ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Джерела права Європейського Союзу

12 3

Основу правопорядку ЄС складає так зване первинне законодавство: установчі договори (Договір про Європейський Союз, договори створення Європейських співтовариств), договори про внесення змін до установчих договорів, угоди про приєднання до ЄС нових держав-членів, а також міжнародні договори, укладені між державами-членами з питань, що належать до сфери компетенції Союзу та Співтовариств.
Переважна більшість норм права ЄС існують у формі правових актів, передбачених у ст. 249 Договору про Європейське співтовариство (похідне, вторинне законодавство): регламентів і директив.
Регламенти — нормативно-правові акти, що мають загальне застосування, є обов’язковими у всіх своїх складових частинах, підлягають прямому застосуванню в усіх державах-членах. Регламенти не потребують будь-яких заходів з імплементації в національні правопорядки держав-членів.
Директиви – нормативно-правові акти, що є обов’язковими для держав-членів щодо результатів, які мають бути досягнуті. Але держави-члени мають право вільно обирати форму та засоби імплементації директиви у внутрішньодержавні правопорядки.
Рішення – правові акти індивідуального значення, що є обов’язковими в усіх своїх складових частинах для тих, кому вони адресовані. Це можуть бути як держави-члени, так і юридичні або фізичні особи.
Слід звернути увагу на те, що в рамках другої і третьої опор Договір про ЄС встановлює інші форми правових актів органів Союзу.
Міжнародні договори, укладені Співтовариством із питань, які належать до його компетенції, мають пріоритет над похідним законодавством.
Концепція загальних принципів права була розроблена Судом Європейських співтовариств для усунення прогалин у праві Співтовариств. Джерелом загальних принципів права є положення установчих договорів, національного законодавства держав-членів, норми міжнародного права. Прикладами загальних принципів права можуть служити принципи правової визначеності правових норм, законних очікувань, пропорційності, а також основні права людини.
Рішення Суду Європейських співтовариств не мають юридично обов’язкової сили прецеденту. Втім правило прецеденту фактично використовується Судом Європейських співтовариств, іншими органами ЄС та доктриною.

11) До "первинного законодавства" Європейського Союзу можуть бути віднесені всі розроблені внаслідок міжурядових дій і ратифіковані національними законодавчими органами відповідно до своїх конституційних процедур документи, якими керується Співтовариство. Первинне законодавство включає в себе такі документи:

· засновницькі договори, якими є Договори про заснування Європейського Співтовариства, Європейського співтовариства вугілля та сталі та Євроатому;

· важливі документи, такі як Єдиний європейський акт, Договір (Маастрихтський) про заснування Європейського Союзу, Бюджетний договір 1975 p., Договір про об'єднання 1965 р., Статут Європейського інвестиційного банку, різноманітні акти та договори про приєднання. У більшості випадків ці документи тягли за собою внесення поправок до основоположних Договорів;

· різноманітні протоколи і схожі додатки до договорів (такі як Соціальний протокол і Протокол про економічне та соціальне зближення до Договору про заснування Європейського Союзу);

· конвенції та інші документи, укладені між державами-членами, деякі важливі акти законодавства Співтовариства, які набули такого вигляду, тому що відображені в них проблеми не відбиті в основоположних договорах, або з причини того, що їх зміст вимагав повної згоди законодавчих органів держав-членів, які мали їх ратифікувати. Наочним прикладом цього виду документів можна назвати Брюссельску конвенцію 1968 р. про взаємне визнання судових рішень.

Дія в часі

Дія всього первинного законодавства Співтовариства, як правило, не обмежується в часі. На цей факт чітко вказується в основних документах. У випадках, коли в акті спеціально не визначається термін його дії, вважається, що він також не обмежений у часі. Та все ж окремі положення можуть зазнати деяких обмежень у часі. (Зокрема це стосується випадків щодо різноманітних актів і договорів про приєднання.) Використання терміна необмежений, на відміну від більш поширеного невизначений, спрямовано на те, щоб підкреслити незмінну природу зобов'язань держав-учасниць.

