ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Право на справедливий судовий розгляду у інтерпретації Суду.

Стосовно принципу справедливого судового розгляду Суд розглядає чи не найбільшу кількість справ. Щодо меж своєї компетенції Суд вказав, що це право не зводить до підміни функцій національних судових органів. Праву людини на справедливий судовий розгляд кореспондує певний обов’язок держави в особі судових органів – провести ефективне дослідження доводів, аргументів і доказів сторін, за винятком оцінки стосовно рішення, яке треба винести. Вимога справедливості судового розгляду стосується процесу у цілому, а не тільки змагальних слухань.

Принцип «справедливого судового розгляду» застосовується одночасно як у цивільних, так і у кримінальних справах.

Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у справах щодо прав та обов’язків цивільного характеру, Суд сформулював у своїй практиці лише дві вимоги – змагальності та рівності сторін – які вказують на справедливість процесу. В судових процесах, де зіштовхуються протилежні приватні інтереси, рівність сторін, згідно з практикою Суду, передбачає, що кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу в умовах, коли жодна зі сторін не має явної переваги.

Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у кримінальному праві Суд сформував фундаментальну доктрину, з якої випливають загальні принципи тлумачення справедливого судового розгляду та його гарантії.

Положення ч.1 ст.6 розглядаються щодо кримінального обвинувачення як загальні щодо ч.3 ст.6. У справі Belziuk Cуд сформулював принципи ч.1 у її зв’язку з ч.3 ст.6 Конвенції: 1) кримінальний процес становить одне ціле, а захист, передбачений ст.6 Конвенції, не припиняється з прийняттям рішення у першій інстанції; держава повинна слідкувати за тим, аби гарантії ст.6 Конвенції поширювалися і на апеляцію; 2) при розгляді справи у першій інстанції поняття справедливого судового розгляду означає, за загальним правилом, можливість обвинуваченого бути присутнім на засіданні. Проте присутність підсудного не обов’язково має таке ж значення у апеляційній інстанції, оскільки ст.6 Конвенції не завжди передбачає право на відкритий судовий розгляд, а також право на особисту присутність в апеляційній інстанції; 3) принцип рівності сторін та змагальності у кримінальному процесі. Зокрема, право на змагальний судовий процес передбачає, як для обвинувачення, так і для захисту можливість ознайомитися із доказами, представленими іншою стороною і відповісти на них.

Органічні гарантії справедливості судового процесу передбачають певні обов’язки держави, які роблять можливим ведення справедливого судового розгляду (до них належать: публічність процесу, незалежність і безсторонність суду). Функціональні гарантії спрямовані на рівність сторін та змагальність процесу протягом усього його перебігу. Саме ці останні гарантії якнайкращим чином передають характер справедливості, який повинен просякнути рух як цивільного, так і кримінального процесу. Ці гарантії повинні регулювати судовий розгляд таким чином, щоб забезпечити його справедливість на усіх процесуальних стадіях. Динаміка руху процесу свідчить про те, що судження про справедливість судового розгляду може залежати лише від розгляду усіх дій, здійснених у ході цього розгляду.

Стосовно функціональних гарантій, практика Суду стосуються, в основному, доказів і дотримання права на захист.

Стосовно сфери доказів судова практика виробила такі принципи, які лише підтверджують принципи, що регулюють кримінальне судочинство у демократичних країнах. Тягар доказування повинен бути покладений на сторону обвинувачення, а будь-які сумніви повинні тлумачитися на користь обвинуваченого. З цього випливає, що на обвинувачення покладається зобов’язання надання доказів, достатніх для обґрунтування заяви про винність підсудного. Докази повинні надаватися обвинуваченому на відкритому засіданні задля того, аби забезпечити принцип змагальності. У справі Brandstetter, Суд вказав, що для того, аби кримінальний процес був змагальним, сторони обвинувачення та захисту повинні мати можливість ознайомитися із зауваженнями та доказами, представленими іншою стороною, і відповісти на них. Національне законодавство може виконати цю вимогу по-різному, але передбачений у ньому спосіб повинен гарантувати, аби протилежна сторона знала про надані зауваження та могла їх коментувати. Непряма та чисто гіпотетична можливість для підсудного прокоментувати доводи обвинувачення, включені у текст рішення, не може вважатися справжнім еквівалентом права на їх безпосереднє дослідження та оспорювання.

