Цей курс теорії поезії читався для спудеїв протягом 1705-1706р. Книга Прокоповича своїм змістом та структурою нагадує працю Понтана, яка слугувала зразком. Звичайно, Т.Прокопович вносить нове, а саме: скорочує пояснення Понтана, переробив їх і додавав власні приклади. Важкі формули Понтана Прокопович намагався сформулювати ясно і чітко, щоб вони легше запам’ятовувались для студентів. Якщо Понтан піїтику розділяє на риторику і власне піїтику, то Прокопович розділив піїтику на 3 книги з деякими стилістичними розділами. Отже, праця Т.Прокоповича складається з 3 книг: 1 книга – про загальні настанови про поезію. Тут мова йде про матерiал, який обробляють поети, про мету поета, про вибiр змiсту i форми для свого твору, про помилки, яких можуть допускатися поети тощо. 2 книга – про поезію епічну та драматичну 3 книга – про буколіку, йдеться про сатиричну, елегійну, ліричну та епіграматичну поезію. Прокопович порушив актуальнi проблеми стилiстики, зокрема вiн виокремив три мовнi стилi: високий (важливий), середнiй (барвистий), низький (простий). Високим стилем, вважав вiн, пишуться роздуми, низьким – листи до друзiв, дiалоги та трактати, середнiм – «слова похвальнi» та iсторичнi описи. Г. Кониський видав цю поетику з додатком, у якому вмістив зразки різних поетичних жанрів, деякі вірші Ф. Прокоповича («Епиникіон» на честь перемоги Петра І під Полтавою у 1709 р., привітання Петру II з нагоди його прибуття до Новгорода та ін.), зразки епіграм. Слід відзначити, що «De arte poëtica...» Ф. Прокоповича мала значний вплив на викладання цієї дисципліни не тільки у Києво-Могилянській академії, а й в інших навчальних закладах країни. Свідченням цього, зокрема, може бути той факт, що, наприклад, у Тобольській семінарії у 1767 р. читався курс теорії поезії «Praeceptiones poëticae», написаний, як признається сам його автор, на основі поетики Ф. Прокоповича.
Роль культурно-історичної школи У першій половині ХІХ ст. українське літературознавство активно використовувало елементи культурно-історичного аналізу літературних творів, які на той час тісно переплелися з традиціями міфологічного літературознавства, зокрема у працях М. Максимовича, який виявляв у народних піснях сліди давнього епосу та міфів, намагався якнайкраще дослідити національну літературу і розцінював фольклор як вірне джерело досліджень. Прихильники КІШ збирали великий емпіричний матеріал, щоб відтворити загальну історію культури. Згодом постала проблема творення не просто історико-літературних досліджень, а історій національної літератури. Таким чином, одне з основних завдань, що їх висунула культурно-історична школа, – написання історій національних літератур – стало особливо актуальним. Українська наука про літературу, долаючи бібліографічний, пізніше біографічний підхід до аналізу, намагалася використати досвід культурно-історичної школи у літературознавстві, яка стала панівною у європейських науках про літературу. Біо-бібліографічний метод застосовував Огоновський, який написав «Історію літератури руської». Він давав оцінку літературним фактам та вміщував біографії письменників. Таку роботу Франко назвав «магазином фактів та подій, які стосувалися розвитку літератури». Культурно-історичний підхід у відомій праці М. Петрова “Очерки из истории украинской литературы ХІХ века”, а пізніше у рецензії М. Дашкевича на цю працю. Ці дві праці значною мірою, як на це звернув увагу І. Франко, пов’язували українську духовність і з російською, і з польською. Проте, як зазначав І. Франко, з цих досліджень випливає необхідність рівнозначного трактування трьох літератур. Реалізовувався основний постулат культурно-історичної школи – створення корпусу історії національної літератури. І. Франко вперше в українському літературознавстві створив оригінальну теорію культурно-історичної школи. Враховуючи досвід своїх попередників (І. Тен, Г. Лансон та ін.), вчений вважав, що духовне життя народу в усіх його аспектах – ось та широка основа, на якій будується нова концепція історії літератури. Все, що впливає на зміни цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи. Франко наголошував, що л-вцю необхідно показати, як національне письменство засвоює інтернаціональний матеріал і що свого вносить. Літературознавець мусить показати, що значать для національної літератури літератури сусідніх народів, і чим є національна література для них. Національну л-ру Франко розумів як сукупність поглядів на світ, сприймання і розуміння нації. Тому історія л-ри повинна бути історією духовності певного народу, а не витвором псевдотеорій.
