ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський - Походження слов'ян : Проблема слов'янської прабатьківщини

Чільне місце у слов'янській археології посідає проблема слов'янського етногенезу. Вона вбирає в себе питання походження слов'янського етносу, формування його території, розселення в Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних станах розвитку, рівня економіки.
Складність вирішення цих питань породжувала і до цього часу породжує гостру дискусію серед вітчизняних та зарубіжних дослідників слов'янської історії, яка то стихає, то, по мірі накопичення нового матеріалу, розростається з новою силою.
Початок дискусії про батьківщину слов'ян поклав ще у XII ст. давньоруський літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ» так відповів на питання «Звідки пішла земля Руська, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?»: «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, [од того] де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по річці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами.
Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадав в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.
І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена [Літопис Руський, 1989]».

Ця розповідь Нестора стала основою так званої балканської, або дунайської, теорії походження слов'ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.). Точку зору про дунайську прабатьківщину слов'ян підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. В наш час дунайську теорію походження слов'ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Аналізуючи давньослов'янську мову, дослідник виявив в ній праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов'яни сусідили з праіталіками, десь в Подунавії, і тільки міграція кельтів в середньодунайські землі примусила слов'ян, на думку О. Н. Трубачова, посунутися на північ від Карпат і у Повіслення. Тут почалося зближення слов'ян з балтським субстратом. Проте, як вірно відзначив В. В. Сєдов, археологія не дає підтвердження гіпотезі щодо дунайського походження слов'ян. В лінгвістичних побудовах, що стосуються того питання, мова може йти про якийсь середньодунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов'янської мови [Седов,1979].
Вже в епоху середньовіччя висувалися й інші погляди на прабатьківщину слов'ян. Так, автор Баварської хроніки географ Баварський, а також космограф Равенський у XIII ст. висунули гіпотезу щодо місцевого походження слов'ян. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськими вченими XIV— XVIII ст., предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор'ї у давнину. З цієї території слов'яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід.
Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов'яни з покон віків жили на одних і тих же місцях. Вони були переконані, що давні письменники не могли не писати про слов'ян, але вживали інші етноніми. Тому з слов'янами ідентифікували по черзі майже всі народи, які жили між Одрою і Дніпром, і про яких так чи інакше згадували давні автори, їх ототожнювали не лише зі скіфами чи аланами, але й з гетами, кельтами, фракійцями, фінами і венедами, навіть готами, лугіями, вандалами тощо.
Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний і автохтоністичний.
Першим дослідником, який по науковому підійшов до розгляду проблеми походження слов'ян, був відомий чеський вчений П. І. Шафарик — автор широко відомої у XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів [Safarik, 1837]. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника,

простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу [Погодин, 1901].
Значний вплив на активізацію наукових досліджень в пошуках прабатьківщини слов'ян мала праця видатного чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», видана в Празі у 1902 р. В ній узагальнено досягнення різних наук — лінгвістики, історії, етнографії і топоніміки. Вчений локалізував прабатьківщину слов'ян між басейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, в районах над Середнім Дніпром на сході, а також над верхнім Бугом, Дністром, Прутом і Серетом на півдні. Центр слов'янської території знаходився, на думку Л. Нідерле, на Волині. З слов'янами ототожнювалися племена неврів, будинів та скіфів-землеробів Геродота. На його думку, праіндоєвропейська мова розпалася на окремі мови на початку II тис. до н. е. До І тис. до н. е. існувала спільна балтослов'янська мова. Слов'янська мова виділилася у самостійну десь у І тис. до н. е. [Niderle, 1902].
Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. Як слушно зазначив Г. Ловмянський, вона стала вихідним пунктом для різних концепцій, згідно яких слов'яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках. Одні дослідники, приймаючи за вихідну географічну лінію басейн Вісли, розміщували батьківщину найдавніших слов'ян у басейнах Прип'яті та Дніпра (Ю. Ростафінський, Ю. Розвадовський, М. Фасмер), інші пересували її па захід від Вісли у Вісло-Одерське межиріччя (Ю. Костшевський, Т. Лер-Сплавінський). Треті, до яких відноситься більшість радянських вчених післявоєнного часу, поєднують ці дві теорії і розширюють прабатьківщину слов'ян від басейну Одри на заході до Подніпров'я на сході (А. Д. Удальцов, А. І. Тереножкін, П. Н. Третьяков, Б. О. Рибаков).
Розглянемо погляди цих дослідників детальніше.
Польський ботанік Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука, але розповсюджені назви граба, плюща й тиса. З цього робиться висновок, що слов'янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах поширення рослин, добре відомих слов'янам. Такою територією, на думку Ю. Роста-

фінського, є Прип'ятське Полісся та Верхнє Подніпров'я. Прип'ятсько-Дніпровську територію, як прабатьківщину слов'ян, відстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів з галузі ботаніки Ю. Ростафінського цей дослідник додав матеріали гідрономії. На території Подніпров'я в прип'ятському басейні М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов'янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, ілірійські та фракійські гідроніми.
Західне походження слов'ян найпослідовніше, і також з позицій автохтонізму, відстоювали, починаючи з 30-х років, польські археологи, лінгвісти і антропологи [Седов, 1979]. Серед них такі вчені, як Ю. Костшевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавінський та інші.
В основі Вісло-Одерської концепції прабатьківщини слов'ян лежить гіпотеза археологів щодо слов'янської належності лужицької культури, що була поширена між Одрою і Віслою, а також у верхів'ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи та ранньозалізного часу. На думку Ю. Костшевського, спадкоємцями лужицької групи стали племена так званої пшеворської культури, яка нібито виникла в результаті розселення в середовищі лужицької культури носіїв поморської культури. Пшеворська культура пов'язувалася з історичними венедами [Kostrzewski, 1949].
Дальше обгрунтування вісло-одерська теорія походження слов'ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов'ян-венедів [Lehr-Splawinski, 1946]. Теорія Т. Лер-Сплавінського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників і серед радянських археологів.
Оригінальну, хоча й складну теорію походження слов'ян розробив А. А. Шахматов. Його теорія, на відміну від вищеописаних, є зразком аллохтоністичного, чи міграціоністського підходу до вирішення етноісторичних проблем. Згідно прихильників міграціонізму етнічний розвиток розглядається як просторова експансія,

