ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Сокиринський (Галаганівський) вертеп

Історія

Свято Різдва Христового належить до найбільших празників нашого церковного року. Тож Свята Церква, зважаючи на велич і значення цього празника, з року в рік готує своїх вірних до зустрічі з нашим Cпасителем молитвою і постом, що здійснюється під час Пилипівки (Різдвяного посту), у передпразничих богослужіннях.

Що ближче до Христового Різдва, то частіше у стихирах, канонах та тропарях наших богослужінь оспівується вифлеємські ясла, де має спочивати Божий Син, а також Пресвята Матір Марія, Святий Йосиф Обручник, вертеп, зірка, ангели, пастухи і волхви. Вершиною цього святкового приготування є Навечір’я Різдва. Це день молитви і строгого посту, бо має з’явитись довгоочікуваний Месія, тож треба гідно приготуватись до Його приходу. Святвечір має не тільки глибокі за змістом церковні відправи, але й передусім він багатий у нашому народі на різні обряди, звичаї та традиції. Одним і з таких обрядів є “вертеп”.

Верте́п (зі старослов'янської — печера) — мандрівний театр маріонеток, поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.

Вертепи походять від містерії - західноєвропейської середньовічної релігійної драми, що в 17 столітті розповсюдилася на польські, а згодом — і українські землі. Микола Маркевич, який у 1860 році вперше надрукував текст вертепу, у передмові до нього писав: «Первісне походження вертепу можна віднести, до часів гетьмана Конашевича Сагайдачного, до 1600—1620 років, коли він почав відновляти Київське братство і Академію».

Польсько-український етнограф Еразм Ізопольський подає близькі до цього дати — 1591—1639 роки. Перша письмова згадка про вертеп датується1666 роком; вона міститься в матеріалах львівського ставропігіального братства. Найбільш поширилися вертепні вистави в другій половині 18 століття, особливо, в добу занепаду Києво-Могилянської академії, коли число вертепників поповнювалось її вихованцями, що йшли в народ популяризувати українські вистави в формі лялькового театру. Ця форма була найзручнішою для поширення в маси правди про історичні події (наприклад, добу козацтва — вертеп «Запорожець») чи збереження національних традицій (в тому числі, колядок) в період переслідування з бокуРосійської імперії. В цей час вертепи поширилися на етнічно російські території, наприклад, в Сибір, і вторинно набули популярності у Польщі.

У першій половині 19 століття вертепи, як масове побутове явище, поступово зникають, залишившись лише в побуті українських селян Східної Галичини. До сьогодні зберігся переважно на західноукраїнських землях у вигляді різдвяних вистав на релігійну тематику.

"Українська культура - як культура, тривала в часі і позначена впливами різних етносів і часів, сфокусована у вертепному дійстві. Вертеп є символом цілісності світобудови українців. Сакральне і профанне, релігійне і побутове, об'єднані дашком вертепного будиночка. Загальнохристиянська духовність органічно поєднана з українським проявом життя у різнобарв'ї його ментальнісних ознак. Вертеп живий, бо має можливість для оновлення", - стверджує Галина Усатенко, викладач Інституту Філології КНУ ім. Т. Г. Шевченка, кандидат філологічних наук.

Український вертеп є унікальним явищем культури. Цей старовинний народний театр став значущою частиною національного мистецтва і закономірно вписався у світовий контекст. Вертепні вистави існують в багатьох країнах Західної та Східної Європи. Всі вони спираються на традиції народної творчості, давнього лялькового театру та різдвяної містерії і набули самобутніх, притаманних лише їм рис і особливостей.

Існує кілька гіпотез щодо походження вертепного театру. Найпоширеніша пов’язує його з давніми часами, коли у католицькому світі під час святкування різдвяних свят почали виставляти зображення ясел із нерухомими фігурами діви Марії з немовлям, Йосипа, пастухів, янголів, царів та ягнят. Потім ці фігури «ожили», ілюструючи різдвяний сюжет і поступово набуваючи вигляду театральної дії.

