 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Розробка предмета промови. Вибір теми
Відповідь та третє запитання зі стратегії оратора (Що повинні з 'ясувати слухачі?) передбачає розробку предмета промови. Предмет промови— це той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова. На початкових етапах створення промови встановлення її предмета передбачає вибір теми. Часто оратор має справу з тим, що тема пропонується заздалегідь. Проте навіть у таких випадках назвупромови все одно треба сформулювати. Назва є вдалою, якщо відповідає темі або головній думці промови. Вона повинна бути стислою, виразною й такою, що привертає увагу. Досить вдалим риторичним прийомом, що привертає увагу, є назва промови у вигляді запитання. Проте таким прийомом не слід зловживати, оскільки формулювання теми у вигляді запитання передбачає, що у промові є чітка відповідь на нього. Ідеальними в ораторській діяльності є такі випадки, коли оратор сам обирає предмет промови й у нього є можливість врахувати два важливих моменти. По-перше, вибір предмета грунтується на інтересі. Мається на увазі, що тема повинна бути цікавою як для самого оратора, так і для аудиторії. Якщо тема не є важливою для оратора, то йому навряд чи вдасться захопити аудиторію. Більше того, в подібних випадках виникає конфлікт між тим, яким оратор є насправді, і тим, яким хоче постати перед слухачами. Якщо за попередніми уявленнями оратора тема не буде цікава аудиторії, тоді йому потрібно докласти додаткових зусиль для привернення уваги слухачів. Оратор повинен відшукати «родзинки» в тому фрагменті дійсності, який він виноситиме на розсуд аудиторії. По-друге, вибір предмета зумовлюється наявністю в оратора певних знань про нього. Особливо це стосується виступів перед підготовленою аудиторією. Згадаємо, що в античних риторичних школах вивчали, окрім красномовства, ще багато інших дисциплін, оскільки невідомо, на яку тему доведеться в майбутньому говорити оратору. Звичайно, не можна вимагати від оратора всебічних знань з будь-якого предмета. Однак для успішного виступу він повинен знати про предмет промови в декілька разів більше, ніж аудиторія. Визначення стратегії оратора завершується формулюванням головних положень. Вони є тим, що повинні з'ясувати слухачі в промовах інформативного характеру, або тим, в чому оратор повинен переконати аудиторію. Подальша ораторська діяльність становить собою пошук матеріалу, який би розкривав або обґрунтовував ці положення.
Типи підготовки до публічного виступу Існують три типи підготовки до публічного виступу: • написання повного тексту промови; • запис головних положень (тез та аргументів); • виголошення промови експромтом.
Перший тип підготовки (написання тексту) рекомендується для відповідальних, офіційних ситуацій. Написання повного тексту промови певним чином дисциплінує оратора, адже в нього є можливість ретельно продумати формулювання власних думок і точно розрахувати тривалість промови. Виступ з попередньо написаним текстом промови може здійснюватися трьома шляхами: • промову читають за рукописом; • промову повністю вивчають напам'ять; • промову виголошують з опорою на текст. Найменш прийнятною для успішного публічного виступу є промова, яку читають за рукописом. Вона не є живим словом. Оратору важко встановити контакт з аудиторією тому, що записи утворюють певний бар'єр між ним та слухачами. Погляд оратора в таких випадках зосереджений на тексті, а не на аудиторії. Відповідно, йому важко слідкувати за реакцією слухачів. Аудиторія навряд чи позитивно сприйматиме таку промову (згадайте вашу реакцію на виступи ораторів «за папірцями»). Промова, яку повністю вивчають напам'ять, вимагає чималих зусиль від оратора. Вона сприймається більш позитивно, ніж промова, яку читають. Однак під час виступу існує небезпека «застопоритися», адже точний словесний текст важко відтворювати, особливо великий. Найбільш прийнятною є промова, яку виголошують з опорою на текст. В аудиторії створюється уявлення про вільне володіння оратором даним матеріалом. У досвідченого оратора в таких випадках є можливість під час виступу вносити зміни до промови залежно від реакції слухачів. Однак для початкуючого оратора існує небезпека перейти до читання своєї промови. Це пов'язане з хвилюванням і з думкою про те, що краще, ніж написано, навряд чи вдасться сказати. Втім на початкових етапах бажаним є писати текст промови. Такі вправи сприяють формуванню стилю та вдосконаленню навичок письмової комунікації.. Недоліки тексту стають виднішими, наприклад, наступного дня. І в оратора є можливість їх виправити та не припускатися недоречностей під час виступу. Для цього писати промову слід на одному боці окремих аркушів паперу, кожний з яких має завершуватися цілим реченням. Другий тип підготовки (запис головних положень) є оптимальним для досвідченого оратора. Текст не фіксується раз і назавжди. Промова допускає зміни під час виступу залежно від того, як аудиторія її сприймає. Однак навіть за відсутності повного тексту риторика рекомендує певні положення записувати, а при виступі зачитувати. Це цитати й цифровий матеріал. Адже цитата, яку зачитують, сприймається як заздалегідь точна. Крім того, найменша неточність у таких матеріалах може змінити смисл повідомлення. Якщо оратор вибирає такий тип підготовки до промови, то йому варто записати: 1) перші та останні фрази промови; 2) формулювання тез та аргументів; 3) цитати й цифровий матеріал. При цьому тексти, що охоплюються пунктами 1 і 2 краще вивчити напам'ять, а матеріалу пункту 3 можна зачитувати при виступі. Третій тип підготовки — це імпровізована промова. Проте, як відомо, найкращий експромт — це підготовлений експромт. Перевагою імпровізованої промови можна вважати розвиток впевненості у собі. Якщо оратору вдалось підготувати промову за кілька хвилин і його виступ був успішним, то значення для нього подібного досвіду важко переоцінити. З іншого боку, це може призвести до того, що в подальшій діяльності оратор відмовлятиметься від ретельної підготовки й буде покладатись на натхнення. Таким чином, для здобуття майстерності в мистецтві публічних виступів потрібно: • готуватись до промови (писати текст або головні положення); • читати промову тільки в тих випадках, коли вибір слів має надзвичайно важливе значення (з політичної, юридичної або іншої точки зору).