тобто як переселення, періодична зміна території одним і тим же народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів. Суттю етнічних досліджень є вивчення напрямків етнічних рухів. Як же з цієї точки зору виглядає етногенез слов'ян у А. А. Шахматова?
Слов'яни, за його переконанням, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які в глибоку давнину займали Балтійське узбережжя. В певний період часу частина цих індоєвропейців переселяється на південь, ставши предками індоіранців і фракійців. Друга частина залишилась на місці, розвинувшись з часом в балто-слов'янську етнічну спільність. У І тис. до н. е. ця спільність розпалася. У II ст. н. е., коли германські племена покинули свої землі у Повісленні, переселившись в Подунав'я і Приазов'я, слов'яни залишають Прибалтику і просуваються на територію перших в райони Середньої і Нижньої Вісли. На цій території слов'яни живуть до V ст. Тут відбувається розпад первісної слов'янської спільності та починається їх розселення в Європі. Оскільки шлях на південь був до V ст. перекритий готами, а пізніше гунами, основний рух слов'ян відбувався на захід, в межиріччя Одри і Ельби, а також у Прип'ятсько-Дніпровський басейн. Так виникла західна і південно-східна групи слов'ян.
Після розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягти Чорного моря, Дунаю і Візантії, де й сформувалася південна група слов'янства [Шахматов, 1915].
Зрозуміло, що подібний нарис етнографічного розвитку слов'янства у наш час викликає чисто історіографічний інтерес. Цінність роботи А. А. Шахматова — популярного російського вченого в тому, що вона пробуджувала інтерес до проблеми, викликала навколо неї жваву дискусію і цим стимулювала її дальше вивчення.
Найновішою, всесторонньою і глибоко обгрунтованою є теорія слов'янської праісторії, висунута у 60-х роках нашого століття Г. Ловмянським — відомим польським істориком і медієвістом. Піддавши аналізу топонімічні досліди свого наукового попередника Т. Лер-Сплавинського, особливо етимологію водних назв, Г. Ловмянський дійшов висновку, що ці назви мають ще дослов'янське походження, а не праслов'янське. В процесі їх вивчення, вважає дослідник, можна визначити етнічні групи, які проживали до слов'ян на їх історичних територіях. Г. Ловмянський не підтримав тих вчених, які доводять, що більшість назв річок України і східних районів Росії (Дон, Дніпро, Дністер) слов'яни перейняли від іранців чи праугрофінів.
Г. Ловмянський встановив, що ці землі первісне були заселені так званими ляпонськими або староєвропейськими народами. Дані, отримані в результаті аналізу топоніміки, переконали його в тому, що слов'яни перейняли назви цих та інших річок безпосередньо від староєвропейського населення ще в часи існування балто-слов'янської спільності. Ця спільність розпалася, на думку вченого, десь в першій половині І тис. до н. е. Це означає, що вже

10
в ті часи слов'яни мешкали на території між Одрою, Віолою і Дніпром.
Більш ранні, так би мовити, зародишеві етапи праслов'янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так.
Десь близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — слов'яни. В результаті асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців («ляпонців») сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди»,— слов'яни і балти. Слов'яни перейняли і етнічну назву «ляпонців».
Час появи окремої слов'янської етнічної групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е. [Lowmianski, 1963].
Ідеї Г. Ловмянського з певними модифікаціями в наш час розвиває В. Гензель. На його думку, балто-слов'яни вже у II тис. до н. е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до п. е. південна частина балто-слов'ян, предки слов'ян, зайняла територію між Віслою і Одрою, де до того часу жили венеди-ілірійці та асимілювали їх. В результаті сформувалися протослов'яни. В різні періоди часу на слов'янську територію проникали інші племена, зокрема кельти, дакійці. В пізньолатенський і ранньоримський часи слов'яни утворили пшеворську і оксивську культури на території Польщі, а також зарубинецьку в Прип'ятському Поліссі та Подніпров'ї (Hensel, 1984].
За останні десятиріччя проблема походження слов'ян вирішувалася головним чином на археологічних матеріалах, оскільки дані всіх інших наук вже не могли суттєво доповнити чи замінити існуючі численні концепції.
Але перш ніж перейти до аналізу концепцій, побудованих на археологічних джерелах, з метою їх кращого розуміння зупинимося на характеристиці писемних, тобто історичних, джерел про слов'ян.

Славяне - крупнейшая в Европе группа народов, объединяемая близостью языков и общностью происхождения. Древнейшие исторические сведения о славянах, известных под именем вендов, относятся к I - III вв. н.э. С сер. VI в. наименование «склавены» неоднократно встречается в текстах Прокопия, Иордана и др. Ко 2-й пол. VII в. относятся первые упом. о славянах у арабских авторов. Данные языкознания связывают древних славян с областью Центральной и Восточной Европы - на территории от Эльбы и Одера на западе, в бассейне Вислы, в Верхнего Поднестровья и до Среднего Поднепровья на востоке. Северными соседями славян были германцы и балты, составлявшие вместе со славянами северную группу индоевропейских племён. Восточными соседями славян были западноиранские племена (скифы, сарматы), южные фракийцы и иллирийцы, западные кельты. Вопрос о прародине славян остаётся спорным, но большинство исследователей считают, что она находится к востоку от Вислы.

Питання про походження слов'ян вважається одним з основних питань в історії Східної і Південно-Східної Європи. Існують різні >теорії походження слов'ян. Парадоксально, що для цього багатомільйонного народу, що "розселився на величезних просторах Європи та Азії від блакитної Адріатики до берегів Тихого океану і від спекотних степів і пустель Казахстану і Середньої Азії до похмурих вод Балтики і Північного Льодовитого океану", не можуть визначити місце, звідки він прийшов. Одна з причин цього – відсутність якихось повноцінних письмових джерел про слов'ян до середини 6 століття н.е.

В даний час до складу слов'янських народів входять українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, серби, хорвати, гасконці, словенці, росіяни. Але на початковому етапі існувала ще маса груп і племен слов'ян, які були відомі в Греції, Малій Азії, Північній Африці, деякі селилися навіть в Іспанії. Але надалі вони були знищені, або асимільовані, як поморські слов'яни,які потрапили під владу Тевтонського ордену в 12-14 століттях.

Незважаючи на начебто розрізненість і розкиданість слов'янських племен, все-таки слов'янські племена були єдиним цілим. Літописець "Повісті временних літ" на початку своєї праці писав: "... Був один народ слов'янський".

Проблему становить не тільки визначити прабатьківщину слов'ян, але навіть і відповісти на питання про їхнє походження. З приводу цієї проблеми існує безліч версій, однак, жодну з них не можна визнати повністю достовірною.

На рубежі 19-20 століть мовознавець І. О. Бодуен де Куртене висунув припущення про походження етноніму слов'яни. На думку цього дослідника, назва слов'яни виникла спочатку в середовищі римлян, які захопили на східних кордонах слов'янської держави безліч рабів, друга половина імені яких закінчувалася на слав: Владислав, Судислав, Мирослав, Ярослав і т.д. Це закінчення римляни перетворили в загальну назву будь-якого раба взагалі (у пізній латині раб sclavas), а згодом і народу, що постачав більшість цих рабів. Від римлян це було потім засвоєно і самими слов'янами. Цю теорію згодом сильно розвили німецькі вчені-націоналісти, що використовували її для приниження ролі культури і значення слов'янських народів в історії ранньосередньовічної Європи.

Однак у цієї теорії походження слов'ян є безліч слабких сторін. Наприклад, такий факт, що Римська Імперія, існуюча вже безліч століть, вела постійні війни, в ході яких вона брала величезну кількість полонених - рабів, раптом звернула увагу на полонених слов'ян, і за їхнім іменем стали називатися всі раби. Далі, неможливо пояснити, яким чином образливий для себе термін сприйняли всі слов'янські народи, зокрема східні, які ні під прямим, ні під непрямим пануванням римлян ніколи не перебували. Плюс, сам автор гіпотези виходить із того, що корінь слав є споконвічно слов'янським, отже, слов'янам не було ніякої потреби запозичувати це слово у когось - воно і без того у них було поширеним.

Рибаков у своїй книзі "Світ історії" пише, що слов'янські народи належать до стародавньої індоєдності, яка включала такі народи: німецькі, балтійські ("литовсько-латиські "), романські, грецькі, індійські ("арійські") та інші, що розкинулися ще в давнину на величезному просторі від Атлантичного океану до Індійського і від Льодовитого океану до Середземного моря. Чотири-п'ять тисяч років тому індоєвропейці займали ще не всю Європу і не заселили ще Індостан. Рибаков вважає, що приблизним геометричним центром початкового "Індоєвропейського масиву" була північно-східна частина Балканського півострова і Мала Азія. Ті племена, з яких шляхом поступової консолідації утворилися праслов'яни, мешкали майже на краю індоєвропейських просторів, на північ від гірського бар'єру, який відокремлює південну Європу від Північної і тягнеться від Альп на схід, завершуючись на сході Карпатами.