Куліш «Характер і задача української критики».Куліш каже, що зараз автору прощається оманливий опис реального, у письменників наявне лише поверхневе знання світу, пробачається навіть відсутність здорового глузду. Критика не повинна дивитись крізь пальці на письменників, які обіцяють показати у своєму творі укр. життя з нової сторони, а в результаті не висвітлюють нічого нового, а навпаки, затемнюють. Ставить питання: чи критика повинна демонструвати всю свою розбірливість по відношенню до молодої л-ри, чи вказувати лише на хороше, даючи можливість читачам самим визначати хибність письменника. Якщо говорити про белетристику, то критика лише засмутить. А якщо це стосується письменника, то критика не повинна дрімати, бо письменник виступає перед масою людей, які потребують духовної їжі. Критики повинен пам’ятати про моральні потреби народу. Якщо критик буде поблажливим до псевдо поетів, то він злукавить перед народом. З іншого боку, будуть лише одні іграшки: суспільство ніколи не вийде з легкодумного віку, як це було у часи Котляревщини. Задачею л-ри Куліш вважав відповідність художніх творів духу народному Задача критики – сувора перевірка л-рних творів естетичним чуттям. Якщо цього не робити, то критика буде обманювати свій народ, л-ра знову стане наслідувальною. В праці «Об отношение малороссийской словесности к общерусской»першим поетом, що його твори Куліш віддав своїй суворій критиці, був Гоголь. Куліш зазначав, українські повісті Гоголя мало мають у собі етнографічної та історичної правди. Гоголь не спроможний був дослідити рідне плем’я. В повісті ≪Тарас Бульба≫ він виявив крайню бідність відомостей про українську старовину й незвичайний дар пророцтва в минулому. ≪Тарас Бульба≫ —твір, що потішає уяву, але мало з’ясовує народне життя.
Зерова (концепція) Зеров один з найталановитіших неокласиків, автор ряду поезій, блискучий історик літератури, автор близько 1,5 тисяч статей, професор Київського інституту народної освіти. Найповніше його концепція проступа в літературній дискусії 1925 - 1928 років, що стосувалася масовізму в літературі.Зеров вважав, що укр література не може розвиватись як література, де переважає масовізм. Зеров відстоював думку про те, що якщо Україна хоче розвиватись в потрібному руслі, то має озброїтись набутками Європи. Участь Зерова в літдискусії дала поштовх до його лекцій з історії літератури. Ці лекції були в той час записані на примітивному склографі. Один із записів потрапив до Америки і вже там лекції Зерова були видані окремим виданням. «Євразійський Ренесанс і пошехонські сосни».Ми повинні знайомитися із набутками інших народів, з усім, що може запліднити наш досвід. Потрібно засвоювати найвижчу культуру нашого часу, бо інакше можна залишитись «вічними учнями», які ніколи не доростуть до рівня учителя. Підтримуючи Хвильового, Зеров пояснює, що ми повинні пізнати Європу як символ високої культури і тим самим ми підвищимо власну класифікацію. Закликає не лякатися психологічної зарази Європи, не боятись старої, буржуазної або, навіть, феодальної Європи. Треба іти до джерел європейської культури, щоб не залишатися провінціалами. Знання перших джерел призведе до того, що замість копіювання Хвильового, Винниченка прозаїки будуть вчитися на творчості Стендаля та Золя, матимуть змогу ознайомитись з італійськими новелістами 15ст. Зеров каже, що зібрати кількасот таких-сяких творів у письменників з села чи хуторів, дати їм титул «літератор», друкувати це все, обтяжити книжкові книгарні ще не означає утворити масового селянського письменника. Це означає збити з пантелику молоде покоління, прищепити їм впевненість, що вони мають те, чого насправді не мають. Вимоги: - Потрібно підтримувати молодих людей села, виплачувати їм стипендії, заснувати студії, не дати пропасти у «мистецькій самотності», але до друку потрібно брати лише ті твори, які дійсно цього вартують. - Повинна посилитись критика на їх твори: вони повинні писати якнайкраще, бо представляють культуру майбутнього. Для розвитку л-ри потрібно: - Вивчення досвіду всесвітнього мистецтва - Переоцінити наші л-рні надбання - Підвищити вимоги до починаючих письменників.