Поки містерії лишалися в храмах, духовенство стежило за тим, щоб дійство було узгоджене з євангельськими канонами. З часом розвиток світських і комічних елементів під час виконання окремих сцен так обурили отців церкви, що в XVII - XVIII століттях містерію заборонили виставляти у межах святині. Проіснувавши в храмах все середньовіччя, вона опинилася на вулиці, на площі.

Театри вертепного типу разом із мандруючими лялькарями можна було зустріти на дорогах Італії, Франції, Німеччини, Чехії.

В Україні розвивається зовсім інша гілка цього видовища – абсолютно своєрідна (як і білоруська батлейка та російський вертеп, що виникли під впливом українського). Йому була притаманна розвинута театральна дія, на яку надзвичайно вплинув фольклор (пісні, прислів'я і приказки, замовляння, народне образне слово).

Поступово «народна» частина українського вертепу відокремлюється від «релігійної», так само й скриня, що слугувала сценою для євангельської оповіді, набуває нового вигляду: в ній до горішнього поверху - «неба» - добудовують нижній - «земний». Вертеп набуває свого остаточного змісту і вигляду - його будова складається із двох поверхів, а дія - із двох частин.

Поширенню вертепу в Україні наприкінці XVII - протягом XVIII сторіч сприяли викладачі братських православних шкіл, семінаристи й бурсаки.

Перша згадка про вертепне дійство в Україні датується 1666 роком: із запису в одній із облікових книг Львівського братства ми дізнаємося про видатки на побудову вертепного будиночка із декораціями і ляльками. Це був час, коли вертеп, як безцінний алмаз, що шліфувався у руках освічених людей, проходив стадію літературної обробки, брав участь у формуванні української літератури, драматургії. У XVIII сторіччі вертепний театр згадувався і в церковних, і у світських документах. Надалі він поступово переходить до рук міських ремісників і селян. Заняття це було переважно родинним і передавалося від батька до сина по чоловічій лінії.

Залишаючи незмінною релігійну частину, вертепники, разом із тим, розвивають другу, світську, у розгорнуту, веселу і патріотичну дію, де надзвичайно сильним був елемент імпровізації. Цьому сприяла і заборона показу біблійної частини під час ярмаркових свят. Якщо виставу показували на ярмарках, то виставляли тільки другу частину. Під час показу глядачі жваво реагували на події і героїв вистави, підкидали свої репліки, які згодом входили складовою частиною до тексту вистави. Ось чому з плином часу зазнавали змін і текст світської частини, і її герої. Розважаючи народ, вертепники отримували невеликий прибуток - гроші і частування.

На початку XX сторіччя вертепний театр в Україні жив повнокровним життям. І навіть після Жовтневої революції 1917 року вертепні традиції продовжувалися і розвивалися. Однак з кінця 1920-х років і протягом 1930-х, вертеп, під приводом надмірної простоти і примітивності, негласно опиняється під забороною. Зникали вертепні вистави, традиції, пов'язані з ними, поступово згасали. Повноцінно зберігалися вони лише у Західній Україні, що до 1939 року не входила до складу СРСР.

Зміна соціально-політичної ситуації, так звана «відлига», яка почалася у 1960-ті роки, уможливили відродження українського вертепу. Нині він існує на сценах професійних й аматорських театрів, його розігрують на вулицях міст і селищ, він набуває нових форм, водночас зберігаючи традиційні. У Луцьку існує спеціальний Міжнародний фестиваль «Різдвяна містерія», що збирає вертепні вистави з усього світу. Вертеп продовжує радувати не тільки як «експонат старожитності», йдеться про театр живий, що користується незмінним успіхом у глядачів.

