ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Типологія держав за цивілізаційним підходом

Поряд з формаційним підходом до вирішення питання про типологію держави застосовується й інший підхід, що отримав в суспільних науках назву цивілізаційного. Він ґрунтується на ідеї співвідношення держави та соціально-економічного ладу суспільства з урахуванням науково-технічних, духовно-моральних, культурних та деяких інших факторів суспільного розвитку. В його основу закладене поняття цивілізації, яке є досить багатоманітним. Воно утвердилось в європейській науці в епоху Просвітництва і розглядалося як суспільство, засноване на засадах розуму та справедливості. Дане поняття часто ототожнюють з поняттям «культура». У сучасній науковій літературі термін «цивілізація» і досі не має єдиного чітко визначеного, фіксованого значення.

У самому загальному вигляді під «цивілізацією» розуміють ступінь розвитку суспільства, що спирається не тільки на соціально-економічні, а й етнічні, географічні, культурні, психологічні, релігійні засади суспільства, ступінь гармонізації людини з природою, а також рівень економічної, політичної, соціальної і духовної свободи особистості. Це певна епоха людської культури у сфері взаємодії суспільства і природи. Поняття цивілізацій пов'язується з багатьма особливостями народів і країн: характером культури, духовності і менталітету, тобто особливостями світосприйняття, моралі, етики й психіки людей [33, с. 174].

В основі цивілізаційної типології виділяють три групи відносин, які проявляються у відносинах між суспільством (державою) і природою, у міждержавних відносинах, у взаєминах держави із суспільством. Особливості взаємодії суспільства з природою визначаються релігійними (ідеологічними), географічними, етнічними та техніко-економічними факторами. Всі ці фактори по-своєму впливають на цивілізаційні характеристики держави. На їх основі виділяють різні варіанти цивілізаційної типології держави.

В сфері міждержавних відносин з розгортанням науково-технічного прогресу спостерігається інтернаціоналізація світових господарських та культурних зв'язків, посилення взаємозалежності держав і розширення інтеграційних процесів. Це призвело до зростання значення міжнародних організацій, збільшення їх кількості, підвищення ролі міжнародного права та його демократизації.

Взаємовідносини держави з суспільством визначають певні тенденції у розвитку людської культури. Перша особливість виражається в існуванні різних авторитарних типів держав, в яких держава розглядається як самоціль, а громадянське суспільство цілком підлегле їй, позбавлене власної волі. Друга особливість, навпаки, виражається у посиленні незалежності суспільства від держави, вона знаходить свій вияв у ліберальних правових країнах [34, с. 52].

Єдиного і чіткого поділу держав на типи за цивілізаційним підходом не проведено. Існують найрізноманітніші підстави для типологізації цивілізацій і їх державності: хронологічні, генетичні, просторові, релігійні, за рівнем організації тощо. Відповідно за цими та іншими критеріями можна виділити різні класифікації цивілізацій і відповідні їм типи держав.

Одним з основоположників цивілізаційного підходу є англійський історик Арнольд Джозеф Тойнбі. Розкриваючи поняття «цивілізація» він пише про те, що вона являє собою відносно замкнуте і локальне становище суспільства, яке володіє тільки йому притаманними рисами та жодним чином не схоже за своїми ознаками з іншими цивілізаціями [35, с. 8]. Єдиної цивілізації як такої не існує. Є ряд цивілізацій, які відрізняються за своїми соціальними, моральними, ідеологічними цінностями, державно-правовими формами, типами культурно-творчої діяльності, спрямованістю історичного розвитку і розвиненістю матеріально-технічного базису.

Загалом Тойнбі виділив 36 цивілізацій, однак детально описав 21 локальну цивілізацію, що циклічно змінювали одна одну. До них належать наступні: західна, православна (візантійська ортодоксальна), російська православна, перська, арабська (ісламська), індійська, індуїстська, далекосхідна (давньокитайська), китайська, антична (греко-римська), сирійська, японо-корейська, мінойська, шумерська, хетська, вавилонська, єгипетська, андська, мексиканська, юкатанська, а також цивілізація майя. Усі вони розвивалися за принципом історичного коловороту й проходили п’ять стадій: зародження, розвитку, кризи, розкладу, загибелі. З них збереглися лише ті, які змогли розвинути духовний початок у всіх сферах людської діяльності, освоїти життєве середовище. У ХХ ст. таких залишилося вісім: візантійська ортодоксальна, російська православна, ісламська, індуська, далекосхідна (Південно-Східна Азія), китайська, японо-корейська і західна.

