 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Право на суд та його елементи. Обмеження права на суд. Поняття «суд», «цивільні права та обов’язки» та «кримінальне обвинувачення» у практиці Суду.
Глава 9. ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД (СТ.6 КОНВЕНЦІЇ) Стаття 6 Право на справедливий суд 1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя. 2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. 3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; d) допитувати свідків обвинувачення або щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.
Право на суд та його елементи. Обмеження права на суд. Поняття «суд», «цивільні права та обов’язки» та «кримінальне обвинувачення» у практиці Суду.
Перша норма ч.1 ст. 6 Конвенції передбачає право на «справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення». З цієї норми випливає значний пласт Судової практики, як у частині компонентів закріпленого права людини, так і у частині тлумачення понять «цивільні права та обов’язки», «кримінальне обвинувачення», «суд, встановлений законом», «незалежний і безсторонній суд», «розумний строк» та інших. Згідно з практикою Суду, ключовими принципами, які повинні скеровувати тлумачення ст.6 Конвенції, є верховенство права і належне відправлення правосуддя. Відповідно до ст.6 Конвенції, Суд вказав, що громадяни держав-учасниць Конвенції мають право на ефективне звернення до Суду, що може вирішити спір, який його стосується, якщо справа стосується цивільного права у розумінні Конвенції або кримінального обвинувачення (які мають автономний зміст у практиці Суду). Перше право, яке судова практика виокремила зі ст.6 Конвенції – право на суд. Суд у своїй практиці застосування ст.6 Конвенції зазначає, що право на суд має два аспекти: право на розгляд цивільного спору в суді та право на розгляд у суді справи про кримінальне обвинувачення («Голдер проти Сполученого Королівства»). Елементами права на суд є право на доступ до суду, тобто можливість ініціювати судовий розгляд у цивільній праві («Принц Ліхтенштейну»), право на проведення справедливого судового розгляду та право на виконання остаточного судового рішення. Поняття суду. Різні гарантії передбачені у ст.6 Конвенції, передбачають наявність суду. Поняттям «суд» Конвенція позначає орган, який характеризується в матеріальному смислі своєю роллю, що стосується відправлення правосуддя: вирішення на основі норм права і по завершенні належного процесу будь-якого питання, що відноситься до його компетенції. Цей орган, згідно з практикою Суду, повинен відповідати іншим вимогам: бути незалежним, особливо щодо виконавчої влади, бути неупередженим, передбачати тривалість мандату його членів, надавати достатні процесуальні гарантії, бути компетентним вирішувати як питання факту, так і питання права, мати право змінити рішення державних органів («Gradinger»). У низці своїх рішень Суд включив до поняття «суд» також і суди третейські, в тому числі і комісії з трудових спорів. Зокрема у рішення і справі «Регент Компані проти України», Суд визнав, що Міжнародний комерційний арбітраж при Торгово-промисловій палаті України є судом у розуміння Конвенції. Права та обов’язки цивільного характеру. У тексті Конвенції не міститься розуміння поняття «права та обов’язки цивільного характеру», а тому практика Суду окреслила його межі. У низці своїх рішень Суд зазначив, що це поняття не повинно тлумачитися шляхом простої відсилки до внутрішнього права держави-відповідача, воно повинно отримати «автономне» визначення у практиці Суду. Частина 1 ст.6 Конвенції поширюється на «спори», які стосуються «прав», визнаних у внутрішньому праві, незалежно від того, чи захищаються вони додатково Конвенцією. Такий «спір» повинен бути «реальним і серйозним»; він може стосуватися як існування права, так і сфери його дії і умов його здійснення. Зрештою, результат процесу повинен бути «визначальним» для такого права. Якщо спочатку практика Суду вказувала на те, що слід було, щонайменше, включити до поняття «прав та обов’язків цивільного характеру» права і обов’язки приватного характеру у класичному значенні цього слова, то згодом вона значно змінилася. Зараз будь-який позов, що має майновий предмет і ґрунтується на посяганні на права також майнові стосується «прав та обов’язків цивільного характеру». У рішенні у справі «Konig» Суд вказав, що питання про те, чи буде право розглядатися як цивільне у сенсі