 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Телевізійний простір: межа між реальним та віртуальним
В епоху інформації середовищем стає сама інформація. Сергій Демченко Ліна Костенко писала: «Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації». Справді, ХХІ століття – це епоха бурхливого новинного хаосу. Різнопланова інформація буквально стала петлею на шиї світового суспільства. Про це у загальних рисах розповів Сергій Демченко у статті «Телебачення та сучасне суспільство: ресурс і загроза політичної міфотворчості». Кожна людина живе у кількох вимірах: маленькому, власноруч створеному світі з обмеженим доступом; місті, де вона народилася; країні, приналежність до якої відчуває, проте прив´язана значно менше, ніж до перших двох «міні-галактик»; і врешті-решт на величезній планеті як крихітне творіння у глобальному світі Ідей. Розмежування цих індивідуальних вимірів нечітке, розмите. А потужність віртуальної реальності, яку створюють телебачення та Інтернет (соціальні мережі, комп’ютерні ігри, кіноманія і т.д.), ще більше спотворює кордони між просторами. Якщо немає чіткої межі між реальним та віртуальним, дійсним і вигаданим, відбувається повна або часткова дезорієнтація. Це можна порівняти із поступовим вбиранням цибулини: відриваючи кожного дня по листку, врешті-решт розумієш, що немає нічого цілісного, і все існує якось окремо, незлагоджено. «Телевізійна інформація стала для багатьох особливою сферою буття – рівнозначною сфері буття справжнього та паралельного до нього», – зазначає Сергій Демченко. Для людини важлива гармонія. А ще – право вибору. При монтажі телепрограм використовують 25 кадрів, а не 24, як звичайно. Усе тому, що звук відстає від зображення. Додатковий 25 кадр усуває цю проблему, проте він не фіксується зором людини, хоча чудово впливає на підсвідомість. Саме тому і виникає така прив´язаність до телебачення – обов’язкового елементу щоденного існування. Більше того: воно формує світогляд людей, далеких від медіа-освіти, які не здатні вибрати між інформаційним сміттям та дійсно вартісними новинами. Сергій Демченко пояснює: «Така (віртуальна) реальність створює стійку ілюзію повного розуміння, присутності та співучасті. Вона набагато активніша, ніж друкований текст, використовує механізми підсвідомого сприйняття (монтажні стики, добір картинки, технологія верстки). Друкований текст від початку пропонує можливість діалогу й критичної думки, тоді як аудіовізуальні образи – некритичне сприйняття». Вибіркове сприйняття інформації, не надто уважне проглядання щоденних новин на шпальтах газет, вічний поспіх і намагання встигнути за шаленим світовим ритмом…Але, зрештою, що б ми робили без цього? «Невідомо, про що могли говорити під час прогулянки звичайні люди в ХІХ ст. Достеменно відомо лише те, що предмет розмови їм доводилось знаходити самим. Нині пересічні громадяни не ведуть бесід, вони обмінюються новинами. Кожного ранку газети, радіо, телебачення підказують їм теми. Вони (і лише вони!) краще від інших знають, що сьогодні важливіше: епідемія СНІД, видалення бородавки на обличчі чи захоплення терористами трамвая. Те, що вчора здавалось питанням життя і смерті, завтра вже буде виглядати пустою дрібничкою, з точки зору медіа, світ складається лише з одних сенсацій». Надзвичайно правдива й інша концепція: «Наш сучасник живе одноманітним життям, не живе навіть, животіє. І на тлі цього убогого існування медіа щодня розгортають захоплюючий спектакль. Інколи це кри-вавий бойовик, інколи сміховинна комедія, інколи слізна мелодрама. Всі ці події роз-гортаються насправді, і кров в цій драмі проливається справжня. А головне, що ця драма – безкінечна. Сюжет її неможливо передбачити. У ньому часто відсутня логіка, він часто просто абсурдний, або взагалі не має сенсу, як і саме життя. Що може захоплювати більше, ніж споглядання щоденного спектаклю, у якого відсутні автор, режисер, а актори такі ж, як ми. І як би близько ми не приймали до серця те, що скоїлось, варто лише відкласти в сторону газету чи вимкнути телевізор, як все теж повсякденне життя вступить у свої права. Похвилювались за долю чергових заручників, пережили жах чергового злодійства, пережили повноцінний катарсис і ...шмигнули у свій нудний, але такий безпечний світ. Врешті-решт ніхто і не чекає, що ми особисто візьмемо участь у цій бурхливій драмі». Люди «телевізійного покоління» сприймають життя у рамках «тут і зараз». За Маклюеном, у цьому і полягає їхня головна відмінність від тих, хто спершу «навчився читати, а потім дивитися телевізор». Як в епоху інформаційного засилля виробити об’єктивне сприйняття світу, не втратити індивідуальність, навчитися відділяти «зерно» від «полови»? Найперше – треба більше читати і спостерігати. А ще відпочивати, старатися не занурюватись у світ інтернет-ресурсів та телевізійної павутини, ставитися до нього як до контейнеру новин, а не реальності, такої ж правдивої, як і дійсність за вікном. Телебачення ні в якому разі не повинне стати вірусом, хворобою, світом чи істиною. В усьому, що ми робимо, важливий фактор особистого вибору. Не можна про це забувати.
|