Єдиним винятком із законодавства, яке має необмежену природу, є Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, що укладений на 50 років (ст. 97, нині вилучена). Можливо, це було виправдано з огляду на ризиковану й експериментаторську природу цього документа -"першопрохідника". Чи буде поновлений цей договір у найближчому майбутньому, можна лише гадати, хоча продовження 50-річного терміну лише для внесення його положень, які все ще залишаються відповідними до Договору про заснування Європейського Співтовариства, не здається доцільним.

Дія у просторі

Важко вивести загальний принцип щодо цього із засновницьких договорів, враховуючи відмінності в їхніх формулюваннях. Дія Договору про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі обмежується європейською територією держав-членів (ст. 79). Це означає, що неєвропейські території таких країн, як, наприклад, Франція, вилучені зі сфери дії цього договору. Ніколи не було зроблено жодної спроби поширити дію договору на ці неєвропейські території ні прямо (за допомогою поправок до договору), ні за аналогією (за допомогою СЄС). Договір про заснування Євроатому поширює свою дію на "європейські території держав-членів і неєвропейські території, що перебувають під їхньою юрисдикцією". З іншого боку, Договір про заснування Європейського Співтовариства, складено так, що його положення можуть бути застосовані до кожної з держав-членів, які були спеціально згадані (ст. 227). Це означає, що сфера територіального впливу договору визначається за допомогою посилання на конституційний устрій держав-членів, а щодо французьких заморських департаментів, наприклад, право Співтовариства автоматично застосовується як до невід'ємної частини Французької Республіки. Однак такий факт лише свідчить про необхідність у майбутньому розробити спеціальні норми, які стосуватимуться особливих вимог до цих територій.

Ситуація також ускладнюється сукупністю винятків і норм, якими регулюються особливі випадки. Так, певні залежні території держав-членів, такі як Фарсрські острови і суверенні території Великобританії на Кіпрі (UK Sovereign Base areas of Cyprus), не входять до сфери дії договорів. Інші території, такі як острів Мен і острови Ла-Маншу, є об'єктом лише обмеженої кількості положень договору. А Гренландія, Нова Каледонія і Французька Полінезія мають такий же статус, як і країни, шо зв'язані зі Співтовариством згодою про приєднання, а саме Ломейськими угодами з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану (Lome and A CP agreements). Норми, якими регулюється дія договорів у просторі, є надто заплутаними і потребують якнайшвидшого прояснення і логічного обґрунтування.

12) Похідне законодавство — це частина системи розроблених відповідно до основоположних договорів норм Співтовариства. Терміну похідне законодавство надається перевага порівняно з терміном вторинне законодавство, тому що під ним часто розуміють документи, які зовсім не є вторинними і надають форму й основу певним політичним напрямкам Співтовариства (наприклад, у галузі сільськогосподарської політики). По суті, є два види похідного законодавства: прийняте на розвиток положень договорів (так звані типові акти) і те, що не підпадає під цю категорію (так звані нетипові, або "акти, які не належать до будь-якої категорії з певною назвою"). Вони будуть досліджені нижче. Варто зазначити, що види законодавчих актів, передбачені Договором про ЄОВС, відрізняються від своїх аналогів за Договорами про Євроатом і ЄЄС. Ми намагатимемося зосередити увагу виключно на законодавстві, яке передбачається Договором про заснування Європейського Співтовариства.

На жаль, не було жодної спроби ввести нетипові акти до Договору — прекрасну можливість чого, безсумнівно, надавав Договір про заснування Європейського Союзу. Існували великі можливості легітимізувати згадані нетипові акти. Однак сталою законодавчою практикою, також в інтересах забезпечення правової визначеності, є надання офіційного статусу документам з того часу, як тільки їх використання стає дуже поширеним. Ще один привід для слушної критики — вільне і плутане використання термінології договору. Так, у ст. 228 (1) вказується, що спеціальний комітет, призначений Радою, повинен допомагати Комісії в проведенні переговорів щодо міжнародних договорів "у межах таких директив, які Рада може прийняти з цією метою". Зрозуміло, що для здійснення цієї функції не потрібні директиви в їхньому значенні відповідно до ст. 189. Без сумніву, тут більш доречним було б використання термінів інструкція або навіть керівна вказівка.