Хоча у сфері доказів можна виділити дві стадії, які слідують одна за одною, – стадію надання доказів та стадію їх оцінки – органи Конвенції не проводять їх глобального дослідження для вирішення питання про їх відповідність тексту Конвенції. Ст.6 Конвенції не регламентує допустимість доказів, оскільки допустимість доказів стосується сфери внутрішнього права. Зокрема національні судові органи, особливо суди першої інстанції, повинні оцінювати надані докази. Проте органи Конвенції повинні з’ясувати, чи був справедливим судовий розгляд у цілому, включаючи спосіб надання обвинувачувальних та виправдальних доказів.

Необхідність уникнути нерівності сторін і забезпечити їх рівність неодноразово підтверджувалася у практиці Суду. Рівність сторін має за мету запобігти, зокрема у кримінальному процесі, тому, аби обвинувачений не виявився у «невигідному становищі» щодо обвинувачення. Це «невигідне становище» може випливати із законів, які передбачають різне становище обвинуваченого і прокурора щодо процесуальних гарантій (наприклад при апеляційному чи касаційному розгляді справи). Таке становище саме по собі суперечить поняттю справедливого судового розгляду, тим більше, що Судова практика визнала «збільшену чутливість суспільства до гарантій належного правосуддя».

За загальним правилом, поняття справедливого судового розгляду передбачає можливість для обвинуваченого бути присутнім на засіданні. Ця можливість випливає із об’єкта і цілі ст.6 Конвенції, оскільки здійснення прав, гарантованих ст.6 Конвенції, передбачає можливість обвинуваченого бути вислуханим, а також необхідність перевірити точність його тверджень і співставити їх з показами потерпілого, інтереси якого підлягають захисту, а також з показами свідків. Законодавець має позитивний обов’язок попередити невиправдане відсторонення обвинуваченого від участі у судовому засіданні. У справі Poitrimol Суд зазначив, що судовий розгляд кримінальної справи за відсутності підсудного в принципі несумісний з Конвенцією. Хоча пізніше підсудний може добитися того, аби суд виніс рішення заново, після того, як вислухає його, як про фактичну, так і про правову обґрунтованість обвинувачення. Постає питання про те, чи існує ця остання вимога, коли зацікавлена особа відмовилася від свого права бути присутньою на засіданні чи захищатися, але навіть у цьому випадку подібна відмова, для того аби її враховувати з точки зору Конвенції, повинна бути недвозначною.

Заочний розгляд справи про кримінальне обвинувачення, передбачений у деяких правових системах, створює серйозні проблеми з точки зору справедливості судового розгляду. З практики Суду випливає такий принцип: коли національне законодавство дозволяє рух процесу незважаючи на відсутність «обвинуваченого», останній повинен мати право на перегляд справи щодо обґрунтованості пред’явленого йому обвинувачення за його присутності. «Право бути вислуханим» не обмежується першою інстанцією, але й поширюється на апеляцію та касацію, за умови наявності таких інстанцій у конкретній державі (рішення Суду у справі «Константінеску»).

Щодо права обвинуваченого на ефективний захист, при необхідності безоплатний, як компонент права на справедливий судовий розгляд у кримінальному процесі, Суд вказав у своїй практиці на його не абсолютний характер.