Слов'янський народ вважається в історії порівняно молодим. Під власним ім'ям він вперше згадується в письмових джерелах лише з 6 століття. Вперше ім'я слов'ян у формі oxhabnvos ми зустрічаємо в Псевдо-Цезаріуса близько 525 р.

Головною твірною силою праслов'янського народу слід вважати стихійну інтеграцію більш або менш споріднених племен. Хоча, безсумнівно, мало місце і природне розмноження та колонізація нових просторів. Тобто, за словами Рибакова, слов'янський народ створило не розмноження одного єдиного племені. Говорячи про причини відокремлення слов'янського народу від індоєвропейської групи, Б. А. Рибаков називає, наприклад, таку загальноєвропейську подію: на рубежі 3-4 тисячоліть до н.е. в північній половині Європи (від Рейну до Дніпра) посилювалося скотарське пастуше господарство, швидко виникала майнова і соціальна нерівність. Велика рогата худоба стає символом багатства, а легкість відчуження стад веде до воєн і нерівності племен і вождів, тим самим порушується первісна рівність. Розпочата повсюдно боротьба за череди і пасовища призвела до найширшого розселення пастуших племен не тільки Центральною, а й Східною Європою аж до Середньої Волги. Розселення велося окремими, самостійно діючими племенами. Важливо відзначити, що в момент розселення (перша половина 2 тисячоліття) ще не було ні слов'янської, ні німецької, ні балтійської спільноти. Всі племена перемішувалися і змінювали сусідів в міру поступового руху.

"Приблизно до 15 століття до н.е. розселення припинилося, "- стверджує Рибаков. Вся зона європейських листяних лісів і лісостепів була зайнята індоєвропейськими племенами. Почалося нове, осіле життя, в ході якого складалися різного роду зв'язки між сусідніми племенами, а також особливості розвитку окремих племен. Вперше на такому великому просторі почали складатися нові родинні одна одній мови.

У науковому пошуку найдавніших відомостей про слов'ян нове місце належить лінгвістиці. Лінгвісти визначили:

1. Що відділення праслов'янських племен від споріднених або сусідніх індоєвропейських племен відбулося близько 4000-3500 років тому.

2. За даними мови лінгвісти встановили, що сусідами слов'ян з індоєвропейських народів були германці, балтійці, іранці, дако-фракійці, кельти і т.д.

3. Судячи за загальним для всіх слов'янських народів позначенням елементів ландшафту, праслов'яни проживали в зоні листяних лісів і лісостепу, де були поляни, озера, болота, але не було моря; де були горби, яри, вододіли, але не було високих гір. Проте тут слід звернути увагу на те, що природні зони, що відповідають цим лінгвістичним визначенням, розміщені в Європі ширше, ніж можна окреслити слов'янську прабатьківщину. Праслов'яни займали лише частину того простору, який відбився у їхніх древніх говірках.

В даний час батьківщиною слов'ян визнається область, що тягнеться на північ від Карпат. Але при найближчому визначенні її границь учені дуже істотно розходяться між собою. Наприклад, один з основоположників слов'янознавства, чеський вчений Шофарік проводив границю слов'янської прабатьківщини на заході від гирла Вісли до Німану, на півночі - від Новгорода до витоків Волги і Дніпра, на сході - до Дону. Далі вона, на його думку, йшла через нижній Дніпро і Дністер уздовж Карпат до Вісли і по вододілі Одеру і Вісли до Балтійського моря. Ця версія одержала назву вісло-одерського варіанту.

Польський археолог Стефан Носек, прихильник цього варіанта, запропонував звернутися до археологічних матеріалів того часу, коли слов'янський народ від'єднався від основної групи індоєвропейських племен. Увагу археологів привернула тішнецька культура 15-12 століть до н.е., яка була добре відома на території Польщі між Віслою та Одером. Однак інший польський археолог Олександр Гардавній, а також ряд українських археологів встановили, що тішнецька культура поширюється і на простір на схід від Вісли, аж до Дніпра, переходячи частково і на лівий його берег. Однак остаточно питання про точні межах прабатьківщини праслов'ян як і раніше, не вирішено.

У своїх лекціях "Походження слов'ян" М. І. Артамонов говорив про те, що найбільш розробленим є питання про західний кордон праслов'янської території, яку проводять від моря по Одеру до ріки Варти та далі по цій річці і Віслі і по ній до річки Сала. На півночі праслов'яни сусідили з предками литовців "угро-фінами". Межею з першими служила річка Прип'ять. На сході слов'яни досягали Дніпра і навіть, як вважають деякі дослідники, аж за нього, захоплюючи, принаймні, частину басейну річки Десни.

Викладені уявлення ґрунтуються в основному на лінгвістичних даних. Однак неможливо переоцінити і можливість такої науки, як археологія, хоча найвизначніший археолог Л. Нідерле і не вірив у самостійне значення своєї науки. Говорячи про спільність народів (у нашому випадку слов'янських народів), не можна ґрунтуватися тільки на мовній спільності, важливо, щоб народи не були різні і за культурою. Під "культурою" археологи розуміють стійку сукупність ознак, властивих залишкам минулого певного періоду розвитку суспільства: обряд поховання, форми прикрас, одяг, типи знарядь, зброї і т.д. і т.п.

У своїй лекції М. І. Артамонов говорить про те, що, зокрема, характерна кераміка з хвилясто-лінійним орнаментом 9-10 століть збігається у своєму поширенні з територією східних і західних, а частково і південних слов'ян, що багато в чому говорить не тільки про мовну, а й про культурну спільність.

Однак у першому тисячолітті до н.е. західні та східні частини слов'янської прабатьківщини виявляються різнокультурними, інакше кажучи, етнічно неоднорідними. З цього можна зробити висновок, що не вся область так званої прабатьківщини була споконвічно слов'янською. У зв'язку з цим польські та чеські археологи висувають як праслов'янську археологічну культуру лужицьку культуру, що проіснувала з 1300 до 300 року до н.е. З визнанням слов'янської приналежності до лужицької культури пов'язується не тільки досить істотне для слов'янських народів продовження слов'янської історії в найглибшу старовину Європи, але, що дуже важливо, і в політичному відношенні, цим обґрунтовуються права західних слов'ян на займані ними області як споконвіку слов'янські.

Класичними областями лужицької культури є дві старі слов'янські області, розташовані на північ від Судет між Ельбою на заході, верхнім Одером на сході і Вартою – на півночі; це Лужицька область і Сілезія. Лужицька культура представлена могильниками і поселеннями. Типовими є великі могильники із сотнями поховань, найчастіше у вигляді плоских, тобто не зазначених зверху курганних насипах, неглибоких могил з урною, яка містить попіл спаленого небіжчика.

Давня щабель лужицької культури відноситься до періоду бронзового століття (1300-1100 роки до н.е.) і, за висновком більшості фахівців, обмежується у своєму поширенні калюжкою, Сілезією, Великопольщею. Лужицька культура вже в третьому періоді бронзового століття поширилася на південно-східну частину Мекленбурга, майже весь Брандербург, східну частину Саксонії, північно-східну Чехію, північно-східну Маравію, північно-західну Словаччину і більшу частину Польщі.