Типові акти

Вони зазначаються в ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства й охоплюють регламенти, директиви і рішення (акти обов'язкового характеру), позиції і рекомендації (акти необов'язкового характеру).

Регламенти

Ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства описує їх як такі, що мають "загальне застосування" і є цілком обов'язковими у всіх своїх елементах та мають пряму дію в усіх державах-членах. Кожна з цих властивостей варта більш детального розгляду. В тому факті, що регламенти мають загальне застосування, передається їх абстрактна і загальна природа. Тому вони застосовуються до всіх осіб і утворень, які відповідно до права Співтовариства володіють правосуб'єктністю, а саме держав-членів, фізичних та юридичних осіб.

Оскільки регламенти є цілком обов'язковими, ані органи держав-членів, ані приватні особи не можуть ухилятися від будь-яких норм, які вміщені в них. Так, держави-члени не можуть в односторонньому порядку звільняти від податку на імпорт, який може бути накладений відповідно до регламентів. Це також означає, що держави-члени не можуть відмовитися від введення в дію регламенту на тій підставі, що вони висловили застереження проти нього під час розгляду проекту. Хоча положеннями договору спеціально це не передбачається, регламенти є документами прямої дії. Отже, вони не потребують будь-яких національних заходів для їх введення в національні правові системи держав-членів. Суд ЄС виніс чітке рішення, що прийняття будь-яких документів про введення регламентів у правову систему держави є неправомірним, оскільки підривається правова природа регламентів. Держави-члени мають права лише приймати відповідні імплементаційні норми, які можуть вимагатися регламентами. До цього ми ще повернемось у розд.

Не всі регламенти є рівнозначними. Відповідно до ст. 145 ДЗЄС Рада має можливість наділяти законодавчими повноваженнями Комісію. Перелік цих повноважень міститься в основних (або принципових) регламентах, які вводяться в дію Комісією у вигляді імплементаційних регламентів. Тому останні мають узгоджуватися з першими. Якщо вони не узгоджуються, то підлягають перегляду і скасуванню Судом. Регламенти, прийняті Радою і Комісією, мають бути опубліковані в "Офіційному віснику Європейського Співтовариства". Вони набирають чинності із зазначеної в них дати, якщо її немає — на двадцятий день після опублікування (ст. 191(2) ДЗЄС).

Директиви

Ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначає: директиви є обов'язковими щодо результатів, що мають бути досягнуті, для кожної держави-члена, якій вони адресовані. При цьому національним владним органам залишається право вибору форм і методів імплементації. Директиви були включені в коло документів Співтовариства для того, щоб збільшити відчуття партнерства в процесі прийняття рішень між Співтовариством і національними органами влади. Відповідно, директиви дають змогу національним владним органам брати участь у введенні в дію законодавства Співтовариства. Однак їх свобода дій у цьому процесі підлягає суттєвим обмеженням. Перш за все зміст директиви має бути точно відображеним у відповідних національних нормах. По-друге, національні владні органи повинні додержуватися строків, зазначених у директиві для її імплементації. По-третє, вони повинні вибрати найбільш адекватні методи і форму імплементації з-поміж вже існуючих.

Очевидно, що свобода дій, якою користуються національні органи влади, залежить від чіткості відповідної директиви. Щодо цього слід зауважити, що деякі директиви є більш деталізованими, ніж інші акти. Деякі є настільки деталізованими, що становлять самодостатню сукупність норм, яка вимагає від національних органів влади лише переписувати формулювання, а не викладати їх за змістом у національному законодавстві. На думку деяких авторів, ця тенденція склалася внаслідок намагань деяких держав-членів застерегтися від неправильних форм конкуренції, до яких вдалися б держави-партнери, якщо надати їм велику свободу дій. Ця тенденція певною мірою послабшала після прийняття в рамках ЄЄА Програми створення внутрішнього ринку. Директиви, що були прийняті відповідно до цього документа ґрунтувалися більше на засадах взаємного визнання, ніж на принципі транскордонної гармонізації, і тому містили важливі регулюючі принципи, а не деталізовані положення.