Згідно з практикою Суду (рішення у справі Van de Hurk), п.1 ст.6 Конвенції вимагає від суді мотивувати свої рішення, але це не може тлумачитися як вимога детальної відповіді на кожен аргумент. Суд продовжив тлумачення цього положення у справах Ruiz Totija, Hiro Balani, вказавши, що обсяг цього обов’язку суду може змінюватися залежно від природи рішення. Крім цього, потрібно враховувати різноманітність засобів, які може використовувати сторона процесу, і різницю в державах-учасницях Конвенції щодо законів, звичаїв та доктринальних положень оформлення і складання судових рішень і постанов. Тому питання про те, чи суд виконав обов’язок мотивувати своє рішення повинне розглядатися у світлі обставин конкретної справи.

Стосовно органічних гарантій справедливості судового розгляду, які стосуються як цивільного, так і кримінального процесу, Суд зазначає, що публічний судовий розгляд, є однією з суттєвих гарантій справедливого судового розгляду. Вона захищає підсудних від не публічного правосуддя без контролю з боку громадськості та є одним із засобів збереження довіри до суду. Право на публічний судовий розгляд включає також і право на судове засідання у суді першої інстанції.

Правило про публічність розгляду не є абсолютним, а може бути піддане обмеженням. Винятки з нього можуть мати місце в інтересах захисту суспільного порядку, інтересу сторін у справі щодо захисту їх права на приватність. Зрештою, сама особа може від нього відмовитися, проте така відмова повинна бути недвозначною і не повинна зіштовхуватися з яким-небудь важливим державним інтересом. Саме національний суд у останній інстанції повинен зважувати право на публічний процес з наявними передумовами відступу від нього, беручи до уваги точку зору обвинуваченого та інтереси правосуддя. Стосовно проголошення вироку слід брати до уваги особливості провадження у справі, відповідність форм проголошення рішення, передбачену внутрішнім правом, вимогам справедливого процесу. Наприклад, щодо касаційної інстанції зберігання в канцелярії суду тексту постанови може бути достатнім, хоча проголошення судової постанови у відкритому судовому засіданні може обмежитися лише резолютивною частиною.

Право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом також є гарантією права на справедливий судовий розгляд. Для вирішення питання про те, чи можна конкретний суд вважати незалежним, з точки зору Конвенції та практики Суду, слід взяти до уваги спосіб призначення його членів, строки перебування їх на посадах, існування гарантій від зовнішнього тиску і наявність у органу зовнішніх ознак незалежності. Серед обставин, які ставлять під сумнів незалежність судді, Суд виокремив незмінність суддів протягом строку їх повноважень. Право приймати обов’язкові рішення, які не можуть бути змінені несудовою владою на шкоду стороні у справі є невід’ємним правом самого суду та невід’ємним компонентом його незалежності.

Стосовно вимоги безсторонності суду, Суд у справі Фріндлей вказав, що вона має два аспекти: 1) суд повинен бути суб’єктивно вільний від особистих упереджень чи переваг у конкретній справі; 2) суд повинен бути об’єктивно безстороннім, тобто повинен гарантовано виключати який-небудь обґрунтований сумнів щодо конкретної справи. Суб’єктивна безсторонність передбачає – «коли не буде доведено інше». Щодо об’єктивної безсторонності навіть зовнішні ознаки можуть набувати вирішального значення. Так, будь-який суддя повинен заявити самовідвід, якщо щодо нього існує можливість відсутності безсторонності. Якщо ж іде мова про колективний суд, то тут слід врахувати, чи дозволяють певні факти, які піддаються перевірці, незалежно від особистого відношення кожного з його членів, засумніватися у його безсторонності. Думка зацікавленої особи не є остаточною щодо встановлення наявності безсторонності, визначальним є можливість вважати такі сумніви об’єктивно обґрунтованими. До речі, Суд зазначає, що не в усіх випадках можна розмежувати неупередженість та безсторонність суду у конкретній справі. Відповідно до практики Суду, звідси випливає довіра, яку суди повинні викликати у сторін спору.

Згідно з позицією Суду, викладеною у справі Де Кубер, праву на неупереджений суд кореспондує обов’язок держави створити свою судову систему таким чином, аби вона відповідала в тому числі і вимогам неупередженості та безсторонності.