У четвертому періоді бронзового століття (1100 -900 роки до н.е.) територія лужицької культури продовжувала розширюватися у всіх напрямках. Особливо значним було її просування на північний схід і схід, де вона заходить за Буг і займає кут за Віслою і Сяном.

В останньому періоді бронзового століття межі лужицької культури на північному заході і заході, упівнічному Бранденбурзі, східному Мекленбурзі і на верхній Ельбі в Чехії дещо відступають під натиском предків німецьких племен. Зате на сході в цей час Лужицька культура доходить до західних кордонів.

Основними областями лужицької культури були: північно-східна Чехія, Моравія, Сілезія і сусідні землі Великопольщі. У другій половині раннього залізного віку частина населення поморської культури перетнула водну перешкоду Нотець і клином врізалася в області інших груп лужицької культури. На думку польського археолога Костшевского, місцеве населення чинило впертий опір північним завойовникам (про це свідчить густа мережа городищ як у Куявії та Мазовії, так і в південній частині Великопольщі та Сілезії).

У 400-150 роки до н.е. північні прибульці досягають найбільшого поширення, проникаючи на півдні до Одеру, на південний схід - вгору по Віслі, доходячи до Збруча на території західної України.

У період пізньої бронзи і раннього заліза на північному заході і заході на лужицької культури нашаровуються і частково витісняють її культури сусідніх етнічних груп (германців). Особливо значним був рух кельтів, що почався в 400 році до н.е., в результаті якого відбувається злиття лужицької та кельтської культури в районі Польщі і виникає нова так звана культура ямних поховань.

Німецькі археологи довгий час стверджували, що ця культура належить германцям, і її поява пов'язана з вторгненням вандалів у другій половині 2 століття до н.е. Польські ж археологи пов'язують її з венедами, найдавнішим з відомих історії слов'янських утворень. На доказ вони наводили не тільки перебування її на території, на якій, згідно з даними письмових повідомлень, жили венеди, а й її тісні генетичні зв'язки, з однієї сторони з історичною слов'янською культурою і, з іншого боку, з більш древньою лужицької культурою, чужинська приналежність якої зрозуміла і самим німецьким археологам.

Незважаючи на те, що на основній частині східної половини Центральної Європи збереглися численні і виразні сліди перебування тут балтійського субстрату, переважна більшість дослідників, як у нашій країні, так і за кордоном, продовжують шукати найдавнішу прабатьківщину слов'ян на північ від Карпатських гір, десь на просторі між ріками Одером, Віслою і Дніпром, якщо брати найбільш крайні думки. Різниця в поглядах полягає лише в тому, що одні зрушують цю територію більш на захід (Яжджевскій), інші - більш на схід (Бернштейн). Одним з важливих аргументів прихильників східної орієнтації є так звана зооботанічна теорія, яка основує свої доводи на аналізі назв рослин і представників тваринного світу, що містяться в слов'янських мовах. У відповідності зі своїми лінгвістичними висновками прихильники цієї версії шукають прабатьківщину слов'ян поза межами поширення таких дерев, як бук, черешня, білий клен, модрина, а саме між Віслою, Західним Бугом, Прип'яттю, Карпатами і середньою течією Дніпра.

Однак багато хто вважає цей метод недостовірним. Наприклад, мовознавець Фасмер, торкаючись лінгвістичних висновків, заснованих на аналізі зооботанічної термінології, скептично зауважив, що так не важко буде довести, ніби на території стародавньої прабатьківщини слов'ян "водилися слони і верблюди". Цей скептицизм пов'язаний, по-перше, з можливістю запозичення того чи іншого зооботанічного терміну, по-друге, з мінливістю і рухливістю кордонів флори і фауни (наприклад, в результаті зміни клімату в Європі, межі зростання бука за останні 2-3 тисячі років просунулися на сотні км з заходу на схід).

Прихильники більш західного місцезнаходження слов'янської прабатьківщини (Костшевский, Козловський, Чекановський, Лер-Сплавінський та ін) шукають її в основному в межиріччі Вісли і Одеру. В основі їх поглядів лежить передбачувана приналежність лужицької культури цілком або частково слов'янам. Обґрунтовується це тим, що у слов'ян і носіїв лужицької культури збігаються місця поселень, форма і прийоми будівництва жител, похоронні обряди (трупоспалення), а головне тим, що в іншому випадку для слов'ян в Європі I тисячоліття до н.е. взагалі не знайти місця для поселення, маючи на увазі, що вони є одним з найзначніших і найбільш чисельних народів цього континенту.

Однак і в цієї теорії походження слов'ян є свої слабкі місця. Наприклад, відсутність слов'яно-німецьких мовних зв'язків. Лер-Сплавінський на підставі формального статистичного обліку встановив, що у слов'ян більше мовних зв'язків з німецьким мовою, ніж у балтійців. Звідси можна зробити висновок, що слов'яни жили на захід від балтійських племен у безпосередній близькості від германців. Але ці факти були зібрані з різних хронологічних пластів та ярусів мовної системи, тому, за думкою В. В. Мартинова (теж прихильника цієї гіпотези), їх не можна зіставити і піддавати статистичному обліку. Таким чином, можна сказати, що Вісло-Одерська локалізація найдавнішої прабатьківщини слов'ян на сьогодні ще дуже далека від того, щоб вважатися остаточно доведеною.

І все ж таки на користь гіпотези про західну, а вірніше, південно-західну, тобто карпато-дунайську,прабатьківщину слов'ян - можна навести більше аргументів, ніж на користь східної дніпровсько-прип'ятської їхньої прабатьківщини.

Аргументований доказ, наведений нижче, представлений в книзі В. П. Кобичева "У пошуках прабатьківщини слов'ян".

Перший аргумент - збіг племінних назв полабських, поморських і інших західних слов'ян з найдавнішими, відомими на даній території етнічними найменуваннями границі перших століть нашої ери, які відносять до східнонімецьких народів. Правда, відомо, що окремі племена отримували найменування в залежності від природних особливостей краю, в силу цього вони могли збігатися у народів різних мовних систем, але в розглянутому випадку перед нами майже повний збіг етнічної карти двох різних епох, відокремлених одна від одної проміжком часу більше, ніж на 500 років.

Інший аргумент ґрунтується на даних топонімії, науки про географічні назви. Перебуваючи на тій чи іншій території, народи дають назви різним географічним об'єктам, які потім передаються з покоління в покоління. Характерно, що одного разу дані географічні назви не змінюються, як правило, згодом, навіть якщо народ, що дав їх, пішов в інше місце або взагалі зник. Однак тононімічні дослідження пов'язані з багатьма труднощами. Зокрема, не замінюючи стару назву новою, новоприбулий народ змінює її у відповідності з правилами своєї мови. Тим не менше, можна стверджувати, що давня прабатьківщина слов'ян, знаходиться скоріше на заході, ніж на сході межиріччя Вісли та Дніпра. Доказом цього служить наступне. По-перше, територія верхньої частини басейнів Вісли, Одеру і почасти Ельби і Дніпра, як це було встановлено наприкінці минулого століття російським дослідником І. П. Філевською, сповнена гідронімічних повторів, що з переконливістю свідчить про мовну однорідність населення, яке їх створило. По-друге. У межах зазначеного ареалу чітко простежується "рух" гідронімів в напрямку з заходу на схід і з півдня на північ, що визначається за зменшувальним характером назв. По-третє. Топонімія західної частини слов'янських земель, включаючи і район Карпатських гір в межах Румунії, вражає архаїчністю, на що вказують такі стародавні її форми, як Брда, Вда, Гвда, Вкра, з властивим і специфічним для слов'янських мов поєднанням декількох приголосних.