Джерела знаходження матеріалу Виділяють три етапи роботи з літературою: 1) відбір літератури; 2) ознайомлення з відібраною літературою; 3) опрацювання відібраної літератури. Підсумком першого етапу (відбору літератури) є список джерел. За короткий час опрацювати всю наявну літературу з теми неможливо, та здебільшого й не потрібно. Щоб відібрати необхідні книги, достатньо проглянути їх «по діагоналі», тобто ознайомитися з анотацією, змістом, переглянути перший і останній розділи, звернути увагу на стиль викладу. Підсумком другого етапу (ознайомлення з відібраною літературою) є розмітка матеріалу в різних книгах. Підсумком третього етапу (опрацювання відібраної літератури) є виписки з книг. Якщо зустрічається думка, що сподобалась, її потрібно обов'язково виписати. Більшість теоретиків риторики рекомендують робити виписки на картках: кожну виписку на окремій картці. При цьому зверху вказують тему, якої стосується запис, а внизу — вихідні дані джерела. Повний бібліографічний опис джерела повинен складатися з таких компонентів: автор, назва книги, місто, видавництво, рік видання, кількість сторінок, сторінка. Наприклад: Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. — К.: Основи, 1998. — 324 с. — С. 28. Якщо вихідні дані не зазначені, то такими записами оратор не зможе користуватися в майбутньому, оскільки в разі необхідності неможливо буде уточнити текст. У сучасному світі є ще одне надзвичайно потужне джерело інформації - Інтернет. Однак попередній перегляд того, що пропонують пошукові системи, не втрачає своєї значущості. У будь-якому випадку слід пам'ятати про те, що виписки з джерел— це лише відправний пункт для розробки предмета промови. Головним є ретельне обдумування попереднього матеріалу. Виписувати слід лише цінні думки. Для ораторської діяльності найважливішою залишається авторська розробка предмета промови. Саме в такий спосіб оратор може сформулювати ті положення (тези) й у тому вигляді, в якому їх повинні сприйняти слухачі. Для того, щоб виступ перед аудиторією став вдалим, промова має «визріти». Тому її буває дуже важко підготувати за короткий строк. Промову потрібно обдумувати у вільний час, ставити собі різноманітні запитання щодо змісту, розповідати друзям про свій задум. Справа в тому, що найяскравіші ідеї стосовно теми можуть прийти до оратора тоді, коли він цього зовсім не чекає (звичайно, коли промова «виношується»). Тому варто записувати всі цікаві думки та ідеї щодо майбутньої промови.
ДИСПОЗИЦІЯ Диспозиція (від лат. «розташування») — це розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен організувати матеріал, винайдений у процесі інвенції, тобто розчленувати його та забезпечити певну послідовність у промові. Характерною рисою будь-якого мовлення є лінійність, тому оратору і потрібно так розташувати попередньо відібраний матеріал. Якщо на етапі інвенції головним було визначення стратегії, то на наступних етапах, починаючи з диспозиції, головним є визначення тактики. Вона передбачає систему дій для ефективної реалізації стратегії. На етапі диспозиції тактика полягає в тому, щоб структурувати матеріал та забезпечити зв'язок між окремими положеннями ораторської промови. У результаті промова представлятиме собою єдине ціле. Ще в класичній риториці існувало чимало поглядів щодо кількості необхідних частин ораторської промови. Деякі теоретики вказували на чотири обов'язкові частини (Наприклад: Аристотель, Ісократ), інші — на сім тощо. На сьогоднішній день оптимальною вважається така структура промови: 1. Вступ. 2. Головна частина. 3. Завершення. Окремі частини промови та положення в межах самих частин мають бути пов'язані між собою. Тобто промова повинна мати так звану блочну структуру, в якій між блоками існує певний взаємозв'язок, а не просте нагромадження матеріалу. Зв'язок досягається завдяки використанню спеціальних слів чи словосполучень, які й забезпечують перехід. Ці «слова-перехідники» можна поділити на такі групи: • заперечувальні; • підтверджу вальні; • нейтральні. Заперечувальні перехідні конструкції — це вирази, що покликані послабити ті положення, які оратор хоче розкритикувати. Наприклад: «але...»; «однак...»; «на жаль...»; «здавалось, що...»; «і все ж варто визнати, що...»; «фактично ж...»; «ніхто не очікував, що...»; «цілком несподівано ми дізнаємось, що...» тощо. Підтверджувальні перехідні конструкції — це вирази, покликані посилити ті положення, які оратор захищає. Наприклад: «до речі...»; «окрім того...»; «на користь цього свідчить й те, що...»; «варто додати також і те, що...»; «це можна підтвердити й тим, що...»; «відомо також, що...»; «а це означає, що...» тощо. Нейтральні перехідні конструкції — це вирази, які виконують суто технічну роль зв'язку. Як правило, це вставні слова або речення. Наприклад; «цікаво, що...»; «виявляється, що...»; «слід відзначити, що...»; «слід підкреслити, що...»; «не варто забувати, що...»; «по-перше..., по-друге..., по-третє...»; «а тепер дозвольте перейти до наступного питання» тощо. Оратор може також застосовувати як перехідні конструкції вирази, що містять пряме звернення до слухачів. Наприклад: «а тепер давайте разом подумаємо над тим, що...»; «давайте пригадаємо, що...»; «спробуйте уявити собі, що...»; «зверніть увагу на те, що...»; «давайте замислимось над питанням про те, що...»; «а що б ви робили у випадку...» тощо.