Спосіб, за допомогою якого держави-члени трансформують директиви Співтовариства у своє законодавство, підлягає нагляду і контролю з боку Комісії, яка діє як "охоронець" Договору. У зв'язку з цим від держав-членів вимагається докладно повідомляти Комісію про заходи, які вони вживають для імплементації директив. Якщо ж трансформація не проводитиметься або буде проводитися неналежним способом, Комісія згідно зі ст. 169 Договору про заснування Європейського Співтовариства може розпочати судове переслідування держави-члена в СЄС (див. с. 135). За своїм визначенням, директива не може бути такою, шо прямо застосовується, але в певних умовах може бути прирівняна до документів прямого впливу. Цей аспект детальніше буде розглянуто в розд. 5 (див. с. 120). Директиви, адресовані всім державам-членам, публікуються в "Офіційному віснику Європейського Співтовариства" і набирають чинності із зазначеної в них дати, якщо ж її не вказано, — на двадцятий день після опублікування (ст. 191(2) ДЗЄС). Інші директиви мають бути повідомлені адресатам і набирають чинності на момент такого повідомлення (ст. 191(3) ДЗЄС).

Рішення

Рішення є обов'язковими в усіх своїх елементах для тих, кому вони адресовані (ст. 189, абз. 4 ДЗЄС). Тому вони являють собою індивідуальні норми, адресатами яких можуть бути як держави-члени, так і приватні особи. З огляду на те, що сфера їхньої дії не має загального характеру, вони, по суті, є більше адміністративними, ніж нормотворчими документами. Рішення можуть як покладати обов'язки на тих, кому вони адресовані, так і наділяти їх правами.

Оскільки рішення цілком обов'язкові, вони мають пряму дію (див. ст. 93). Щодо вигляду, який повинні мати рішення, не встановлено ніяких вимог, тому іноді можуть виникнути сумніви, чи є документ, який розглядається, рішенням, чи ні. Однак задля справедливості слід згадати, що в більшості випадків інституції чітко визначають категорію документа, у тому числі рішень.

Рішення повинні бути повідомлені адресатам і набирають чинності з моменту такого повідомлення (стаття 191(3) там само). Між адміністративними і квазісудовими рішеннями існує значна відмінність. Перші є актами, які мають виключно виконавчий характер і приймаються в контексті політичних принципів Співтовариства. Такими, наприклад, є рішення про розподіл грошових коштів для цілей різних структурних фондів, а також рішення, які стосуються всієї величезної адміністративної структури Співтовариства, наприклад, про призначення і підвищення службовців. А квазісудові рішення приймаються Комісією після проведення відповідного розгляду, наприклад, різноманітні рішення в контексті конкурентної політики.Але це не всі акти Співтовариства, які мають обов'язковий характер. СЄС додає до них ще такі.

Позиції та рекомендації

Ст. 189 не визначає будь-яких властивостей цих документів, окрім того, що вони не мають обов'язкової сили. Договір про заснування Європейського Співтовариства містить як спеціальні, так і загальні положення щодо їх прийняття. Спеціальні положення містяться в нормах, таких як ст. 118Ь, що надає Комісії право робити позиції про діалог між адміністрацією і "працівниками" на європейському рівні, або ст. 128(5), яка надає Раді можливість видавати рекомендації з питань культури. Більш загальна підстава зазначена в ст. 155 Договору про заснування Європейського Співтовариства. Згідно з нею Комісія може готувати рекомендації і виробляти позиції, коли вона вважає це за потрібне.

І хоча рекомендації та позиції не є документами обов'язкового характеру, вони все ж мають юридичне значення. Так, у справі Grimaldi, СЄС вирішив, що національні суди, розглядаючи справу, мають враховувати рекомендації, зокрема у випадках, коли в них пропонується прояснити тлумачення національного законодавства щодо імплементації, або де вони вважаються додатковими до обов'язкового законодавства Співтовариства. Однак обґрунтованість цієї точки зору оспорюється деякими авторами.

Нетипові акти Саме італійські автори схиляються до назви нетипові акти. їх можна визначити як документи, що не мають юридичної сили, за винятком деяких особливих обставин. Прикладом таких виняткових обставин були дії Суду Європейських Співтовариств щодо Резолюції Ради Міністрів від З листопада 1976 р. Сполучене Королівство вжило певних односторонніх заходів щодо збереження рибних ресурсів у порушення процедурних вимог, встановлених цією резолюцією. Суд Європейських Співтовариств визнав цей факт достатньо важливим для того, щоб забезпечити ефективний захист не тільки Франції і Комісіїм, а й приватних осіб, які були звинувачені в порушенні відповідних норм Сполученого Королівства.