Вчений у своїй концепції підкреслює існування тісного зв'язку цивілізації з тією чи іншою всесвітньою релігією, яка формується не з моменту зародження цивілізації, а під час її кризового стану. Відповідно до цієї концепції, головним критерієм визначення культурно-історичної спільності людей у межах світових регіонів є єдність релігії, що визначає спільність історичного розвитку, звичаїв і формує стійкий регіональний тип високої культури. Надаючи релігії роль системотворчого цивілізаційного критерію, Тойнбі використовував поняття релігії не як віровчення, а як системи, що визначає нормативні цінності та відмінності духовного світу людей. Адже, релігійні стереотипи на відміну від політичних норм, здатні менше змінюватися [35, с. 71]. Наприклад, можна бути громадянином двох країн, проте неможливо бути одночасно християнином і мусульманином.

Американський політолог Самуель Гантінгтон розмежовує цивілізаційні типи держав за релігійною ознакою. Він підкреслює, що релігії визначають найбільш суттєві відмінності між людьми в контексті духовних цінностей. Дослідник ділить людство на вісім основних цивілізацій. За релігійною складовою це: християнсько-католицька (західна), християнсько-православна, ісламська, індуїстська, конфуціанська та японська цивілізації. Наступні дві цивілізації — африканську та латиноамериканську — виділяє за географічною ознакою.

Цікавим є те, що західна цивілізація включає в себе європейську та північноамериканську цивілізації, а ісламська — арабську, тюркську та малайську цивілізації. Також, одна цивілізація може охоплювати як і багато держав (наприклад, Західної Європи, Латинської Америки), так і обмежуватися кордонами лише однієї країни (Японія).

Водночас Гантінгтон визнає, що не всі країни можна чітко ідентифікувати за цивілізаційною належністю. За його термінологією, існують так звані «роздерті країни», суспільства яких поділені за ознакою ставлення до різних цивілізацій. До таких країн він відносить Туреччину, Мексику, Росію [36, с. 122].

Досить цікавим є поділ цивілізацій за рівнем їх організації на первинні та вторинні. В такій класифікації визначальними факторами виступають культура, ідеологія, ступінь духовності народу, національний характер, менталітет, географічне середовище та інші чинники. Держави в таких цивілізаціях різко відрізняються одна від одної за своєю роллю в суспільстві, соціальною сутністю.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Їх науково-історичний аналіз показує могутню роль держави як об'єднуючої і організуючої сили. Характерною особливістю було поєднання держави з релігією, що сприяло возвеличенню і обожненню правителя, сакральності його влади. До них належать Стародавні Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма, Спарта й Афіни, Стародавній Рим, також сіамська, кхмерська, в'єтнамська, японська та інші цивілізації. Чимало первинних цивілізацій загинули, не зумівши пристосуватися до історичних змін. З них збереглися лише ті, які змогли послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини, зокрема, такими є китайська, єгипетська, мексиканська, західна, православна, арабська цивілізації.

Вторинні цивілізації характеризуються передусім, правовою організацією державної влади. Влада виявилася не такою всемогутньою і всеохоплюючою силою, якою поставала у первинних цивілізаціях. Простежується розмежування між державою й культурно-релігійним комплексом. У вторинних цивілізаціях становище правителя було подвійним. З одного боку, він є засобом утвердження сакральних принципів, заповідей, з іншого — він сам не має права порушувати ці заповіді, інакше, його влада буде незаконною. До вторинних цивілізацій відносять західноєвропейську, східноєвропейську, північноамериканську, латиноамериканську цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки), також буддійську та інші [37, с. 60-61].

В даний час одним з найбільш поширених в цивілізаційному підході є так званий технологічний напрям, згідно з яким тип держави пов'язується зі ступенем науково-технічного прогресу і життєвого рівня населення, що відповідають певній державі. Перехід від одного ступеня зрілості цивілізації до іншого відбувається завдяки глибинним якісним змінам у продуктивних силах суспільства, зростанню продуктивності праці, підвищенню культури людини. Прибічниками цього напрямку є Г. Спенсер, У. Ростоу, Д. Белл, Дж. Гелбрейт. За нимвиді­ляють три рівні розвитку технології: доіндустріальний (аграрний), індустріальний, постіндустріальний.