Вступ до промови В ораторській промові вступ має найважливіше значення. Загальна мета вступу — це встановлення контакту з аудиторією. Якщо в перші хвилини оратору це не вдалося зробити, тоді навряд чи його виступ у цілому буде успішним. Найбільш поширеними є три прийоми, які використовуються у вступі: • привертання уваги аудиторії; • «початок здалеку»; • «несподіваний вступ». Перший прийом (привертання уваги аудиторії) передбачає три випадки залежно від того, якому компоненту риторичного трикутника надається перевага: 1) Оратор підкреслює своє право говорити на певну тему. Маються на увазі ситуації, коли аудиторія в принципі готова слухати, треба тільки стимулювати її інтерес до виступаючого. Риторика в подібних випадках рекомендує тактику, що зорієнтована не на презентацію особистості оратора, а на презентацію його ставлення до того, що відбувається. Наприклад: Шановні слухачі! Ви вже прослухали цікаві й яскраві виступи моїх колег з проблем... Я сам з великим задоволенням прослухав їх і тепер продовжу цю тему. Хочу запропонувати вам своє бачення цих питань. 2) Оратор підкреслює важливість теми для аудиторії. Маються на увазі ситуації, коли слухачі не готові до сприйняття промови. Риторика в подібних випадках рекомендує звернутись до того аспекту події, який залишався досі поза увагою присутніх, однак співвідноситься з їх потребами та інтересами. Наприклад: Шановні депутати! Я хотів би привернути вашу увагу до проблеми правового забезпечення економічних перетворень. Я вважаю, що це питання має стратегічне значення. Якщо не буде належного правового забезпечення реформи, то не буде й самої реформи. 3) Оратор підкреслює значимість самого предмета промови. Маються на увазі ситуації сприятливого контакту між учасниками спілкування, коли заздалегідь відомо, кому належатиме ініціатива в спілкуванні й аудиторія готова слухати. Риторика в подібних випадках рекомендує відразу презентувати тему. Другий прийом («початок здалеку») використовується переважно в конфліктній аудиторії. Завдання оратора за таких умов полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприйняття промови. Риторика в подібних випадках рекомендує створити, по можливості, «нейтральний» фон для подальшого спілкування, відтягуючи момент «з'ясування стосунків». Для цього можна: — вказати на багатомірність істини, неможливість однобічної оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до готовності вислухати інші поглядина проблему; — використати «обхідний маневр», тобто виразити думку аудиторії як власну й поступово завести її в «глухий кут» (показати, що наслідки з цього положення неслушні, неприйнятні, хибні). Прикладом подібного початку публічного виступу може бути вступ до промови Б. Єльцина на Генеральній Асамблеї ООН у жовтні 1995 року: «Шановний пане Голово! Шановний пане Державний Секретар! Пані і панове! Півстоліття тому, створюючи ООН, наші попередники прагнули здійснити одвічну мрію людства про світ без війн та насильства; про світ, в якому суперечливі питання вирішуються не силою зброї, а шляхом переговорів; про світ, гідний людини і людства. Історія пішла іншим шляхом. Виграти світову війну виявилось легше, ніж виграти мир». Третій прийом («несподіваний вступ») передбачає безпосереднє звертання оратора до основної проблеми. Як правило, подібний прийом використовується в тих ситуаціях, коли аудиторія вже жваво зацікавлена в розгляді певної теми, пристрасті слухачів у розпалі. Тоді оратору потрібно розпочати промову з сильної риторичної фігури. Здебільшого такою фігурою виступає риторичне запитання. Класичним прикладом подібного вступу є початок Цицероном своєї першої промови проти Катиліни: «Доки ж ти, Катиліна, будеш зловживати нашим терпінням? Як довго ще ти, у своїй люті, будеш знущатися з нас? До яких меж ти будеш хизуватися своїм нахабством, що не знає упину? …Невже ти не розумієш, що твої наміри розкрито? Не бачиш, що твоя змова вже відома всім присутнім і викрита? Хто з нас, на твою думку, не знає, що робив ти останньою, що попередньою ніччю, де ти був, кого скликав, яке рішення прийняв? О часи! О звичаї!». Вибір оратором того чи іншого прийому вступу диктується особливостями конкретної мовленнєвої ситуації, насамперед характером аудиторії. Перші фрази мають бути досить ретельно підготовлені, адже саме вони мають важливе значення для встановлення контакту зі слухачами. У риториці виділені також універсальні прийоми вступу, які можна використовувати в ораторських промовах на будь-яку тему в будь-якій аудиторії: — цитата; — яскравий приклад; — комплімент; — апеляція до загальновідомого джерела інформації; — проблемне запитання; — виклад мети й завдань виступу; — демонстрація певного предмета та ін. Окрім «позитивних» способів вступу, в риториці зафіксовані також і «негативні», невдалі прийоми початку промови. А саме: не варто розпочинати виступ з вибачень стосовно того, що ви не встигли підготуватись, що ви не заберете багато часу тощо. П. Сопер цитує з цього приводу гумориста Джорджа Еді: «Це вже остання справа — оголошувати прилюдно про свою неспроможність. Біда в тому, що може так статися, що вам це вдасться довести». Загальні характеристики першої частини промови можна окреслити таким чином: вступ має бути коротким та яскравим.