Конвенції, буде залежати не від його кваліфікації у внутрішньому законодавстві, а від того, який матеріальний зміст вкладений у нього цим законодавством і які наслідки з цим пов’язуються. Таким чином не важливою є природа права, щодо якого повинен бути розглянутий спір (торгове, цивільне, адміністративне) і природа органу, компетентного у даній сфері (загальна юрисдикція, адміністративний орган). Зрештою, розгляд справи національним судом стосується ст.6 Конвенції, навіть якщо він відбувається в Конституційному суді, якщо його результат є визначальним для прав та обов’язків цивільного характеру. У своїй практиці Суд розглядав різні ситуації, що стосуються спорів, які мають майновий аспект, вважаючи їх такими, що стосуються «прав та обов’язків цивільного характеру», від спорів, що стосуються здійснення професійної діяльності, до спорів, що стосуються різних переваг соціального характеру, на які можуть претендувати громадяни. Зокрема, Суд визнає застосовуваність ст.6 Конвенції щодо спорів у сфері соціального страхування, хоча між державами-учасницями Конвенції у їх законодавстві та судовій практиці є розходження у питанні про розуміння юридичної природи права на соціальне страхування. Частина спорів між державними службовцями та державною адміністрацією також у практиці Суду стосуються прав та обов’язків цивільного характеру. Суд уточнив свою практику у цій сфері у справі Пеллегріна. Вважаючи, що критерій, заснований на майновій природі спору, залишає місце для свавілля, для даної категорії справ Суд прийняв функціональний критерій, заснований на точному характері повноважень і обов’язків, здійснюваних державним службовцем. Визначальним елементом є пряма і непряма участь держслужбовця у здійсненні державної влади і повноважень, спрямованих на охорону спільних інтересів держави та інших державних утворень, наділених правосуб’єктністю. Спори, що вписуються у ці рамки, виключаються зі сфери дії ст.6 Конвенції, яким би не був майновий зміст спору. Навпаки, підпадають під сферу дії ст.6 Конвенції спори щодо службової особи, яка втратила особливий зв’язок із адміністрацією. Практика Суду також підтвердила, зокрема у справі Фераціні, що податковий спір, який хоч і має майновий характер, не підпадає під дію ст.6 Конвенції з тієї причини, що податкова сфера є прерогативою державної влади, оскільки публічний характер відносин між платником податків та державою є домінуючим. З-поміж спорів про права та обов’язки цивільного характеру Суд також вказав на наступні: дисциплінарні справи, предметом яких є право здійснювати професійну діяльність; спори щодо здійснення різноманітних професій (бухгалтера, адвоката), не пов’язаних з державною службою; справи у яких спірна вимога стосується суто майнового права (виплати зарплати, пенсії); справи щодо компенсації у вигляді збільшення земельних ділянок; спори щодо дозволів на експропріацію; спори щодо ліцензії на перевезення пасажирів; спори щодо можливості для психічнохворих управляти майном та інші категорії справ. Поняття «кримінальне обвинувачення» також має автономний зміст у практиці Суду і не залежить від його розуміння у законодавстві держав-учасниць Конвенції. Стаття 6 Конвенції не проводить розмежування між кримінально некараними діяннями та іншими злочинами: вона діє щодо будь-якої особи, що звинувачується у вчиненні правопорушення. За загальним правилом держави-учасниці Конвенції залишаються вільними у визначенні як кримінального правопорушення будь-якої дії чи бездіяльності, що відхиляється від нормального здійснення одного з прав, які захищає Конвенція. Практика Суду виробила матеріальне, а не формальне поняття обвинувачення. Під «обвинуваченням» Суд розуміє офіційне повідомлення особи компетентним органом державної влади про наявність припущення про те, що ця особа вчинила кримінально каране правопорушення. Три альтернативні критерії віднесення певної дії до кримінального обвинувачення у розумінні Конвенції випливають із практики Суду. Мова йде про формальну кваліфікацію, яку надає національне право подібній поведінці; власне про природу правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа; про природу і тяжкість санкції, що застосовується. Під «обгрунтованістю» обвинувачення слід розуміти не лише його фактичну, але й правову обґрунтованість, оскільки не можна вважати, що «обвинувачення» було пред’явлене настільки давно, що обвинувальний чи виправдальний вирок не є остаточним.