У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця. Воно існувало до кінця XVII ст., тобто до періоду розгортання промислової революції. В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво. Постіндустріальне суспільство — це нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якій поклала науково-технічна революція, що розгорнулася у другій половині XX ст. і поступово переросла в сучасну інформаційно-інтелектуальну революцію. Бурхливий розвиток інформаційно-інтелектуальних технологій, комп'ютеризації, космонавтики посилили зв'язки людини з космосом, це свідчить про можливість зародження нової ноосферо-космічної цивілізації, яка буде визначати економічне, науково-технічне і культурне становище людства у XXI ст.

Для постіндустріального суспільства характерним є також поглиблення міжнародного поділу праці, посилення взаємозв'язків та взаємодії національних економік. Значного розвитку набуває світовий ринок товарів, капіталів, робочої сили, посилюється роль загальнолюдських інтересів та цінностей. Всі ці об'єктивні процеси зумовлюють переростання локальних форм цивілізації в глобальні, вони охоплюють все більше країн та все більше впливають на життя народів усього світу [38, с. 186-187].

Ще однією типологією цивілізацій є поділ їх на локальні, особливі та сучасні. Локальні цивілізації є найдавніші, вони являли собою «вогнища» культури, що відрізняло їх від інших спільностей, кожна з них мала свою сукупність взаємопов'язаних соціальних інститутів, включаючи державу (давньоєгипетська, шумерська, індська, егейська та ін.). Особливі цивілізації склались історично і характеризуються певною своєрідністю. Такими є: індійська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська та ін. Сучасна цивілізація в даний час тільки складається, в ній відбуваються процеси глобалізації, об’єднання різних суспільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства. Для неї характерне спільне існування традиційних і сучасних соціально-політичних структур [39, с. 46].

Розповсюдженим є поділ цивілізацій за географічним розташуванням на: західні (Франція, Німеччина, Англія), східні (Китай, Індія, Японія) і проміжні (наприклад, країни Середземномор’я). Цивілізації Заходу і Сходу відрізняються між собою розумінням сутності людини, природи, влади, ідеології, тобто світоглядом. Вони мають свої неповторні шляхи розвитку [39, с. 48].

Російський професор А.Б. Венгеров головною особливістю цивілізаційного підходу вважає те, що «згідно цивілізаційної теорії тип держави, його соціальна природа визначаються в кінцевому рахунку не стільки об'єктивно-матеріальними, скільки ідеально-духовними, культурними факторами». Автор сформував три важливих принципи співвідношення держави і духовно-культурного життя суспільства: - сутність держави визначається не тільки реально існуючим співвідношенням соціальних сил, але й накопиченими в ході історичного процесу культурно-духовними уявленнями про світ, цінності, зразки поведінки; - державна влада як центральне явище світу політики може розглядатися, в той же час, як частина світу культури. Це дає можливість розкрити зв'язок державної влади і сформованого світогляду, ціннісних орієнтацій, моральності; - різнорідність культур — у часі та просторі — дозволяє зрозуміти, чому деякі типи держав, з відповідними умовами, зупинялися у своєму розвитку в інших умовах. У сфері державного життя особливе значення надається відмінностям, що випливають зі своєрідності національних культур і рис національного характеру [40, с. 486].

Існуюча різноманітність критеріїв виділення типів держав за цивілізаційним підходом зумовлена, насамперед, неоднозначністю самого поняття «цивілізація», невизначеністю його змісту. Це унеможливлює використання цивілізаційного підходу як єдиного й основного у типології держав. Кожен із науковців переслідує власну ціль, виходячи із предмету дослідження галузі наукових знань, яку він представляє.

Тому, доцільним є проведення таких досліджень на основі об’єктивних факторів для забезпечення достовірності отриманих результатів. Наприклад, порівнювальні явища та процеси мають належати до єдиного історичного періоду, бути типовими для відповідного історичного періоду, застосована до них методологія дослідження має бути єдиною. Також, треба максимально враховувати соціально-економічні, політичні та інші чинники буття держави тощо.