Головна частина Способи подання матеріалу Після вступу оратор пропонує аудиторії той матеріал (тези, аргументи), який було відібрано на етапі інвенції. Загальна мета головної частини — це обґрунтування тез оратора. Якщо говорити більш точно, то завданням тут виступає подання цих доказів слухачам (адже для себе людина вже обґрунтувала тези). В головній частині інколи виділяють такий окремий компонент, як оповідання, або нарація (від лат. «narratio» — «виклад»). Важливого значення ця частина набуває в судових промовах, коли подається загальна картина правопорушення. Щодо інших типів промов, то оповідання в чистому вигляді знайти буває дуже важко. Залежно від характеру впорядкування підібраного на етапі інвенцї матеріалу, він може подаватися шляхом: • природним; • штучним. Природний, або історичний, шлях подання матеріалу характеризується лінійністю та найменшим втручанням оратора у виклад. Найбільш яскраво суть цього шляху виразив давньоримський оратор Катон Старший: Rem verba sequentur («Слова підуть слідом за предметом»). Матеріал викладається в хронологічній послідовності крок за кроком від більш ранньої події до більш пізньої. Цей спосіб зображує події так, як вони відбувались у реальній дійсності. Роль оратора в таких випадках подібна до ролі літописця (головне — не забути, що за чим відбувалось). Перевагою історичного способу є прозорість такого подання матеріалу для аудиторії. Він легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки. Природний шлях викладу рекомендують використовувати у промовах, мета яких полягає в інформуванні аудиторії. Штучний шлях викладу характеризується ієрархічністю, коли оратор сам впорядковував певний матеріал, при цьому він міг порушувати хронологію, ставити наслідки перед причинами тощо. Подібне впорядкування матеріалу вимагає від оратора досить високого рівня майстерності, адже в таких випадках аудиторія є досить вимогливою. З іншого боку, слухачам теж доводиться докладати певних зусиль для того, аби вичленити людину з її промови, тобто розібратися, де самі факти, а де — робота оратора з фактами. Штучний шлях реалізується трьома способами: • дедуктивним; • індуктивним; • компаративістським. Дедуктивний спосіб подання матеріалу характеризується рухом від формулювання тези до формулювання аргументів. Індуктивний спосіб подання матеріалу характеризується рухом від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези. Компаративістський спосіб подання матеріалу характеризується зіставленням предметів і перенесенням властивостей з одного на інший. Цей спосіб може проявлятися у двох формах: спочатку подаються аргументи, які засвідчують подібність предметів у деяких ознаках, а потім положення про те, що предмет має ще одну ознаку (теза). Або навпаки: спочатку теза про властивість предмета, а потім — аргументи-зіставлення цього предмета з іншим. Незалежно від способу викладу матеріалу при штучному впорядкуванні промови в риториці пропонують певний порядок розташування аргументів. Він полягає в тому, що спочатку подаються сильні аргументи, потім — слабкі, а наприкінці — найсильніший аргумент.
Аргументація і критика Аргументація (від лат. «argumentum» — «основа») — це обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів дії. Найбільш розробленою проблематика аргументації постає в логіці. Звичайно, оратор повинен враховувати здобутки цієї дисципліни. З іншого боку, поняття логічної та риторичної аргументації відрізняються між собою. Логічна аргументація — це лише окремий випадок риторичної аргументації. Згадаємо, що в Аристотеля логос є тільки одним із модусів переконання, поряд з етосом та пафосом. Відповідно, до царини логіки належать лише ті засоби переконання, що апелюють до розуму. Якщо оратор зосереджується тільки на логосі, то він невиправдано позбавляє себе можливості використання інших способів впливу (в деяких випадках більш ефективних).
Структура аргументації У структурі аргументації виділяють такі компоненти: Теза (від давньогрец. «thesis» — «положення») — це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію. Аргументи — це твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує тезу. Форма (схема) — це спосіб зв'язку аргументів і тези.
Поняття про критику та її види Як було наголошено вище, знання структури та видів аргументації дає можливість оратору побачити «слабкі місця» і грамотно розкритикувати положення інших людей. Дійсно, ораторська промова не народжується у вакуумі. Існують інші думки щодо досліджуваного предмета, а оратор повинен переконати аудиторію у правильності саме своєї позиції. Навіть якщо ці думки явно не виражені, оратор може сформулювати їх, ввести у свою промову й показати їх неспроможність. На сьогоднішній день термін «критика» (від грец. "мистецтво розрізняти") має декілька значень. Наприклад, цим терміном позначають такі висловлювання, які містять негативну оцінку думок чи дій певних людей, або виявляють недоліки в думках чи вчинках інших людей. Критика— це обґрунтування неприйнятності певної аргументації. Побудова критики передбачає наявність певної аргументації. Залежно від того, на який структурний компонент буде спрямована критика, розрізняють такі її види: • критика тези; • критика аргументів; • критика форми. Критика тези — це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності того твердження, що захищалось іншою людиною. Як правило, для критики тези вибирають: • шлях «зведення до абсурду»; • шлях обґрунтування антитези. Перший шлях передбачає виведення таких наслідків із тези, які суперечать загальновизнаним положенням або фактам. Другий шлях передбачає, по суті, побудову оратором аргументації на користь власної тези, коли вона є антитезою до запропонованого іншою людиною положення. Критика аргументів — це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на підтримку своєї тези. Часто вважають, що критики аргументів достатньо для визнання неприйнятності тези. Насправді це не зовсім так. За допомогою такої процедури теза визнається лише необгрунтованою й у іншої людини залишається можливість підібрати більш вагомі аргументи на її користь. Критика форми— це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв'язку між аргументами та тезою іншої людини. Критика тези є найбільш сильним видом критики, адже тільки в такому випадку теза визнається неприйнятною, які б ще аргументи не наводились на її підтримку. Інші види критики (критика аргументів та критика форми) тільки руйнують процес аргументації. Розглянемо приклад: «Чи варто обирати нових, невідомих політиків у парламент? Представники цього блоку вважають, що в цьому їх перевага. Але якщо так міркувати, то нам доведеться наступного року переобрати і цих: адже вони вже не будуть новими політиками. Ніде в світі не міняють парламентарів як рукавички! Обирайте тих, кого знаєте! Боріться з дилетантизмом!». У цій рекламній листівці наявна спроба критики тези («У парламент варто обирати нових, невідомих політиків») шляхом «зведення до абсурду». З неї виведено наслідок («Наступного року доведеться переобрати і цих політиків»), який не узгоджується з «загальноприйнятим» досвідом політичної діяльності («Ніде в світі не міняють парламентарів як рукавички!»). Спробуйте самостійно оцінити рівень переконливості такої критики.