Право на доступ до суду.
У справі «F.C. проти Франції» Суд вказав, що «також необхідно, щоб рівень доступу, забезпечений внутрішнім законодавством, був достатнім для забезпечення особі «права на доступ» [у сенсі Конвенції], зважаючи на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Ефективність права на доступ вимагає, щоб особа користувалася ясною і конкретною можливістю оспорити дію, що є втручанням у її права». Праву на доступ до суду кореспондує позитивний обов’язок державизабезпечити ефективність права доступу до правосуддя (рішення Суду у справі «Ейрі проти Сполученого Королівства»). Згідно з практикою Суду, така ефективність може забезпечуватися встановленою державою системою надання юридичної допомогою (рішення Суду у справі «Ейрі проти Сполученого Королівства»), спрощення певних процедур. Право на доступ до суду не є абсолютним як у цивільно-правовій, так і у кримінально-правовій сфері (рішення Суду у справі «Deewer»). Це право по своїй природі вимагає державного регулювання, яке може змінюватися залежно від часу і місця, відповідно до потреб і ресурсів як суспільства, так і конкретних осіб. Держава має певну свободу розсуду щодо встановлення обмежень у цій сфері, особливо щодо встановлення умов прийнятності скарги. Проте право на доступ до суду не може бути обмежене таким чином чи до такого ступеня, аби сама його сутність виявилася зачепленою; ці обмеження будуть відповідати ч.1 ст.6 Конвенції за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна співмірність між використовуваними засобами та поставленою метою (рішення Суду у справі «Garcia Manibardo»). Серед обмежень права на доступ до суду фігурують строк позовної давності, забезпечення виплати штрафів, положення про обмеження доступу до суду неповнолітніх та осіб, що страждають на психічні розлади. Якщо право на звернення до суду обмежено з огляду на закон або фактично, Суд розглядає питання про те, чи переслідувало таке обмеження законну мету та чи існувало розумне співвідношення співмірності між використовуваними засобами та переслідуваною метою Якщо таке обмеження відповідає даним принципам, порушення ст.6 Конвенції відсутнє. Серед законних обмежень також є можливість зацікавленої особи відмовитися від здійснення права. Проте відмова від здійснення права, гарантованого Конвенцією, при умові, що вона є законною, повинна бути здійснена у однозначний спосіб і не повинна бути здійснена під примусом. Юрисдикційний імунітет є однією з ситуацій, коли право на суд може піддаватися суттєвим обмеженням. Це ж стосується юрисдикційних імунітетів, визнаних за державою у міжнародному праві. Як у цивільних, так і у кримінальних справах національна правова система може передбачати декілька ланок судової системи, створення якої є виключною компетенцією держави. Конвенція не примушує держави створювати апеляційні чи касаційні суди. Проте держава, яка створила такі юрисдикції, повинна слідкувати за тим, щоб сторони спору користувалися при цьому фундаментальними гарантіями, передбаченими ст.6 Конвенції. Це стосується як апеляції, так і касації. Проте спосіб застосування цієї норми в апеляції та касації залежить від процесуальних особливостей. Сумісність обмежень, передбачених внутрішнім правом, з правом доступу до правосуддя, залежить від особливостей певної стадії судового процесу та процесу в цілому. Так, у справі «Levages Prestations Services» та деяких інших Суд вказав, що умови прийнятності в касаційній інстанції можуть бути більш суворими, аніж у апеляційній. |