· Нетипові акти Співтовариства включають у себе такі документи.

· Акти, що регулюють внутрішню роботу інституцій. Вважається, що вони іноді можуть породжувати правові наслідки. В одному випадку порушення цих внутрішніх правил призвело до скасування директиви Співтовариства.

· Програми загальної гармонізації, наприклад, спрямовані на усунення бар'єрів щодо торгівлі промисловими товарами (1969), або на скасування обмежень свободи облаштування і свободи надання послуг (1961).

· Загальні декларації або міжінституційні угоди, укладені Парламентом, Радою і Комісією. Вважається, що вони також мають правові наслідки.

Основні права людини. Спочатку сфера захисту прав людини розглядалась як повністю невластива для правового порядку, який незмінно ґрунтується на економічних засадах. Будь-яке європейське намагання в цьому напрямку розглядалось як таке, що належить до компетенції Європейського Суду з прав людини, завданням якого було застосування Європейської конвенції прав людини (ЄКПЛ). Однак поступово СЄС визнав необхідність дотримуватися певних фундаментальних прав людини під час застосування права Співтовариства, незважаючи на те, що для цього він ніколи не звертався до ЄКПЛ. ЄЄА був першим документом Співтовариства, який офіційно визнав ЄКПЛ, хоч і зазначив це лише у своїй преамбулі. Договір про заснування Європейського Союзу в цьому плані був більш конкретний. У статті F (2) вказується: Союз поважає фундаментальні права людини, які гарантуються підписаною в Римі 4 листопада 1950 р. Європейською конвенцією із захисту прав і основних свобод людини і які випливають з конституційних традицій, спільних для держав-членів, як загальні принципи права Співтовариства. Укладачі Амстердамського договору пішли навіть далі, надавши дотриманню прав людини статус одного із загальних принципів, основоположних для Європейського Союзу (ст. F (І)). Першою справою, в якій Суд послався на основні права людини, була справа Strauder v c//w. Згідно з рішенням Комісії 1969 р., державам-членам було дозволено знизити ціни на масло для певних категорій населення. Для того щоб скористатися перевагами такої системи, той, до кого вона застосовувалася, мав представити спеціальний купон, який засвідчував його особу. Це положення було неясним, тому шо мало відмінність у формулюваннях між французьким та нідерландським варіантами тексту. Суд вирішив надати пріоритет тому варіанту, який не вимагав від бенефіціаріїв зазначати в документах своє ім'я, коли вони бажають придбати масло. Суд зробив висновок, що таке тлумачення даного положення не міститиме будь-чого, що може "завдати шкоди основним правам людини, які зазначені в загальних принципах права Співтовариства і захищаються Судом".У справі Strauder v Dim Суд старанно намагався уникнути будь-якого посилання на міжнародні документи, спрямовані на захист цих фундаментальних прав. Однак у справі Nold він погодився, що міжнародні договори із захисту прав людини могли б "доповнити інструкції, яких слід дотримуватися в межах права Співтовариства". На сьогодні Суд не тільки визнає ЄКПЛ основним джерелом прав людини, які захищені правом, а й вказує: "Співтовариство не може приймати норми, які є несумісними з дотриманням загальновизнаних і гарантованих прав людини". На жаль, обсяг цієї праці не дає можливості глибше вивчити різноманітні особисті права людини, які Суд захищає за допомогою свого прецедентного права. Якщо говорити коротко, СЄС здійснює захист права на особисте життя, права на відповідний судовий розгляд, права на особисте спілкування адвоката та його клієнта, права на свободу вибору релігії. Він навіть підтверджує ці права у сфері кримінального права — галузі, яка не належить до сфери дії права Співтовариства.

