 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Типи держав за формаційним підходом
РОЗДІЛ 2 ФОРМАЦІЙНИЙ ТА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ПІДХОДИ ЯК КЛАСИЧНІ КРИТЕРІЇ ТИПОЛОГІЇ ДЕРЖАВ Типи держав за формаційним підходом Формаційний підхід як підґрунтя для виділення типів держав за радянських часів в теорії держави і права вважався базовим критерієм типології держав і правових систем. Хоча з історичним розвитком суспільства розроблено багато інших підходів, більшість досліджень та уваги приділялося саме формаційному підходу як найбільш вдалому та доцільному критерію виділення типів держав. І на сьогодні він продовжує досить активно аналізуватися та застосовуватися у вивченні типологізації держав, а тому не втрачає своєї актуальності. Основоположниками такого підходу є К. Маркс і Ф. Енгельс, згодом це вчення розвинув і доповнив В.І. Ленін. Основою формаційного підходу до типології держав є суспільно-економічна формація. Згідно з марксистським вченням, «суспільно-економічна формація» це — історично визначений тип суспільства, заснований на певному способі виробництва, який є важливим етапом розвитку людства. У структурі кожної такої формації виділяють два ключових елементи: економічний базис і надбудову. Економічний базис (або виробничі відносини) — сукупність суспільних відносин, які виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання, матеріальних благ. Під поняттям «надбудова» розуміється сукупність політичних, правових, ідеологічних, релігійних, культурних та інших поглядів, ідей і уявлень, різноманітних організацій та установ, а також системи відносин, що виникають між ними [26, с. 418]. Складовими надбудови є держава і право, а також мораль, релігія, філософія, мистецтво, політична і правова форма свідомості і відповідні установи. Виробничі відносини і продуктивні сили становлять спосіб виробництва. У поняття «продуктивні сили» входять люди як виробники матеріальних благ (з їх знаннями, вміннями, трудовими навичками) та засоби виробництва (знаряддя, предмети, засоби праці). Продуктивні сили є динамічним елементом способу виробництва, таким, що постійно розвивається, у той час як виробничі відносини статичні і змінюються вкрай повільно протягом багатьох століть. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається, коли продуктивні сили перестають розвиватися в межах тих чи інших виробничих відносин. Тоді на місце колишніх, віджилих виробничих відносин приходять нові, більш досконалі відносини. Кожній суспільно-економічній формації відповідає певний історичний тип держави та права [27, с. 113]. Таким чином, поняття історичного типу держави залежить від розвитку економічних відносин, які панували у певному суспільстві в певну історичну епоху. Узагальнюючи історію розвитку суспільства марксистське вчення виділяє п’ять базових суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна (капіталістична) і комуністична (соціалістична формація розглядалась як перехідна до комуністичної). В межах первіснообщинної формації держави ще не існує, оскільки відсутня приватна власність, поділ суспільства на класи, тому немає необхідності в її створенні. В межах комуністичної — держави вже не існує, бо відсутня сама потреба в її існуванні. Це пояснюється тим, що комунізму не притаманний класовий поділ суспільства, тому і в існуванні держави немає необхідності. Таким чином, виходячи з вищевикладеного, в основі формаційного підходу виокремлюють чотири основні історичні типи держави: рабовласницький (V – ІV ст. до н. е. – середина I ст. н. е., стародавні часи); феодальний (середина I ст. н. е. – XVІІ – XVІІІ ст., середні часи); буржуазний (XVІІ – XVІІІ ст. – ХХ ст., новий час); соціалістичний (з 1917 р., тобто Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії, новітній час) [28, с. 240]. Розглянемо кожен з них. Історично першим типом держави є рабовласницька держава, що виникла з розпадом первіснообщинного ладу. Вона характеризується виділенням різних класів у суспільстві: рабів та рабовласників. Панівним класом були рабовласники, яким і було потрібне своєрідне політичне утворення для утримання в покорі рабів, експлуатації та придушення їх опору. Економічним базисом суспільства на даному етапі його розвитку є повна власність рабовласників не тільки на засоби виробництва, але й на рабів. Рабовласницька власність — перша форма власності. Проте, слід зазначити, що положення рабів в різних державах не було однаковим. У демократичних Афінах, наприклад, заборонялося побиття або вбивство раба, у Римі ж таких обмежень не було. Окрім фізичного примусу діяли й ідеологічні методи, а також заходи стимулювання праці. На деяких етапах розвитку рабовласницької держави становище рабів поліпшувалося. Наприклад, у Римі в імператорський період раби виконували функції лікарів, вчителів, могли займатися ремеслом і торгівлею. Вільновідпущеники нерідко займали значні посади в системі державної влади [29, с. 16]. Прикладами такого типу держав є античні держави: Афінська, Римська, також численні держави Стародавнього Сходу: Єгипет, Вавилон, Ассирія, Хетське царство, Індія, Китай та ін. Перші європейські держави рабовласницького типу виникли в ІХ-VІІІ ст. до н.