Види аргументів Залежно від модусів публічного виступу розрізняють види аргументів в ораторській промові: • аргументи до логосу; • аргументи до етосу; • аргументи до пафосу. Аргументи до логосу— це твердження, які стосуються предмета промови, тези, яка захищається оратором. Вони отримали назву argumentum ad rem («до суті справи»). У логічній аргументації саме такі аргументи вважаються коректними, а всі інші розглядаються або як певні хитрощі, або навіть як помилки, здебільшого навмисні (софізми). Аргументи до етосу й аргументи до пафосу— це твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії). Їх основу складає ціла група аргументів, що отримали назву argumentum ad hominem («до людини»). Найбільш поширеними серед аргументів до етосу є: • аргумент до авторитету; • аргумент до особи. Аргумент до авторитету (лат. argumentum ad verecundiam)— це наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зразком для аудиторії. У деяких випадках оратор може насправді й не поділяти думок авторитетних джерел, однак він розраховує на те, що слухачі не наважаться сперечатися з такими положеннями. Аргумент до авторитету має багато різноманітних форм: авторитет конкретної людини (наприклад, цитати), авторитет суспільної думки, авторитет установи, авторитет посади, авторитет віку, власний авторитет тощо. У повсякденному спілкуванні аргументам до авторитету буває дуже важко протистояти. В подібних випадках потрібно зважати не на те, що думка висловлена видатною людиною, а на те, чи є вона прийнятною, слушною. Аргумент до авторитету використовується здебільшого саме в аргументації, коли оратор спирається на думки інших людей при обгрунтуванні своїх тез. Г. Лейбніц з цього приводу писав: «Скільки на світі людей, у яких немає іншого підґрунтя для їх переконання, ніж думки, що поділяють їхні друзі, чи люди їхніх професій, чи їхні однодумці, чи їхні співвітчизники!». Сучасні дослідники теорії аргументації Ф. ван Єємерен і Р. Гроотендорст підкреслюють складність однозначної оцінки аргументів до авторитету: «По суті, в ethos немає нічого поганого. Ми всі постійно змушені вірити у щось, покладаючись на авторитет фахівців; інакше і бути не може. Деякі питання вимагають таких спеціальних знань, що нефахівець просто не може дати оцінку всім точкам зору по суті. У цьому немає нічого особливого, але ми повинні розуміти, що це перешкоджає дійсному вирішенню дискусії. Виявляється, що ми дозволяємо фахівцям вирішувати питання за нас». Аргумент до особи (лат. argumentum ad personam) — це твердження, що підкреслюють особистісні якості іншої людини. Якщо оратор апелює до позитивних рис, тоді цей аргумент постає як різновид аргументу до авторитету. Загальну схему його застосування можна представити таким чином: X є хорошою людиною. Отже, її аргумент слід прийняти. Власне аргументом до особи вважається все ж таки посилання на реальні або уявні недоліки інших людей. За допомогою такого аргументу опонент постає в кумедному вигляді або як ненадійна людина, якій не можна довіряти. Загальну схему застосування аргументу до особи можна представити таким чином: X є поганою людиною. Отже, її аргумент не слід приймати. Аргумент до особи має багато різноманітних форм: X неправдива людина; X нерозважлива людина; X не може реально оцінити ситуацію; X має низькі моральні стандарти; X некомпетентна людина; X належить до групи людей, які займають упереджену позицію, не дотримуються моральних принципів тощо. Крім того, аргументом до особи може виступати твердження про непослідовність співрозмовника, коли людина говорить одне, а сама робить інше. В таких випадках оратор здійснює «атаку на особу» з метою дискредитації її положень. Аргумент до особи здебільшого використовують при критиці тверджень інших людей. Оратор у своїй промові намагається продемонструвати, що певні думки не є переконливими, оскільки людям, які їх наводили, не можна довіряти. Взагалі будь-яка риса людини може стати об'єктом аргументів до етосу. Однак ефективними вважаються такі аргументи, за допомогою яких оратору вдається переконати аудиторію в прийнятності чи неприйнятності певних положень. Аргументи до пафосу — це твердження, які апелюють до почуттів. Вони спрямовані на те, щоб викликати в аудиторії такі почуття, які б сприяли прийняттю слухачами тез оратора. Ставка виключно на логос не завжди приносить бажаний ефект. Наведемо приклад. Чудового травневого ранку Енді Гіббенс йшов нью-йоркським Центральним парком на співбесіду щодо майбутньої роботи. Він був настільки стурбований своїм майбутнім, що не помічав навколишню красу: молодого листя на деревах, сонячних променів, які віддзеркалювались від озера. Раптом його увагу привернув жебрак, поряд з яким стояв плакат: «Я СЛІПИЙ». Ця мольба явно не хвилювала жителів міста й туристів, які квапливо проходили повз нього. На якусь мить Енді подумав про те, чого позбавлена ця людина такого чудового дня, і підійшов до жебрака. — Я не можу дати вам грошей, — пояснив Енді, — оскільки сам кілька місяців без роботи. Але, якщо ви не проти, я можу допомогти вам іншим способом. Я би хотів внести деякі зміни у ваше прохання по допомогу. Здивований жебрак деякий час вагався, а потім сказав: — Робіть, що хочете. Але мушу вам сказати, що навряд чи знайдуться слова, які здатні викликати співчуття у жителів цього міста до чергового жебрака. Енді дописав кілька слів на плакаті й пішов. Через кілька годин він повертався і з задоволенням відмітив, що новий плакат довів свою ефективність у розкритті сердець і гаманців перехожих. — Справи у вас пішли значно