Північну і північно-східний кордони слов'янської прабатьківщини встановити дещо важче. Це пов'язано, на думку Кобичева, з найтіснішим сусідством слов'ян з летто-литовськими племенами, значна частина яких згодом органічно злилася з ними. Однак за деякими характерними гідронімами можна стверджувати, що лінія розділу між слов'янами і летто-литовськими племенами проходила десь у районі північних відрогів Карпатських гір, відхиляючись на південь на сході, і йдучи на північ у бік Балтійського моря на заході.

Західна ж межа розселення слов'ян у давнину, ймовірно, досягла східних схилів Альпійський гір, включаючи басейни річки Лех – правої притоки Дунаю. Це припущення пов'язане з тим фактом, що в слов'янській мові збереглося кілька слів, які свідчать про сусідство слов'ян у віддаленому минулому з народами, які говорили на італійських мовах.

Якщо ми звернемося до антропологічних досліджень, то виявимо чотири основні антропологічні типи, які проживали на безсумнівно слов'янських землях - район на північ від Карпат:

1). Помірно довгоголовий з невеликими розмірами черепа та обличчя, так званий прибалтійський.

2). Довгоголовий, широколиций – кроманьйонський.

3). Довгоголовий вузьколиций моравський.

4). Середньоголовий широконосий, з виступаючими вперед щелепами - сілезький, відомий в даних місцях вже з епохи неоліту і ранньої бронзи.

Перші 2 типи в епоху неоліту були поширені набагато ширше, ніж окреслений ареал (наприклад, прибалтійський тип був відомий на півдні Скандинавії...), тому вони навряд чи можуть бути визнані споконвічно слов'янськими.

Найбільш цікавим є третій, моравський, антропологічний тип, тому що межі його розповсюдження повністю вміщаються в рамках передбачуваної прабатьківщини слов'ян. Цей тип лиця найбільш яскраво виражений у слов'ян з Моравії і Слабошева. У період раннього середньовіччя з цим типом зближується населення, що проживало в районі Познанського воєводства (Польща), і деякі групи східнослов'янського племені сіверян.

Таким чином, і з антропологічних даних начебто випливає висновок про те, що областю первісного формування слов'янства є територія, яка безпосередньо примикає до середньої і частково верхньої течії Дунаю і охоплює верхів'я річки Ельба, включаючи і її ліві притоки, Одер і Віслу.

Однак у питаннях походження і найдавнішої історії слов'ян ще багато неясного, можливого, спірного. У цій області необхідна ще тривала робота представників різних областей науки: і мовознавців, і археологів, і істориків, і етнографів, і антропологів. Тільки шляхом дослідження всієї сукупності наявних даних можна впоратися з цією складною, але в той же час і дуже важливою проблемою!

Валентин СЄДОВ

ЕТНОГЕНЕЗ РАННІХ СЛОВ’ЯН

[Заслухано в листопаді 2002 р. на засіданні Президії РАН. Сєдов Валентин Васильович — академік, завідувач відділу Інституту археології РАН.]

Значний внесок у вивчення слов’янського етногенезу зробило мовознавство. Пошуки витоків слов’янства і розвитку праслов’янської мови були розпочаті лінґвістами у XIX ст. Узагалі, мова — надійна ознака всякої етнічної спільності, однак лінґвістика вивчає глоттогенез, а він далеко не тотожний етногенезові. Мовознавству бракує просторової й хронологічної визначеності. Антропологія вивчає антропогенез, що він часто зовсім не відповідає етномовним процесам. Для висвітлення порівняно недавнього минулого можна залучити етнографію і фольклористику, але для віддалених періодів історії дані цих наук мають обмежене значення. Допоміжна роль належить і ономастиці. Слов’яни перших етапів своєї історії не відображені в письмових джерелах, за ними можна вивчати історію лише з середньовічної доби.

Безумовно, найважливішими у вивченні найдавнішої історії слов’ян є дані археології. У сучасних археологічних дослідженнях досить широко застосовуються природничо-наукові методи: радіокарбонне датування, дендрохронологія, палинологічні, флористичні та фауністичні аналізи, металографія тощо. Все це за умов постійного поповнення джерельного фонду робить висновки археології історично досить конкретними й все точнішими. Але в силу специфіки своєї джерельної бази археологія самостійно вивчає знов-таки не цілісний етногенез, а лише його важливу частину — культурогенез. Очевидно, проникнути в глиб етнічної історії слов’ян, як і інших безписемних народів, можна лише на інтердисциплінарному рівні, використовуючи повною мірою дані усіх вищезгаданих наук. Поступово складається нова наукова галузь — етногенезологія. У теперішній роботі наголос робиться саме на міждисциплінарному підході у розв’язуванні питань раннього етногенезу слов’ян, але канву викладу утворюють матеріали археології та лінґвістики.

Перш ніж розпочати виклад проблеми походження і початкової історії слов’ян, вважаю за необхідне зробити три зауваження.

По-перше, у інтердисциплінарному дослідженні висновки кожної з наук повинні цілком обґрунтовуватися власними матеріалами, але ніяк не навіяними даними суміжних наук.

По-друге, етногенез слов’ян має розглядатися у взаємозв’язку з вивченням етноісторії сусідніх народів.

По-третє, треба мати на увазі, що на питання про співвідношення археологічних культур з етносами не може бути прямолінійної відповіді.

У давнину етнічна історія була досить складною і мозаїчною, що обумовлено різними міґраціями, процесами метисації, асиміляції й інтеґрації етносів. Археологія знає культури і моноетнічні, і поліетнічні, і характерні для складніших ситуацій, і ті, що не відповідають етносам, і такі, що їх зовсім неможливо визначити в етнічному відношенні. Хоча, звичайно, сучасна археологія спроможна розібратися у всьому цьому розмаїтті.

В археології основним у вивченні культурогенезу є ретроспективний метод. Він полягає в поетапному простежуванні витоків тієї чи тієї археологічної культури, найважливіших етнографічних маркерів — від ранньосередньовічного періоду, коли етнічна приналежність старожитностей надійно визначається історичними матеріалами, у глиб сторіч, до тих культурних утвореннь, з якими виявляються генетичні зв’язки, а від них — на щабель нижче і т.д.

У наш час очевидно, що розпад індоєвропейської мови був багатоактовим процесом, що розтягся на тисячоліття. На першому етапі виокремилися і стали розвиватися як самобутні етномовні утворення анатолійці, потім індоарії, іранці, вірмени, греки, фракійці і тохари [1]. Мови ж індоєвропейських племен, що заселили землі Центральної Європи, оформилися в самостійні відносно пізно. У результаті багаторічних лінґвістичних досліджень німецький учений Г. Крае дійшов такого висновку: у той час як анатолійські, індоіранські, вірменська та грецька мови уже відокремилися від інших індоєвропейських і розвивалися як самостійні, італийської, кельтської, німецької, іллірійської, слов’янської і балтської мов ще не існувало. Діалекти, на основі яких розвинулися ці мови, становили тоді досить однорідну спільність і різною мірою були зв’язані один з одним [2].