Костомаров У 1843р. постає історико-літературний огляд М.Костомарова «Обзор сочинений писаних на малор. язике», у якому, починаючи від творів І. Котляревського і закінчуючи оглядом журналів, що виходили до 1843р., подає автор короткий нарис історії укр. літ. за перші чотири десятки років 19 ст. Спочатку автор наводить відомості про спільне утворення великоруської та малоруської мови. Різниця між мовами почала з’являтися внаслідок появи народних елементів у мові та творчості письменників. У Європі з’явилась ідея народності, наслідування змінилось на оригінальність, «школьность» на талант. Великоруський народ знайшов у собі сили втілити ідею народності. Ми (малоруський народ) побачили, що попри велику кількість книг, у нас немає своєї літератури. Таким чином, усі звернули увагу на джерело своєї національності та народності. Багато малоросіян помітили, що їм краще висловлюватись не великоруською, а малоруською мовою. Відтак почали використовувати рідне слово. Письменники брали класичний предмет, одягали його в романтичну одежу і таким чином смішили народ. Костомаров писав, що у всіх європейських народів видно любов до народності. Скрізь народність знайшла собі представників – і в науці, і в словесності. В Англії – В.Скотт та Т.Мур знаходили своє натхнення для творчості у народних піснях, в Німеччині – Грім, Вольф ознайомили німецького читача з творчістю скандинавських та романських племен. Появу інтересу до творів поезії Костомаров пояснює так: - внаслідок занепаду класицизму, ворожі між собою сторони класицизму й романтизму знайшли примирення в ідеї народності - політична, що виникла з відносин урядів до народів - історично - сцієнтифічна. У першому розділі своєї монографії Костомаров говорить про релігійність, яка активно проявляється в народній поезії. У ній можна віднайти найпоширенішу ідею малоросів – це віра в Бога, вони впевнені, що все, що з ними стається, пов’язане із волею Божою, а нещастя розцінюється як наслідок наших гріхів. У другому розділі Костомаров говорить про природу, яка також цілком і повністю пронизує народну поезію. Символіка поезії відповідає символіці народу. Одні символи мають ясну основу в самій природі; другі - засновані на історичному вжитку певного предмета, що стосується минулого життя; треті - засновані на старовинних міфічних або традиційних переказах і віруваннях
Франко (2 праці) І. Франко ставить своїм завданням захист національної самобутності української літератури від кривотлумачень російських і польських учених. Найповніше та найяскравіше проблеми національної самобутності виявилися у цих оглядових працях Франка. У статті “З ост. десятиліть…” Франко подав дуже докладний аналіз “духовних течій” в українській літературі того періоду і чи не перший помітив прихід у літературу молодих письменників, які на рубежі століть заклали основи модерного літературного мислення, що панувало у світовій літературі ХХ ст.: “Молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури і її задач”. Також учений подає ґрунтовний огляд суспільно-політичного життя “російської України” та Галичини від сер. 70-х і до к. ХІХ ст.. У руслі традицій культурно-історичної школи характеризуються діяльність П. Куліша, М. Драгоманова. Веде мову Франко і про значення галицької журналістики, зокрема часопису “Світ”, у справі всеукраїнського єднання. Із літературних творів 70-х він виділяє поруч із творчістю І. Нечуя-Левицького прозу Панаса Мирного, пише про епічний талант О. Кониського. Значне місце відводить Франко і альманаху “Жіночий вінок”. Також згадує вчений і про Б. Грінченка, А. Кримського, Г. Хоткевича. Кінець століття виводить на суспільну арену жінок, серед яких Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська, Дніпрова Чайка. Важливе значення мав науковий рух в Галичині, який був тісно пов'язаний з діяльністю наукового товариства ім. Шевченка. Звертає він увагу і на нові модерні віяння в українській літературі. Говорячи про ці нові віяння, він наголошує на творчості В. Стефаника та О. Кобилянської. Енциклопедична стаття “Южнорусская литература” була надрукована в енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона. “В українській літературі, як і в всякій іншій словянській, духовне життя нації з незапам’ятних часів відбивалось паралельно в словесності (усній продукції міфологічній і поетичній) і в письменстві”. Самосвідомість нашого народу сягає глибокої давнини. У письменстві, як в усній традиції, вона витворювалась протягом віків. “З одного боку в усній словесності українця можемо простежити відбиток усієї історичної долі і всієї культурно-історичної еволюції народу майже з доісторичних часів до наших днів, а з іншого боку, писемні пам’ятки також мають закваску народного народного українського елементу.” Також Франко виділяє три історичні епохи: 1) епоха самостійного політичного життя (від початків до сер. 14 ст.); 2) епоха литовського і польського володіння, а далі – російського та айстро-угорського ( до к. 18 ст.); 3) епоха національного відродження народу шляхом літератури. Відповідно до цих епох він пише про письменників та про різні жанри, які були поширені в той чи інший час.