краще, — сказав Енді жебраку. — Точно, — відповів той, а потім, упізнавши голос, запитав: Що ви зробили з моїм плакатом? — Я лише додав кілька слів, — пояснив Енді. — Тепер там написано: «Я СЛІПИЙ, А НА ВУЛИЦІ ВЕСНА...». Більшість аргументів до пафосу теж належать до групи argumentum ad hominem. Поширеними серед них є: • аргумент до вигоди; • аргумент до пихи; • аргумент до жалю; • аргумент до сили; • аргумент до публіки. Аргумент до вигоди (лат. argumentum ad utili) — це твердження, що стимулюють усвідомлення аудиторією своїх особистих інтересів у тій проблемі, яка обговорюється. А. Шопенгауер оцінює цей аргумент як таку хитрість, яка робить зайвими всі інші аргументи: «Адже все, не поєднане з вигодою, в більшості випадків здається інтелекту безглуздим». У сучасній практиці спілкування аргумент до вигоди найчастіше застосовується в рекламі. Сила впливу подібних аргументів зумовлюється тим, що усвідомлення особистої зацікавленості в певній проблемі підвищує інтерес слухачів до ораторської промови. Для більшості людей найголовнішою людиною в житті є вони самі. Тому оратору потрібно подбати про те, щоб слухачі могли в його промові знайти відповідь на запитання: «Навіщо це мені». Аргумент до пихи — це твердження, що підкреслюють певні якості співрозмовників, розхвалюють їх. Оратор розраховує на те, що під впливом компліментів інша людина стане більш поступливою, тому їй простіше буде нав'язати свою думку. Для того, аби похвала діяла, їй навіть не обов'язково бути точною. Тобто людина може усвідомлювати, що за допомогою компліментів підлесник намагається домогтися певної вигоди для себе, однак протистояти похвалі все одно дуже важко. У процесі спілкування співрозмовники досить чутливі до компліментів. Вони здатні надавати людині позитивні емоції. Комплімент слід відрізняти від лестощів. У багатьох випадках неприкриті лестощі сприймають негативно. Комплімент— це невелике перебільшення якоїсь чесноти, яку сама людина бажає бачити в собі. Мета компліменту полягає в тому, щоб принести задоволення аудиторії й запрограмувати її на прихильне сприйняття промови. Слухачі прихильно реагують на позитивні зауваження про них самих, про їхні досягнення, про їхню організацію тощо. Компліменти здебільшого слід застосовувати у вступі та в завершенні промови. Наприклад: «Яке задоволення— бути присутнім тут. Насамперед мені хочеться привітати вас з тією творчою енергією, яка дозволила вам залишатися з нами протягом кількох років. Повірте, щоб вижити в цьому енергійному бізнесі, потрібна особлива кмітливість». Аргумент до жалю (лат. argumentum ad misericordiam) — це твердження, які викликають співчуття до того, що виголошує оратор. У подібних випадках посилаються на тяжкі обставини, скрутне становище для того, аби розчулити аудиторію й домогтися від неї прийняття положень оратора. Найчастіше подібним аргументом користуються студенти на іспитах чи заліках. Аргумент до сили (лат. argumentum ad baculum)— це твердження, які вказують на неприємні для аудиторії наслідки в разі відмови від положень оратора. При застосуванні цього аргументу навряд чи можна говорити про переконання, мова йде вже про примус. Як писав С. Поварнін: «Насильство в усіх видах дуже часто «переконує» багатьох і вирішує суперечки, принаймні на деякий час. ...Розбійник відкрито пропонує дилему «гаманець або життя». Софіст подає прихованим чином і з невинним виглядом дилему: «прийняти довід або зазнати неприємності»; «не заперечувати або постраждати». У сучасних комунікативних ситуаціях подібні аргументи стають все більш витонченими. Оскільки погрози, як правило, явно не формулюють, досить важко буває встановити застосування аргументу до сили. Наприклад: «Натиснути за допомогою погроз на опонента ще більш витонченим способом можна шляхом впливу на його почуття. Якщо він відмовиться прийняти певну точку зору, він завдасть болю або розчарує того, хто її висунув. Погроза, що міститься в подібному моральному шантажу, дає йому відчути, що він більше не може вільно висловлювати сумнів з приводу даної точки зору». Аргумент до публіки (лат. argumentum ad populum) — це звернення до почуттів аудиторії з метою відвертання слухачів від об'єктивного розгляду певної проблеми та схиляння їх до рішення у потрібному оратору напрямі. При цьому промовець намагається продемонструвати аудиторії, що він є ніби «своєю» людиною, яка дуже добре розуміє потреби слухачів. Подібний аргумент широко застосовується у політичних промовах, коли оратор безпосередньо звертається де присутніх, апелюючи не до їхнього розуму, а саме до почуттів. Цей прийом часто називають ще демагогією. Якщо оратор може керувати емоційним станом слухачів, він здебільшого досягає своєї мети. При цьому він не обов'язково відкрито спирається на забобони аудиторії, йому достатньо підкреслити їхню значимість, а слухачі вже самі зв'яжуть їх з тими позиціями, які обговорюються. Аргумент до публіки здебільшого виконує роль так званого «відвертаючого маневру», адже заважає аудиторії зрозуміти, наскільки слабкими є аргументи до логосу в промові оратора. Приклад застосування цього аргументу знаходимо у роботі Ф. ван Єємерена та Р. Гроотендорста: «Тому, хто хоче обмежити кількість іноземців у фешенебельному житловому районі, достатньо вказати людям, які охоплені забобонами, на те, що існує небезпека втрати ними своєї індивідуальності (груповий інтерес), і вони стануть на його бік. Якщо потім він додасть що-небудь про небезпеку падіння вартості будинків (індивідуальний інтерес), подальша аргументація взагалі буде зайвою».