26) Офіційні мови Євросоюзу — мови, що є офіційними при діяльності Європейського союзу (ЄС). Наразі, 23 мови рівноправно використовуються та визнані офіційними мовами Європейського союзу: Англійська мова 1973, Болгарська мова 2007, Грецька мова 1981, Данська мова 1973, Естонська мова 2004, Ірландська мова 2007, Іспанська мова 1986,Італійська мова 1958, Латиська мова 2004, Литовська мова 2004, Мальтійська мова 2004, Нідерландська мова
1958, Німецька мова 1958, Польська мова 2004, Португальська мова 1986, Румунська мова 2007, Словацька мова 2004, Словенська мова 2004, Угорська мова 2004, Фінська мова 1995, Французька мова 1958, Чеська мова 2004, Шведська мова 1995. Не є офіційними мовами ЄС, незважаючи на те, що є державними мовами країн-членів ЄС:

люксембурзька мова — офіційна мова Люксембургу
турецька мова — офіційна мова Кіпру.

Всі рішення, що приймаються офіційними органами ЄС, перекладаються всіма офіційними мовами, а громадяни ЄС мають право звертатися в офіційні органи ЄС та отримувати відповідь на свої запити на будь-якій з офіційних мов.На заходах на вищому рівні всі виступи перекладаються на всі офіційні мови (за потреби). Синхронний переклад на всі офіційні мови, зокрема, завжди здійснюється на сесіях Європарламенту та Ради Євросоюзу.Незважаючи на деклароване рівноправ'я всіх мов Союзу, з розширенням кордонів ЄС, все частіше спостерігається «європейська двомовність», коли фактично в роботі інстанцій (за винятком офіційних заходів) використовуються в основному англійська, французька та, у меншій мірі, німецька (три робочі мови Комісії) мови. Інші мови використовуються залежно від ситуації. У зв'язку з розширенням ЄС і вступом до нього країн, де французька мова менш поширена, зміцнились позиції англійської та німецької мов. У будь-якому випадку, всі остаточні нормативні документи перекладаються на всі офіційні мови.

19) Європейська Рада — це орган, який повністю відрізняється від Ради Міністрів. Вона регулярно збирається з часу прийняття на саміті 1974 р. рішення про те, що глави держав і урядів, а також голова Комісії мають зустрічатися на регулярній основі в менш офіційній обстановці, на відміну від тієї, шо домінує на засіданнях Ради, для обговорення найважливіших питань Співтовариства. З 1986 р. присутніми можуть бути також міністри закордонних справ та інші члени Комісії. Зараз правовою основою діяльності Ради є ст. D Договору про Європейський Союз, щоправда, і досі не існує задовільного пояснення щодо її формального включення до положень про інституції Співтовариства Договору про заснування Європейського Співтовариства.

Європейська Рада збирається щонайменше двічі на рік, її очолює глава держави чи уряду країни, яка головує у Раді Міністрів. Ст. D Договору про Європейський Союз зазначає про неї в найбільш загальних термінах:

Європейська Рада надає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає його загальні політичні орієнтири.

Таке широке трактування забезпечує можливість Європейській Раді включати до порядку денного своїх засідань майже всі без винятку питання, пов'язані з політикою Співтовариства. Вона не приймає рішень у формальному значенні цього терміна, але робить заяви і декларації, які потім, як правило, втілюються в законодавство Співтовариства відповідно до положень Договору органами, які мають на це повноваження. Але не всі оглядачі вітали створення Європейської Ради, стверджуючи, що через свою міжурядову природу вона має тенденцію до підриву наднаціонального характеру Союзу.