Ця етномовна спільність існувала в Центральній Європі в II тис. до н.е. і була названа Г. Крае давньоєвропейською. З неї згодом вийшли кельти, італіки, іллірійці, венети, ґерманці, балти й слов’яни. Давньоєвропейці виробили спільну термінологію в галузі сільського господарства, соціальних відносин і релігії. Слідами їхнього розселення стали специфічні гідроніми, охарактеризовані тим самим дослідником. Він визначив, що області Середньої Європи північніше Альп були найбільш раннім реґіоном розселення давньоєвропейців.

Висновки Г. Крае знайшли авторитетне підтвердження в наступних лінґвістичних дослідженнях. Так, відомий радянський іраніст В.І. Абаєв виявив низку північноірансько-європейських мовних зближень і паралелі в області міфології, що безперечно свідчать про контакти давніх іранців Південно-Східної Європи з ще не розчленованими європейськими племенами. Він вважав, що давньоєвропейську мовну спільність варто визнати історичною реальністю [3]. На основі аналізу слов’янської лексики гончарного, ковальського, текстильного і деревообробного ремесла О.Н. Трубачов дійшов висновку, що носії ранньослов’янських діалектів чи їхніх предків у той час, коли формувалася ця реміснича термінологія, перебували в тісних контактах з майбутніми ґерманцями й італіками, тобто індоєвропейцями Центральної Європи [4]. Учений визначає центрально-європейський культурно-історичний ареал, що загалом відповідає археологічному — території середньоєвропейської спільності полів поховальних урн і гідронімічному осердю давньоєвропейців. Схема диференціації індоевропейців показана на рис. 1.

Рис. 1. Схема диференціації індоєвропейців

Незалежно від мовознавства аналогічного висновку приходить і археологія. При пошуках витоків слов’янства багатоступінчастий ретроспективний метод підводить до середньоєвропейської культурно-історичної спільності полів поховальних урн, що існувала в Центральній Європі (від Рейну на заході до Вісли на сході) у період від 1250-1200 до 800-600 р. до н.е. Ця спільність сприйняла і розвинула їхню культуру курганних поховань (1500-1250/1200 р. до н.е.), формування якої стало результатом великої міґраційної хвилі однієї з груп індоєвропейців. На існування в Середній Європі в бронзову добу цього великого культурно-історичного утворення археологи звернули увагу в середині XX ст. Була висловлена думка, що племена цієї спільності були близькоспорідненими і складали якусь етномовну групу індоєвропейців.

В наш час є всі підстави ототожнювати населення середньоєвропейської спільності полів поховальних урн з давньоєвропейцями (рис. 2). Стан всередині спільноти, за даними археології, був зовсім таким самим, який вимальовується за фактами лінґвістики. Це історичне утворення споріднених племен, яким були властиві однаковий побут, домобудівництво та обрядовість, навіть економіка і, що дуже суттєво, спільність духовного життя. Племена всередині спільноти найтіснішим чином взаємодіяли між собою.

Рис. 2. Розселення давньоєвропейців і утворення нових етносів

а - ареал середньоєвропейської культурно-історичної спільноти полів поховальних урн: б - основні напрямки розселення; в - ареал западногальштатської культури; г – ясторфської культури; д - культури підклешевих поховань; е - поморської культури (окраїнні балти); ж - западнобалтських курганів; з - культури італийських племен; и - східногальштатської культури; к - культури есте

На етапі переходу від бронзовго віку до залізного в результаті міґрацій, диференціональних і неоднакових економічних процесів із середовища давньоєвропейської спільноти близько 750 р. формуються кельти (західніий гальштат — VIII-V ст. до н.е.), близько 700 р. — іллірійці (східний гальштат — VII-IV ст. до н.е.), трохи раніше (близько 900 р.), у процесі міґрації на Апеннінский півострів (двома великими хвилями — протолатинскою та оско-умбрскою) — італіки (культури террамар та вілланова), венети (культура есте на північному узбережжі Адріатики, що датується 950-183 р. до н.е.), ґерманці (ясторфська культура 600-300 р. до н.е.на Ельбі й у Ютландії) і слов’яни (культура підкльошових поховань 400-100 р. до н.е. у межиріччя Одеру і Вісли). Частина давньоєвропейців проникла в південно-східну Прибалтику і взяла участь у генезисі балтів. Навпаки, окраїнні балти розселилися на території формування слов’ян і влилися до їхнього складу.

Культура підкльошових поховань (характерним обрядом було накривати залишки спалень великою посудиною — по-польському "кльош" - перекинутим нагору дном) відповідає першому етапові розвитку слов’янської мови й етносу. Мова слов’ян у цей час тільки но почала самостійне життя, поступово виробляючи власну структуру і лексику [5]. Співвіднесення даних археології та мовознавства виявляє їхню повну кореляцію. Лінґвістика свідчить про контакти слов’ян у цей час із західними балтами, ґерманцями і скитами. Відповідно до матеріалів археології, населення культури підкльошових поховань сусідило і тісно взаємодіяло на північному сході з західними балтами (культура західнобалтських курганів), на північно-заході з ґерманцями (ясторфська культура) і на південному сході зі скитськими племенами.

Наступний етап історії слов’ян пов’язаний з тісними контактами з кельтами. Останні, подолавши двома хвилями Судети й Карпати, розселяються на Одері в Сілезії, де складається типова для кельтів латенська культура, і на Віслі в Малопольщі, де формується тинецька культура, у якій поєднуються кельтські особливості з пшеворськими. Значний вплив культури кельтів фіксується і далі до півночі Вісло-Одерського межиріччя. У результаті культура підкльошових поховань трансформується в пшеворську, спочатку з явно "кельтським забарвленням". Поступово слов’яни — носії пшеворської культури — асимілювали кельтів спершу Малопольщі, а пізніше й Сілезії. Кельтський субстрат потужно вплинув на розвиток пшеворської культури, спадщина кельтів проявляється в керамічному виробництві, металурґії і ковальській справі, похоронній обрядовості, у духовному житті. В остаточному підсумку утворяться дві діалектно-етнографічні групи слов’янства — південна, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, і північна, де слов’яни тісно взаємодіяли з кельтською цивілізацією як сусіди (мал. 3).

Рис. 3. Слов’яни в римську добу

а - ареал північного варіанта пшеворської культури; б - південного варіанта пшеворської культури, що сформировались з участю кельтського субстрату; в - територія розселення кельтів в епоху латена; г - території розселення сарматських племен і пізньо-скифських культур до розселення в Північне Причорномор’я слов’ян і готів; д - подільско-дніпровський варіант черняхівської культури; е – спільний кордон ареалу черняхівської культури

З часів І. Домбровського (1753-1829) і до наших днів у лінґвістиці широко поширене положення, відповідно до якого слов’яни спочатку розділилися на дві великі групи. Дослідниками охарактеризовані морфологічні, синтаксичні та словотворчі критерії такого членування. Ф.П. Філіним показана своєрідність північнослов’янської лексики, що відноситься до особливостей місцевості та явищ природи, до назв рослин, риб, тварин та птахів, термінам землеробства. Археологія ставить цей процес, що розмежовує, на конкретно-історичну основу.

Перші згадки слов’ян античними авторами (під ім’ям "венеди", "венети") датуються I-II ст. н.е. [6]. Про те, що це дійсно були слов’яни, досить певно свідчить Йордан — автор "Гетики", написаної в середині VI ст. Він повідомляє, що венет — "багаточисленне плем’я", що розселилося "від витоків Вістули (Вісли) на величезних просторах", відоме переважно як слов’яни й анти. Судячи з ранньосередньовікових документів, венедами називали слов’ян їхні найближчі сусіди — ґерманці, і цим етнонімом німці дотепер іменують слов’ян-лужичан. Венедами називають слов’ян і прибалтійські фіни — естонці, карели, вепси і власне фіни.