Типові помилки в аргументації та критиці Важливе значення для оратора має знання та вміння користуватися правилами стосовно аргументації та критики. Більшість із них встановлені в межах логіки. Розглянемо основні правила та типові помилки, що можуть виникнути в процесах обґрунтування певних положень. Слід підкреслити, що залежно від структури аргументації /критики правила поділяють на три групи: 1) правила щодо тези; 2) правила щодо аргументів; 3) правила щодо форми. Правило щодо тези: Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики. Порушення цього правила призводить до того, що оратор у своїй промові обґрунтовує положення, яке відрізняється від того, що було ним заявлене. Заміна однієї тези на іншу в процесі аргументації/критики може відбуватися навмисно й ненавмисно. Відповідно розрізняють такі помилки, що виникають у результаті порушення правила щодо тези: • «підміна тези»; • «втрата тези». «Підміна тези» — це помилка, яка полягає у навмисній заміні оратором того положення, яке обґрунтовується в промові. Як правило, така помилка виникає в тих випадках, коли людина відкрито не може довести заявлену тезу. Тоді вона намагається відволікти увагу аудиторії, пропонуючи положення, що ніби схоже із початковим, однак має інший смисл. У реальній практиці спілкування досить часто відбувається часткова підміна тези. Вона виявляється або в розширенні, або в звуженні тези. Розширення тези може призвести до того, що оратор буде обґрунтовувати хибне твердження, а звуження — до того, що буде доведена лише частина положення, що потребує обґрунтування. Взагалі якщо мова йде про аргументацію, то оратор намагається звузити тезу, тоді її легше обґрунтувати. Якщо ж мова йде про критику, тоді оратор намагається розширити тезу. С. Поварнін з цього приводу пише: «Наприклад, спочатку сперечальник поставив тезу: «всі люди егоїсти», але, побачивши, що її неможливо довести й заперечення супротивника сильні, починає стверджувати, що теза була просто «люди егоїсти». ...Якщо ж, навпаки, супротивник виставив тезу «люди егоїсти», софіст намагається витлумачити її в більш вигідному для себе сенсі: в тому сенсі, що «всі люди егоїсти», оскільки в такому вигляді тезу легше спростувати. Взагалі свою тезу софіст звичайно намагається, коли справа кепська, звузити: тоді її легше захищати. Тезу ж супротивника він намагається розширити, тому що тоді її легше спростувати». «Втрата тези» — це така помилка, яка полягає у ненавмисній заміні того положення, яке обґрунтовується в промові. Вона виникає ніби випадково, незалежно від волі оратора. Тобто він сам не усвідомлює, що обґрунтовує не те положення, яке заявив у своїй промові, а лише подібне до нього.
Розглянемо тепер правила щодо аргументів. Правило 1: Аргументи повинні бути обґрунтованими твердженнями. У випадку порушення цього правила виникає помилка, яка має загальну назву «необгрунтований аргумент». Вона має декілька різновидів: • «хибний аргумент»; «випередження основи»; • «коло в обґрунтуванні». «Хибний аргумент» — це така помилка, коли в якості аргумента використовується хибне твердження. Однак оратор може й не знати про це. Тому при відборі аргументів слід бути дуже уважними й ретельно продумувати обґрунтування кожного твердження, що використовується як аргумент в ораторській промові. «Випередження основи» — це така помилка, коли в якості аргумента використовується твердження, яке й не є наперед хибним, але саме потребує обґрунтування. Тобто достовірність такого положення тільки припускається, однак не встановлюється з необхідністю. «Коло в обґрунтуванні» — це така помилка, коли для обґрунтування тези використовується аргумент, який, у свою чергу, випливає з цієї тези. Наприклад: «Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи». У даному випадку людина для підтвердження своєї тези використовує ту саму тезу, хоча й у дещо зміненому вигляді.
Правило 2: Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези. Одного аргументу, як правило, замало для обґрунтування тези. З іншого боку, оратору не слід прагнути й до якомога більшої кількості аргументів. У такому випадку може виникнути помилка, яка називається «надмірне обґрунтування». «Надмірне обґрунтування» — це така помилка, коли людина, намагаючись навести якомога більше аргументів на користь своєї тези, непомітно для себе починає використовувати необґрунтовані, суперечливі, хибні аргументи. У різноманітних сферах спілкування здається, що чим більше аргументів, тим краще. Проте переконливість певних тверджень залежить не від кількості, а від якості аргументів. Оратору при підготовці до промови слід зважати саме на якість тих положень, за допомогою яких він буде відстоювати свої тези. Кожний зайвий аргумент послаблює обґрунтування. Тому перевагу слід віддавати ієрархічно організованій промові, в якій доводи на користь тези об'єднані в певні блоки.