Драгоманов М.Драгоманов у своїх працях був прихильником порівняльно-історичного літ.знавства. В українському літ.знавстві порівн.-іст. школа реалізувалася у працях О.Котляревського, який вважав, що народність якогось окремого народу не вичерпує суті тієї чи іншої літератури. О.Котляревський висуває порівняльний метод дослідження, говорить, що діяльність окремого народу, була такою самою як і у інших народів. Певна народність виносить той запас народних сил, на чому потім розвивається народність. Проти цієї теорії був Драгоманов, він був прихильником теорії наслідування. До приходу Драгоманова було 3 напрями: 1)міфологічно-племіннашкола (А.Кун, брати Грім, Мюллер)- вона намагалася звести схожі оповідання до міфо-космічних формул, ці формули були спільними для всього арійського племені. 2) школа наслідування (Т.Бенфей) – вона пояснює подібність оповідань перейманням одним народом від іншого, через обопільний вплив не лише усної, а й писаної словесності різних народів. 3) антропологічна школа Андрю Ланга – вона пояснює схожість оповідань спільними способами мислення однакового у різних народів. Драгоманов зазначав, що всі ці три наукові напрями мають за собою справжні основи і вони не повинні виключати один одного, але кожен з них має бути прикладеним до аналізу літ.ивору. М.Драгоманов займався вивченням релігії, міфології арійських народів, перейшов до нових народів, зупинився на переказах слов*янських і у першу чергу українців. Драгоманов простежує 3 шляхи, якими мандрували літ твори з Індії до Європи. 1) шлях А.Македонського – війська Македонського під час військових походів принесли в Грецію з Азії багато літ скарбів. Це вплинуло в першу чергу на давньогрецьку літературу. Із того, що запозичили греки, воно перейшло до всіх тих народів, з якими стикалися греки. Драгоманов відносить це до 2-3 ст. до н.е.; 2) епоха арабських воєн – арабські війни захопили південь Європи і повертаючись з христових походів європейське населення захоплювало з собою все, що там мало, в тому числі і літ. скарби , які потім прищеплювало для потреб європейської літератури.Цей шлях припадає приблизно на 11-12 ст. н.е. 3) шлях для сходу Європи. Із Азії через Візантію на Балканський пів-острів, а далі на Схід, а саме на Україну, а далі у росію. Цей шлях поширення сюжетів теж давній. На думку М.Драгоманова, він належить до 7 ст н.е. Таким чином М.Д., посилаючись на Бенфея каже, що проведені Бенфеєм дослідження показали, що те, що міфологи вважали за дуже давнє, є далеко пізнішим і належить до епохи історичної. А по-друге, ці культурні набутки є чужим матеріалом, запозиченим і таким чином будувати на ньому уявлення про національність є небезпечно. Для ілюстрації методів свої праці Драгоманов показує теорію наслідування у праці «Шолудивий Буняка в укр..народних оповіданнях». Буняка в у літописному оповіданні це людина –страшилище. В Іпатіївському списку є повідомлення про половецький напад на Київ і там є ось цей образ Буняки, що наділений надприродною силою і властивостями, а сталося це з тих причин, що напад половців з Бунякою на чолі зробив велике враження і залишив у народній пам*яті слід . Внаслідок цього літописного оповідання в народу залишилось кілька оповідань, героєм яких є Шолудивий Буняка. Драгоманов пише, що ім.*я є однаковим , бо у оповіданнях переказані відомості про Буняку виросли із самостійної народної творчості, від безпосередніх вражень від історичної особи. Але разом із тим Буняку в літописі представлено характерником, а потім нородна творчість розробила первісні образи у більш взаємозв*язані фантастичні.
|