Сюжет вертепу

В основу першої, так званої канонічної частини вертепного тексту покладена історія народження Ісуса Христа. Сюжет лишався практично незмінним в усі часи існування цього дійства. Три царі йшли вклонитися Ісусу. Пастухи розмовляли про його появу, сповіщену Віфлеємською зіркою, що з'явилася на небі. Жорстокий цар Ірод боїться здійснення пророцтва Волхвів про народження майбутнього справедливого царя, й наказує вбити усіх новонароджених у Віфлеємі хлопчиків, сподіваючись, що серед загиблих буде й немовля Ісус. Воїн виконує наказ, але одна жінка Рахіль не дає свою дитину, тому озлоблений Ірод наказує вбити дитя. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло.

В цій частині дія відбувалася на обох поверхах вертепної скрині. Та, що пов'язана з дівою Марією і немовлям - вгорі, а та, що з царем Іродом - внизу.

Починалася дія урочисто та піднесено - хором півчих, дзвоном паламаря, появою двох янголів, котрі провіщали народження Христа. Потім з'являлися двоє Пастухів. Вони розмовляли, колядували й співали, як звичайні українські селяни.

Друга частина вертепу, світська, складалася з окремих сцен соціально-побутового змісту, і була просякнута народним духом і гумором. Саме вона визначила національну своєрідність української вертепної лялькової вистави, її живий, імпровізаційно-злободенний характер. Першими на сцені з'являлися Дід і Баба. Вони раділи з того, що Ірода не стало й співали пісню. Потім були дуети красуні Дарії Іванівни з Солдатом, сцени Цигана та Шкапи, Поляка й Полячки, які танцювали краков'як. І врешті з'являвся головний герой вистави -Запорожець, в образі якого втілювалися вимріяні за довгу історію боротьби українського народу волелюбні мотиви. Зростом він був більший від інших персонажів, у руці тримав булаву. Запорожець виголошував великий монолог про волю і правду, далі танцював із шинкаркою Феською. Його жалили змії, намагалися здолати чорти, та Запорожець не піддавався ні спокусі, ні нечисті, залишався неушкодженим та непереможеним. Закінчувалася вертепна вистава найчастіше появою жебрака Савочки, який просив на харч та горілку.

Відповідно, кожен з героїв займався традиційною для нього справою: дід і баба зображують сімейні стосунки, цигани обдують, жиди обманом заробляють гроші, шляхтичі розважаються, козак і москаль сваряться і б'ються, смерть приходить у будь-який час і до будь-кого, а коза вмирає для того, щоб воскреснути.

Будова вертепу

Вертепна скриня схожа на будиночок, що має два поверхи, які за християнською традицією трактувалися як «небо» і «земля». Виготовлений із дерева або картону, відкритий з боку глядача, будиночок міг бути різного розміру (до двох метрів заввишки і одного метра завширшки). В денці скрині і в полиці, що розділяла поверхи, робилися прорізи - доріжки для руху ляльок. Долівку обклеювали хутром або тканиною.

На верхньому поверсі вертепу знаходилася нерухома фігура діви Марії з немовлям, а на нижньому - трон царя Ірода. Вертепні ляльки рухалися за допомогою прикріплених до них знизу дротів. Вертепник, який стояв позаду скрині, водив ляльку по прорізах у підлозі, спостерігаючи за дією у спеціальні віконечка. Лялькар говорив і співав за всіх героїв, змінюючи голос для надання певної характеристики персонажам. Ляльок у вертепах могло бути до 40. Незважаючи на видиму простоту, вирізьблені з дерева ляльки були справжнім витвором національного прикладного мистецтва. Різьбярі створювали образи, звертаючись до народних уявлень про героя (Запорожець), міфологічних персонажів (Смерть, Чорт), обрядових тварин. Крім того, частина вертепних ляльок мали певну механізацію: Смерть замахувалася косою, Козак танцював, присідаючи, у царя Ірода голова злітала з плечей. Кожна лялька мала свій ігровий простір і рухалася строго в його межах.

Персонажів біблійної частини вистави одягали у канонічне вбрання, решту героїв - відповідно до соціального положення і національних ознак. Проте зовнішній вигляд ляльок змінювався під впливом часу і завжди залежав від матеріалів та фантазії власника.