е. Другий історичний тип держави являє собою феодальна держава, що становить особливу політичну організацію, за якої економічною основою суспільства була приватна власність на землю. Населення розшароване на три стани: духовенство, дворянство та селян-кріпаків. Перші два стани складали клас феодалів, який панував, експлуатував і гнобив селян. Селянам надавалося дрібне одноосібне господарство на землі феодала, на якого вони працювали безоплатно, а також, віддавали йому частину врожаю. З розвитком феодального суспільства така економічна залежність селян від феодалів нерідко доповнювалася і заходами державного примусу: селяни прикріплялися до землі і не могли покинути своє господарство. Звідси пішло і саме поняття «кріпосне право». Соціальна нерівність закріплювалося законом, селяни практично ніякої участі в управлінні державою не приймали. Важливу роль у системі феодальної держави займала церква, її догми були водночас і політичними аксіомами, а біблійні тексти у суді мали силу закону. Особливо відчутний вплив мала християнська церква в Західній Європі, де вона панувала у сфері духовного життя впродовж усього Середньовіччя. Держава феодального типу виникає в Європі в VІ-ІХ ст. н.е. Формами правління були ранньофеодальні держави періоду феодальної роздробленості (князівства, герцогства, графства), згодом станово-представницькі та абсолютні монархії, а також, феодальні міські республіки — вільні торгові міста, на зразок Венеції, Генуї, Новгорода [29, с. 18]. Отже, феодальна держава була засобом організованого насильства над кріпаками, органом диктатури феодалів. Буржуазна (або капіталістична) держава є наступним історичним типом держави. Перші буржуазні держави виникли в Європі і Північній Америці в результаті революцій XVII-XVIII ст., а після Великої французької революції, буржуазна система швидко завоювала світ. В основу її покладений капіталістичний спосіб виробництва, що характеризується свободою приватної власності на засоби виробництва. У суспільстві виділяються класи робітників і буржуазії, останній був політично, економічно та ідеологічно панівним. В цей період вперше в історії людства з’являються демократичні інститути, закріплено соціальну рівність людей незалежно від їхнього соціального стану й походження. Хоч держава й здійснювала свої функції в інтересах буржуазії, вже вона була змушена виражати загально-соціальні інтереси суспільства. Розвиток буржуазного суспільства відбувався дуже стрімко, а тому, пройшов через певні стадії свого становлення. На першій стадії (званої періодом вільної конкуренції) клас буржуазії складається з величезної кількості власників, що володіють більш-менш рівним об'ємом власності. Демократія в цей період носить чітко виражений класовий характер: забороняються різні об'єднання робітників, обмежується участь трудящих в управлінні державою (через введення різного роду цензів: майнового, освітнього, цензу осілості тощо). Другий етап розвитку буржуазного суспільства — період монополістичного капіталізму (кінець XIX - початок XX ст.). Поряд з безліччю дрібних підприємств монополізуються різні види виробництва. У руках вже не дуже численної монополістичної буржуазії зосереджується основна частина суспільного багатства і політична влада. У 30-х рр.. XX століття буржуазна держава переходить до ще більш високої суспільно-економічної формації. Причини змін були пов'язані з одного боку, із зростанням революційного робітничого руху, а з іншого — з початком науково-технічної революції, що призвела до необхідності підвищення кваліфікації більшості працівників. Все це призводило до підвищення оплати праці і рівня життя більшості населення. Посилюється становище простих громадян щодо їх участі в управлінні державою, що пов'язано з розвитком загального і рівного виборчого права. Все більшого значення набувають право і законність, а разом з тим здійснюється рух до створення правової і соціальної держави [30, с. 177]. Нарешті, в межах формаційної теорії виокремлюється соціалістичний тип держави. Соціалістична держава утворюється зі здійсненням соціальної революції, зі зламом старого державного апарату та встановленням диктатури пролетаріату (робочого класу). Вона являє собою організацію політичної влади трудящих на чолі з робітничим класом та характеризується націоналізацією засобів виробництва, що передбачає співпрацю вільних від експлуатації людей. Населення поділялося на робітників, селян та інтелігенцію. Вважалося, що головною умовою, яка приведе до зростання продуктивності праці, народного добробуту, залучить всіх до участі в управлінні справами держави і суспільства, стане звільнення робітничого класу від влади капіталістів [30, с. 179]. Вчені-марксисти вважали, що згодом соціалістична держава має перерости в комуністичну суспільно-економічну формацію як найдосконаліший тип існування держави, який стане справжньою історією