Етнонім "венеди", потрібно гадати, сходить до давньоєвропейської спільности. З неї, як уже говорилося, вийшли венети Північної Адріатики, а також кельтське плем’я венетів у Бретані, підкорене Цезарем під час походів у Галлію в 50-х роках І ст. до н.е., і венеди (венети) — слов’яни. Уперше венеди (слов’яни) зустрічаються в енциклопедичній праці "Природна історія", написаній Плинієм Старшим (23/24-79 р. н.е.). У розділі, присвяченому географічному описові Європи, він повідомляє, що Енінгія (якась область Європи, відповідності якій немає на сучасних картах) "населена аж до ріки Вісули сарматами, венедами, скірами...". Скіри — плем’я ґерманців, що локализується десь північніше Карпат. Очевидно, їхніми сусідами (а також сарматів) і були венеди.

Дещо конкретніше місце проживання венедів зазначене у творі грецького географа й астронома Птолемея "Географічний порадник" (третя чверть II ст. н.е.). Учений називає венедів серед "великих народів" Сарматії і виразно зв’язує місця їхніх поселень з басейном Вісли. Східними сусідами венедів Птолемей називає ґалиндів та судинів — це досить добре відомі західно-балтські племена, що локалізуються в межиріччі Вісли й Німану. На римській географічній карті III ст. н.е., відомої в історичній літературі як "Певтинґерові таблиці", венеди-сармати позначені південніше Балтійського моря і північніше Карпат.

Області, зайняті слов’янами в римський час (II-IV ст. н.е.), не мали яких-небудь природних рубежів. Туди неодноразово вторгалися з заходу різні племена ґерманців, що документується матеріалами археології і зафіксовано античними авторами. Аналіз даних розкопок поселень і могильників пшеворської культури дозволяє виділити у домобудівництві, похоронній обрядовості і глиняному посуді домашнього вироблення етнографічні особливості, характерні для слов’ян і властиві ґерманцям. Виробами, що вийшли з провінційних-римських майстерень, — гончарною керамікою, ковальською продукцією, металевими деталями одягу і прикрасами — в однаковій мірі користувалися і слов’яни і ґерманці.

Стає очевидним, що в басейні Вісли різко домінував слов’янський етнос, у басейні Одеру переважало також слов’янське населення, але тут чимало було і переселенців з корінних ґерманських земель [7]. Згідно даних античних авторів, вандали, або вандилії (одне з ґерманських племен), проживали по берегах середнього Одеру. З II ст. н.е. вони просуваються на південь, і Діон Кассій визначає місця їхньої локалізації у верхній частині басейну Одеру. У західній частині пшеворського ареалу, у сусідстві з ельбськими ґерманцями, проживали бургунди. Десь у межах території пшеворської культури знаходилися невеликі племена ґерманців — гарнії, гелізії, маніми та наганарвали, що входять у племінне об’єднання лугіїв.

Одним з надійних свідчень проживання слов’ян у Вісло-Одерському реґіоні в римський час стали лексичні славізм, що достовірно фіксуються в давньоанглійській мові, основу якої заклали діалекти англів, саксів і ютів. Як відомо, ці західноґерманські племена переселилися на Британські острови наприкінці IV — початку V ст. Раніше вони мешкали в Ютландії та суміжних землях басейну нижньої Ельби і явно контактували зі слов’янами. Цікаво, що в давньоанглійській був і етнонім "венеди" [8].

У римський час слов’яни розширили свою територію ще в південному і південно-східному напрямках. Наприкінці II ст. н.е. носії пшеворської культури Повіслення, перейшовши через перевал Карпатські гори, розселилися в північних окраїнних реґіонах середнього Подунав’я. Тут складається прешівська культура, що явно відпаростилася від пшеворської.

Ще раніш, у другій половині І ст. до н.е., пшеворське населення поширилося на верхньому Дністрі й у західній частині Волині. У результаті змішування цього населення з місцевим, зафіксованого липицькими та зарубинецькими старожитностями, тут формується особлива група пшеворської культури — волино-подільска. У II-III ст. великі маси пшеворського населення з Вісло-Одерського реґіону переміщаються до лісостепових районів межиріччя Дністра і Дніпра, заселені сарматськими та пізньоскитськими племенами, що належали до іранської мовної групи. У III ст. до Чорного моря двома хвилями просуваються ще східноґерманські племена — ґоти й ґепіди, представлені вельбарськими старожитностями. У Північне Причорномор’я (від нижнього Дунаю до Дніпровського лісостепового лівобережжя) складається культурний новотвір провінційного-римського вигляду — поліетнічна черняхівська культура. Вона характеризується відносною єдністю гончарної кераміки і металевих виробів — продукцією ремісничих майстерень, але значною різнотипністю поховальної обрядовості, домобудівництва і ліпного посуду, відбиваючи неоднорідну етноструктуру населення: у його складі були місцеві скито-сармати та ґето-фракійці, сторонні слов’яни та ґерманці.

Вироби ремісничого виробництва поширювалися по всій території черняхівської культури серед її населення незалежно від приналежності до того чи того етносу. Численні знахідки римських монет та "варварських наслідувань" свідчать про формування в черняхівському середовищі товарно-грошових відносин із внутрішнім та зовнішнім грошовим обігом [9, 10]. Про наявність торговельних зв’язків з римським світом свідчать предметти, що нерідко зусрічаються серед пам’ятників черняхівської культури, амфори, червонолаковий та червоноглиняний посуд для їжі, посудини з кольорових металів, вироби зі скла тощо.

У різних частинах Черняхівського ареалу мали місце неоднакові етнічні процеси. Так, за концентрацією вельбарських компонентів виділяються два реґіони — межиріччя нижнього Дунаю і Дністра та нижня Наддніпрянщина, що відповідають двом гілкам ґотів – вестґотам (везеґотам) і остґотам (остроґотам). На правобережжі Дністра ґоти оселилися серед ґето-даків ще під час першої міґраційної хвилі, що датується другою половиною II ст. Так, Йордан повідомляє про великі вторгнення північнодунайських племен у межі Римської імперії вже в 248 та 251 р. У письмових джерелах IV-V ст. ця область іменується Ґотією. Другу хвилю міґрації склали остроґоти, місцем розселення яких стала нижня Наддніпрянщина.

В області територіального змішування слов’янського населення зі скито-сарматським (лісостепові землі між Дністром і Дніпром, найбільш придатні для землеробства) складається слов’яно-іранський симбіоз. У результаті процесу поступової слов’янізації аборигенів формується новотвір, відомий в історичних джерелах як анти — це іранський етнонім, успадкований слов’янським утворенням, що пережило симбіоз зі скито-сарматами. Їхні пам’ятники складають подільсько-дніпровський реґіон черняхівскої культури, у якому виявляються такі елементи домобудівництва, похоронної обрядовості та ліпного глиняного посуду, що стали досить характерними для ранньосередньовічної слов’янської культури Дніпровсько-Дністровського реґіону.