Правило 3: Аргументи повинні відповідати тезі, яка обґрунтовується. Суть цього правила полягає в тому, що оратор повинен для обґрунтування своєї тези наводити такі аргументи, які пов'язані з темою промови. Інакше може виникнути помилка, яка називається «безпідставний аргумент». «Безпідставний аргумент» — це така помилка, коли людина на підтримку своєї тези наводить довільні, неочевидні твердження. Слід звернути увагу на те, що ступінь вимогливості до аргументів залежить від конкретних ситуацій спілкування. У науці ми більш вимогливі до певних положень, ніж, наприклад, у повсякденному житті. С. Поварнін з цього приводу писав: «Якщо хто-небудь сперечається з нами за гривеник, у нас буде один ступінь вимогливості до його доводів; якщо суперечка йде за двісті тисяч — зовсім інший». «Від сказаного умовно до сказаного безумовно» — це така помилка, коли аргументами, прийнятними або за певних умов, або в певний час, або в певному місці, обґрунтовують тезу безумовного характеру. «Після цього, отже, з цієї причини» (лат. post hoc ergo propter hoc) — це така помилка, коли послідовність у часі сприймається як така, що містить причинний зв'язок. «Хибна аналогія» — це така помилка, коли наявні обставини, що роблять порівняння недійсним. Інколи інтуїтивної логіки або «логічного чуття» достатньо для того, щоб помітити логічні помилки в процесі аргументації. Чим більше людина аналізує різноманітні тексти, тим краще у неї розвивається «логічне чуття». Однак без спеціальних знань буває важко уникнути логічних помилок навіть у повсякденному спілкуванні. Розвитку й вдосконаленню логічної культури оратору допоможе ретельне опанування курсу логіки.
Завершення промови Остання частина промови — завершення — дає можливість оратору посилити переконливість своїх думок, які було обґрунтовано в основній частині. Загальна мета завершення — закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії. Найбільш поширеними є три прийоми, що використовуються в цій частині: • формулювання висновків; • розгляд перспективи; • апелювання. Перший прийом (формулювання висновків) полягає в тому, що оратор повертається до найважливіших пунктів головної частини. У таких випадках завершення промови покликане нагадати про них. Для цього оратор повинний відібрати найбільш сильні суттєві положення головної частини. Визначальною є процедура розробки резюме. У завершеннях такого типу не рекомендується: вводити нові дані; занадто варіювати вихідні формулювання; відволікатися «цікавинками». Формулювання висновків є досить поширеним способом завершення ораторських промов. Оратор ще раз наголошує на важливих думках свого виступу. При цьому доцільно перераховувати ті пункти, які повторюють, за допомогою конструкції: По-перше.... По-друге.... По-третє.... Другий прийом (розгляд перспективи) полягає в тому, що оратор окреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього оратор може скористатися екстраполяцією: 1) часовою; 2) просторовою. Завершення через часову екстраполяцію передбачає розгляд того, чим предмет буде завтра. Промова ґрунтується на загальній схемі: «чим був об'єкт учора — чим він є сьогодні — чим він буде завтра». Слід підкреслити, що така схема підходить до повідомлень майже на будь-яку тему. Завершення через просторову екстраполяцію передбачає введення нових об'єктів для кращого засвоєння предмета промови. Ці об'єкти можуть бути подібними або контрастними до предмета промови. Прикладом завершення через розгляд перспективи може бути промова Ф. Рузвельта, виголошена ним 6 січня 1942 року: «Ніякий компроміс не завершить цей конфлікт. Ніколи не можна досягти задовільного компромісу між Добром і Злом. Тільки тотальна перемога може винагородити прихильників толерантності і пристойності, свободи і віри». Третій прийом (апелювання) полягає в тому, що оратор намагається емоційно завершити свою промову та вплинути на почуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається сформувати у слухачів намір певним чином діяти. У завершеннях такого типу не рекомендується: надто підкреслювати дистанцію між оратором та аудиторією, характеризувати слухачів (особливо негативно), домагатися згоди аудиторії, протиставляти окремі групи слухачів між собою, примушувати аудиторію до відповідей на прямо поставлені запитання. Прикладом апелювального завершення може бути промова У. Черчилля «Час дерзати і вистояти»: «Значить — до справи, в бій, до праці: кожний по своїх силах, кожний на своєму місці. Вступайте до армії, пануйте в повітрі, рухайте потік озброєнь, топіть німецькі підводні човни, виловлюйте міни, оріть землю, будуйте кораблі, охороняйте вулиці, доглядайте поранених, підбадьорюйте тих, хто занепав духом, і шануйте відважних. Вирушимо всі разом уперед, по всіх частинах імперії, по всіх закутках Острова. Не можна втрачати жодного тижня, жодного дня, жодної години». Вибір того чи іншого прийому завершення диктується конкретними умовами спілкування. Насамперед оратору слід зважити на мету промови. Для інформативнихпромов більше підходить завершення через формулювання висновків, а для переконуючих— розгляд перспективи або апелювання. Крім того, тип завершення залежить і від способу подання матеріалу в головній частині. Для історичного способу викладу, наприклад, оптимальним буде завершення як розгляд перспективи. Останні фрази завершення мають бути ретельно продумані оратором, адже вони сприяють закріпленню того враження, яке склалось в аудиторії під час всієї промови. В межах риторики встановлені певні загальні прийоми завершення, що підходять до промов на будь-яку тему: — цитата; — ілюстрація; — подяка аудиторії, яка має вигляд розгорнутого компліменту. При виборі прийому завершення як подяки оратору не слід обмежуватися простою фразою: «Дякую за увагу!». Потрібно конкретизувати комплімент аудиторії. Наприклад: «На завершення я б хотів подякувати вам за те, що так уважно мене слухали і задавали цікаві запитання. Дуже приємно було з вами співпрацювати», або «Дякую за увагу. Було дуже приємно виступати у вашій уважній і доброзичливій аудиторії» та ін. Окрім «позитивних» варіантів завершення промови, фахівцями у галузі риторики встановлені й «негативні» способи. Ефективне завершення виступу має таке саме значення, як і вдалий вступ. Не треба завершувати промову: — вибаченнями; — додатковими даними після того, як сформульовано висновки; — безнадійною перспективою. Загальні риси завершення — це стислість і яскравість (так само, як і вступу).
|
