 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Мої думки про телебачення, або краще б я залишалась маленькою
Ми повертаємося додому зі школи чи університету, знімаємо куртку, нашвидкуруч готуємо обід і біжимо у вітальню, щоб…увімкнути телевізор. Наші батьки після роботи обговорюють свої проблеми…дивлячись телевізор. Мама ріже овочі, варить картоплю і смажить рибу на кухні…під звук телевізора. Маленький братик грається іграшками, час від часу поглядаючи…на екран телевізора. А коли раптом на вулиці зникає світло, ми просто не знаємо, куди себе подіти без улюблених серіалів, новин, довгоочікуваних фільмів чи музичних концертів. Телебачення давно стало невід’ємною частиною нашого життя. Завдяки йому ми відпочиваємо, навчаємось, дізнаємося про цікаві (і не зовсім) події. Телевізор вже давно не сприймають як звичайний пристрій для приймання телевізійних передач. Це своєрідне вікно у світ, спосіб бути у курсі справ, як-то кажуть, «завжди на зв’язку». Телебачення створює ілюзію присутності. Коли увімкнений телевізор, здається, що вдома багато людей, які хоч і розмовляють різними мовами, проте завжди вгадують твій настрій. Тоді зовсім не страшно бути на самоті. Не так сумно тим, кому ні з ким поговорити. Люди вважають телебачення незамінним другом, порадником, фахівцем, лікарем і педагогом. Для когось любов до нього перетворилася на справжнісіньку манію. І хто пояснить, чому фільми і мультики набагато цікавіше дивитися по телевізорі, ніж на комп’ютері, де немає набридливих реклам? Чому люди їдять, дивлячись телевізор, прибирають, слухаючи телевізор, читають, відволікаючись на цікаве у телевізорі? Чому ми можемо провести кілька днів у цілковитій самотності, переглядаючи старі серіали, і почуватися цілком щасливими? Ось у чому головна небезпека телебачення: прив’язаність та вічний інформаційний голод роблять нас вразливими, незахищеними від шкідливого впливу і навіювання. Ми обираємо кандидатів у владні структури, довіряючи рекламним лозунгам та кількахвилинним роликам, навіть якщо опираємось. Телебачення ХХ століття направду заволоділо свідомістю соціуму. Воно творить загальну думку, змінює світогляд, формує ідеали та народжує все нових і нових «зірок». Тепер про те, що «модно», «класно», «престижно» чи, навпаки, «шкідливо» докладно розкажуть дядечко або тітонька у телевізорі. Наших дітей зовсім не цікавлять нудні книжки (і цій трагедії не зарадять навіть численні кольорові ілюстрації, яких тепер більше, ніж тексту), вони бігають на вулиці чи стрибають у квартирі, наспівуючи мелодію реклами про містера Пропера, граються у «стрілялки» надворі, щоразу викрикуючи відомі слова Термінатора, б’ються подібно до героїв «Зоряних війн» або влаштовують кастинги у пошуках справжнього Х-фактора…Матусі на вихідних обов’язково скористаються новим рецептом Юлії Висоцької, а татусі, повіривши пафосній рекламі, придбають новий потужний пилосмог, який може вивести будь-яку пляму на килимі. Сьогодні телебачення основане на меркантильних інтересах власників телеканалів. З року в рік воно все більш заангажоване політичним впливом. Креативні директори ладні зі шкури вилізти, аби зробити свій канал популярнішим, просунутися у рейтингу. Через це і маємо численні реаліті-шоу: «Міняю жінку», «Холостяк, «Чотири весілля», «Гламурні штучки та заучки»; ток-шоу: «Батьки і діти», «Справжні лікарі», «Канікули в Мексиці», примітивно-затягнуті російські серіали, такі як «Вовчиця», «Історія зечки» чи «Не родись вродливою»…деякі з них, можливо, й цікаві, але загалом – вульгарні, надумані, побудовані на гонитві за сенсацією. І поблажливий глядач ковтає нову «наживку», призвичаюється, а що ж? Наші естетичні смаки сьогодні гнучкі, як пластилін. Але найстрашніше те, що усі безглузді проекти, які демонструють сімейні сварки та зради, чиєсь інтимне життя або скелети у шафах відомих людей, з’являються на телеекранах через наше невтолиме бажання «заглянути за ширму», підглянути та попліткувати. Телебачення (крім пізнавальності і користі) відкриває перед нами заборонені двері, стирає кордони моралі та добропорядності, вчить, як нашкодити сусідові чи навіть більше – вхопити Бога за бороду (згадаймо про славнозвісну «Битву екстрасенсів»). Тепер у телевізорі весь час щось кричить і бахкає, хтось когось убиває, ріже, закопує, кусає чи розриває на шматки, підпалює будинки, викрадає дітей, тікає від монстрів або змальовує усі принади життя «вершків суспільства». Підлітки, поведені на бойовиках та екшнах, проявляють агресію, дратуються і бунтують. А телевізійні служби новин – немов кур’єри негативної інформації, які рідко-коли радують глядача приємною звісткою. Телебаченню вкрай не вистачає справді креативних ідей, позитиву, віри у завтрашній день, стійких етичних принципів, піклування про глядача. Зараз воно не виховує і не навчає, а скоріше задовольняє негативні бажання, розважає і стимулює до необдуманих рішень. Телебачення творять люди. Такі ж, як ми. Задовольняючи попит основної маси населення. А я ж росла на цікавому «Останньому героєві», талановитих виступах Юрія Макарова, мультфільмах від «World Disney», пригодах «Людини-павука», романтичних історіях про «Трістана та Ізольду», а ще – «Сніданках з 1+1». Говорити, що колись усе було ідеально, – велика помилка. Але й заперечити тому, що «розвиток» людства чомусь більше нагадує деградацію, не можливо. Може, я врешті-решт просто виросла? І проблема, напевно, не в телебаченні, а в нас самих. Постмодерність епохи усе крає на шматки. Дивимося одне на одного у викривлені дзеркала. А себе й зовсім не помічаємо…
|