Вертепну виставу щедро наповнювали музичним супроводом. У першій частині дії звучали народні колядки і канти (вид церковної музики, що виник внаслідок реформи наприкінці XVI сторіччя). Цей урочистий багатоголосий спів без інструментального супроводу міг виконуватися й за межами храму.

Друга частина була насичена народною музикою. Запорожець з'являвся під гопак, красуня Дарія Іванівна "випливала" на сцену в ритмі російського танцю, поляка супроводжував краков'як. Поруч із вертепником знаходився музикант чи гурт музикантів, які грали на скрипці, сопілці, бандурі, цимбалах, колісній лірі.

Український етнограф і фольклорист XVIII ст. М. Маркевич ось як описує вертеп: «Наш вертеп є похідний будиночок із двома поверхами. Він зроблений з тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається містерія: це Вифлеєм. На верхньому поверсі трон царя Ірода; долівку обклеєно хутром для того, щоб не видно було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту. Вертепник уводить її у двері й водить у потрібному напрямку. Розмова від імені ляльок відбувається поміж дячками, співаками й бурсаками то пискливим голосом, то басом – відповідно до потреби. Уся друга частина вистави відбувається на нижньому поверсі».

Проте був і "живий" верет, його виконавців інколи іменували машкаратами. Ця назва походить від слова машкара, що означає маска, личина. З звіздами ходили колядувати діти й підлітки, а в машкарати приймали лише дорослих парубків. Це був такий собі український варіант маскараду, - діти бути одягнуті в звичайний одяг, а дорослі, котрі грали серйозніші ролі (смерть, царя, янголів) були в масках.

Види вертепів

Сокиринський (Галаганівський) вертеп

Найдавнішим із вертепів, що зберігаються в музеї, є Сокиринський (Галаганівський) вертеп. Київські бурсаки занесли його до маєтку поміщиків Ґалаґанів у с. Сокиринці на Полтавщині 1770 року. їх тепло прийняли, подивилися виставу і гарно почастували. У відповідь на щедрість господаря бурсаки подарували йому скриню з ляльками і текст, а місцевому хору передали ноти кантів. Понад сто років діяв цей вертеп. Його текст, що зберігся до теперішнього часу, характеризується динамічністю діалогів, соковитістю української мови, своєрідністю народного гумору. Вперше він був опублікований Г.П.Ґалаґаном 1882 року.

Повний текст Сокиринського вертепу і ноти разом зі скринею та ляльками розшукав видатний театрознавець, перший директор Музею П.І. Рулін, доклавши чималих зусиль щоб залучити їх до музейної колекції. Вертеп був перевезений з Прилук до Києва у жовтні 1927 року.

Дерев'яна скриня Сокиринського вертепу є найбільш вишуканою з усіх відомих. Ліворуч і праворуч - входи для ляльок, які рухаються по прорізах у підлозі, вкритій заячим хутром. На обох поверхах - колони ( чотири нагорі, шість унизу). Всередині стіни обклеєні шпалерами. Реставрація вертепу виявила, що під останнім за часом розфарбуванням знаходиться попереднє, з рослинним орнаментом.

Всі 35 ляльок Сокиринського вертепу, окрім діви Марії, зроблені з дерева, їхні обличчя ретельно вирізьблені і вже потім розмальовані відповідними фарбами. Костюми на ляльках янголів і царів багаті, розшиті золотом. Усі ляльки новіші за скриню, але відповідають давній традиції цього вертепу. Майже всі ляльки одного розміру. Виділяється тільки Запорожець, що у півтора рази більший за інших, оскільки саме він є основним героєм. Вбраний козак у широкі червоні шаровари, синю сорочку, підперезану рожевим поясом, у правій руці тримає дерев'яну булаву. Обличчя Запорожця нагадує його зображення на лубках XVIII сторіччя.