людства. Комунізм являє собою політичну ідеологію, засновану на ідеї загальної рівності та свободи населення, суспільної власності на засоби виробництва та безгрошового перерозподілу майна. Це вчення про майбутнє безкласове суспільство, в якому відсутня приватна власність та експлуатація людини людиною. Проте, на практиці така ідея комунізму виявилася недосяжною і навіть утопічною. В результаті утворилися суспільство і держава, засновані на єдиній державній власності. Реальним власником засобів виробництва став партійно-державний апарат, а точніше його верхівка, яка з часом набула фактично необмежену владу. Участь народу в здійсненні влади, його права і свободи стали багато в чому формальними, як і діяльність демократичних інститутів. На певному етапі соціалістичне суспільство перестає розвиватися і набуває застійного характеру. Яскравим прикладом цього є колишній СРСР, а також країни східної Європи. В даний час ідея соціалістичної держави поки не знайшла свого реального втілення на практиці, залишилася утопією, мрією, а спроби її реалізації ні до чого не привели. Тим не менш, все це не відкидає ідей соціалізму. Можливо, вони будуть реалізовані в майбутньому, в умовах високого рівня розвитку техніки, економіки, науки і культури. Слід зазначити, що в сучасному світі ознаки такого типу держави мають Китайська Народна Республіка і Куба. У радянській літературі соціалістичний тип держави вважався найвищим та найправильнішим історичним типом держави. Тому досить тривалий час в основі формаційного підходу інші типи держав фактично не досліджувалися. Згодом, у наукових колах до вищенаведених формацій почали додавати ще так званий східний (азіатський, деспотичний) тип держави, який базувався на азіатському способі виробництва та відображав специфічні особливості ранньокласового суспільства країн Сходу. Він притаманний країнам з абсолютно монархічною формою правління. Проте, така позиція не відповідала марксистському вченню про історично змінюючі одна одну суспільно-економічні формації. За К. Марксом східний тип держави характеризувався відсутністю інституту приватної власності, тому і розташовувався на найнижчому щаблі схеми формацій [31, с.19-20]. Марксистське вчення наголошує, що зміна суспільно-економічних формацій є природнім, історично обумовленим процесом, адже суспільство знаходиться в постійному розвитку. Нова формація з’являється тоді, коли розвинуті нові продуктивні сили та досягнуті більш високі виробничі відносини, яким достатньо матеріальних умов для існування. Тому, кожен наступний тип держави повинен бути більш досконалим і прогресивним, ніж попередній. За формаційною типологією історичний тип держави визначається залежністю класового змісту державної та правової організації суспільства від типу економічного базису класового суспільства. Що ж стосується специфічного шляху розвитку державності деяких країн Азії та Африки, то тут застосування загальних методологічних принципів вимагає всебічного врахування історичних та національно-етнографічних особливостей різних країн. У зв'язку з цим з’являється поняття перехідного типу держави. Перехідна держава не вписується в рамки формаційної типології. Вона являє собою державність, що виникає в результаті національно-визвольної боротьби залежних народів і спирається на різнотипні виробничі відносини. Надалі, по мірі розвитку пануючої форми власності (тут уже виступає формаційний критерій), подібні держави повинні приєднатися до певного історичного типу держави — капіталістичного або соціалістичного. Так виникла теорія про перехідну державу — державу соціалістичної орієнтації (громадська, спільна власність) і державу капіталістичної орієнтації (збереження приватної власності). Концепцію перехідної держави розробив В.І. Ленін. У контексті закономірного розвитку класової боротьби він зробив висновок про можливість переходу окремих країн до соціалізму, обминувши капіталістичну стадію. Підтвердженням правильності даної концепції вважалася перемога соціалістичної революції в Монголії, соціалістичний шлях розвитку народів Середньої Азії, радянської Півночі і Далекого Сходу, які переходили до соціалізму від родоплемінних і ранньофеодальних відносин [32, с. 83]. Прикладом перехідних держав, виходячи з формаційної теорії є держави, що виникали в період переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. У такі періоди виникали держави революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства. У перші роки після Другої світової війни перехідну природу мали східноєвропейські держави народної демократії, які пізніше еволюціонували в той чи інший різновид соціалістичної держави. Взагалі, перехідні держави існували в усі історичні періоди. На Європейському континенті це держави, перехідні від рабовласницького типу до феодального, від феодального до буржуазного (капіталістичного), від буржуазного до посткапіталістичного. Україна також переживає перехідний період. Вона належить до держав, що взяли курс на гуманістичний, демократичний і правовий розвиток.
|