27)ПРАВА ЛЮДИНИ І СВОБОДИ ПО ПРАВУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Права людини і свободи включені у Хартію ЄС. В основу класифікації прав і свобод в Хартії покладено не предмет суб'єктивного права, а цінності, на захист яких воно спрямоване: людську гідність, свобода, рівність, солідарність. Конкретні права людини, що закріплюються Хартією, згруповані у відповідності з цими критеріями.
Статті Хартії розбиті на 7 розділів:
1) Глава I «Гідність» (5 ст.) Закріплює права та гарантії, що забезпечують гідне існування людської особистості в суспільстві, включаючи право на життя, заборона катувань, рабства і т. д. Стаття 1 проголошує гідність людини недоторканним і зобов'язує поважати і захищати гідність кожного.Згідно Хартії воно не підлягає жодним обмеженням і утворює фундамент всіх інших затверджує прав. Стаття 2 про право на життя забороняє застосування вищої міри покарання та приведення смертної кари у виконання.
У статті 3 забороняється репродуктивне клонування людини. Поза законом ставиться використання людського тіла і його частин з метою отримання прибутку;
2) Глава II «Свободи» (14 ст.) Включає права на невтручання в приватне життя - це право на свободу та особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, захист персональних даних, вступ у шлюб і створення сім'ї; свобода думки, совісті і віросповідання, свобода на заняття мистецтвом і науковою діяльністю, свобода підприємництва;
3) Глава III «Рівність» (7 ст.) Поряд з принципом рівності в різних його проявах закріплює права осіб, які потребують підвищеної соціальний захист.Мова йде про дітей, літніх, інвалідів;
4) Глава IV «Солідарність» (12 ст.) Має на меті забезпечення соціальної справедливості в суспільстві, пом'якшення протиріч між різними групами населення. У неї включені права трудящих. У ній також закріплюються права на соціальне забезпечення, охорону здоров'я, інші соціальні права і гарантії;
5) Глава V «Громадянство» (8 ст.) Перераховує права, користування якими, як загальне правило, пов'язано з наявністю в особи громадянства ЄС;
6) Глава VI «Правосуддя» (4 ст.) Закріплює гарантії прав особистості на ефективний судовий захист. Сюди ж включені презумпція невинності, неприпустимість зворотної сили закону, відповідність покарання і ін;
7) Глава VII «Загальні положення» (4 ст.) Визначає сферу застосування Хартії, її співвідношення з ЄКПЛ, обмеження на користування встановленими нею правами, свободами і принципами.

28) СУД ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ І СУД ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Суд ЄС складається з одного судді від кожної держави-члена, а СПІ складається «по крайней мере, з одного судді з кожної держави-члена».
Головні вимоги, що пред'являються до кандидатів, - це висока професійна кваліфікація і незалежність. До вступу на посаду на першому відкритому засіданні Суду новообраний член приносить урочисту присягу. На відміну від Європейського Суду з прав людини, в якому окремі судді можуть заявляти про свою особливу позицію і незгоду з рішенням більшості суддів, в рамках Суду ЄС і СПІ зберігається абсолютна секретність суддівських дебатів, думки кожного із суддів і результатів внутрішнього голосування. Рішення виноситься від імені Суду в цілому і ніякому публічного оскарженню з боку суддів або генеральних адвокатів не підлягає.
Оновлення Суду відбувається наполовину кожні три роки. Какіхлібо обмежень для переобрання на новий термін не встановлено. СПІ розробляє свій Внутрішній регламент, який підлягає затвердженню Радою, яка приймає рішення кваліфікованою більшістю голосів. Статус суддів СПІ, порядок їх призначення, термін повноважень судейіпорядок оновлення складу аналогічний прийнятому в Суді ЄС. При СПІ створюються в якості особливих судових інстанцій спеціалізовані судові палати. Члени таких судових палат повинні відповідати вимогам, що пред'являються для виконання вищих судових функцій.
Строком на три роки обирається Голова, який керує роботою Суду та діяльністю його служб. Розгляд справ у суді ЄС і СПІ здійснюється палатами. Відповідно до Статуту це можуть бути палати з трьох або п'яти суддів, а одно Велика палата, що складається з 11 суддів. Можливе проведення пленарних засідань. Голови палат обираються самими суддями.Рішення по суті виноситься не менше ніж трьома суддями в палатах з трьох або п'яти суддів. У Великій палаті - родину суддями з 11. Персональний склад палат визначається щорічно.
Рішення виносяться непарним числом суддів. Однак у тих випадках, коли в силу якихось причин це число виявляється парних, наймолодший суддя за терміном перебування в Суді повинен утриматися від участі в прийнятті рішення (крім випадку, якщо це суддя доповідач). Суд призначає терміном на шість років Грефе (постійного секретаря), який працює під керівництвом голови Суду ЄС. В апарат Суду входить лінгвістична служба. Вона складається з експертів, що представляють певну правову культуру і володіють знанням ряду мов.

12 3