Лялька Царя Ірода одягнена у золотий парчевий підрясник та червону ризу, оторочену золотим галуном. На голові - вирізана з дерева золочена корона. Дуже виразним є обличчя царя Ірода: чорні вуса, борода, довгий ніс. Голова його тримається на ниточці, щоб у потрібний момент, коли Смерть змахне косою, вона пала.

Лялька Діви Марії більш пізнього походження. Замість втраченої дерев'яної фігурки XVIII ст. - порцелянова іграшка XIX ст. Це білявка із блакитними очима.

Вона тримає новонародженого, загорнутого в білу тканину.

Надзвичайно виразні ляльки чортів - дерев'яні, з невеличкими ріжками на голові, крилами, хвостиками і копитцями на ніжках; ці персонажі, пофарбовані в чорний колір, з червоними животами, пащами, вухами і очима, огидні й смішні одночасно.

Куп’янський вертеп

Скриня цього вертепу і 36 ляльок до нього були зроблені у с.Богодухів Куп'янського повіту Харківської губернії у садибі поміщика Розаліон-Сошальського, який часто бував у Києві у супроводі своїх кріпаків. Під час однієї з таких подорожей 1828 року поміщик узяв із собою конюха Івана Кузьмича Книшевського. Побачивши виставу мандрівного вертепника, хлопець попросив пана залишити його в місті для опанування цього мистецтва. Він справді повернувся через рік, добре засвоївши справу. Саме за його вказівками і був створений вертеп. Спочатку Книшевський забавляв виставами хазяйського сина, а потім став показувати у сусідських маєтках. Найбільше вистав давали на Різдво й до великого посту. Виїздив Книшевський і на ярмарки, але тут грав, згідно з наказом влади, тільки другу частину - «Комедію про запорожця». Цікаво, що лялька царя Ірода, як стверджували очевидці, була схожа на поміщика Розаліон-Сошальського.

Книшевський уже в похилому віці передав свою справу онуку, Г.Панасенку, який у 1880 - ті роки почав давати власні спектаклі. Один із любителів вертепу, поміщик А.Селиванов свої враження від вистави.

Г.Панасенка виклав у журналі «Київська старовина» за 1884 рік. За його свідченням вистава відбувалася при свічках. Господар вертепу -одинадцятирічний Гаврило - сидів за скринею, водив фігурки і говорив за них різними голосами. Деякі сцени речитативом, деякі пропускав зовсім, деякі співав. Поруч нього сидів помічник і супроводжував виставу грою на бандурі.

Понад століття проіснував цей вертеп, хоча після 1917 року Панасенко майже не грав релігійну частину. 1936 року він зіграв три останні вистави. 1937 року скриня і ляльки стали експонатами Театрального музею. Також цінним документом музейної колекції є лист Гаврила Сергійовича Панасенка, колгоспника артілі ім. А.Мікояна Куп'янського району Харківської області, де викладена історія цього вертепу.

Скриня Куп'янського вертепу збита із дощок без будь-яких прикрас, розписана птахами у клітках. Вгорі вирізано віфлеємську зірку (1917 року її було змінено на п'ятикутну). В цьому вертепі було кілька відмінних від Сокиринського персонажів - російський Тесля, син Козака з дівчиною Марушкою.

Славутський вертеп

1854 року в містечку Межиріччя-Корецьке Рівненського повіту з'явився вертеп, що належав уніатському священику Якову Ратковському, який опікувався місцевою школою для дітей-сиріт. За свідченнями дослідників через деякий час його відкупив О.Августинович, бо школа для дітей-сиріт закривалася. Августинович зі своїм вертепом показував вистави у різних місцях - у селах, на хуторах, у маєтках поміщиків, - доки вертепна скриня не розвалилася. Переїхавши до м. Славута того ж повіту, Августинович зробив за зразком старої нову скриню й пізніше, 1896 року, на замовлення Городецького музею Ш.Штейнгеля ще одну. Через рік, 1897 року, він записав для дослідника В.Мошкова тексти і ноти музичного супроводу вистави.