До періоду слов’яно-іранського симбіозу відноситься ціла низка мовних і культурних елементів, сприйнятих або успадкованих південно-східною частиною раннього слов’янства з іранського світу. Мовний вплив виявляється в матеріалах лексики, елементах фонетики і граматики. Це дало підставу В.І. Абаєву стверджувати, що в етногенезі розглянутої групи слов’ян брав участь скито-сарматський етнічний субстрат[11]. Аналіз мовних іранізмів дозволяє говорити про те, що в римський час складається антська діалектна область [12]. Іранська спадщина в південно-східній частині розселення слов’ян виявляється також у духовній культурі й антропоніміці [13-16].

Анти неодноразово згадуються в історичних працях VI-VII ст. Відповідно до Йордана, анти заселяли області між Дністром і Дніпром. Використовуючи твори своїх попередників, цей історик висвітлює і більш ранні події. коли анти ворогували з ґотами. Спочатку анти зуміли відбити напад ґотського війська, але через якийсь час ґотський король Вінітарій усе-таки розгромив антів і стратив їхнього князя Божа і 70 старійшин. Л.В. Мілов указав на наявність у праслов’янській лексиці комплексу термінів (князь, дружина, господин, купець, худоба в значенні "бідність", голота — "злиденність", дань — "повинність", цята — "грошова одиниця"), що асоціюються з ранньою державністю і класовим суспільством, що зароджується. Істотно те. що ці лексеми властиві не усьому слов’янському світові, а тільки болгарському, сербохорватському, словенській, македонській і давньоруській мовам [17]. Згідно археологічних даних, усе це відноситься до слов’ян, що вийшли з антського ареалу, і, отже, формування цієї термінології потрібно відносити до антів. Таким чином, можна думати, що антське суспільство у пізньоримський час було соціально розшарованим і відповідало зрілим формам військової демократії. Анти створили ранньодержавне утворення, на чолі якого стояв вождь, можливо, зі спадкоємною владою.

Невелика група дослідників (І. Вернер, К. Годловський, М.Б. Щукін та ін.) вважає, що римська цивілізація не торкнулася слов’янського світу, і в цьому зв’язку заперечує проживання слов’ян в ареалі провінціальноримських культур пшеворської та черняхівської. На думку К. Годловського, модель слов’янських культур початку середньовіччя за рівнем суспільно-економічного розвитку значно нижче тієї, що спостерігається в провінційних-римських культурах. вона близька культурам населення лісової частини верхньої Наддніпрянщини першої половини І тис. н.е., і тут варто локалізовувати слов’ян римського часу [18]. Така думка явно суперечить даним археології та гідроніміки, що чітко демонструє приналежність цих земель балтській еттномовній спільноті [19, 20].

До теперішнього часу наукою зібрано чимало фактів, що досить надійно свідчать, що на певному етапі слов’яни проживали в сусідстві з римським світом і освоїли цілу низку елементів його культури. Дослідники не раз звертали увагу на вплив римської цивілізації на деякі сторони слов’янського народного життя. Так, не підлягає сумніву, що найменування календарних циклів (коляда, русалії тощо.) було сприйнято слов’янами від римлян ще в спільнослов’янський період. Аналізи ранньосередньовічного керамічного матеріалу, виконані чеськими дослідниками Д. Бялековою та А. Тирпаковою, показали, що посудини виготовлялися відповідно до римських мір ще в той час, коли слов’яни мешкали но північ від Карпат.

У результаті вивчення топоніміки Греції і лексики грецької мови істотні висновки були зроблені Ф. Малінґудисом [21]. У топоніміці Пелопоннесу, Епиру і західної частини материкової Греції і лексиці тутешнього населення засвідчений весь спектр слов’янської землеробської термінології, починаючи від обробки орних ділянок (поле, борона, ярмо, мотика, корчувати, вижигати й ін.) і кінчаючи збиранням врожаю і молотьбою зерна (серп, коса, тік, гумно, молотьба тощо.). До цього можна додати також наявність у даних областях таких слов’янських лексем, як жито, пшоно, сад, слива й ін. Слов’янам, які прийшли до Греції, уже були знайомі водяні млини, добре відомі в провінційно-римському світі; борони, пристосовані для обробки орних полів на рівнинній місцевості (до цього греки знали інший тип борони, більш придатний для робіт на передгірних і гористих землях); коси, серпи і мотики тих типів, що були властиві провінційно-римським культурам. Знайомство слов’ян, які розселилися в VI-VII ст. на території Греції, з римською культурою проявлялося не тільки в сільськогосподарській лексиці, але й у термінології, зв’язанії з будівництвом, обробкою металів і дерева, ткацтвом, рибальством і бджільництвом. Досить очевидно, що така ситуація могла мати місце тільки в тому випадку, якщо слов’яни тривалий час проживали в даному ареалі.

Нині зрозуміло, що донедавна пошрена в літературі думка, відповідно до якої ареал початкового проживання слов’ян має виділятися найбільшою зосередженістю слов’янської гідроніміки або чисто слов’янськими водними назвами, є помилковим. Насправді області концентрації гідроніміки певної мовної приналежності відбивають міґрації цих етнічних груп. Типово слов’янські назви вод також не свідчать про давність заселення слов’янами конкретної місцевості, що згадується, це можуть бути реґіони пізнього освоєння ними. Для вивчення етногенезу слов’ян істотна стратиграфія слов’янської гідроніміки, що довгий час не піддавалася розробці. При дослідженні водних назв України О.Н. Трубачов виділив шар архаїчних слов’янських гідронімів [22]. Однак вони можуть відноситися до різних періодів праслов’янської історії, і, судячи з наявності тотожних найменувань на Балканському півострові, найбільш пізні з них відносяться до початку середньовіччя. Отже, ареал цих архаїчних гідронімів ніяк не може відповідати прабатьківщині слов’ян, як думають деякі дослідники.

Коли закладалися основи мови слов’ян, вони проживали в ареалі давньоєвропейських гідронімів і користувалися ними. Необхідно був час для появи власне слов’янської топоніміки. Шар самих ранніх слов’янських гідронімів утворять давньоєвропейскі назви вод, оформлені за допомогою слов’янських формантів, суфіксації, аблаутації та ін. Вони виділені і недавно описані німецьким лінґвістом Ю. Удольфом[23]. Їхній ареал — це землі на північ від Карпат (басейни верхніх течій Одеру і Вісли) і на схід — до правобережжя середнього Дніпра, що відповідає території, освоєної слов’янами в римський час, як вона окреслюється по археологічним даним.

Хронологічно проживання слов’ян у римський час у провінційно-римському ареалі збігається, відповідно до періодизації Ф.П. Філіна, із середнім етапом еволюції праслов’янської мови [5]. У цей час відбуваються серйозні зміни в його фонетиці (палаталізація приголосних, усунення деяких дифтонгів, зміни в сполученнях приголосних, відпадання приголосних наприкінці слова), еволюціонує граматичний лад. Є всі підстави думати, що такі явища були обумовлені насамперед взаємодією слов’ян з іншими етнічними утвореннями[24]. Це повністю відповідає тій ситуації, що відновлюється за даними археології. Найбільш тісні внутріреґіональні контакти, як про це свідчать археологічні матеріали, слов’яни підтримували з племенами ґерманців, і саме в цей час слов’янська лексика поповнився значним числом запозичень з їхньої мови [25, 26].

Наприкінці IV ст. розвиток провінційно-римських культур — пшеворської та черняхівської — перервалося навалою войовничих кочових племен — гунів. Північне Причорномор’я й області до півночі від Карпат були розорені. Припинили функціонувати ремісничі центри, що постачали своїми якісними виробами населення великого ареалу, серед я