Ця вистава суттєво відрізнялася від Куп'янської. Мова Славутського вертепу багата на церковнослов'янські, польські, російські слова і вирази. Це пояснюється тим, що жителями міста Славути були українці, поляки, росіяни, а перший текст і канти О.Августинович перейняв у священика. У Славутському вертепі дія і музика, хоровий спів частково замінили драматичний текст, не було чіткого поділу на першу і другу частину. Театр Августиновича цікавий насамперед тим, що перед глядачами у виконанні ляльок розігрувалася своєрідна пантоміма, персонажі якої пересувалися і складали мізансцени під співи («кантички»), що відповідали змісту епізодів.

Як тільки піднімалася завіса, на горішній сцені з'являвся паламар і запалював усі свічки на верхньому і нижньому поверхах, дзвонив у дзвін. Далі під урочистий супровід хору ліворуч і праворуч з'являлися два янголи, починалася вистава, яка завершувалася вітанням господареві дому і співом «Многая Літа...»

З плином часу вистава зазнала певних змін: скоротилася релігійна частина, зникли також окремі побутові епізоди. Відбулися зміни й у деяких сценах -зокрема, у заключному епізоді з'являлася нова фігура - «касир», який збирав гроші у глядачів.

Скриня Славутського вертепу, так само як і Куп'янського, значно простіша за Сокиринську. Серед інших скринь вона вирізняється тим, що перед сценами на обох поверхах на металевих стержнях прикріплені свічки. Коли їх під час вистави запалював Паламар, сцена мінилася блиском золота і срібла. Так само незвично оформлений дах, де знаходяться дві скляні піраміди та півмісяць, розташований між ними на маленькій дерев’яній кулі.

Вперше Славутський вертеп експонувався у Театральному музеї 1932 року, куди його (із ляльками діви Марії та Осла) передали з Історичного музею.

Межигірський вертеп

Восени 1923 року за ініціативою студентів і викладачів Межигірського керамічного технікуму було організовано «Революційний вертеп». Його творці - майбутні професійні художники - використали старовинну форму театру ляльок для агітаційної роботи.

Межигірці вперше у рамках лялькового театру намагалися здійснити синтез різних його систем - українського вертепу, російського Петрушки і східного тіньового театру, що зумовило відмінність їхньої скрині від традиційної: замість двох поверхів залишився один, набагато збільшилося дзеркало сцени. До зробленої з фанери скрині кріпилося пристосування для гасових ламп, оскільки здебільшого вистави відбувалися у селах, де електрики не було.

Це був експериментальний театр, де художники-студенти були авторами текстів і виконавцями, хористами й оркестрантами. Вони ж самі майстрували ляльок із дерева за зразком традиційної негритянської скульптури - з укрупненими й узагальненими рисами обличчя. Коли діяв тіньовий театр, над вертепом натягували біле полотнище, за яким актори пересували тіньові силуетні ляльки.

Вистави створювалися на злободенні теми. Найчастіше п'єси були монтажем газетних текстів. І навіть традиційна колядка набувала іншого забарвлення, змальовуючи святих з усіма властивими людям вадами. За законами вертепного дійства у постановках межигірців значну роль відігравала музика. Інструменти були переважно струнні, виконували гопак, вальс, краков'як та інші знайомі мелодії, зазвичай пародійно.

Прем'єра відбулася у Києві. Успіх був величезний і супроводжував вистави цього театру завжди. 1924 року в Харкові відбулися найуспішніші гастролі. Отримавши високу оцінку глядачів, критики, працівників інших театрів, межигірці мріяли продовжити роботу в рамках театру професійного, державного. Можновладці ж поставилися до їхніх виступів прохолодно, як до надто примітивного, на їхню думку, явища. Театр не отримав ані статусу державного, ані матеріальної підтримки, і через деякий час припинив своє існування.